Тема 3. Держава і право Стародавньої Греції

1. Утворення Афінської держави.

1.1. Період військової демократії, реформи Тесея.

1.2. Реформи Солона.

1.3. Реформи Клісфена.

1.4. Демократизація державного устрою Афін в результаті реформ Ефіальта і Перикла.

2. Державний устрій Афін у V—IV ст. до н. е.

2.1. Народні збори.

2.2. Рада п'ятисот.

2.3. Геліея. Афінська армія. Поліцейські функції.

3. Основні риси афінського права.

3.1. Джерела афінського права. Закони Драконта.

3.2. Право власності.

² Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. М., 1960. - С. 152-155.

¹ Див.: Законы Ману / Пер. С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - M., 1960. - С. 209.

² Див.: Там само. — С. 157.

³ Див.: Там само.

3.3. Зобов'язальне право.

3.4. Сімейне і спадкове право.

3.5. Кримінальне право і судочинство. 4. Рабовласницька держава в Спарті.

4.1. Утворення Спартанської держави.

4.2. Суспільний лад Спарти.

4.3. Державний устрій Спарти.

1. Утворення Афінської держави

1.1.Період військової демократії, реформи Тесея

Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класового рабовласницького суспільства на території Стародавньої Греції припадає на кінець II — початок І тис. до н. е. У країні, поділеній гірськими хребтами, він відбувався нерівномірно і призвів до утворення невеликих за територією держав-міст. Це були політичні общини (поліси) повноправних громадян. Розбіжності у конкретно-історичних особливостях процесів розкладу родового устрою, а також у географічних і природних умовах привели до виникнення різних форм рабовласницьких держав. В одних полісах склалася демократична республіка — більш розвинута форма правління рабовласницької держави; в інших — тривалий час зберігалися в тій чи іншій мірі пережитки первіснообщинних відносин і родоплемінної організації влади. Перше було характерним для Афін, друге — для Спарти — двох полісів Стародавньої Греції, які відіграли важливу роль в її історії.Давня общинна організація, яка зберігала кровно-родинні зв'язки між своїми членами, вже не відповідала потребам часу. Усюди в Греції VIII—VI ст. до н. е. спостерігається так званий синойкізм, тобто злиття декількох дрібних раніше відокремлених общин, які були розташовані одна поблизу одної. Давні форми об'єднання родів — філи і фратрії — ще деякий час продовжують зберігати своє значення у цих нових об'єднаннях, але невдовзі поступаються місцем новим поділам, які грунтуються на майнових і територіальних ознаках. Давні родові установи продовжують існувати,але перетворюються на знаряддя панування аристократів: народні збори майже втрачають вплив на суспільне життя, рада старійшин стає суто аристократичною установою. Поступово відмирає влада «царя» — попереднього племінного вождя; наприклад, в Аргосі, Коринфі, Афінах та інших містах влада пари спочатку була обмеженою аристократичною радою, потім її окремі функції стали передаватися посадо­вим особам з числа знаті, поки царська влада взагалі не була відмінена.

Утвердження панування родової знаті значно погіршило становище широких мас населення. З огляду на суворі звичаї боргової кабали боржники відповідали перед позикодавцями не тільки своїм майном, а й особистою свободою і свободою членів своєї сім'ї. Багато з них були продані за борги у рабство, інші були під загрозою поділити їх участь у недалекому майбутньому; багато з них працювали на полях заможних аристократів, віддаючи їм у вигляді орендної плати левову частку врожаю. Однак, як далі побачимо, широкі маси населення шляхом тривалої та наполегливої боротьби з родовою аристократією зрештою домоглися у багатьох общинах повної відміни боргового рабства. У ліквідації боргового рабства полягає одна з найголовніших відмінностей розвитку рабовласницького ладу у Греції від його розвитку в країнах Стародавнього Сходу. Це пояснюється тим, що у Греції процес становлення рабовласницьких відносин відбувався в умовах, коли у Середземномор'ї було досягнуто значною прогресу в економічному розвитку.Не тільки у Єгипті, в Передній та Малій Азії, а й у Греції вже панував незрівнянно вищий рівень розвитку продуктивних сил, ніж у часи виникнень перших класових суспільств Сходу. Зокрема у Греції вже були підстави для широкого розвитку обміну, чому сприяли також особливості її географічних умов. Своєрідність процесу становлення рабовласницького суспільства у Греції полягала також у тому, що цей процес відбувався майже одночасно з виникненням товарно-грошових відносин, лихварства і боргового рабства, у той час як на Стародавньому Сході він відбувся значно раніше. Особливості господарського розвитку в Греції перешкоджали виникненню потужних царських і храмових господарств, які були у країнах Сходу в період класоутво-рення опорою родової знаті. Ці особливості сприяли швидшому розкладу общини.

Боротьба широких прошарків населення — відповідно до давньогрецької термінології демосу (народу) — торговців, ремісників, середніх і дрібних землеробів не тільки проти панування родової аристократії, а й водночас проти боргового рабства й інших форм поневолення співплемінників утворює голов-VjHyjnHiro історичного розвитку Греції у VIII— VI ст. до н. е.

Родова знать не хотіла добровільно поступатися пануванням і відчайдушно опиралася наступу нових сил. В процесі цієї боротьби між родовою аристократією та демосом і здійснюється в

Греції перехід від попередніх форм соціально-економічної організації суспільства до нових, від родоплемінних відносин, які перебувають на стадії розкладу, до класового рабовласницького суспільства і держави.

На шлях ліквідації первіснообщинних пережитків стали насамперед передові і розвинені общини Греції, передусім грецькі міста Малої Азії. Процвітання цих міст значною мірою залежало від характеру відносин, встановлених між ними і Лідійським царством, яке розташоване у Малій Азії і зміцнилося на початок VII ст. до н. е. Хоча багато грецьких міст малоазійського узбережжя потрапили у залежність від Лідії, однак залежність ця не була особливо обтяжливою для панівних станів цих міст і багато в чому компенсувалася тими вигодами, які вони отримували від торгівлі з лідійськими купцями. Не маючи власного флоту, лідійці вели заморську торгівлю за посередництвом греків, що давало останнім значні вигоди. У Лідії, як вже зазначалося, розвиток товарно-грошовйх відЧюсин досяг на VII ст. до н. е. високого рівня, шо значною мірою сприяло розвитку грошових відносин, які підточували устої попереднього устрою також і у залежних від неї чи економічно пов'язаних з нею грецьких містах. Ці міста одні з перших стали на шлях соціально-політичної перебудови, супроводжуваної запеклою боротьбою між аристократією і демосом. Перевороти відбувалися один за одним. Як правило, вони супроводжувалися конфіскацією майна аристократії, перерозподілом землі, відміною боргових зобов'язань, кривавими розправами переможців над переможеними, масовими вигнаннями. Не щадили навіть мертвих супротивників, викидаючи їхні кістки з могил.

Такі ж події є характерними і для історії острівних держав, міст Балканського півострова, а також міст, незадовго перед цим заснованих греками на островах Іонічного моря, в Сицилії і Південній Італії.

У тих випадках, коли родова аристократія зазнавала поразки, до влади нерідко приходили верхні, найбільш заможні прошарки демосу. Вони закріплювали свою перемогу реформами. У результаті цих реформ стара родова організація, шо сягала корінням первіснообщинного ладу, змінювалася новою, заснованою на майнових і територіальних ознаках, забезпечувався вільний обіг майна, вживалися заходи, які заохочували розвиток приватної власності, торгівлі та ремесла, здійснювалися перші записи правових норм, які існували перед тим лише в усній традиції, розроблялися нові настанови.

У ряді випадків внаслідок переворотів влада зосереджувалася в руках одноособових правителів, тиранів, які користувалися в тій чи іншій мірі підтримкою демосу (землеробів, торгово-ремісничих прошарків). Терміни «тиранія», «тиран» не мали на той час негативного значення, яке їм почали надавати пізніше. Тираном називали того, хто захопив одноособову владу, як правило, шляхом перевороту. У більшості випадків вістря тиранії було спрямоване проти родової аристократії. Так, наприклад, коли тиран Кіпсел (близько 658—628 рр. до н. е.) захопив владу в Коринфі, звідти були вигнані аристократи, їх землі були конфісковані і розподілені між найбіднішими громадянами. Політику Кіпсела продовжував його син і спадкоємець Пері-андр (близько 628—585 рр. до н. е.). Поряд із міською радою старійшин (яка існувала і раніше) він організував у районі, заселеному землеробами, нову раду, до складу якої входили їх представники, перетворив землеробський культ бога Діоніса на загальнодержавний культ, заснував колонії і ввів зовнішню політику, яка відповідала інтересам коринфських торговців та ремісників. За правління Періандра Коринф перетворився на багате й сильне місто. Будуються нові гавані, у місті споруджуються громадські будівлі; розвивається мистецтво: при дворі тирана найкращі музиканти і поети того часу демонструють і вдосконалюють свою майстерність. Схожу політику проводили Мегар і Сикіона.

Одним із найвідоміших у давнину тиранів був самоський тиран Полікрат (друга половина VI ст. до н. е.). У роки його влади самоський флот панував у грецьких водах, а Самос став одним з найбагатших і багатолюдних міст Греції. Спираючись на торгово-ремісничі кола, Полікрат повів боротьбу проти аристократії. Багато її представників були вигнані з Самоса. Для того, щоб привернути на свій бік вільне населення, Полікрат організовує великі громадські роботи. Геродот захоплювався трьома «найбільшими з усіх еллінських споруд» на Самосі: тунелем — водопроводом довжиною, за його словами, у 7 стадій (понад 1,3 км), земляним молом у морі (довжиною близько 360 м) і найбільшим з усіх грецьких храмів.

Через тиранію пройшло чимало грецьких міст, у тому числі Афіни, але ніде цей режим не був довготривалим. Дельфійський оракул, за словами Геродота, відповів на запитання Кіпсела про майбутнє: «Блаженний...Кіпсел... цар славного Коринфа, і він сам, і діти його, але не діти його дітей». Вислів оракула, певно, відображав поширену думку про нетривалість тиранії. На пог­ляд більшості громадян, ця форма державного устрою виправдовувала себе остільки, оскільки вона була спрямована проти панування родової аристократії. А вже коли це панування було повалене, тиранський режим переставав відповідати інтересам демосу. Отже, тиранія втрачала свою соціальну опору, і на зміну їй приходили інші політичні форми, які більше відповідали інтересам класу рабовласників.

У Коринфі тиранія занепала невдовзі після смерті Періан-дра. Влада перейшла до найзаможніших станів вже сформованого класу рабовласників, який встановив республіканську форму правління. Приблизно те саме спостерігається і в деяких інших грецьких містах. Загальна лінія політичного розвитку Греції у VII—VI ст. до н. е. вела через тиранію до республіканських форм державного устрою у двох його основних варіантах. В одних державах встановився устрій рабовласницької демократії, тобто панування усієї маси рабовласників за участю широких прошарків вільних, причому верховна влада належала формально народним зборам усіх повноправних громадян. В інших державах встановилася рабовласницька олігархія, тобто панування найзаможнішої частини рабовласників, які управляли державою через раду більш чи менш вузького складу.

Отже, розвиток виробничих сил грецького суспільства, соціально-економічна диференціація і розпад суспільства на класи привели у VIII—VI ст. до н. е. до створення у Греції античного міста-держави — поліса, який дещо відрізнявся від більшості ранніх міст-держав Сходу.

Поліс становив собою громадянську общину, яка спиралася на античну форму рабовласницької власності. Характерні особливості цієї форми полягали в тому, що панівною була приватна власність на рабів і основний засіб того часу — землю, але приватним власником міг бути лише повноправний член громадянської общини. Ті, хто втратив земельну власність, нерідко позбавлялися і громадянських прав. Лише у полісах, в яких перемогла рабовласницька демократія, політичні права поширювалися на всіх громадян незалежно від того, володіли чи не володіли вони землею.

Однак в усіх грецьких полісах незалежно від особливостей їх політичного устрою далеко не усе населення, яке проживало на території, що належала полісу, включалося до складу громадянської общини і користувалося громадянськими правами. Крім рабів, позбавлених будь-яких прав, у кожному полісі існували категорії особисто вільного, але неповноправного населення, наприклад, переселенці з інших полісів, чужоземці. Раби і неповноправні у найважливіших містах-державах становили більшу частину населення поліса, а громадяни — лише привілейовану меншість. Ця меншість, маючи політичну владу, використовувала її насамперед для підтримки існуючого устрою, заснованого на експлуатації праці рабів, а часто й інших категорій залежного чи неповноправного населення.

В цілому поліс як особлива форма рабовласницької держави порівняно з давньосхідними рабовласницькими деспотіями того часу, безперечно, був явищем історично прогресивним.

Територія, яка належала місту-державі (в цьому і полягає одна з найхарактерніших особливостей поліса), як правило, займала незначну площу. Володіння поліса зазвичай вичерпувалися безпосередньо прилеглою до нього сільською округою. На території Беотії, яка сягала близько 2,58 тис. кв. км, знаходилося близько 10 самостійних полісів; на території Фокіди, яка становила близько 1,615 тис. кв. км, було 22 окремих поліси. Родос, площею в 1,404 тис. кв. км, був тривалий час поділений на три самостійних поліси. На території Криту (близько 8, 59 тис. кв. км) налічувалося кілька десятків полісів. Територія такого значного поліса, як Коринф, налічувала усього 880 кв. км. Найбільшою з держав Балканської Греції була Спарта, яка після підкорення сусідньої Мессенії володіла територією у 8,4 тис. кв. км.

З часів глибокої давнини Аттика була заселена; найдавніші з поховань, відкритих на її території, належать до неоліту. У IІ тис. до н. е., як ми бачили, в Аттиці існував один з центрів мі-кенської культури. Дорійське вторгнення Аттику не зачепило.

У грецькій літературній традиції про історію Аттики найдавніших часів збереглися лише розмиті спогади у формі легенд про царів. З іменами цих царів пізніший афінський переказ пов'язував походження найдавнішого поділу общини афінян на чотири родові філи (племені), на фратрії і роди, а також поділ жителів на евпатридів — родову аристократію, геоморів — землеробів, деміургів — ремісників, тобто поділ, який виник історично в період розкладу первіснообщинного ладу.

Легендарному цареві Тесею, часи життя якого належать до покоління, що передувало Троянській війні, тобто до XIII ст. до н. е., афіняни приписували проведення синойкізму, що полягав згідно з переказом в об'єднанні навколо Афін 12 раніше відокремлених общин. Насправді процес поступового об'єднання населення Аттики навколо Афін тривав довго і повніс-

тю завершився, певно, лише на VII ст. до н. е., коли так званий царський період вже став далеким минулим, а афіняни управлялися колегією, що складалася з дев'яти старійшин — архонтів, які щорічно обиралися з евпатридів. Зі спливом строку повноважень архонти ставали членами ареопагу. Ареопагом в Афінах називалася (за місцем, де вона засідала, — на пагорбі, присвяченому богові війни Аресу) давня рада, колись рада старійшин, яка тепер перетворилася на орган правлячої аристократії.

У розглядуваний час Аттика поділялася на 48 навкрарій — територіальних округів; кожна навкрарія повинна була поставити, озброїти і укомплектувати екіпажем одне військове судно для афінського флоту. «Ця установа, пише Енгельс про навкра-рії, — підривала двояким чином родовий устрій: по-перше, вона створювала публічну владу, яка вже не збігалася із сукупністю озброєного народу; по-друге, вона вперше поділила народ для суспільних цілей не за родинними групами, а за територією проживання»¹.

Економічною передумовою панування родової аристократії в Аттиці, як і в інших місцях, була насамперед концентрація в її руках земельного фонду. Характеризуючи обстановку, яка склалася на кінець VII ст. в Аттиці, вчений IV ст. до н. е. Аристотель зазначав, що «бідні перебували в неволі у багатих не тільки самі, а й діти їх і дружини. Називалися вони пелатами і шестичастинниками, оскільки на таких орендних умовах обробляли поля багатіїв. Уся ж взагалі земля була в руках небагатьох». «Шестичастинниками» вони називалися тому, що сплачували 5/6 врожаю за орендовані ділянки; якщо вони не вносили вчасно орендну плату, то, як писав Аристотель, «можна було взяти у кабалу і їх самих, і їхніх дітей».

Панування афінської родової аристократії однак не могло тривати довго. Продуктивні сили афінського суспільства у VII— VI ст. до н. е. швидко розвивалися. Зростали ремесло і морська торгівля. В результаті розкладу общини поряд із збезземелен-ням значної частини землеробів виокремилися заможні й середні прошарки. На історичну сцену вийшла нова соціальна сила рабовласницького суспільства — демос. В соціально-економічному відношенні демос не був однорідним. Якщо в цілому він був заінтересований в ліквідації економічної переваги і по

¹Див.: Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 21. — С. 117.

валенні політичного панування родової аристократії, то окремі його прошарки керувалися при цьому різними цілями. Безземельна біднота і дрібні землероби намагалися відстояти свою особисту свободу, а також свободу членів сім'ї від небезпеки боргової кабали і мріяли про перерозподіл землі і відміну боргів; найзаМожніша частина демосу — купці, судновласники, господарі ремісницьких майстерень, землевласники незнатного походження — прагнули позбавити аристократію її привілеїв і встановити свою владу. У боротьбу включилися і афінські метеки, прибуле населення. Метеки були особисто вільні, але не будучи афінянами за походженням, вони не мали політичних прав, були обмежені у деяких інших відносинах. Тому головне завдання метеки вбачали в тому, щоб домогтися зрівняння у правах з афінськими громадянами.

У розпочатій боротьбі позиції афінських евпатридів були ослаблені тим, що процеси майнового розшарування торкнулися і їх власного середовища. Одні аристократичні роди розорялися; інші, залучаючись до торгівлі і морської справи, проникали-ся новими інтересами і переходили на бік заможної частини демосу. В кінцевому підсумку старі суспільні відносини, пережитки родового устрою, що обмежували подальший розвиток афінського суспільства, були зламані, опір афінської родової аристократії придушений і її панування повалене, але для цього потрібно було понад 100 років напруженої боротьби.

Одним з перших відомих епізодів цієї боротьби був виступ у другій половині VII ст. до н. е. знатного афінянина Кілона, який намагався за допомогою своїх прибічників і за підтримки свого родича, мегарського тирана Феагена, здійснити в Афінах переворот. Ця спроба завершилася повною невдачею, оскільки афінський демос не підтримав Кілона. Заворушення в Афінах однак продовжувалися з дедалі більшою силою. Вони змусили правлячу родову знать піти на деякі поступки, зокрема погодитися на перший запис усних правових звичаїв. Цей запис був здійснений законодавцем Драконтом (близько 321 р. до н. е.). Закони Драконта, метою яких був захист приватної власності на рухомість, суворо карали за посягання на неї. (Вислів «драконові закони» став звичайною назвою для суворого законодавства). Важливою ознакою цих законів була також відміна родової помсти у випадках неумисного вбивства. Запис правових звичаїв процесуального характеру, який посідав у законах Драконта значне місце, був покликаний певною мірою обмежити сваволю суду, який перебував у руках аристократії.

У давньогрецькому суспільстві, як зазначає Гомер, відбуваються складні процеси. Класів ще немає, але поділ на простий народ і родову знать глибоко укорінився. Найкращі землі, найбільші стада, усі основні посади перебували в руках останньої.

Держави ще немає. Племенем управляють народні збори, рада старійшин, вождь — базилевс. Народні збори — разом з тим військо, а базилевс і старійшини — насамперед військові ватажки. Американський історик Л. Г. Морган назвав цей устрій військовою демократією.

За всіма ознаками період військової демократії — це останній період первіснообщинного ладу. Землеробство стає головною галуззю господарства, відсуваючи скотарство. Ремесло виокремлюється в самостійну галузь. Обмін товарами набуває регулярного характеру. З'являються купці. Рабство все більше укорінюється і вже не тільки в домах і господарствах знаті. Утворюється сім'я з пануванням чоловіка. Давня родова організація ще існує, але вже підірвана. На території фратрій і племен оселялися здебільшого чужинці, вони хоч і співвітчизники, але належали до інших племен, фратрій і родів. Населення змішувалося і тому старі форми управління ставали неможливими. Усе це разом є основою для переходу до держави як нового, вищого ступеню суспільного розвитку.

Найцікавішим і водночас найбільш вивченим видається процес утворення держави у двох відомих грецьких полісах — давніх Афінах і Спарті. Перший був зразком рабовласницької демократії, другий — аристократії.

Іонійцям, як називався союз чотирьох племен, дісталася під час переселення малородюча область, яка омивалася морем, — Аттика. Землеробство тут було обмежене порівняно невеликим районом, проте були сприятливі умови для ремесла й морської торгівлі.

Сільська община, стійка на Сході, не знайшла тут сприятливих умов і почала швидко розпадатися. Земельні наділи зробилися приватною власністю окремих сімей.

У VIII ст. до н. е. в Аттиці виросло (навколо давньої фортеці) місто, яке стало найвидатнішим центром античної і світової культури. Його назвали на честь богині-покровительки Афінами.

Місто стало осередком людей, які належали до різних племен, родів, фратрій: замість звичайного сусідства племен відбувається об'єднання їх у єдиний народ. На зміну старому поділу приходить новий. Знать утворює стан евпатридів («благородних»), дрібні землероби отримують загальну для них назву геоморів, ремісники — деміургів.

Заміщення усіх важливих посад стало привілеєм евпатридів. внаслідок цього рада старійшин (ареопаг) перетворюється на суто аристократичні збори, які ніким не обиралися і ні перед ким не звітували. Ареопаг складає закони, здійснює вищий суд, спостерігає за діями посадових осіб, перше місце серед яких належить колегії, яка складається з 9 старійшин — архонтів. Вони обираються ареопагом терміном на рік.

Панування земельної аристократії згубно позначилося на становищі народу. Усюди на полях стояли заставні камені. На них було написано, кому і на який строк заставлена ділянка. Така форма застави — іпотека — була раннім винаходом Греції. Земля віддавалася у користування боржника, але у разі прострочення платежу переходила до кредитора.

«Грошове господарство, яке розвивалося, — писав Ф. Енгельс, — проникало у сільські общини, впливаючи, немов їдка кислота, на їхній давній, заснований на натуральному господарстві спосіб життя»¹.

Починаючи з VI ст. до н. е. у політичне життя афінсько-го суспільства дедалі активніше включався новий соціальний елемент. Відносно високий рівень продуктивних сил, якого було досягнуто в районі Середземного моря у VIII—VI ст. до н. е., та особливо сприятливі природні умови самої Аттики (з її невеликим земельним фондом і зручним для торгівлі місцерозташуванням) сприяли появі значної кількості ремісників і торговців. Бойову частину його становили матроси численного афінського флоту. На відміну від аристократії, усі ці нові люди (а також селяни) називали себе демосом — народом.

Демос постійно ворогував з аристократією, яка зневажала його. Крок за кроком виривав він у неї політичну владу. Коли це йому вдалося, в Афінах встановилася рабовласницька демократія, а отже, і держава у її початковій, ще не завершеній формі.

У 594 р. до н. е. загальне невдоволення вилилося, за словами Аристотеля, у «велику смуту». «Величезна більшість, до того ж люди неабиякої фізичної сили, — вказує грецький історик Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах», — збиралися і умовляли один одного не залишатися байдужими глядачами, а вибрати собі одного ватажка, надійну людину і звільнити бор-

¹ Див.: Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 21. - С. 111.

жників, які пропустили строк сплати, а землю перерозподілити і цілком змінити державний устрій».

Опинившись у складній ситуації, сторони зійшлися на кандидатурі поета і політичного діяча Солона. Було відомо, що він не є «спільником багатіїв у їх злочинах» і водночас не «пригнічений злиднями». Обраний архонтом, Солон був наділений надзвичайними повноваженнями, серед яких найважливішим було право законодавства. Зазнавши впливу одних, які прагнули до встановлення єдиної влади, та інших, що поривалися до найширшого народоправства, Солон обрав політику «золотої середини».

1.2.Реформи Солона

Незрівнянно більша перемога була здобута афінським демо сом у його боротьбі з аристократією в 594 р. до н. е., коли були проведені так звані реформи Солона. Виступ на політичній арені Солона Аристотель описав так: «Більшість народу перебувала у неволі в небагатьох. Народ повстав проти знатних. Смута була сильною і тривалий час одні боролися проти інших; нарешті, вони спільно обрали посередником і архонтом Солона і доручили йому устрій держави».

За походженням Солон належав до евпатридів, але розорився, і щоб поправити свої справи, зайнявся торгівлею, у зв'язку з чим побував у багатьох містах. Солон та його однодумці не були заінтересовані в повному збереженні привілеїв родової знаті і були схильні до деяких компромісів. Основна мета Солона полягала в тому, щоб ціною відомих поступок задовольнити найбільш наполегливі вимоги демосу і таким чином підняти добробут і обороноздатність Афін. Для здійснення цієї мети проведено низку реформ: відмінені обтяжливі для землеробів борги. Такий захід отримав назву «сісахфія», тобто «зняття тягаря». Особливі камені, поставлені на землі боржника, тепер були скинуті як знак звільнення від боргового тягаря. Назавжди була скасована боргова кабала, а продані у рабство за борги афіняни були викуплені коштом общини й повернені на батьківщину; була встановлена свобода заповіту, згідно з якою виморочне майно вже не обов'язково потрапляло, як раніше, у рід померлого, проте кожному було надане право заповідати майно на свій розсуд. Було здійснено низку заходів, які заохочували ремісників і сприяли розвитку торгівлі.

Нарешті Солоном була проведена так звана тимократична або цензова реформа. Згідно з цією реформою усі афінські гро­мадяни незалежно від походження були поділені за майновим

становищем на чотири розряди. Одиницею вимірювання дохо-

дів при цьому була міра ємкості, застосовувана для зерна, — медіми Афіняни, які мали річний дохід від сільського господарс-

тва у 500 медімнів зерна, були віднесені до 1 розряду (пентако-сіомедімни), у 300 медімнів або здатні утримувати бойового ко-

ня - до II розряду (вершники), у 200 медімнів — до III розря-

ду (зевгіти), і нарешті, з доходом менше ніж 200 медімнів — до IV (фети). Громадяни перших двох розрядів користувалися усією повнотою політичних прав, але несли обов'язки, пов'язані з найбільшими витратами: перші виконували літургії, тобто повинності на користь держави у вигляді будування за свій рахунок суден для афінського флоту, улаштування громадських свят тощо; другі служили у кінноті. Зевгіти були дещо обмежені у своїх правах. Вони, наприклад, не могли обиратися в архонти, а, отже, потрапляти до ареопагу. В ополченні вони становили важкоозброєну піхоту. Як і інші воїни, вони повинні були озброюватися за власний рахунок. Нарешті, фети мали лише право обирати посадових осіб у народних зборах, але самі не могли бути обрані; в ополченні вони служили як легкоозброєні піхотинці.

Реформи торкнулися і політичного устрою Афін: на основі давніх чотирьох філ був створений новий орган — «рада чотирьохсот», до якої обиралися по 100 осіб від кожної філи. Ця рада існувала паралельно з ареопагом, але відрізнялася від нього за своїм складом. Якщо в ареопазі були представлені лише вищі майнові розряди, то до ради чотирьохсот могли обиратися всі, крім фетів; тому склад її був більш демократичним. Що стосується функцій цих двох рад, то ареопаг зберіг своє значення, здійснюючи загальний контроль над державними справами і будучи верховним судом; рада ж чотирьохсот у перервах між народними зборами, певно, вирішувала за нього поточні справи управління. Народні збори, які в період необмеженого панування евпатридів майже втратили будь-яке значення у політичному житті Афін, тепер почали відігравати в ньому значну роль. Аристотель пов'язує з іменем Солона також створення в Афінах народного суду — геліеї. На його думку, це була одна з найде-мократичніших реформ Солона, оскільки в геліеї брали участь навіть фети.

Отже, реформи Солона суттєво змінили весь устрій соціально політичного життя давніх Афін, створили передумови для розвитку рабовласницької держави, висунули новий принцип майнового цензу. Усе це разом нанесло удар пережиткам родового устрою та пануванню родової аристократії, які гальмували формування афінського рабовласницького суспільства.

Реформи Солона, однак, не довели розпочатої справи до кінця (в цьому сенсі мали компромісний характер). Вищі прошарки демосу отримали доступ до влади, але ценз визначався доходами з землі, у зв'язку з чим багаті представники демосу мали ділити владу з тією ж родовою, землевласницькою аристократією. Аттичні дрібні землероби домоглися багато: вони були звільнені від боргів, позбулися небезпеки боргового рабства, багато втікачів повернулося на батьківщину, і оскільки заставні камені були скинуті, певно, повернули собі землю. Загального перерозподілу землі демос, однак, не домігся. Між тим землевласницька родова аристократія, яка була змушена поступитися, надалі виявила прагнення повернути втрачене і поновити своє панування.

Тому невдовзі після проведення реформи соціально-політична боротьба в Афінах відновилася з новою силою.

1.3. Реформи Клісфена

Під час напруженої соціально-політичної боротьби після реформ Солона населення Аттики поділилося на кілька груп, які мали свої певні політичні вимоги. Основу однієї з цих груп становили педіеї (мешканці рівнини, тобто тієї частини Аттики, де були розташовані найкращі і найродючіші землі); це були великі землевласники, прибічники аристократичного правління. Другу групу становили діакрії (мешканці гір, тобто тієї частини, де знаходилися гірші землі); це були дрібні землероби, прибічники демократії. Третю групу становили паралії (мешканці прибережної смуги); це були здебільшого торгово-ремісничі кола; вони були, як зазначає Аристотель, «прибічниками помірного способу правління». У 560 р. до н. е. в Афінах відбувся переворот. Пісистрат, спираючись на діакріїв, захопив афінський кремль — акрополь — і встановив свою владу в Афінах.

В ході подальшої боротьби з двома іншими політичними угрупованнями — педіеями та параліями — Пісистрат двічі змушений був залишити Афіни і лише на третій раз за допомогою найманого війська та за підтримки землеробського населення остаточно утвердився у владі. В основному політика Пісистра-та була спрямована проти родової аристократії, на захист інтересів середніх і частково дрібних землеробів. їм він, вочевидь, роздавав конфісковані у своїх політичних ворогів землі, а також організовував для них,дешевий сільськогосподарський кредит, запровадив роз'їзні суди. Землеробський культ Діоніса він подібно до коринфського тирана Періандра оголосив загальнодержавним.

У роки правління Пісистрата було досягнуто також значних зовнішньополітичних успіхів: афіняни укріпилися на обох берегах Геллеспонту, що сприяло розвитку афінської торгівлі на Чорному морі і зростанню товарного виробництва в самих Афінах. Це підтверджують численні знахідки афінської кераміки часів Пісистрата на узбережжі Чорного моря, які наглядно свідчать про значне розширення в Афінах виробництва керамічних виробів і про збільшення їх вивозу. Тоді ж відбувається і перехід значної частини землеробських господарств від посіву зернових до садівництва (розведення олив і винограду), продукція якого також була предметом вивозу. Афіни багатіли. У місті будувалися нові храми, споруджувалися статуї, був прокладений водопровід тощо. Проведення усіх цих робіт також стимулювало розвиток афінського ремесла. У цей же час Афіни стають одним із культурних центрів Греції. Пісистрат запрошував до свого двору видатних поетів того часу; за його правління були записані гомерівські поеми. Політика Пісистрата, таким чином, відповідала інтересам не тільки його безпосередніх прибічників із середовища дрібних вільних землеробів, а й інтересам значно ширших, зокрема торгово-ремісничих, кіл афінського населення. Відомо також, що з тиранією Пісистрата примирилися і деякі з аристократичних родів, що залишилися в Аттиці. Однак зовнішньополітичні заходи і утримання найманого війська вимагали значних коштів. У пошуках цих коштів Пісистрат запровадив оподаткування, що погіршило становище землеробів і, слід гадати, через це багато з них відвернулися від Пісистрата.

У 527 р. до н. е. Пісистрат помер. Влада перейшла до двох його синів — Гіппія і Гіппарха. Довго утримати її вони не змогли. В Афінах почався рух проти тиранії. У 514 р. до н. е. Гіппарха було вбито змовниками, а у 510 р. до н. е. за допомогою спартанців, залучених супротивниками тиранії, Гіппій був вигнаний з Афін. Згодом аристократи здійснили спробу захопити владу і відновити старі порядки, що викликало повстання демосу, який скинув вже якось утверджений аристократичний уряд «трьохсот».

Перемога, одержана повстанцями, була закріплена низкою реформ, проведених Клісфеном, який очолив афінську демок­ратію. Клісфен належав до впливової родини Алкеонідів. Найважливіша з реформ Клісфена — новий поділ афінських громадян, побудований на послідовно проведеному територіальному принципі. Уся територія Аттики і квартали самого міста Афіни тепер були поділені на ЗО округів — тритій. Кожні три узяті з різних місць Аттики і кварталів міста тритії утворювали собою нову філу, яких стало, таким чином, десять. Завдяки цьому новому поділу до складу кожної філи увійшли громадяни, які проживали у різних частинах Аттики, різних кварталах міста; фактично така само перевага перейшла до приморського, здебільшого міського населення. Нові територіальні філи поділялися на деми — первинні адміністративні одиниці, які користувалися відомим самоврядуванням.

Історичне значення цієї реформи полягало в тому, шо вона стерла старі родові поділи, роз'єднала родову знать, позбавивши її колишнього впливу у народних зборах, які голосували тепер за новими філами.

Організація нових філ зумовила заміну «ради чотирьохсот» «радою п'ятисот» (по 500 осіб від кожної філи). На раду п'ятисот покладено ряд нових обов'язків. Вона готувала справи до розгляду народними зборами, виносила за ними попередні рішення; без цього жодна справа народними зборами розглядатися тепер не могла. Рада виконувала всі рішення народних зборів і вирішувала другорядні питання в період між їх скликаннями.

Клісфен створив іще один новий орган — колегію стратегів, які обиралися по одному від кожної філи. Спочатку стратегам належали головним чином військові функції, у подальшому в їх руках зосередилася вища виконавча влада. Як свідчить Аристо-тель, за часів Клісфена були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання багатьом метекам громадянських прав; можливо, деяким рабам були дані права метеків. Для того, щоб уберегти новий порядок від посягань на нього з боку ворогів, було запроваджено остракізм — у дослівному перекладі «черепкування». Остракізм був формою таємного голосування, за якого кожен, хто голосує, писав на черепку ім'я людини, яка здавалася йому небезпечною для існуючого устрою. Якщо одне і те саме ім'я повторювалося при підрахунку голосів 6 тис. разів, то носій цього імені підлягав вигнанню строком на 10 років без конфіскації майна. У подальшому остракізм знайшов застосування у політичній боротьбі. Використовуючи його, політичні діячі угруповань, які перемогли, позбувалися своїх ворогів і суперників.

Реформами Клісфена завершується період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, який тривав понад 100 років.

У розглядуваний час в афінському суспільстві досить чітко сформувалися основні класи — раби і рабовласники. Усі раби в однаковій мірі були позбавлені особистої свободи, усі вони не мали ніяких політичних і громадянських прав. Раби відтепер стають пригнобленим і експлуатованим класом, хоча форми їх експлуатації мали неоднорідний характер.

Вільне населення Афін було далеко не єдиним за своїм складом. Панівне становище займав клас рабовласників. До нього слід віднести великих за аттичними масштабами землевласників, власників ремісницьких майстерень, які використовували працю рабів, а також багатих купців, лихварів та ін., тобто усіх тих, чий матеріальний добробут базувався на експлуатації праці рабів. Більшу частину вільного населення становили працівники, які мали власні засоби виробництва — ділянки землі, знаряддя ремісницького виробництва тощо і жили в основному своєю працею. Це були землероби, які самі обробляли свої поля й сади, дрібні ремісники, мореходи, які наймалися до судновласників, та ін. Деяким з представників цих вільних працівників вдавалося розбагатіти, завести рабів і стати рабовласниками; інші, навпаки, розорялися, ставали жертвами лихварів, перетворювалися на люмпен-пролетаріїв чи змушені були покидати батьківщину заради спроби влаштувати своє життя у колоніях або стати найманцями у війську якогось чужоземного царя.

1.4. Демократизація державного устрою Афін в результаті реформ Ефіальта і Перикла

Влітку 464 р. до н. е. у південній частині Пелопоннеса стався нечуваної сили землетрус. Загальним переполохом, викликаним землетрусом, негайно скористалися спартанські ілоти. В умовах жорстокої експлуатації і повного безправ'я ілоти користувалися будь-яким сприятливим моментом для виступів проти своїх пригноблювачів. Цього разу повстання було особливо великим. Воно швидко поширилося на велику частину території, яка належала Спарті. Повстанці відважилися здійснити похід на саме місто Спарту. Лише доклавши значних зусиль, військо спартіатів на чолі з Архідамом змусило їх відступити від міста. Після цього головним центром повстанців стає гора Іфома у Північній Мессенії, яка становила собою природну фортецю.

Укріпившись на цій горі, повстанці протрималися, за одними даними, 4 роки, за іншими — близько 10 років (так звана третя Мессенська війна).

Уряд Спарти з самого початку повстання зрозумів, що він не зможе придушити його своїми силами і звернувся за допомогою не тільки до своїх пелопоннеських союзників, а й до Афін. Кімон одразу відгукнувся на це прохання, і після тривалих дебатів на афінських народних зборах йому зрештою вдалося домогтися відправки у Пелопоннес чотирьохтисячного афінського загону на допомогу спартанцям.

Цей крок, однак, дорого коштував не тільки Кімону, а й його однодумцям. Запідозривши афінян у прихильності до повсталих ілотів, Спарта в образливій формі відмовилася від їх допомоги. Задуманий Кімоном похід, таким чином, завершився ганебним для нього провалом, чим негайно скористалися афін-ські демократи. На чолі опозиційної олігархічному уряду течії у цей час стояли Ефіальт і Перикл. В античній традиції образ Ефіальта відомий як образ видатного оратора, який повністю поділяв політичні ідеї Фемістокла. В одній із ворожих демократії комедій говорилося, шо під впливом його речей народ, немов скажений кінь, зірвав з себе узду. Вже багато часу по тому Платон характеризував Ефіальта як діяча, який «упоїв демос безмежною свободою».

Ефіальт і його однодумці використали обставини, які склалися після невдалого походу Кімона, і розпочали боротьбу проти головної опори афінських рабовласників — ареопагу. У 462 р. до н. е. Ефіальт провів на народних зборах закон про позбавлення ареопагу всіх прав вищого державного органу і про перетворення його на судовий орган із деяких видів кримінальних злочинів. Кімон намагався противитися проведенню цього закону, однак без успіху: він був вигнаний з Афін за допомогою остракізму. Невдовзі Ефіальт був убитий своїми політичними ворогами, однак це не зупинило подальших демократичних перетворень афінського державного устрою. Після організованого олігархами убивства Ефіальта визнаним керівником афінської демократії став Перикл. Перикл був одним із найяскравіших і найвизначніших історичних діячів Стародавньої Греції, хоча роль його в історичних подіях V ст. до н. е. значно перебільшена і античними істориками, і історіографією.

Перикл належав, за словами грецького історика Плутарха, «до найбільш знатних родів у Афінах»; його батько Ксантіпп командував грецьким флотом у битві при Мікалі; мати була ро дичкою афінського реформатора Клісфена. Одним з його вихователів був відомий філософ Анаксагор. Перикл виявив себе як обережний і далекоглядний політик, блискучий оратор, всебічно освічена для свого часу людина. Будучи вже визнаним керівником Афінської держави, Перикл поряд з укріпленням політичної могутності Афін, не припиняв турбуватися про те, щоб Афінська держава стала «центром просвіти Еллади». До свого будинку він запрошував найвидатніших вчених, письменників, художників. Так, відомо, що він підтримував тісні стосунки з софістом Протагором, трагіком Софоклом, скульптором Фідієм, істориком Геродотом та ін.

З самого початку своєї політичної діяльності Перикл приєднався до тих верхніх прошарків рабовласницької демократії купців, судновласників, ремісницьких підприємців, середніх землевласників, які були заінтересовані у посиленні могутності Афін на морі і в розширеній торговельиих зв'язків. Він був популярний в широких колах громадян і, починаючи з 443 р. до н. е., протягом 15 років щорічно обирався на посаду стратега. Популярність Перикла пояснювалася насамперед тим, що його політична діяльність, спрямована на укріплення демократичного устрою, на зміцнення Афінської морської держави і взагалі могутності Афін, відображала інтереси більшості афінських громадян.

Головне завдання, яке стояло перед Периклом і його однодумцями у процесі боротьби з олігархами, полягало у послідовній демократизації державного устрою Афін. На відміну від більш ранніх одноразових широких реформ, типу реформ Солона або Клісфена, усередині V ст. до н. е. було проведено ряд окремих законодавчих заходів, які запроваджували нові порядки або відміняли старі закони, які обмежували демократію. В інших випадках ці старі закони формально і не відмінялися, їх просто не дотримувалися. Так, наприклад, хоча цензове законодавство Солона формально не було відмінене, проте у 457 р. до н. е. вперше на посаду архонта був обраний зевгіт, тобто представник середніх прошарків демосу; у подальшому зевгіти та найбідніші громадяни — фети отримали фактично доступ майже до усіх державних посад. Старий спосіб виборів шляхом голосування все частіше став замінюватися жеребкуванням, в основі якого лежало визнання за будь-яким афінським громадянином права займати будь-який пост у державі. Виняток становили лише кілька найвищих посад (наприклад, посада стратега), для зайняття яких необхідні бу­ли спеціальні знання; ці посади, як і раніше, заміщувалися шляхом голосування на народних зборах.

Для того, щоб рядові громадяни насправді могли займати відповідальні посади, необхідно було запровадити оплату посадових осіб із державної казни. Початок був покладений встановленням плати геліастам (засідателям в афінському суді — геліеї) у розмірі двох оболів за засідання. У подальшому казна почала виплачвати добові гроші членам «ради п'ятисот», архонтам та іншим посадовим особам. Дещо пізніше був створений особливий фонд, так званий теорикон, для видачі грошей малозабезпеченим громадянам на відвідування театру. З огляду на те, що театр відігравав неабияку роль у житті суспільства, теорикон мав суттєве політичне значення. Грошова допомога була зазвичай дуже невеликою, проте вона забезпечувала денне харчування, а отже, давала можливість малозабезпеченим громадянам брати участь у державній діяльності. Наприклад, геліея того часу значною мірою комплектувалася із середовища найменш забезпечених громадян; для багатьох з них участь у судових засіданнях була важливим джерелом існування.

Афіняни користувалися матеріальними благами не тільки за рахунок експлуатації праці рабів, а й за рахунок експлуатації інших грецьких міст — членів морського союзу, які фактично стали підданими Афін. Афінські громадяни розуміли, що у разі збільшення їх загальної чисельності сума отримуваних кожним з них матеріальних благ може зменшитися. Тому в 451-450 рр. до н. е. афінські народні збори за пропозицією Перикла прийняли особливий закон, відповідно до якого лише той вважався громадянином, чий батько і мати були громадянами Афін. Цей закон, метою якого було обмеження чисельності привілейованої групи повноправних громадян в ім'я егоїстичних інтересів кожного з них, яскраво свідчить про вузькість античної полісної демократії. До речі, від цього закону ледве не постраждав сам Перикл: згодом йому коштувало значних зусиль домогтися надання громадянських прав його сину від мілетянки Аспасії.