Часть I 2 страница

Саме у ХVIII столітті прогрес індустріальної техніки і науки сприяв виникненню окремої спеціальності – дизайнера. Якщо індивідуальні майстри самостійно творили цілісний образ виробу, експериментували в пошуку художньої форми, то відтепер цей процес диференціюється. Інженер конструює промислові винаходи і речі, а дизайнер дбає про естетичні рішення. Таким чином, дизайн дозволив подолати суперечність між технікою і мистецтвом шляхом створення цілісного образу виробу. 3. Промислова естетика ХІХ – ХХ століття

Нові умови розвитку промисловості породили нові форми художньої творчості. Якщо перші кроки промислового дизайну були пов’язані із необхідністю скрити деякі недоліки грубої механізованої роботи, певні вади, чи відвертий брак , то згодом власне через дизайн прийшло розуміння, що і машини можуть продукувати довершені речі. Фальшива краса переслідувала ідею лише збуту неякісних речей, а справжній дизайн дозволяв робити речі не лише привабливими, але надійними і зручними у користуванні.

Філософи і мислителі ХVШ століття, передовсім представники Просвітництва, вже висловлювали тривожні думки з приводу суперечливого розвитку індустріального виробництва і деяких негативних наслідків майбутнього прогресу машинного виробництва, техніки, а також практичної і естетичної цінності техніки. Такі настрої знаходимо у словах німецького письменника Й.Гете: „Ця машинізація, що розширюється, мучить мене і лякає; насувається неначе громовиця ледве-ледве; але ходу її розпочато, вона підкрадеться й захопить”. Тому більшість тогочасних вчених і письменників підносили значення етико-естетичного виховання в нових умовах цивілізаційного прогресу. Так, Ф.Шіллер у „Листах про естетичне виховання людини” наголошував на найважливішому завданні культури, яке полягає в тому, аби в матеріальному виробництві форму було підпорядковано естетичним законам, бо лише з естетичного, а не суто утилітарного, може удосконалюватись моральність людини.

У ХІХ столітті завдяки працям німецького теоретика мистецтва, архітектора Г.Земпера, а також англійських вчених Д.Рескіна (1819 – 1900) та У.Морриса ( 1834 – 1896) розробляються наукові теорії промислового мистецтва, які по-суті, започатковують формування технічної естетики як самостійної дисципліни. Їх вчення утверджували основний дизайнерський принцип – висока якість і функціональність виробів має гармонійно співвідноситись із зручною формою, де присутнє відчуття матеріалу, кольору тощо. Наприклад, Д.Рескіну належить така відома сьогодні фраза, що „річ гине так само швидко, як і створюється”, а „те, що обходиться надто дешево, насправді виявляється дуже дорогим”. Він висунув три найважливіших вимоги, які дотепер складають основу дизайнерської діяльності: 1) не вдавайтесь до виробництва тих речей, в яких не присутня особиста винахідливість; 2) не вдавайтесь до ретельної обробки речі заради неї самої, а лише заради її практичної мети; 3) ніколи не вдавайтесь до імітації або копіювання, хіба що задля спогаду про великий витвір минулого. Основні принципи тогочасної промислової естетики втілені у праці Г.Земпера „Стиль у технічних та тектонічних мистецтвах, або Практична естетика”, написаної у 1860-63 рр. Основна мета дизайну тут окреслена так: форма предмета має залежати від його функцій у людській практиці, матеріал виготовлення, технологія виробництва визначаються рівнем соціально-економічного розвитку суспільства.

Справжній бум дизайнерської теорії і мистецтва припадає на початок ХХ століття і пов’язаний він передовсім з промисловим переворотом у США. Історію американського промислового дизайну започатковує художник П.Бернс, який виконуючи обов’язки художнього директора великої електричної компанії з метою подолання конкуренції і успішного просування на світовий ринок, подбав про створення унікального обличчя фірми. Власне завдяки генію П.Беренса формується індивідуальний стиль діяльності компанії. Як архітектура приміщення фірми, облаштування території, оформлення виробничих місць, так і обробка продукції, її художня форма, а також реклама, торгівельна графічна документація (торгова марка ) – все вигідно виділялось з-поміж усього існуючого на тогочасному ринку.

Економічна криза 1929 – 30-х рр., іменована великою депресією, що полягала у великих труднощах із збутом товару спонукали дизайнерські пошуки. Один із яскравих дизайнерів Г.Дрейфус у 1929 році створив проектне бюро, яке здійснювало зв’язок виробника із замовником і ретельно вивчало запити ринку і потреби споживачів. Дизайн розумівся як невід’ємна складова успіху компанії. Цей американський досвід після другої світової війни був імпортований європейськими дизайнерами. В цілому він відповідає і потребам сучасного промислового виробництва. Образ ідеального дизайнера уявляється в якості координатора зусиль різних спеціалістів у створенні якнайкращого продукту, що максимально задовольняє потреби споживача. При дизайні виробу необхідно забезпечити : а) максимальну безпеку у користуванні; б) експлуатаційну зручність і комфортність; в) розширення асортименту відповідно до різних смаків і потреб. Ці вимоги спрямовані і на забезпечення максимальної прибутковості для компанії. Визначальною складовою сумарного продукту промислового дизайну стає споживча цінність продукції. Саме американці вперше дали таке визначення дизайну, як „форма організації (служба) художньо-проектної діяльності, що виробляє споживчу цінність продуктів (матеріальних і духовних) масового споживання". Споживча цінність продукції включає такі елементи:

а) удосконалення функціонально-конструктивної будови речі;

б) зручність і комфортність у користуванні;

в) пристосування форми до нових віянь моди;

г) удосконалення пакування виробу;

д) розробка фірмового знаку.

В руслі новітніх дизайнерських вчень постає така сьогодні важлива галузь економіки, як маркетинг, визначальним завданням якого є „мінімалізація зусиль щодо збуту товару”. Сучасні дизайнери використовують маркетингову інформацію, яка засвідчує ситуацію на ринку. Дизайнери орієнтуючись на потреби і смаки споживачів, розробляють такі товари, які „точно їм підходитимуть і продаватимуть себе самі”.

Дизайнери враховують основний закон ринку, який твердить, що потреби людей хоча й безмежні, все ж ресурси для їх задоволення обмежені. Тому споживачі шукають ті товари, які відповідають як потребам, так і фінансовим ресурсам, тобто якісні і недорогі. Нові умови роботи на ринку заставляють дизайнерів вивчати і спостерігати за найменшими змінами, проводити експерименти, опитування. Сьогодні постійним явищем стали виставки дизайнерських виробів, широкі рекламні акції тощо. Щоправда таке всепоглинаюче врахування інтересів споживачів несе в собі загрозу культивування низькопробної масової культури, коли митець стає залежним від не завжди розбірливого смаку споживачів.

Маркетингова інформація дає дизайнерам цінний матеріал, який визначає напрямок подальшої діяльності підприємства. Власники великих промислових компаній спільно із дизайнерами розробляють стратегію і тактику виходу товару на внутрішній і міжнародний ринок, готують і проводять рекламну кампанію. В обов’язки сучасного дизайнера входить також розробка рекламної продукції і організація рекламної діяльності. В сучасних умовах надзвичайно гострої конкурентної значення реклами постійно посилюється. Підприємці значно збільшують асигнування на дизайнерські розробки для створення найкращих варіантів реклами з метою залучення якнайбільшої кількості споживачів. В процесі збуту товару, коли темпи починають спадати, дизайнери шукають нові способи модифікації товару, що відноситься виключно до дизайнерських заходів. Модифікуючи промисловий виріб, дизайнери удосконалюють різні його властивості: функціональні, конструктивно-технічні і естетичні. Адже інтерес покупців можливий за умови постійної зміни зовнішнього оформлення товарів. Маркетинговий підхід сучасних дизайнерів до промислових виробів значно розширює функції дизайну, який спрямований на виготовлення такого виробу, який становить єдине ціле як з точки зору споживача, так і з точки зору виробника. Сучасним підприємцям стає зрозуміло, що дизайн є потужним засобом боротьби з конкурентами і стабільного успіху на ринку. Відтак посилюється диференціація дизайнерських спеціальностей, розширюється їх діапазон.

На сучасному етапі дизайн набуває цілком нової сутності сягаючи рівня прикладного мистецтва. Високопрофесійні дизайнерські проекти вважаються мистецькими шедеврами. Дизайнерські твори експонуються в музеях сучасного мистецтва. Сучасна епоха технічної індустрії і бізнесу заставляє митців виявляти свій творчий геній у промисловому мистецтв4. Естетична цінність техніки і новітніх інформаційних технологій. Духовність людини в умовах сучасної техногенної цивілізації

Науково технічний прогрес кардинально змінив характер сучасного суспільства, (іменованого як „постіндустріальне””, „техногенне”, „інформаційна цивілізація”) вкрай загострив екзистенційну ситуацію людини, сенсу її життєдіяльності в нових соціальних умовах. „Техніка, - як писав М. Бердяєв – остання любов людини, і вона готова змінити свій спосіб життя під впливом предмета своєї любові. Техніка примножує життєві блага”. Але водночас техніка, на думку філософа, „чужа і ворожа культурі і людині”; з її невпинним розвитком „весь світ вступає в катастрофічний період свого розвитку”.

Сьогодні часто можна чути звинувачення на кшталт того, що техніка і інформаційні технології дегуманізують людину, позбавляють її почуття індивідуалізації, „святості”, „укоріненості” і, навпаки, культивують прагматизм, утилітаризм, космополітизм а тому в них захована небезпека „страшної поразки душевного життя людини, і насамперед, емоційного”.

В руслі подібних міркувань нині популяризується теза про те, що новітні засоби аудіовізуальної комунікації являються своєрідним „троянським конем”, який ввійшовши до „храму мистецтва”, руйнує його із середини підміняючи традиційну гуманістичну спрямованість зверненням до найнижчих інстинктів натовпу, володіючи надзвичайною силою емоційного впливу. Звідси такі тривожні міркування про руйнівний характер подальшого розвитку цивілізації і шкідливого впливу техніки на людину, песимістичні настрої розчарування у науково-технічному прогресі. За словами Дж.Гелбрейта „естетичні досягнення недоступні індустріальній системі і в значній мірі знаходяться у суперечності з нею”. А на думку теоретика сучасного мистецтва Г.Ріда, технізоване суспільство формує не людей, а „порожньооких”, нудьгуючих, загальмованих, неконтактних роботів, здатних лише до насильства. Технізація і роботизація, на думку сучасних психологів і соціологів несе небезпеку вже на генетичному рівні, загрожуючи небезпекою, за словами Польського письменника і вченого С.Лема „оголення” інстинктів. Не дивлячись на значно більшу поінформованість, сучасна людина не стає більш творчою. Зростання абстрактності, кількості понять, умовних знаків, формул веде до інтелектуального еклектизму, розумової пасивності, іноді навіть невігластва щодо банальних явищ і процесів. „Екран знань” сучасної людини складається із випадкових і уривчастих фактів, які творять так зв. „мозаїчну” культуру. Стрімкі інформаційні потоки, швидка плинність знань викликають постійні збурення і потрясіння, розхитують стереотипи, все усталене і звичне. Намагання схопити якнайбільше інформації, аби йти в „ногу з часом”, обернулось тим, що у свій час М.Гоголь назвав „страшними ідеалами огрублення” у значенні бездушності, байдужості, що породжує феномен індивідуалізму та індиферентності. Новітня інформаційна цивілізація перебуває в антагоністичному протистоянні до духовної культури. Адже суть культури не в техніці, технологіях, автомобілях, електрифікованому побуті, модному одязі, взутті, зачісках. Цивілізаційні блага визначають рівень матеріального існування. Їх характеризують ринкові і споживчі цінності. Культура також не зводиться до відвідування музеїв, театрів, виставок, бібліотек, яких стає все більше. Адже культура звернена до внутрішнього світу людини, її здатності до співпереживання, духовного оновлення, гуманності.

Джерелом справжньої людяності служать не машини, комп’ютери, аудіо-, відеотехніка, предмети матеріальної розкоші, а сердечні і теплі міжлюдські стосунки, засновані на доброті, дружелюбності, любові, милосерді. У технізованому суспільстві світ людини „замикається”, вона все більше стає відстороненою, „закритою”, відчуженою. Безпосереднє живе спілкування замінюється технічними і електронними засобами комунікацій. Сьогодні говорять про таку найпоширенішу людську ваду, як егоїзм, який служить підставою неприязних взаємостосунків з оточуючими, і загрожує самознищенням особистості. Егоїзм часто супроводжується жорстокістю і насильством. Синдром агресивності і бездушності є показовим в сучасній українській суспільності, підтвердженням чого може служити численна армія бездомних дітей, безпомічних калік і вбогих перестарілих людей. Утвердженню жорстокості, зростанню аморальності сприяє і сучасне комерціалізоване масове мистецтво, сповнене страхітливих і кривавих сюжетів, грубої еротики, садистських вбивств тощо. Низькопробна масова культура, примітивна попса заполонила теле-, кіно- і відеоекрани, радіоефір.

Аби гуманізувати сучасну людину, пробудити у неї високі почуття краси, любові, чуйності необхідні теплі і відкриті міжлюдські взаємини, а також вплив справжньої літератури і мистецтва, музики, здатних, схвилювати, розчулити, викликати душевні потрясіння. Тому без піднесення морального рівня спілкування, а також мистецтва сьогодні не можливо досягнути й культурно-духовних зрушень в суспільстві. Сама природа людини протестує проти раціонально-прагматичного, бездушно-утилітарного способу життєдіяльності, тому саме в горнилі індустріалізованого і урбанізованого буття людей народжуються такі явища естетично-художньої культури, які здатні оздоровити змертвілу духовність, відіграти роль тих ціннісних орієнтирів, котрі приведуть людство до добра, гармонії, краси і щастя. В сучасній етико-естетичній культурі неодмінно присутнє як відчуття втрати чогось важливого, так і народження цілковито нових тенденцій.

Завдяки новітнім технологіям сьогодні з’явилась можливість широкого тиражування художніх творів, що дозволяє залучати до мистецтва значно ширші верстви населення. Сучасна естетико-художня культура збагатилась такими поняттями, як „електронна музика”, „комп’ютерна графіка”, „мистецтво реклами”, „технічний дизайн” тощо. Можна, звичайно сперечатись про істинну цінність новітніх технологій і електронних видів мистецтва, одначе безсумнівним є активне ставлення людини до суспільного буття і трудової діяльності.

Тріумф науки і техніки, передовсім, комп’ютерної нівелює цінність традиційного мистецтва і відповідно сприяє формуванню нового художнього бачення, нового мистецтва – електронного. Синтез науки, техніки і мистецтва веде до виникнення технізованого мистецтва майбутнього. Техніцизм як спосіб творчого мислення, стан самосвідомості побудований на само підкоренні техніці, виявляється у спробі підмінити художні прийоми прийомами техніки, а процес художньої творчості технологічними прийомами електронно-комп’ютерної апаратури. Техніцизм не передбачає певного смислового і емоційно-особистого аспекту. Мистецтво постмодернізму засвідчує необмежену могутність техніки.

Звичайно техніка і новітні технології необхідно впливатимуть на появу нових видів і жанрів мистецтва, але вони не здатні перевершити силу людського духу й унікальність кожного таланту. Прогрес мистецтва інакше полягатиме лише у винайденні нових „технічних” засобів і чисто технологічних прийомів. Але не зважаючи на наявність таких дихотомій і суперечностей, зростання розриву між технікою і мистецтвом, вони все ж є двома складовими єдиного культурного процесу. Звичайно, сьогодні немає такої сили в світі, що була би здатною зупинити науково-технічний поступ. Під його впливом неодмінно будуть відбуватись зміни в суспільстві та людських взаєминах. Проте саме інтереси людини вимагають того, щоби цей поступ не був цілковито відданий лише питанням технологічно-утилітарним: етичні та естетичні чинники людського життя повинні тут не лише враховуватись, а й поставати орієнтирами для інженерно-технічної творчості. Завдання полягає в тому, щоби на основі існуючих технологій та технічних новацій знайти способи і форми інтенсифікації живих людських контактів і тим самим ще раз підтвердити, що найпершим дивом цього життя є людина із її надзвичайними та незбагненними здібностями і провами.

Генії науки і генії мистецтва завжди прагнуть незбагненного і більш досконалого. За словами Опенгеймера: „обидва постійно повинні проводити в гармонію нове і вже відоме, боротись за те, щоб встановити деякий порядок у всезагальному хаосі. В праці і в житті вони повинні допомагати одне одному”. Цей вічний зв’язок науки і мистецтва символізують образи двох відомих давньогрецьких міфологічних героїв – Прометея – символ знання і творчого розуму і Орфея – божественного музиканта і співака. В їх союзі –основа гармонійного суспільства, яке спрямоване на досягнення нових вершин у науково-технічному і духовно-культурному перетворенні. Потреба в естетичній культурі як складовій духовності суспільства і людини не зважаючи на все нові і нові зміни завжди зберігатиме свою соціальну функцію і слугуватиме своїм субстанцій ним цілям. За пророцтвом Ф, Достоєвського „Краса врятує світ”. Можна лише додати, що не так краса, як усвідомлення необхідності жити і перетворювати довкілля за її законами.

Висновки.

- Виробничо-технічна діяльність належить до однієї із найважливіших сфер життя сучасного суспільства, куди задіяні інтелектуальні та винахідницькі здібності людини. Не залишається вона і поза увагою з боку естетичних людських інтересів, у зв´язку із чим виникло явище промислової естетики – внесення естетичного компоненту в складові виробничо-технічної діяльності.

- Поряд із поняттям промислової естетики широко вживаються в наш час терміни "дизайн" та "технічна естетика"; цілком очевидним є факт їх приналежності до єдиної сфери проявів естетичного, хоча вони несуть в своєму змісті деякі відмінності: дизайн стосується перш за все форм виробів та предметів людського оточення, технічна ж естетика – це теорія естетичного процесу в сфері виробництва, а також естетизація технічних виробів та обладнання.

- За умов сучасної техногенної або інформаційної цивілізації спостерігається певна девальвація етичних та естетичних цінностей, оскільки звужуються сфери безпосереднього, живого людського спілкування. Тому важливим завданням сучасного науково-технічного поступу є пошуки доцільних форм введення етичної та естетичної складових у функціональні характеристики науково-технічної діяльності.

Часть I

ИСТОРИЯ РАЗВИТИЯ ЭТНОПСИХОЛОГИИ

Этнопсихология, как и любая наука, возникла и развивается как социальная потребность общества, и в зависимости от конкретных социально-исторических условий, определяющих эту потребность, ее содержание отражает те представления и интересы общества, которые характерны для соответствующего времени и уровня су­ществующих знаний.

Этнические различия в социальной организации многих наро­дов, их быт, культура, обычаи всегда привлекали внимание при взаимодействии с ними путешественников, ученых, заставляя по­следних задуматься о сущности этносов и их различиях. Проблемы взаимного познания диктовались, прежде всего, практической по­требностью - обменом товаров, знаний. Трудно назвать время, когда эти интересы стали осознанной потребностью в развитии социальных отношениях между разными народами. Однако еще древнегреческие ученые и мыслители пытались понять причины различия в жизни тех или иных народов. Так, первые научные по­пытки объяснить природу этих различий можно найти в трактате Гиппократа «О воздухах, водах местностях» (около 424 г. до н.э.). Он полагал, что основная причина, которая приводит к существен­ным различиям жизни народов, содержится в геоклиматических условиях средь; их жизнедеятельности, т.е. климат, природные факторы, географическое положение страны полностью опреде­ляют внешние условия жизни и взаимообусловленные отношения между людьми. Однако эта всего лишь внешняя констатация не могла объяснить действительные причины этнических различий. Подчеркивая важное значение климатогеографических условий жизни, древние авторы не затрагивали тот фактор, что именно ус­ловия существования определяли экономический уклад, уровень развития языка, культуры научных знаний и т.д.

Тем не менее новым этапом в развитии науки об этносах мож­но считать середину XVIII в., когда развивающиеся буржуазные экономические и общественно-политические отношения потребо­вали расширения рынка сбыта, поиска новой дешевой сырьевой базы и производителя. В это время бурно начали развиваться внут­ринациональные отношения и межнациональные связи. Массовое производство товаров и их обмен существенно повлияли на нацио­нальную культуру, быт, традиции. Установление новых межгосу­дарственных отношений обусловило создание регулярных нацио­нальных армий, которые, с одной стороны, защищали государство от посягательств извне, а с другой - захватывали территории дру­гих стран и народов, расширяя свои потребительские интересы. Наука об этносах призвана была строго выполнять социальный за­каз своего времени и выступить с теоретическим обоснованием таких понятий, как единство культуры народов, его духовно-психологической общности. Об этом речь идет в работах Ш. Мон­тескье, И. Фихте, И. Канта, И. Гердера, Г. Гегеля.

Так, Ш. Монтескье (1689-1755) в своих воззрениях придержи­вался принципов географической детерминации этнических разли­чий у разных народов, утверждая, что национальный характер есть результат воздействия климатогеографических условий. В работе «О духе законов» он охарактеризовал национальные характеры се­верных и южных народов, сравнивая их добродетели и считая, что южане более порочны. В качестве промежуточной формы между ними французский мыслитель приводит страны с умеренным кли­матом. Крайне наивное обоснование природы этнических различий в культуре, быте, социальных отношениях и процессах, по его мне­нию, опирается на ряд объективных фактов. Естественно, уклад жизни и приспособление к суровым условиям требуют своеобраз­ных взаимообусловленных отношений, влияют на плотность насе­ления, способ добывания продуктов питания, т.е. на удовлетворе­ние естественных потребностей. Эта сторона вопроса практически затрагивает условия существования населения как биологического вида и составляет климатогеографические критерии границ выжи­вания, которые, несомненно, отражаются в элементах быта, куль­туре, традициях. Таким образом, климат является составной ча­стью биогеографического фактора развития этноса и влияет на границы его перемещения от привычных комфортных условий жизни.

В исследованиях ученых Сибирского отделения АН СССР, по­священных изучению аборигенов азиатского севера, указывается на разительное отличие норм медико-биологических показателей оценки здоровья европейской и азиатской части населения СССР

[Казначеев, Пахомов, 1984]. Однако в работах Ш.Монтескье и его последователей стремление найти объективные причины различий в климатобиологических факторах выглядело в чрезмерно упро­щенной форме.

Совершенно иное направление в освещении особенностей на­ционального характера прослеживается в трудах других представи­телей французского Просвещения. Так, К.А. Гельвеций (1715-1771) в работе «О человеке» выделил особый раздел «Об изменениях, происшедших в характерах народов, и о вызвавших их причинах», в котором проанализировал характерологические черты народа и причины, сформировавшие их. К.А.Гельвеций считал, что основ­ными факторами, влияющими на формирование национального характера, являются общественное воспитание и формы правления государством. Национальный характер в его представлении - это способ видения и чувствования, т.е. это то, что характерно только для одного народа, и зависит он от социально-политической исто­рии народа, форм правления им.

Таким образом, черты характера Гельвеций связывал с измене­нием политического строя, его свобод, форм правления. Он отри­цал влияние географических факторов на духовную структуру на­ции. Научная концепция Гельвеция послужила основой развития знаний о феномене национального характера в дальнейших иссле­дованиях, посвященных изучению проблем этносов. Им было также сформулировано представление о некотором диапазоне социаль­но-политических условий, характерных для той или иной нации, что в свою очередь и определяет национальный характер, быт, культу­ру, традиции. Таким образом, сторонники двух направлений по ис­следованию этнопсихологических проблем обосновывают наличие некоторого диапазона характеристик, которые, по их мнению, яв­ляются определяющими в формировании национального характера.

Первыми работами, в которых было сказано о влиянии и гео­графических, и социальных факторов на формирование этнических и национальных особенностей культуры и характера народа, яви­лись труды английского философа Д.Юма (1711-1776). Так, в рабо­те «О национальных характерах» он указал на значимость физиче­ских и моральных (социальных) факторов в формировании нацио­нальных черт психологии характера. При этом физическими фак­торами у него выступают природные условия жизни общности, ко­торые определяют характерные черты быта, традиции труда. К моральным факторам он относит социально-политические отно­шения в обществе, которые воздействуют на ум как мотивы и формируют определенные комплексы обычаев. Прежде всего, это формы правления, социальные конфликты, изобилие или нужда, в которых живет народ, его отношение к своим соседям.

Рассматривая социальные отношения как факторы формирова­ния психологии общностей и конкретных слоев общества, Д. Юм выдвинул тезис о необходимости учета психологии различных сло­ев общества и о соотношении их с общенациональными чертами. Указывая на особенность черт психологии различных социально-профессиональных групп, он отмечал, что определяющим в дан­ном случае являются различные условия их жизни и деятельности. Нация и этнос выступают не как однородная масса, а как сложная структура социально взаимообусловленных групп и слоев населе­ния. В формировании общности черт Д. Юм видел экономическую основу, подчеркивая, что на основе общения в профессиональной деятельности возникают общие склонности, обычаи, привычки, аффекты, что и составляет духовность той или иной социально-профессиональной группы. Эти черты углубляются под воздейст­вием политико-экономических интересов. Общие интересы способ­ствуют становлению общенациональных черт духовного облика, единого языка и других элементов национальной жизни. Таким об­разом, ведущим фактором в развитии исторических общностей Д.Юм выдвинул экономико-политические закономерности разви­тия общества. Этническую общность он не считал неизменной, подчеркивая, что нравы одного народа значительно меняются с течением времени из-за изменений системы правлений, из-за сме­шения с другими народами. Его заслуга в развитии вопросов эт­нопсихологии состоит в том, что он утверждал историчность фор­мирования национального характера.

Однако в работах Юма встречаются суждения о характерах различных народов, с присвоением одним народам черт мужества, другим трусливости и т.п. Эти стереотипы общественного созна­ния, не имея научного обоснования, оказались крайне живучими. Естественно, что заключения, сделанные им, во многом определя­лись уровнем развития в то время научных знаний о народоведении.

Существенный вклад в развитие этнопсихологических исследо­ваний внесла немецкая классическая философия конца XVIII - пер­вой половины XIX вв. Это прежде всего работы И. Гердера (1744-1808), И. Канта (1724-1804), Г. Гегеля (1770-1831).

Так, И.Гердер представлял взгляды немецких просветителей. Интерес к проблеме национального характера в немецком Про­свещении был обусловлен развитием интернационалистических экономико-политических отношений, которые актуализировали проблемы национальной специфики и межнационального общения. В его работах постулируются идеи этнической экологии и указыва­ется о предрасположенности различных народов к жизни в кон­кретных климатических условиях, что позволяет говорить об эко­логической гармонии и образе жизни. Он отстаивал идеи о единст­ве закономерностей истории общества и истории природы. Идеи единства развития приводят его к признанию взаимосвязи культур и их преемственности.

Существенное место в истории этнопсихологических исследо­ваний занимает наследие И. Канта. В работе «Антропология с прагматической точки зрения» Кант дает определения таким по­нятиям, как народ, нация, характер народа. Под словом «народ» он понимает объединенное в конкретном месте множество людей, которое составляет одно целое. Этому множеству или его части, которая в виду общего происхождения признает себя объединен­ным в одно гражданское целое, он дает определение нации. Одна­ко как в одном, так и в другом определении не указывается сила, объединяющая множество людей, что допускает довольно широ­кую трактовку этого понятия, но не указывается возможная мини­мальная численность данного множества. Характер народа опре­деляется в его отношении и восприятии других культур. Если при­знается только характер своего народа, то Кант определяет это как национализм.

Признавая влияние природных и социальных факторов на фор­мирование характера народа, И. Кант отдавал основное предпоч­тение врожденным чертам далеких предков, что существенно ос­лабляет ценность его научного вклада в развитие проблем этноп­сихологии.

Важным этапом в развитии представлений о характере нации стали работы Г. Гегеля. Основным произведением, посвященным этому вопросу, является «Философия духа». В суждениях Гегеля о характере народа присутствуют существенные противоречия. С одной стороны, он признает, что характер народа - это плод соци­альных явлений, а с другой, считает, что национальный характер выступает как абсолютный дух. Утверждая положение о том, что не все народы могут быть носителями духа, он отрицает их все­мирно-историческую принадлежность. Такой подход оказал суще­ственное влияние на более позднее развитие этнопсихологических концепций.