Розділ 4. БІОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ТА ПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Несприятливими біологічними чинниками зовнішнього се­редовища є хвороботворні (патогенні) збудники (мікроби): бак­терії(дифтерії, туберкульозу, дизентерії, чуми, холери, черевно­го тифу тощо), віруси(грипу, віспи, СНІДу, пропасниці, енцефа­літу), рикетсії(висипного тифу, пропасниці скелястих гір), гриб­ки(гістоплазмозу, кокцидіомікозу).

Значна частина мікроорганізмів здатна виробляти токсини або в процесі життєдіяльності (екзотоксини), або при руйнуван­ні мікробної клітини (ендотоксини).

Збудникам інфекційних хвороб притаманний цілий ряд особливостей:

• специфічність, тобто здатність викликати певне інфекцій­не захворювання;

• здатність жити й розмножуватися в організмі людини або тварини, хоча деякі споровики (збудники правця, сибірської виразки) роками можуть зберігатися в грунті;

• здатність викликати масові захворювання при різних шля­хах зараження, цьому сприяє носійство збудників;

• здатність швидкого розмноження (один мікроб за добу мо­же дати 4-Ю¹⁴ збудників);

• значна стійкість деяких збудників до навколишнього сере­довища.

Інфекція — це вторгнення патогенних мікробів в організм і їх розмноження там з подальшим виникненням хвороби чи но- сійства збудників (О. П. Лаптєв, С. О. Полієвський, 1990). Залеж­но від поширення інфекційних захворювань серед населення ви­діляють епідемії, пандемії, ендемії, спорадичні захворювання.

Епідемія — масове поширення інфекційної хвороби у пев­ній місцевості, що охоплює великі групи людей (окремі держа­ви, області, великі міста). Пандемія — найвищий ступінь поши­рення інфекційних хвороб, що охоплює цілі країни, групи кра­їн, континенти. Ендемія — постійне існування та періодичне поширення деяких інфекційних хвороб у певній місцевості. Спорадичні захворювання — це поодинокі випадки, що періо­дично виникають.

Виникнення та поширення інфекційних хвороб значною мірою залежить від несприятливих соціально-економічних та гігієнічних умов життя. Тому епідеміологія,що вивчає причи­ни виникнення і поширення епідемій та розробляє заходи бо­ротьби з ними, тісно пов'язана з гігієною. Для попередження інфекційних хвороб широко застосовують різні санітарно-гігіє- нічні заходи, такі, як поліпшення виробничих та соціально- побутових умов, правильна організація харчування, дотриман­ня раціонального режиму праці і відпочинку, гігієнічних основ розвитку і навчання школярів, правил особистої гігієни тощо.

У розвиток епідеміології величезний внесок зробили вчені —• Л. Пастер, Д. Лістер, Р. Кох, 1.1. Мечников, Д.І. Івановський, Е.М. Павловський, М.Ф. Гамалея, Д.К. Заболотний, Л.В. Грома- шевський (останні три працювали в Україні).

Завдяки широкому впровадженню санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів у всьому світі досягнуто значних успі­хів у боротьбі з інфекційними хворобами і найбільше з особли­во небезпечними (чума, холера, натуральна віспа). До мінімаль­ного рівня зменшилась захворюваність на малярію, дифтерію, поліомієліт, кір, кашлюк, черевний тиф та ін.). Однак незважа­ючи на значні успіхи у боротьбі з інфекційними хворобами, вони ще досить поширені. За даними Всесвітньої організації охо­рони здоров'я, щорічно інфекційні хвороби вражають понад 1,5 млрд чоловік. Від грипу та інших респіраторних захворювань по­мирає 2,2 млн чоловік на рік, а від гострих кишкових захворю­вань (дизентерія, ботулізм та ін.) страждає щорічно близько 500 млн чоловік. Останнім часом поширюється надзвичайно небез­печне захворювання — синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Для інфекційних хвороб особливо характерним є наявність інкубаційного (латентного, прихованого) періоду, перебіг якого відбувається без видимих симптомів. Різні інфекційні хвороби мають різний інкубаційний період. Так, для грипу він коливає­ться у межах 12 год — 2 дні, для дизентерії — 1—7 днів, поліо­мієліту — 5—35 днів, лепри (прокази) — до кількох років.

За інкубаційним періодом настає період передвісників(продромальний). Як правило, він дуже короткий і характери­зується слабкістю, головним болем, інколи лихоманкою.

Потім настає період повного розвитку (розгару) хвороби: швидке підвищення температури, різке зниження працездатнос­ті, загальний стан хворого важкий, з'являються характерні озна­ки (симптоми) даної інфекційної хвороби (при гострих респіра­торно-вірусних інфекціях — нежить, біль у горлі: при кишкових захворюваннях — диспептичні явища, такі, як нудота, блювота, часті випорожнення; при дитячих інфекціях, таких, як кір, скар­латина — висипання на шкірі).

Перебіг інфекційних хвороб може бути гострим(кілька тижнів, місяців) і хронічним(роки). Інколи носійство мікробів супроводжує людину все життя (черевнотифозна паличка).

Інфекційні хвороби небезпечні ще й тим, що можуть спри­чиняти тяжкі ускладнення. Наприклад, грип інколи ускладнює­ться запаленням легень, дизентерія та черевний тиф — виразко­вою хворобою шлунка та дванадцятипалої кишки, дифтерія — запаленням периферичних нервів.

Виникнення та розповсюдження інфекційних захворювань проходять як епідемічний процес,що складається з трьох ланок:

1) джерело інфекції, 2) механізм передачі інфекції, 3) схильність організму людини до даного інфекційного захворювання.

Джерелом інфекціїможуть бути люди та тварини. У першо­му випадку інфекційні хвороби мають назву антропонози,а в іншому — зоонози.Існують також антропозоонози— захворю­вання, джерелом інфекції яких можуть бути і люди, і тварини.

При антропозоонозах джерелом інфекції можуть бути не тільки хворий, а й видужуючий та видужалий (як бактеріоносій), а також і здорові бактеріоносії. Антропонозних захворювань ду­же багато: кір, скарлатина, вітрянка та натуральна віспа, дизен­терія, черевний та висипний тиф тощо.

Збудники виділяються з організму протягом всього перебігу хвороби, але кожна хвороба має свій період найінтенсивнішого виділення цих збудників. Так, кір, кашлюк, вірусний гепатит найнебезпечніші у початковій стадії, дизентерія, холера, висип­ний тиф — у період спалаху хвороби. При черевному тифі та па­ратифах найбільше мікроорганізмів виділяється у другій полови­ні хвороби і навіть у період видужання.

При зоонозах джерелами інфекції можуть бути домашні та дикі птахи, тварини, особливо гризуни (чума, туляремія, лепто­спіроз, лейшманіоз, кліщовий енцефаліт тощо).

Механізм передачі інфекціїскладається з трьох фаз:

1) виділення збудниказ хворого організму;

2) перебуваннязбудника у зовнішньому середовищі (або в організмі тварини-переносника);

3) проникненнязбудника у схильний до хвороби організм.

Спосіб виділення збудника з хворого організму залежить від

місця його знаходження в організмі. Якщо збудник знаходиться в органах дихання, він виділяється з повітрям та краплями сли­ни, при локалізації у кишках, він виводиться з каловими маса­ми, коли ж мікроорганізми паразитують у крові людини, то во­ни передаються через укуси комах.

Існують такі механізми передачі інфекції: контактний, повіт- ряно-крапельний, фекально-оральний, трансмісійний.

При контактномумеханізмі передачі інфекції збудники, знаходячись на шкірі, у порожнині рота, статевих органах, сли­зових оболонках очей, можуть проникати у схильний до захво­рювань організм шляхом безпосереднього контакту або контак­тно-побутовим способом.

Шляхом безпосереднього контакту передаються малостійкі до чинників зовнішнього середовища збудники: венеричні та деякі грибкові захворювання, СНІД, деякі зоонози (ящур, туляремія).

При контактно-побутовомушляху стійкі до навколишнього середовища збудники спочатку затримуються на посуді, одязі, взутті, іграшках та інших предметах, а потім вже проникають в організм. Передача збудника в основному відбувається через брудні руки людини. Спочатку хворий, або носій, забруднює предмет, а потім інша людина, торкаючись цих предметів, заб­руднює свої руки. Такий шлях передачі інфекції характерний для кишкових інфекцій.

Щоб запобігти поширенню інфекції шляхом контакту, слід дотримуватись санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на оз­доровлення побуту та умов праці, підвищувати санітарну куль- туру та виховувати гігієнічні навички.

Повітряно-крапельниймеханізм сприяє поширенню бага­тьох інфекційних хвороб (грип, кір, скарлатина, кашлюк, вітря­на віспа, туберкульоз тощо). Під час розмови, кашлю, чхання збудники разом з дрібними часточками слини та слизу попада­ють у повітря і угворюють так званий бактерійний аерозоль, який швидко розноситься потоками повітря. При цьому за­ражені частки можуть утримуватись у повітрі ЗО—60 хв. Пере­давання інфекції можливе на відстані 2—3 м від джерела ін­фекції.

Збудники кору, вітряної та натуральної віспи можуть розно­ситись і по вентиляційних каналах, виходячи за межі приміщен­ня. Можливий повітряно-пиловий шлях зараження. При цьому краплини бактерійного аерозолю осідають на оточуючих пред­метах, а потім разом із пилом переносяться повітряним потоком. Повітряно-крапельний механізм сприяє дуже швидкому поши­ренню інфекції, оскільки при цьому хворі (носії) можуть спілку­ватися з великою кількістю людей. Наочним прикладом може бути епідемія грипу.

Основним профілактичним засобом боротьби з повітряно- крапельними інфекціями є застосування марлевих пов'язок для захисту верхніх дихальних шляхів. Велике значення у запобіган­ні повітряно-крапельних інфекцій має боротьба за чистоту по­вітря житлових та виробничих приміщень, використання дезин- фекційних засобів.

Існує ще фекально-оральниймеханізм передачі інфекції. В оточуюче середовище збудники потрапляють з кишечнику, де вони в основному знаходяться з каловими масами, а потім пере­даються через воду, харчові продукти, грунт. При цьому спосте­рігається специфічний епідемічний ланцюжок: фекалії хворого чи носія — грунт — вода — харчові продукти — організм сприйнят­ливої людини. Таким шляхом передаються майже всі кишкові інфекційні захворювання: дизентерія, черевний тиф, паратифи та ін. Основне у запобіганні таких інфекцій — це чисті руки, знеза­раження їжі та питної води, дезинфекція грунту та калових мас.

При трансмісійномумеханізмі збудники інфекцій переда­ються комахами. Існують біологічні переносники інфекційних хвороб — неспецифічні (пасивні) та специфічні.

Представниками перших є мухи, гедзі, таргани. Вони можуть переносити збудників дизентерії, тифів, сибірської виразки, ту­ляремії. На лапках і хоботках мух інколи виявляють близько 60 видів мікробів. Вони можуть виділяти патогенні мікроби та­кож з фекаліями.

За допомогою біологічних переносників інфекція передає­ться так. З крові або лімфи хворих людей (носіїв) чи тварин збудники потрапляють в організм біологічних переносників, там накопичуються або проходять відповідний шлях розвитку. Потім збудники потрапляють в організм здорової людини під час ссан­ня крові чи з виділеннями переносника, проникаючи через ранки та подряпини. Таким чином комарі анофелес викликають малярію, блохи — чуму, воші — висипний та поворотний тиф, комарі кулекси — японський енцефаліт тощо.

Характерною особливістю трансмісійних інфекцій є чітко виражена сезонність, що пов'язано з періодами найбільшої ак­тивності переносників. Крім того, ці інфекції виникають звичай­но у певній місцевості. Профілактикою є боротьба з переносни­ками інфекцій.

Інколи інфекція може передаватися маніпуляційним шля­хом. При цьому збудники вірусного гепатиту, сифілісу, СНІДу, малярії можуть потрапити в організм при використанні несте- рильного медичного інструментарію (шприці, голки та ін.) під час переливання крові та інших медичних маніпуляцій. Найкра­щий спосіб профілактики — користування разовими шприцями.

За будь-яких шляхів передачі інфекції захворювання вини­кає тоді, коли організм схильний до нього, тобто здатний реагу­вати на збудників хвороби. У деяких випадках організм буває несприятливим до інфекції. Виділяють дві групи чинників, що за­безпечують несприятливість людини до збудників інфекційних хвороб: а) чинники неспецифічної фізіологічної резистентності (стійкості) та б) специфічної несприйнятливості (імунітет).

Чинниками неспецифічної фізіологічної резистентностіє шкіра та слизові оболонки, слина та шлунковий сік, ретикуло- ендотеліальна, кровоносна та лімфатична системи, а також внут­рішні органи. Всі ці чинники мають свої захисні механізми і зу­мовлюють неспецифічну фізіологічну стійкість організму, яку можна і потрібно підсилювати за допомогою різних гігієнічних заходів (повноцінне харчування, раціональний режим праці та відпочинку, оптимальний руховий режим, загартованість).

Резистентність зумовлена реактивністю організму — здат­ністю певним способом відповідати на дію хвороботворних под­разників.

Реактивність може змінюватися. Важливу роль у ній відіграє стан центральної нервової системи: якщо у корі головного моз­ку переважають гальмівні процеси — реактивність послаблена і навпаки. Навіть настрій людини впливає на реактивність. Свого часу великий хірург М. І. Пирогов відзначав, що виникнення та перебіг хвороби, видужання та загоювання ран по-різному від­бувається у переможців та переможених.

Специфічна несприйнятливість (імунітет)— це несприй­нятливість організму до збудників інфекційних хвороб або їх токсинів. Імунітет є одним з найважливіших проявів реактив­ності організму. Він може бути природним або набутим.

Природнийімунітет притаманний тому чи іншому виду тва­рин чи людині. Наприклад, жоден з видів тварин у природних

умовах по хворіє на дифтерію, сифіліс, холеру і, навпаки, люди­на ні' хворіє на цілий ряд інфекційних хвороб тварин. Природ- ний імунітет людина успадковує від матері (з кров’ю і молоком), щодо тих хвороб, на які вона хворіла раніше.

Набутий імунітетз'являється в організмі людини після пе­ренесеного інфекційного захворювання (кір, кашлюк, тиф), або внаслідок імунізації, тобто введення в організм людини вакцин (убитих або послаблених мікробів чи їхніх токсинів). Щеплення відіграли величезну роль у боротьбі з натуральною віспою, диф­терією, поліомієлітом, скарлатиною, кором, кашлюком, правцем. Вираженість імунітету після різних хвороб різна. Так, після віт­ряної віспи, кору, кашлюку, туляремії виникає стійкий довічний імунітет іповторне захворювання виникає рідко. Після черевно­го тифу і дифтерії виникає менш стійкий імунітет, а грип та ди­зентерія лишають лише короткочасний післяінфекційний імуні­тет (3—4 місяці).

Розрізняють також нестерильний(інфекційний) імунітет, що з'являється при інфекціях, для яких характерний затяжний період (туберкульоз, сифіліс, бруцельоз, малярія). Заражений організм, якщо в ньому знаходиться живий збудник, до певної міри стійкий до повторного зараження. Якщо ж збудник виво­диться з організму, то імунітет втрачається.

Штучний пасивний імунітетутворюється при введенні ворганізм сироватки крові тварини та людини, які перенесли відповідне захворювання. У цій сироватці містяться імунні речовини — антитіла,тому вона відразу справляє лікувальну дію. Однак штучний пасивний імунітет нетривалий (2—4 тиж­ні), оскільки антитіла швидко виводяться з організму.

Механізмами імунітетує: фагоцитоз, гуморальний і, так звані, бар'єрні функції.

Фагоцитоз(від грецьк. hpagos — поглинаю, kytos — кліти­на) відіграє важливу роль у знищенні мікробів, що потрапили в організм. Сушість його полягає у тому, що клітини, здатні до фагоцитозу (а такими є лейкоцити крові), спрямовуються до чу­жорідних речовин, якими є мікроби, поглинають їх і перетрав­люють. Відкрив це явище видатний російський учений 1.1. Меч- ников. Як було пізніше встановлено, здатність до фагоцитозу ма­ють також ретикулярні і ендотеліальні клітини печінки, селезін­ки, кісткового мозку, лімфатичних вузлів. Усі ці клітини об'єдну­ються в єдину ретикулоендотеліальну систему. Суть гуморально­го механізму утворення імунітету (від лат. humor — рідина) по­лягає у тому, що після перенесених захворювань або після іму-

нізації вакцинами і сироватками у крові й тканинній рідині ут­ворюються антитіла, здатні знешкоджувати мікроби та їхні ток­сини. Речовини, які викликають утворення антитіл і вступають із ними у реакцію (мікроби, їхні токсини і всі чужорідні дл.я да­ного організму речовини білкової природи) мають назви антиге­ни. Місцем утворення антитіл є ретикулоендотеліальна система. За характером своєї дії антитіла поділяють на антитоксини(ней­тралізують токсини), бактеріолізини(руйнують бактеріальні клітини), аглютиніни(викликають згортання мікробів), преципі­тини(осаджують мікробів) тощо.

Бар'єрні функції бувають зовнішніми і внутрішніми. До зовнішніх належить шкіра та слизові оболонки. Крім механічно­го перепону, вони виділяють секрети (лізоцим, слину, шлунко­вий та кишковий сік), що змивають мікроби і знищують їх.

Захисну дію справляють також нормальна бактеріальна флора слизових оболонок та кишечника. Так, кишкова паличка (bacterium coli), яка завжди міститься в кишечнику людини, є антагоністом багатьох патогенних мікробів (збудників дизенте­рії, черевного тифу тощо).Внутрішніми бар'єрами є лімфатичні вузли, печінка, нирки, внутрішні оболонки капілярів.

Пасивний імунітет забезпечується негайно після введення сироватки, тому для екстреної (негайної) профілактики, тобто для попередження захворювань при безпосередній загрозі зара­ження або в інкубаційному періоді, практикують саме введення сироватки. Для екстреної профілактики застосовують також інтерферон— низькомолекулярний білок, який виділяється клі­тинами і пригнічує розмноження вірусів (грипу) та деяких інших внутрішньоклітинних паразитів.

До бактерійних препаратів належать бактеріофаги— віру­си, що паразитують у бактеріях і спричиняють їх руйнування. Бактеріофаги застосовують з метою профілактики та лікування.

Профілактичні щеплення для створення активного імуніте­ту проводять планово або за показаннями. Планові щеплення проводять всьому населенню відповідно до віку незалежно від епідеміологічної ситуації. Це щеплення проти дифтерії, кашлю­ку, кору, туберкульозу, поліомієліту, епідемічного паратиту, правця.

За показаннями щеплення проводять особам відповідних професій (працівникам дошкільних закладів, громадського хар­чування), тим, хто виїжджає у місця, де є небезпека захворюван­ня, або у разі погіршення епідеміологічної обстановки (при гри­пі, холері, сказі).

Профілактика інфекційних хвороб — це комплекс заходів, серед яких найважливішими є: 1) державні заходи для усунення причин виникнення і поширення інфекційних хвороб; 2) медич­ні заходи боротьби з інфекційними хворобами та їх профілакти­ка; 3) заходи, пов'язані з підвищенням рівня санітарної культу­ри населення.

Державні заходи попередження інфекційних хворобта бо­ротьба з ними передбачають поліпшення умов праці і побуту на­селення, широке житлове будівництво, благоустрій міст і сіл, спорудження водогонів та каналізації.

Медичні заходи,що застосовують у боротьбі з інфекційни­ми хворобами, в основному спрямовують на всі ланки епідеміч­ного процесу: джерела інфекції, механізм її передачі та підви­щення опірності організму людини. Джерела інфекції виявляють та знешкоджують. Хворих на інфекційні хвороби та носіїв ізо­люють від оточуючих, госпіталізують в інфекційні лікарні і ліку­ють. Заражених тварин, як правило, знищують.

Методом попередження заносу на благополучну територію ін­фекційних хвороб та профілактики їх поширення є карантин,тоб­то комплекс адміністративних та санітарно-протиепідемічних захо­дів, спрямованих на виявлення хворих і підозрілих, їх ізоляцію та спостереження за ними. Ці заходи проводять санітарно-карантин- ні відділи (відділи особливо небезпечних інфекцій) при Міністер­стві охорони здоров'я України, санітарно-епідеміологічних станці­ях усіх рівнів, а також пункти, що знаходяться у міжнародних морських і річкових портах, в аеропортах, на залізницях. Каран­тинні заходи проводять відповідно до "Міжнародних медико-сані- тарних правил".

Для порушення механізму передачі інфекції застосовують дезінфекцію, дезінсекцію та дератизацію, що здійснюють за допо­могою різних хімічних, фізичних та інших засобів.

Дезінфекція — це заходи, спрямовані на знищення збудни­ків інфекційних хвороб в оточуючому середовищі (повітрі, воді, екскрементах). Для цього найчастіше використовують хлорамін, хлорне вапно, лізол, карболову кислоту, ультрафіолетове опро­мінення тощо.

Дезінсекція — це заходи боротьби із шкідливими комахами і кліщами, що можуть переносити інфекцію. Серед інсектицидів широко використовують фосфорвмісні речовини (хлорофос, дихлофос тощо).

Дератизація — це винищення епідемічно небезпечних шкід­ливих гризунів. Для цього існує багато різних отруйних речовин та фізичних засобів. Щоб припинити поширення інфекції необ­хідна активна участь усього населення у виконанні спеціальних колективних та індивідуальних заходів, дотриманні правил осо­бистої гігієни тощо.

Заходи щодо посилення несприйнятливості організму до ін­фекції спрямовуються на підвищення неспецифічної фізіологіч­ної стійкості та створення специфічного імунітету.

Не менш важливе значення для профілактики інфекційних хвороб має систематичне підвищення рівня санітарної культу­ри населення. Для цього широко використовують засоби масо­вої інформації: бесіди, лекції, пресу, радіо, телебачення.

Враховуючи те, що у фізкультурних та спортивних колекти­вах можливе поширення інфекційних хвороб, тренери, виклада­чі фізичного виховання та спортсмени мають добре знати при­чини їх виникнення, особливості перебігу та заходи профілакти­ки. Особливо про це слід пам'ятати під час перебування на нав­чально-тренувальних зборах, змаганнях та у спортивно-оздоров­чих таборах.

Останнім часом з'явилось і швидко поширюється дуже не­безпечне інфекційне захворювання СНІД (синдром набутого імунодефіциту). Збудник СНІДу — вірус, проникаючи у кров, уражає білокрівці (лімфоцити і моноцити), що забезпечують функціонування імунної системи. Внаслідок цього людина стає беззахисною перед безпечними за звичайних умов інфекціями.

У зовнішньому середовищі вірус нестійкий: гине на повітрі при висиханні, при нагріванні (при температурі 56 °С протягом ЗО хв), відразу після застосування дезінфікуючих заходів (спирт, хлорамін, хлорне вапно).

Зараження відбувається під час статевого акту, при перели­ванні інфікованої крові або використанні нестерильних шприців та голок. Особливо небезпечні безсистемні статеві контакти з малознайомими людьми, часта зміна партнерів. СНІД часто вра­жає наркоманів, які користуються нестерильними шприцями та голками.

Такі особливості, як дуже тривалий інкубаційний період, ви­сока смертність, довічне зараження, роблять СНІД особливо не­безпечним. Хоча позбутися вірусу неможливо, існують препара­ти, що пригнічують його розмноження. У всьому світі інтенсив­но працюють над створенням вакцини проти СНІДу.