Розвиток вітчизняного управління підпри ємствами

В останні роки українські виробники, переживши період дещо скептичного ставлення до планування взагалі та перспективного зокрема, роблять спроби передбачити майбутнє в новій системі планування і трансформувати свою організаційну структуру від­повідно до сформованої стратегії. Цей процес супроводжується ве­ликими труднощами, зумовленими невмінням вищого керівницт­ва думати стратегічно, відсутністю власного досвіду стратегічно­го управління, а також неможливістю скористатися зарубіжним досвідом, враховуючи істотні розбіжності між умовами функціо­нування зарубіжних корпорацій і вітчизняних підприємств. При­чини сьогоднішніх проблем можна визначити, розглянувши де­тальніше еволюцію системи вітчизняного управління.

У 20-тіpp. XX cm. відбувся перехід від "воєнного комунізму" до нової економічної політики, яка сприяла розвитку економіч­ної думки. Розгорнулись активні дискусії щодо співвідношення плану та ринку, а також методології планування: яким має бути перспективне планування — індикативним чи директивним; як план співвідноситься з ринком; які закономірності та тенденції закладатимуться в основу плану. Під час дискусій економісти поді­лилися на прихильників телеологічного і генетичного напрямів.

Прихильники телеологічного (з гр. teleos — ціль) напряму пропагували директивні методи управління — регламентацію "згори" діяльності підприємств. Яскравими представниками цьо­го напряму були Г. Кржижановський (1872—1959), голова Держ-плану СРСР з 1921 p., і С. Струмілін (1877—1974), заступник го­лови Держплану СРСР. Вони вважали, що план "приходить" на зміну ринку, а планове господарство є повною йому заміною. Про­тиставлення зводилось до того, що план базується не на об'єктив­них тенденціях економічного розвитку, а на завданнях і розпо­рядженнях, сформованих "колективною волею". Прихильники цього напряму заперечували позитивну роль ринку, розглядали план як регулятор виробництва, висунули ідею триланкової систе-

Стратегічний менеджмент: сутність, етапи розвитку й особливості

ми безперервного формального планування (генеральне, п'яти­річне та річне). В Україні представниками телеологічного напря­му були В. Введенський, О. Віткуп, Ф. Винник, І. Фалькевич. Вважають, що телеологічний напрям став теоретичною основою адміністративної системи управління.

Прихильники генетичного (з гр. genesis — походження) на­пряму відстоювали ринковий механізм господарювання, відхи­ляли диктатуру плану. Вони вважали, що планування неможли­ве без прогнозу, а план має базуватися на вивченні об'єктивних закономірностей і тенденцій економічного розвитку. Яскравими представниками генетичного напряму були М. Кондратьєв (1892 — 1938), професор Московської сільськогосподарської академії, по-літеконом, статистик, фінансист, плановик, світову славу якому принесла праця "Великі цикли економічної кон'юнктури", а та­кож В. Базаров (1874—1939), працівник Держплану. Ці вчені вва­жали, що різниця між двома зазначеними напрямами полягає у вихідному пункті планування: розроблення плану має залежати не від довільно вибраної мети, а від об'єктивних закономірностей і умов розвитку. Вони запропонували триланкову систему плану­вання: генеральний план, як основа системи, перспективний план, як попереднє уточнення, і річний план. При цьому генеральний і перспективний плани не повинні бути надто деталізованими. Прихильниками генетичного підходу в Україні були П. Фомін, О. Звоницький, О. Шмідт та інші.

Перемога в наукових дискусіях кінця 20-х pp. належить те­леологічній школі, тому що вони були перенесені з економічної площини у політичну. Блискучі економісти-плановики, імена яких увійшли до скарбниці світової економічної думки, за сфабри­кованими звинуваченнями були репресовані. У науці залишились маловідомими теорія "великих і малих циклів" М. Кондратьєва, його трактування прогнозів, теорія "затухаючої кривої" В. База-рова тощо.

Протягом ЗО—80-х pp. XX cm. відбувався подальший розви­ток адміністративної системи управління, особливостями якої було: використання директивних методів управління вироб­ництвом і розподілом продукції; централізоване забезпечення кожного підприємства матеріально-технічними ресурсами; вста­новлення державних цін на продукцію; націленість планів на

вирішення поточних, а не перспективних питань розвитку; слаб­ка наукова обґрунтованість планів; планування "від досягнутого"; недемократичний характер технології розроблення планів: план доведений "згори", був обов'язковий для виконання, а на підприєм­ствах процес планування максимально спрощувався; всім вироб­никам затверджували практично однакові планові показники; результати їхньої господарської діяльності оцінювали залежно від виконання планових завдань тощо. У цій системі основними були п'ятирічні та річні, розроблені на їхній основі, плани.

Варто зазначити, що в межах адміністративної системи управ­ління неодноразово робилися спроби її вдосконалити, зокрема у 1956 р. прийнято рішення про демократизацію планування і по­силення його перспективного характеру; у 1987 р. внесено деякі зміни в систему планів, запроваджено розроблення Концепції еко­номічного та соціального розвитку країни, а також змінено поря­док складання п'ятирічного плану, доведення підприємствам контрольних цифр, державних замовлень, стабільних економіч­них нормативів і лімітів. Однак ці спроби вдосконалення не сприя­ли істотним змінам у системі управління.

На початку 90-х pp. XX cm. з проголошенням курсу переходу до ринкової економіки розпочалася перебудова управління, особ­ливо на базовому рівні. Під час чергової дискусії з приводу "план — ринок", яка розгорнулася на сторінках провідних економічних журналів, пріоритет надавався ринковому саморегулюванню, а від планування почали відмовлятись навіть ті, хто в недалекому ми­нулому були його палкими прихильниками. На практиці це вия­вилося у відмові від обов'язкового складання п'ятирічних і спро­щенні структури річних планів. З часом стало зрозуміло, що, діючи в умовах нестабільності зовнішнього середовища, досягти успіху можна тільки тоді, коли вдається передбачити зміни і вжи­ти запобіжних заходів.

У сучасних умовах вітчизняні підприємства формують новий підхід до системи управління взагалі та стратегічного управління зокрема. Відбувається трансформація організаційної структури: перехід від функціональної надцентралізованої структури, яка розподіляє діяльність і завдання згідно з її основними економіч­ними функціями, до незалежних або напівзалежних підрозділів, які формують і реалізують стратегію для окремих сегментів рин-

Стратегічний менеджмент: сутність, етапи розвитку й особливості

ку і є конкурентоспроможними на них. Цьому процесу сприяє поширена на Заході тенденція до децентралізації компаній.

Якщо не визначено генеральний напрям розвитку організації, то запровадження нової структури не може гарантувати бажано­го результату. Однак на практиці доволі часто за відсутності чітко сформованих цілей розвитку й економічної стратегії — напряму руху — підприємства намагаються розробляти тактику. Все це свідчить про необхідність запровадження вітчизняними організа­ціями системи стратегічного менеджменту, але обов'язково з ура­хуванням його сучасних особливостей.

1.3. Сутність і структура системи стратегічного менеджменту