Рег. № _______ 3 страница

Будь-яка система «виробничо-господарська організація» має атрибути, що її характеризують: організаційно-правову форму, організаційну форму управління; організаційну та виробничу структуру, систему управління (менеджменту) з власною організаційною структурою.

Категорія «організаційно-правова форма» відображає зовнішні аспекти організації в системному розумінні, тобто охоплює внутрішній зміст організації, процеси, що в ній відбуваються, місце у складнішій системі, зовнішні зв'язки.

В Україні організаційно-правові форми господарювання регламентує «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затверджена наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 року за № 288. У межах конкретних організаційно-правових форм реалізуються взаємозв'язки і взаємодія елементів системи, її внутрішня побудова, тобто організаційно-виробнича структура.

Ототожнення понять «організаційно-правова форма господарювання» і «організаційна форма управління» не зовсім правильне, оскільки в межах конкретної організаційно-правової форми господарювання можуть існувати різні організаційні форми управління, що залежить від форм власності на капітал організації. Наприклад, організаційно-правова форма господарювання «підприємство» може мати унітарну, колективну, корпоративну та інші організаційні форми управління, які визначають органі­заційно-правовий статус органів управління соціотехноекономічної системи (організації).

Суттєвою ознакою будь-якої організації є структура.

Структура — часткове упорядкування елементів та відносин між ни­ми за однією певною ознакою (організаційна структура).

Організаційна структура виробничо-господарської організації є комбінацією структур виробничої системи та системи управління.

Виробнича структура організації є сукупністю виробничих і забезпечуючих підрозділів, пов'язаних між собою виробничим процесом, конкретніше – сукупністю технологічно пов'язаних у процесі виробництва елементів (робоче місце – виробнича дільниця – цех – підприємство).

Наступним атрибутом соціотехноекономічної системи є система управління (менеджменту) — спосіб поєднання і взаємодії керуючої і керованої підсистем (суб'єкта і об'єкта управління). Постає вона як сукупність структурних елементів та управлінських процесів, що відбуваються в соціотехноекономічній системі, тобто як підсистема, що реалізує функції менеджменту. Вона має власні елементи, структуру й організацію. Елементами системи управління є ланки, рівні, органи, ієрархія менеджменту. Організація системи менеджменту відображає зв'язки між ними.

Ланкою управління (менеджменту) є реальне первинне організаційне утворення керуючої системи – структурний підрозділ чи окремий виконавець на певному рівні менеджменту.

Рівень менеджменту – горизонтальне просторове розташування сукупності рівнозначних ланок і органів менеджменту.

Орган менеджменту – особа (група осіб), яка координує діяльність ланок управління певного рівня. Носіями організаційної структури системи менеджменту є посадові особи цього рівня управління.

Організаційна структура системи менеджменту акумулює всі його основні особливості, безпосередньо впливає на розподіл його функцій, забезпечуючи вагомі передумови для підвищення ефективності функціонування організації, зумовлюючи суто організаційний характер зв'язків у системі, зберігаючи її цілісність, визначаючи місце кожного елемента у внутрішніх зв'язках і відносинах системи. Недоліки структури завжди спричиняють втрати реальних ресурсів системи менеджменту організації.

Зв'язки елементів організаційної структури менеджменту детерміновані (лат. – визначаю) зв'язками між його окремими функціями, які існують, змінюються і розвиваються разом із розвитком керуючої системи. На підставі пізнання діяльності керуючої системи та її елементів відбувається регламентація цих зв'язків, що й визначає права та обов'язки елементів (перетворює неформальні зв'язки на регламентовані). Відносини між елементами є відносинами між людьми у процесі менеджменту, тому вони динамічні, змінюються в просторі і часі. Ці відносини значною мірою зумовлюють характер і поведінка людей, зайнятих в управлінні, тобто формальний аспект їх відносин супроводжує неформальний.

Основою членування елементів структури та їх зв'язків є поділ управлінської праці, який здійснюється в результаті розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, управлінської діяльності. Поділ праці в сучасних організаціях спеціалізований: окремі види робіт закріплені за фахівцями, тобто людьми, що мають необхідні фахові знання і (або) фаховий досвід, які дають змогу їм ефективно виконувати певні роботи.

Поділ праці в організації – одне з найскладніших управлінських рішень. Важливою при цьому є структуризація організації за функціональними зонами. Вибір функціональних зон визначає структуру організації, відповідно й ефективність її діяльності. Поділ праці може бути горизонтальним і вертикальним.

Горизонтальний поділ праці здійснюють за спеціалізованими лініями. Тобто у великих за розміром організа­ціях спеціалістів об'єднують у межах функціональних зон в ланки управління.

Вертикальний поділ праці відбувається за рівнями виробничо-технологічної і, відповідно, управлінської ієрархії. Він розмежовує роботи з координації діяльності організації і безпосереднє виконання завдань, необхідних для успішного її функціонування, відображається в ієрархії рівнів менеджменту — формальній підпорядкованості особі кожного рівня. Особа, яка перебуває на верхньому рівні менеджменту, може мати кількох підлеглих керівників середнього рівня, які відповідають за різні функціональні зони. Керівникам середнього рівня можуть бути підпорядковані кілька лінійних керівників.

Особи, підпорядковані одному керівнику, утворюють зону контролю. Це дуже важливий параметр організаційної структури. Оптимальним вважається безпосереднє підпорядкування одному керівнику 7—15 осіб. Широка зона контролю виникає за плоскої організаційної структури управління, яка має не більше двох рівнів. Вузька зона контролю вимагає багаторівневої структури управління. Побутує думка, що плоскі структури властиві відносно малим і середнім організаціям, багаторівневі – великим. Насправді ні зона контролю, ні кількість рівнів не залежать від розмірів організації. Вони залежать від багатьох чинників внутрішнього і зовнішнього середовищ, детальний аналіз яких є підставою для вдосконалення поділу управлінської діяльності, визначення елементної струк­тури менеджменту та взаємозв'язків його елементів (прав і обов'язків).

У процесі виробничо-господарської діяльності працівники об'єднуються з метою виконання місії, цілей та зав­дань організації. Саме це забезпечує ефективне використання ділових якостей кожної людини.

В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами, товариствами, асоціаціями, об'єднаннями тощо. На практиці використовують терміни «фірма», «корпорація» та ін.

Організації класифікують за різними ознаками:

· способом та метою утворення,

· кількістю цілей,

· величиною,

· юридичним статусом,

· формами підприємництва,

· характеромадаптації до змін.

За способом і метою утворення організації поділяють на:

· формальні

· неформальні.

Формальні організації — групи працівників, діяльність яких свідомо планується, мотивується, контролю­ється та регулюється для досягнення певної мети. Такими організаціями є підприємства, відділи, підрозділи, служ­би, комітети, факультети, кафедри тощо. (Формальні організації називатимемо просто «організаціями»).

Неформальні організації — це групи працівників, що виника­ють і функціонують спонтанно. Найчастіше вони входять до складу формальної організації, створюються на основі спільних інтересів. Неформальними організаціями є гру­пи любителів певних видів спорту, туризму, мистецтва, економічних підходів тощо.

За кількістю цілей виділяють:

· прості організації (мають одну ціль)

· складні організації (ставлять перед собою комплекс взаємопов'язаних цілей), яких в економі­ці переважна більшість.

За величиною виокремлюють:

· великі,

· середні

· дрібні організації.

У великих організаціях працюють тисячі працівників, у середніх – сотні, а в дрібних - десятки .

Офіційно зареєстровані організації отримують статус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути державної реєстрації, рахунок у банку, форма підприємництва тощо). Усі інші організації є неюридичними осо­бами.

За формами підприємництва організації поділяють на:

· підприємства,

· господарські товариства,

· банки,

· страхові компанії,

· інвестиційні фонди тощо.

За характером адаптації до змін виділяють:

·механістичні організації - характеризуються: консерватизмом, негнучкою організаційною структурою управління, автократизмом у контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо;

·органістичні – характеризуються: динамічністю, гнучкістю організаційних структур управління, розвинутим самоконтролем, демократизацією комунікацій тощо).

3. Життєвий цикл та культура організації

Розвиток кожної організації має циклічний характер, тобто проходить через певні стадії життєвого циклу, що визначають особливості виробничо-господарської, інвестиційної, фінансової та інших видів діяльності тощо (табл. 7).

Існує й інша концепція життєвого циклу організацій, за якою виділяють чотири стадії їх розвитку:

· зародження (реєстрація, початкове інвестування діяльнос­ті);

· зростання (нарощення обсягів виробництва і збу­ту, формування іміджу, зростання прибутку);

· «пік» діяльності (максимальні прибутки, обсяги виробниц­тва і збуту);

· спад (згортання діяльності та переорієн­тація).

Таблиця 7.

Етапи життєвого циклу організації

Культура організації. У процесі еволюції організація формує свою культуру, яка характеризує якісні аспекти управлінської діяльності та її відповідність економічним, організаційним, соціальним, екологічним, ер­гономічним, фізіологічним, естетичним, психологічним і технологічним вимогам.

Культура організації - сукупність цінностей, традицій, норм по­ведінки, поглядів, властивих членам організації.

Організаційну культуру формують об'єктивні та суб'єктивні елементи.

Суб'єктивні елементи культури організації: організаційні табу, звичаї, ритуали, зразки поведінки, мова спілкування, гасла тощо.

Об'єктивні елементи: місцерозташування організації, дизайн і обладнання робочих місць, престиж та імідж організації тощо.

4. Фактори впливу на організацію

На сучасному етапі всі організації розглядають як відкриті системи, тобто внутрішні елементи яких взаємодіють не лише між собою, а й із зовнішнім середовищем.

Відкрита система характеризується:

· цілісністю (зміна однієї складової зумовлює зміну інших);

· одноосібністю (кожну складову можна розглядати окремо);

· перспективністю (розвиток у напрямі вдоскона­лення);

· незалежністю (можливе відокремлення підсистем);

· спеціалізованістю (здатність виконувати певні ро­боти);

· перетворенням вхідних елементів на вихідні;

· централізацією (одна зі складових стає домінуючою);

· зростанням (тяжіння до розширення, збільшення);

· циклічністю розвитку;

· рівновагою;

· непередбачуваністю причин можливих збурень.

У процесі функціонування утворюється ефект синергїі(зростання сукупної ефективності управлінської діяльності внаслідок поєднання, інтеграції та взаємодії керуючої та керованої систем).

Синергіястворює умови, за яких загальний ефект перевищує суму показників віддачі окремих підсистем організації, які діють незалежно.

Діяльність організації залежить від різноманітних факторів.

Фактори впливу на організацію — рушійні сили, які впливають на виробничо-господарську діяльність організації та забезпечують пев­ний рівень отриманих результатів.

Фактори визначають протікання всіх організаційних процесів (постачання, виробництва, збуту, науково-технічного розвитку тощо). Їх класифікують за 2 ознаками: рівень впливу (мікрорівень, макрорівень); середовище впливу (внутрішнє, зовнішнє).

За рівнем впливу виділяють:

¨ мікроекономічні фактори (цілі, структура, завдання, технологія, працівники, ресурси, партії, постачальники, споживачі, конкуренти тощо), які діють на рівні підприємств;

¨ макроекономічні фактори (законодавчі акти, укази, постанови органів державної влади, система економічних відносин у державі, стан економіки, міжнародні події, міжнародне оточення, науково-технічний прогрес, політичні, соціально-культурні обставини, особливості міжнародних економічних відносин), вплив яких вияв­ляється на рівні галузей та держав.

За середовищем впливу виокремлюють:

¨ фактори внутрішнього середовища організації (формують організацію із середини);

¨ фактори зовнішнього середовища організації (пов'язані з розглядом організації як відкритої системи).

Залежно від особливостей та стану виробничо-господарської діяльності на підприємстві, фактори внутрішнього та зовнішнього середовища можуть виявляти як позитивний, так і негативний вплив.

Фактори внутрішнього середовища організації.

Внутрішнє середовище організації визначають внутрішні фактори - ситуаційні рушійні сили всередині організації. Основними факторами в будь-якій організації є цілі, структура, завдання, технологія, працівники та ресурси (табл. 8).

Таблиця 8.

Характеристика факторів внутрішнього середовища організації

За ознакою рівня організації виробництва технології поділяють на такі групи:

o технології дрібносерійного та індивідуального (одиничного) виробництва;

o технології масового або великосерійного виробництва;

o технології безперервного виробництва. З огляду на особливості їх внутрішньої організації та застосування на виробництві виділяють:

o багатоланкові технології (наприклад. складання автомобіля);

o посередницькі технології (банківська справа);

o інтенсивні технології (монтаж кінофільму). В Україні найчастіше технології класифікують на індивідуальні, дрібносерійні, серійні, великосерійні, масові та масово-потокові.

Основними ресурсами для забезпечення виробничо-господарської діяльності підприємства є:

¨ трудові (робоча сила);

¨ матеріальні (сировина, матеріали, комплектування тощо);

¨ фінансові (власні кошти, кредити, інвестиції та ін,);

¨ інформаційні (результати маркетингових досліджень, замовлення, запити, оферти (пропозиції щодо укладання угод), повідомлення тощо);

¨ технологічні (техніка, технологія тощо);

¨ енергетичні (паливо, мастила та ін.)

Фактори зовнішнього середовища організації. Ситуаційний підхід потребує врахування не лише факторів внутрішнього, а й зовнішнього середовища – чинників, що впливають на діяльність підприємства ззовні.

Їх поділяють на фактори прямої (безпосередньо впливають на діяльність ор­ганізації та залежать від цієї діяльності) і непрямої (впливають не безпосередньо, а через певні механізми й взаємовід­носини) дії.

Фактори непрямої дії мають властивість впливати через фактори прямої дії. Фактори зовнішнього середовища прямої та непрямої дії наведені в табл. 9.

Таблиця 9.

Фактори зовнішнього середовища

При оцінці факторів зовнішнього середовища слід враховувати такі характеристики:

· взаємозалежність усіх факторів зовнішнього середовища (зміна одного фактора може спричинити зміну інших)та факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ;

· складність зовнішнього середовища (значна кількість факторів, великий спектр способів впливу);

· рухомість(мінливість) зовнішнього середовища (швидкість зміни оточення організації);

· динамічність зовнішнього середовища (змінність оточення організації);

· невизначеність зовнішнього середовища (обмеженість інформації);

Таблиця 10.

Фактори зовнішнього середовища прямої дії

Таблиця 11.

Фактори зовнішнього середовища організації непрямої дії