Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Право Європейського Союзу і міжнародне право.

Читайте также:
  1. A) Естественно-правовая теория
  2. D. 20.1.1). - Завещание есть правомерное выражение воли, сделанное торжественно для того, чтобы оно действовало после нашей смерти.
  3. I.1. Римское право в современной правовой культуре
  4. I.4.1) Обычное право.
  5. I.4.4) Магистратское право.
  6. II ОБЩИЕ НАЧАЛА ПУБЛИЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКА
  7. II. По правовому основанию различались иски цивильного права и иски преторские.
  8. II. Политико-правовое учение Петра Алексеевича Кропоткина
  9. II. Право частной собственности
  10. II.6.2.) Организация и правоспособность корпораций.

Право Європейського Союзу, зобов'язане значною мірою своїм походженням міжнародно-правовим положенням та зберігає з останніми тісний зв'язок. Створення Європейського Союзу і формування другого і третього „стовпів” Союзу ще більше зміцнюють цей взаємозв'язок, розширюючи сферу застосування міжнародно-правового регулювання, адаптованого до особливостей і умов Європейського Союзу.

Установчими договорами інститути Європейського Союзу наділені статусом юридичної особи, який вони повинні використовувати у всіх державах-членах в максимально повному обсязі, наданому національним правом і міжнародною правосуб'єктністю. Остання означає, що інститути вправі вести переговори й укладати міжнародні договори з третіми державами як двостороннього, так і багатостороннього характеру; співпрацювати з міжнародними організаціями і навіть входити в до їхнього складу; підтримувати дипломатичні відносини з третіми державами і міжнародними організаціями.

Європейський Союз не має статусу юридичної особи. Договори, що засновують Союз обійшли стороною питання про міжнародну правосуб'єктність Союзу. На практиці, однак, Союз фактично цією правосуб'єктністю володіє, особливо з огляду на те, що політичні органи й інститути є такими для всіх трьох Співтовариств, які утворюють перший „стовп” Євросоюзу. Ці Співтовариства, беручи участь у міжнародних договорах чи володіючи членством у міжнародних організаціях, фактично представляють Союз у цілому. Дипломатичні представництва формально виступають як представництва Європейської Комісії, тобто інституту, єдиного для цих Співтовариств і Європейського Союзу. У рамках Союзу створений спеціалізований апарат зовнішньополітичного співробітництва, а керівник держави-члена, головуючий у Союзі (ротація відбувається кожні 6 місяців), виступає в ролі верховного представника Союзу в сфері міжнародних відносин.

Формування права ЄС поставило цілий ряд проблем, зв'язаних з визначенням принципів співвідношення права ЄС і міжнародного права. Як співвідноситься, наприклад, принцип верховенства права ЄС із принципами і нормами міжнародного права, яке місце займають міжнародні договори в системі джерел права ЄС, і ряд інших.

Відповідь на ці питання була дана Судом ЄС, який визнав міжнародний договір, що зобов'язує ЄС, складовою частиною права ЄС. Мова в даному випадку йде не про акти укладені всередині ЄС, навіть такі як установчі договори чи спеціальні конвенції, що укладаються державами-членами на основі положень установчих договорів. Усі вони, хоча зовні й нагадують міжнародні договори, проте залишаються все ж таки внутрішніми актами ЄС. На відміну від них міжнародні договори з третіми державами і міжнародними організаціями цілком підпадають під дію режиму міжнародних договорів, установленого відповідними міжнародними конвенціями. Разом з тим, порядок укладення договору і статус договорів, що накладають зобов'язання на ЄС, залежить одночасно від нормативних положень права ЄС, викладених в установчих договорах, актах вторинного права і рішеннях Суду ЄС.



В самому загальному вигляді положення, що підтверджує право ЄС укладати міжнародні угоди, сформульоване в ст. 300 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Згідно п. 1 даної статті, "у всіх випадках, коли положення Договору про ЄС передбачають укладення угоди між Співтовариством і однією чи декількома державами або міжнародною організацією, Комісія направляє рекомендацію Раді, що уповноважує її на відкриття переговорів. Ці переговори проводяться Комісією, яка консультується зі спеціальними комітетами, призначеними Радою з метою надання їй допомоги у виконанні цієї задачі, і в рамках директив, спрямованих їй Радою".



На рівні установчих договорів було вирішено й інше принципово важливе для визначення взаємин міжнародного права і права ЄС питання про міжнародні зобов'язання держав-членів, що були ними взяті до їхнього вступу в ЄС.

Стаття 307 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначила, що "права та обов'язки, що випливають з угод, укладених до 1 січня 1958 року, а для країн, що вступають, - до дати їхнього вступу, між однією чи кількома державами-членами з однієї сторони, і однією чи кількома третіми країнами з іншої сторони, не порушуються положеннями цього Договору". З наведеного положення і схожого за юридичною значимістю положення ст. 306 виявляється, що міжнародні зобов'язання, прийняті державами до їхнього вступу в ЄС, зберігають свою силу. Таке положення цілком відповідає одному з провідних принципів загального міжнародного права.

Проблема виникає лише в тому випадку, якщо положення раніше укладеної угоди вступає в протиріччя з положенням права ЄС. У цьому випадку відповідна держава-член повинна вжити всіх необхідних заходів для усунення колізії. Вона може в цьому випадку розраховувати на підтримку інших членів ЄС, що виробляють загальну позицію.

Теорія і практика застосування права ЄС проводять розмежування між трьома категоріями договорів, що роблять вплив на формування й еволюцію права ЄС.

По-перше, це договори, що укладаються Співтовариствами, які складають перший „стовп” ЄС, з третіми державами чи міжнародними організаціями. Такого роду договори підписуються Співтовариствами з питань, що цілком відноситься до їхньої сфери відання.

Пропозиції про укладення таких договорів вносяться Комісією на розгляд Ради. Остання виносить рішення про відкриття переговорів кваліфікованою більшістю голосів. Одноголосність потрібна в тому випадку, якщо вона необхідна при виданні по аналогічному питанню внутрішнього акта. Переговори ведуться безпосередньо Комісією, що формує відповідну делегацію. Допомогу Комісії надають спеціалізовані комітети, які складаються з посадових осіб держав-членів. Комісія в ході переговорів повинна слідувати директивам Ради. Вона повинна також інформувати Європарламент про хід переговорів.

Рішення про підписання угоди приймається Радою за рекомендацією Комісії. Застосовується та ж процедура голосування, що і при винесенні рішення про початок переговорів. Однак угоди про асоціацію, передбачені ст. 310 Договору про ЄС, підлягають підписанню тільки на основі одноголосного рішення.

Другу категорію міжнародних договорів утворюють так звані "змішані угоди", що охоплюють відносини як у сфері відання ЄС, так і держав-членів.

Основна їхня відмінність полягає в тому, що стороною в угоді з третіми державами чи міжнародною організацією є спільно Співтовариства і держави-члени.

Загальна процедура їхньої ініціації і проведення переговорів збігається з розглянутою вище. Однак підписання і наступне введення в дію залежать у даному випадку не тільки від інститутів Співтовариств, але і від держав-членів. Найбільш чітко це знаходить своє вираження в тому, що угода підлягає схваленню не тільки Радою, але і ратифікації всіма державами-членами відповідно до їх конституційних правил. З огляду на складність і тривалість такої процедури, установчі акти передбачили можливість дострокового введення в дію угоди на основі рішення Ради, у будь-якому разі в тій частині, що відноситься до виняткової компетенції Співтовариств. Рішення виноситься Радою кваліфікованою більшістю голосів, за рекомендацією Комісії. Якщо мова йде про угоди про асоціацію, передбачені ст. 310, чи якщо внутрішні акти, що відносяться до тієї ж сфери, приймаються на основі одноголосності, аналогічний принцип застосовується в Раді.

Угоди першої і другої групи утворюють невід'ємну складову частину права ЄС. Для інкорпорації в правову систему ЄС угод, що вступили в силу, не потрібно яких-небудь спеціальних актів імплементації. Положення цих угод мають, за загальним правилом, пряму дію.

Трохи складнішою є справа з угодами третьої категорії. Це договори, що укладаються державами-членами, але правові наслідки яких можуть стосуватися безпосередньо ЄС. Загальна вимога, сформульована зокрема в ст. 10 Договору про ЄС, полягає в тому, що держави-члени зобов'язані забезпечувати реалізацію цілей і принципів інтеграції і не створювати перешкод для їхнього здійснення. Тим самим визначаються загальні рамки, у межах яких можливе укладення міжнародних угод, що стосуються інтересів Європейського Союзу.

Можливість віднесення таких актів до джерел права ЄС визначається наявністю прямого уповноваження з боку ЄС в тому, що стосується їхньої юрисдикції чи визнання юридичної значимості такого акту для ЄС із боку Суду ЄС. Особливо це стосується таких міжнародних багатосторонніх актів, у яких ЄС не може брати участь в силу формальних перешкод, але як би доручає представництво державам-членам. Згідно ст. 12 і 13 Договору про Європейський Союз захист загальної позиції Союзу в сфері зовнішніх відносин покладається на держави-члени. У випадку, якщо лише частина членів ЄС бере участь у міжнародній організації чи конференції, вони зобов'язані представляти і захищати загальні інтереси членів Євросоюзу.

 

Література:

  1. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу. – К.: „К.І.С.”, 2004.
  2. Документы Европейского Союза. - М., 1994-1999.
  3. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2004.
  4. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2005.
  5. ЕЕА и Договор о Европейском Союзе. - М., 1994.
  6. Європейський Союз. Консолідовані договори. – К.: Port-Royal, 1999.
  7. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб.: Пер. з англ. – К.: Т-во ”Знання”, КОО, 2002.
  8. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. - К., 2002.
  9. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. С.Ю. Кашкина. - М.: Белые альвы, 1997.
  10. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. С.Ю. Кашкина. - М.: ТЕРРА, 1999.
  11. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М.: Юристъ, 1998.
  12. Хартли Т. К. Основы права Европейского Сообщества. - М., 1998.
  13. Хартли Т. Основы права Европейского сообщества. Введение в конституционное и административное право Европейского сообщества. — М.: ЮНИТИ, 1998.

 

 

ТЕМА 3


Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 125; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Співвідношення права Європейського Союзу і національного права держав-членів. | Установчі договори Європейського Союзу.
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2018 год. (0.009 сек.) Главная страница Случайная страница Контакты