Тема 9. Держава і право феодальної Франції 1 страница

1. Сеньйоріальна монархія. Реформи Людовіка IX.

2. Станово-представницька монархія.

3. Абсолютна монархія.

4. Характеристика основних джерел права.

4.1. Джерела права.

4.2. Право феодальної власності на землю.

4.3. Зобов'язальне право.

4.4. Державна регламентація виробництва і торгівлі.

4.5. Сімейне і спадкове право.

4.6. Кримінальне право.

4.7. Судовий процес.

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1973. — С. 152.

² Див.: Там само. — С. 151.

1. Сеньйоріальна монархія. Реформи Людовіка IX

Утворення самостійної держави у Франції було прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкській імперії, поділ якої був зафіксований у 843 р. Верденським договором, укладеним між внуками Карла Великого. За цим договором Карлу Лисому, який став першим французьким королем, дісталися землі на захід від Рейну. Однак Франція (ця назва утвердилася у X ст.) була єдиним королівством лише суто номінально, оскільки її територіальний розпад продовжувався. На XI ст. вона була конгломератом численних сеньйорій різного розміру і з досить різноманітним з етнічного погляду складом населення (кельти, баски, нормандці та ін.). На той час у Франції внаслідок територіальної роздробленості державна влада була буквально розщеплена між королем і багатьма іншими феодалами рівного йому чи нижчого рангу.

На подальших етапах розвитку середньовічного суспільства у Франції класова і внутрішньокласова боротьба, а також політичні форми, в яких вона здійснювалася, набували найбільш яскравих і типових рис. Французький феодалізм в цілому дає класичні зразки того, як глибокі зміни в економічній і політичній структурі суспільства призводять до неминучої й закономірної зміни форм організації держави. Відповідно й історію середньовічної держави у Франції можна поділити на такі періоди: 1) сеньйоріальна монархія (IX—XIII ст.); 2) станово-представницька монархія (XIV—XV ст.); 3) абсолютна монархія (XVI— XVIII ст.).

Глибока криза усієї феодальної системи призвела в 1789 р. до революції, результатом якої було повалення абсолютизму, а разом з ним усього старого режиму.

Формування правових основ станового устрою. В IX—XI ст. феодальні відносини у Франції отримують подальший розвиток і усюди стають панівними. З утвердженням монопольного права на землю феодалів зникає вільне селянське землеволодіння.

Одночасно в умовах панування натурального господарства продовжується дроблення великих сеньйорій і виникнення нових маєтків, що остаточно підірвало єдність країни і спричинило її територіальний розпад.

Становлення панівного класу феодалів безпосередньо пов'язане з розвитком феодальної власності на землю і складної системи васальних відносин. Великі феодали не прагнули зберегти свої землі у безпосередній власності, оскільки їх політичне значення і сила визначалися не стільки розміром земель­них володінь, скільки кількістю васалів. Тому зазвичай феодал утримував у своєму особистому розпорядженні лише частину зеельних угідь, які становили його родовий маєток з укріпленим замком. Інші землі він роздавав васалам.

Хоча відносини між сеньйором і васалом будувалися на основі договору, сторони в ньому не мали рівного правового становища. Васальний договір містив елементи ієрархії та залежності, оскільки отримувач феоду (ф'єфу) зобов'язувався визнавати верховенство сеньйора (сюзерена). Велике економічне й політичне значення васальних договорів було причиною того, що вони укладалися публічно з додержанням урочистого і ретельно розробленого обряду. Головним в такому обряді було офіційне введення васала у володіння землею (інвеститура) і його клятва на вірність своєму сеньйору (оммаж).

Васальні договори чітко фіксували обов'язки сторін. Сеньйор поряд із наданням феоду мав забезпечити захист васала і переданої йому землі. Обов'язок васала полягав насамперед у військовій службі на сеньйора. На XI ст. установився і строк та­кої служби — до 40 днів на рік. Васал мав також брати участь в судових та інших зборах феодалів під головуванням сеньйора. Грошові виплати васала були чітко визначені: викуп сеньйора з полону, подарунки у разі посвячення в лицарський сан його старшого сина і заміжжя старшої дочки.

Спочатку васальні договори вважалися укладеними на строк життя сторін, мали персональний характер. Проте згодом обов'язки, пов'язані з ними, почали передаватися у спадщину. Відповідно у разі сплати сеньйору встановленої винагороди (рельєфу) до спадкоємця переходило і земельне володіння, яке поступово перетворювалося на спадкове. Таким чином, вже на XI ст. феод, тобто спадковий родовий маєток, утверджується як основна форма поземельної власності.

Якщо васал порушував клятву вірності сеньйору і не виконував своїх обов'язків, він повинен був повернути феод. Проте юридичний механізм розв'язання спорів між сеньйорами і васалами (в суді сеньйора), як правило, був малоефективним, оскільки великі васали, які мали самостійну військову силу, не бажали підкорятися рішенню суду. Це призводило до численних феодальних суперечок і війн. В цілому на XII ст. внаслідок гострої внутрішньокласової боротьби відбулося деяке розширення прав васалів на землю і обмеження строків їх служби.

На XI ст. у зв'язку з феодалізацією і послідовним роздаванням землі виникла складна структура класу феодалів, який складався не тільки з сеньйорів і васалів, а й підвасалів різних ступенів (ар'єр-васалів). На найнижчій феодальній сходинці знаходились лицарі (шевальє), які не мали своїх васалів і були сеньйорами лише щодо своїх селян. На верхній — король, проте значна кількість великих феодалів — герцоги і графи — вважали себе рівними королю (перами) і часто фактично не визнавали стосовно нього васальних обов'язків. Слабкість короля в IX—XI ст. діставала вияв у тому, що за його покликом на військову службу з'являлися лише його безпосередні васали з королівського домену, тобто безпосередніх земельних володінь короля, розмір яких був відносно невеликий. Основна маса феодалів (ар'єр-васалів) не підпорядковувалася королю, втім, як і іншим найбільшим феодалам, оскільки діяв принцип: «васал мого васала — не мій васал».

З середини XII ст. у зв'язку з економічним зростанням міст, які були природними союзниками королівської влади, відносини всередині класу феодалів зазнають деяких змін. Королі починають домагатися визнання васальної залежності і клятви вірності від усіх феодалів в країні. Процес, в ході якого відбулося перетворення ар'єр-васалів на безпосередніх васалів короля, отримав назву іммедіатизації.

З XII ст. практично припиняється процес дроблення земельних володінь. Феодальні маєтки остаточно набувають родового характеру. Доступ нових осіб до рядів феодалів обмежується. Лише королівська влада продовжує роздавати ділянки, захоплені під час війн з непокірними васалами. Більш чітко фіксується ієрархічна структура панівного класу, спадкового характеру набувають феодальні титули і ранги. Таким чином, на XIII ст. створюються передумови для формування замкненого стану дворянства.

Інший шлях формування панівного класу в IX—XIII ст. пов'язаний з розвитком церковного землеволодіння, яке швидко зростало завдяки наділенням короля та інших світських феодалів. З огляду на те, що церква вимагала від священнослужителів безшлюбності, їх правовий статус не передавався у спадщину. Часто ряди духовенства поповнювалися за рахунок світ­ських феодалів. В рамках католицької церкви у Франції склалася своя складна ієрархія, причому користування церковним майном пов'язувалося з посадою, яку обіймала та чи інша духовна особа.

Між світськими і духовними феодалами, а також між феодальними землевласниками різних рангів і ступенів існували

Протиріччя, які часто призводили до збройних сутичок. Проте, незвжаючи на внутрішньостанові перегородки, феодали стано-вили правлячу верхівку середньовічного суспільства у Франції, яка як єдине ціле протистояла і селянському, і міському населенню.

У IX—XI ст. відбувається остаточне оформлення класу феодально залежних селян. Він складається з численних категорій сільського населення, відомих ще Франкській імперії (вільні общинники, раби, напіввільні тощо).

Переважна більшість селян (за винятком селян церковних земель, Нормандії, Пікардії) перетворюється на сервів правовий статус яких як особисто залежних осіб певною мірою був успадкований від рабства. Серви розглядалися як невід'ємна складова землі. За словами французького середньовічного юриста Ф. Бомануара, «право, яке я маю на мого серва, — це право мого феоду». Серви сплачували подушний податок (ше-важ), щорічний оброк, відробляли панщину (зазвичай три дні на тиждень). Серв не міг одружитися без згоди господаря, поступати у священнослужителі, бути свідком в судовому процесі або брати участь в судовому поєдинку, оскільки вважалося, що він не може ризикувати своїм життям, яке належить сеньйору.

Однак особиста залежність сервів не перетворила їх на кріпосних людей. Обсяг їх повинностей, як правило, визначався правовими звичаями. Серв міг продати свій наділ або ж просто піти від сеньйора, оскільки у Франції не було загальнодержавного розшуку селян-втікачів.

До другої групи залежних селян належали вілани. Вони вважалися особисто вільними держателями землі, що належить феодалу. Білани сплачували сеньйору оброк (талью),.розмір якого також визначався звичаєм, але був легшим, ніж у сервів. До XII ст. вілани сплачували і шеваж проте він розглядався як вшанування сеньйора, а не як прояв особистої залежності. Як і всі сільські жителі, вони мали отримувати у сеньйора (фактично викуповувати за плату) формар'яж — дозвіл на одруження. З XII ст. значна частина віланів звільняється від цього обов'язку, вносячи одноразову викупну плату. В цей же час селяни почи­нають викуповувати покладений на них обов'язок сплачувати сеньйору спеціальний внесок (менморт) при отриманні ними земельних ділянок у спадщину.

Усе селянське населення було зобов'язане дотримувати мо­нопольного права феодалів вимагати від нього виконання певних робіт (баналітету): пекти хліб у пекарні сеньйора, чавити виноград в його виноробні тощо. Звільнитися від цього тягаря селянин міг, лише віддаючи частину продукції, яка вироблялася ним, сеньйору. Останній зберігав також щодо залежних від нього селян «право першої ночі».

У XI—XII ст. у зв'язку із швидким зростанням міст збільшується новий прошарок феодального суспільства, наділений особливим правовим статусом, - міське населення. Спочатку правове становище городян мало чим відрізнялося від іншої маси феодально залежних людей. Проте з XII ст. у Франції розпочинається рух за звільнення міст від влади окремих сеньйорів і за самоврядування. Королівська влада, яка не допускала самостійності городян у своєму домені (так, в 1137 р. був жорстоко придушений рух городян в Орлеані), охоче підтримувала міста, що виступали за звільнення від сеньйоріальної влади. Зрештою міста шляхом збройної боротьби або в інший спосіб (викупи тощо) домагалися надання їм спеціальних хартій вольностей.

Правовий статус городян не був універсальним, він був пов'язаний з конкретною міською асоціацією. Тому його в принципі не могли одержувати дворяни, священики, серви. Але серв, постійно проживаючи в місті, здобував особисту волю. Навіть якщо місто залишалося під безпосередньою юрисдикцією короля чи окремого феодала, обов'язки городян стосовно сеньйора були обмежені і строго фіксовані. Примусові роботи і баналітети скасовувалися. Встановлювалися точні розміри судового мита, штрафів тощо. Однак населення міст залишалося інтегрованим у феодальну систему. Міське життя почало набувати станово-корпоративного характеру, сприяти утворенню цехів і гільдій.

Виникнення і розвиток сеньйоріальної монархії. У IX—XII ст. в умовах політичної децентралізації, що призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє колишнє значення. Король розглядався феодалами як «перший серед рівних» (primus inter pares). Фактично влада короля поширювалася лише на територію його домену, але і там йому доводилося вести завзяту боротьбу з непокірними васалами. Поза межами королівського домену влада належала великим землевласникам (герцогам Бургундії і Нормандії, графам Фландрії, Тулузи, Шампані та ін.). Така форма феодальної держави, побудована за принципом сюзеренітету-васалітету, може бути виз­начена як сеньйоріальна монархія. Політична влада в ній фактично була поділена між королем і феодалами різного рівня, пов'язаними сеньйоріально-васальними відносинами, і набула тим самим приватноправового характеру.

Становлення сеньйоріальної монархії (IX—XI ст.) означало занепад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, ослаблення її зовнішньополітичного становища. На цьому етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма держави найточніше відображала існуючу соціальну політичну реальність. В умовах економічної і політичної децентралізації окремі феодали ефективніше здійснювали державні функції, ніж це робила королівська влада.

Сеньйоріальну монархію не можна розглядати лише як прояв політичного регресу. Вона безпосередньо випливала з відносин, пов'язаних з натуральним господарством і феодальною власністю на землю, у рамках якої мав місце економічний розвиток, хоча й повільний. Політична роздробленість не могла зупинити поступального руху суспільства у Франції. Коли в XII— XIII ст. поступово починають визрівати нові економічні потреби, пов'язані з розвитком міст і товарно-грошового господарства, політична децентралізація поступово припиняється, посту-паючись місцем протилежній тенденції — неухильному посиленню королівської влади. У XIII ст., особливо після реформ Людовіка IX, центр політичної влади в сеньйоріальній монархії поступово переміщується до короля, який вже реально виступає як сюзерен усіх феодалів у Франції.

У IX—X ст. у Франції, коли королівська влада була особливо слабкою, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. У 987 р. з обранням королем Гуго Капета припиняється і сама династія Каролінгів. За перших Капетингів виборність короля зберігається, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирається ще за життя останнього. У XII ст. утверджується порядок передання трону в спадщину.

Спочатку функції королівської влади були значно обмеженими, хоча формально у короля зберігалися деякі традиційні привілеї. Він вважався главою французького війська, приймав закони, чинив суд. Але за перших Капетингів королівське законодавство (видання капітуляріїв) фактично припинилося. Інші королівські повноваження також існували лише в теорії. На короля покладалися обов'язки «захисту королівства і церкви», а також «підтримання миру» в країні, але він не мав реальної влади для їх здійснення. Судову владу король мав лише в межах свого домену.

З XII ст. становище короля поступово змінюється, деякі функції реалізуються ним активніше. Так, відновлюється прак тика видання королем законодавчих актів — настанов (établis sèment), хоча на це була потрібна згода великих феодалів (Beликої ради). У XIII ст. визнається, що королівський акт, якому присягнули васали, обов'язковий і для відсутніх феодалів. Розширюється сфера судової юрисдикції короля.

Центральна королівська адміністрація. В умовах феодальної роздробленості і тривалого ослаблення королівської влади органи центрального управління не були структурно оформлені і диференційовані. Двірцево-вотчинна система поєднувалася з управлінням, заснованим на васальних відносинах.

Від епохи Каролінгів зберігся королівський двір, що складався зі знатних феодалів і палацових слуг (міністеріалів). Головну роль у королівській адміністрації (до кінця XII ст.) відігравав сенешал. Він вважався главою королівського двору, командував армією, підписував державні документи. Посада сене-шала знаходилася в руках однієї з найбільш знатних феодальних сімей Франції. Згодом вона набула такої ваги, що король Філіпп II Август (у 1191 р.) вирішив надалі на цю посаду нікого не обирати. У військових справах за сенешалом йшов коне-табль — голова королівської кінноти, помічником якого був маршал, а з XIII ст. — королівський адмірал. Королівський казначей, якому допомагав камергер, відав державними архівами і королівською казною. Однак у XIII ст. його функції істотно скоротилися, тому що казна була передана духовно-лицарському ордену тамплієрів. Королівською канцелярією керував канцлер, який редагував королівські акти, давав їх на підпис королю, а потім скріплював печаткою. Вплив канцлера на державні справи був значний, тому з посиленням королівської влади в XIII ст. (з Людовіка IX) ця посада тривалий час (до 1315 р.) не заміщувалася.

Міністеріали спочатку були вихідцями зі світських феодалів королівського домену і священиків. У XIII ст. до органів центрального управління дедалі частіше залучаються представники міст, дрібні і середні феодали (лицарі короля), а також юристи (легісти).

Розвиток феодальних відносин дістав вияв у зборах королівських васалів — курії короля (curia regis), виникнення якої також припадає на епоху Каролінгів. За перших Капетингів курія майже не мала значення, оскільки пери й інші могутні васали не з'являлися на її засідання. Спочатку в ній брали участь лише безпосередні васали короля, з якими він обговорював питання політичного, фінансового, судового характеру. Королі

зверталися до неї за порадою для вирішення питань про війну і мир про хрестові походи, про відносини з римським папою,

про одруження тощо. На схвалення курії подавалися законодавчі акти короля. З XIII ст. на засідання курії для вирішення

складних правових питань дедалі частіше почали запрошуватися легісти.

Місцеве управління. Органи місцевого королівського управління створювалися лише в домені короля, де визнавалася його влада. У великих сеньйоріях діяла своя система місцевого управління. Королівські чиновники на місцях здійснювали найрізноманітніші функції: адміністративні, військові, судові, фінансові. Сфера дії місцевого державного управління розширювалася в міру збільшення королівського домену і приєднання ПО володінь великих феодалів.

Із середини XI ст. король ввів у своєму домені посаду прево, які призначалися в спеціальні округи — превотсва. Їхніми помічниками в селах були сержанти, у містах —майори. Прево займався головним чином збором коштів до королівської казни, комплектував феодальне ополчення, вирішував питання управління і розглядав судові справи (з кінця XII ст. великі справи були вилучені з юрисдикції прево).

З кінця XII ст. виникають більші адміністративні одиниці — бальяжі. Їх межі не були чітко визначені, але зазвичай вони об'єднували кілька превотств. Кількість бальяжів зростала в міру збільшення королівського домену. На чолі бальяжу стояли призначувані королем (зазвичай з дрібних феодалів) спеціальні чиновники — бальї, створені на зразок англійських бейліфів. Бальї здійснював контроль над прево, що перебував під його владою, стежив за виконанням королівських законів і наказів, організовував у масштабах бальяжу військові формування.

Нерідко королі, приєднуючи великі сеньйорії, не ламали сформованої адміністративно-територіальної структури, а призначали туди спеціального чиновника з місцевих феодалів — сенешала — з функціями, в основному аналогічними бальї. Як правило, сенешальства створювалися на прикордонних територіях і були більш незалежні від королівської влади.

Бальї та сенешали в XIII ст. здійснювали правосудця від імені короля, розглядали найбільш серйозні кримінальні справи (так звані королівські випадки), а також спори, що зачіпали інтереси феодальної знаті. Вони приймали апеляції на вироки прево, але поступово почали переглядати рішення і сеньйорі-альних судів, які раніше вважалися остаточними.

Прево, бальї та сенешали відігравали важливу роль у змій ненні фінансової бази королівської влади. Вони контролювали збір податків, мита, штрафів і стежили за їх своєчасним надходженням до королівської казни.

Важливим джерелом доходів казни було карбування королівської монети, стягування королівського податку (королівської тальї), торгового мита і судових штрафів у межах домену. По силаючись на надзвичайні обставини, король нерідко через се нешалів і бальї вимагав від селян, священиків і нотаблів (знаті) спеціальних грошових внесків або пожертвувань.

Реформи Людовіка IX. Значну роль у підвищенні авторитету королівської влади і зміцненні центральної адміністрації відіграли реформи короля Людовіка IX (1226—1270 рр.). Важ ливе місце серед них посідала військова реформа: створення міської міліції, загонів найманців. У результаті король значно менше став залежати від феодального ополчення, ефективніше використовував збройні сили в боротьбі з непокірними васалами.

Прагнучи приборкати феодальну міжусобицю, Людовік IX заборонив приватні війни в королівському домені. На іншій території вводилися так звані 40 днів короля. Протягом цього терміну феодали не могли починати воєнні дії з тим, щоб кожна зі сторін спору могла перенести його до суду короля. Новий порядок істотно посилював позиції королівської влади.

За Людовіка IX з королівської курії, що становила раніше з'їзд феодалів, починають виокремлюватися спеціалізовані центральні відомства. Мала королівська рада стала постійним дорадчим органом при королі, рахункова палата відала королівськими фінансами. У 1260 р. на базі королівської курії був створений спеціальний судовий орган — парламент, що збирався на сесії в Парижі чотири рази на рік і став вищим судом у Франції. До нього входили призначувані королем духовники, лицарі, легісти — випускники юридичних факультетів університетів, які активно підтримували королівську владу. Спочатку королі брали участь у засіданнях Паризького парламенту, але потім перестали їх відвідувати.

Людовік IX ввів на території домену єдину королівську монету, заборонивши використання грошей, випущених іншими феодалами. В іншій частині країни королівська монета мала право обігу поряд з місцевими монетами і поступово витісняла останні. Королівська казна отримала таким чином нове джерело доходів. Була створена також система спеціальних інспекто рів, які стежили за вірністю королю сенешалів та бальї, розглядали скарги на їхні дії.

Реформи Людовіка IX, який активно проводив політику подолання феодальної роздробленості, розпочату ще на початку ХІІІ ст. Філіппом II Августом, сприяли територіальному об'єднанню країни і консолідації основної маси феодалів і міського Населення навколо короля. Таким чином, зміни, що відбулися в XIII ст. в суспільному і державному устрої, стали передумовою по для виникнення в подальшому у Франції станово-представницької монархії.

2. Станово-представницька монархія Зміни в правовому становищі станів у XIV—XV ст.

Подальше зростання міст і товарного виробництва сприяло не тільки зростанню чисельності і політичної активності міського населення. Воно викликало перебудову традиційного феодального господарства, форм експлуатації селянства. Під впливом товарно-грошових відносин відбулися істотні зміни в правовому становищі селян. До XIV ст. у більшій частині Франції зникає серваж. Основну масу селянства становлять особисто вільні цензи-тарії, які зобов'язані сплачувати сеньйору грошову ренту (ценз), розмір якої зростав.

Посилення феодальної експлуатації, а також економічні труднощі, пов'язані зі Столітньою війною з Англією, викликали загострення внутрішньополітичної боротьби. Це спричинило міські повстання (особливо в Парижі в 1356—1358 рр.) і селянські війни (Жакерія в 1358 р.). Відбулися зміни й у боротьбі серед самих феодалів, що було пов'язано з поси­ленням королівської влади і її зіткненням у процесі об'єднан­ня країни з феодальною олігархією. Під час Столітньої війни було конфісковано багато земель у великих феодалів, які зра­дили французького короля. Ці землі були роздані дрібним і середнім дворянам, що активно підтримували королівську владу.

У XIV—XV ст. у Франції завершилася перебудова станового устрою, що дістала вияв у внутрішній консолідації станів. Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованої ще від попереднього періоду ієрархії феодалів. Однак заради зміцнення своїх загальних позицій феодали були змушені поступитися колишньою самостійністю, відмовитися від деяких традиційних сеньйоріальних привілеїв. Консолідація станового устрою означала поступове припинення винищуваль

міжусобних феодальних війн і встановлення нових механізмів уладнання внутрішньокласових конфліктів.

Першим станом у Франції вважалося духовенство. Об'єднання усіх священнослужителів у єдиний стан було результатом того, що королівська влада на XIV ст. одержала принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що французьке духовенство повинне жити за законами королівства і розглядатися як складова французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, що заважали політичному об'єднанню країни і визнанню верховенства королівської влади, було скорочене коло осіб, що підпадали під церковну юрисдикцію.

Із встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станові привілеї. Духовенство, як і раніше, мало право на одержання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно звільнялося від будь-яких державних служб і повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали як його найближчі радники, обіймали високі посади в державній адміністрації.

Другим станом у державі було дворянство, хоча фактично в XIV—XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Цей стан об'єднував усіх світських феодалів, що розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство — це замкнений і успадковуваний (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ до стану дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які, розбагатівши, купували землі в дворян, що розорилися. Родове дворянство, прагнучи зберегти дух феодальної кастовості, домоглося того, що купівля маєтків особами неблагородного походження не давала їм права одержувати дворянські звання.

Найважливішим привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з переданням у спадщину всіх нерухомостей і рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби й інші знаки дворянського достоїнства, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиним обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватному сеньйору, як було раніше.

Дворянство, як і раніше, було неоднорідним. Титулована знать — герцоги, маркізи, графи, віконти та ін. — претендува­ла на високі посади в армії й у державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно скромнішим становищем. її добробут безпосередньо пов'язувався з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати «в залізному кулаці» селянські маси.

У XIV—XV ст. в основному завершилося формування і «третього стану», який поповнювався за рахунок збільшення чисельності міського населення і селян-цензитаріїв. Цей стан був дуже різноманітним за своїм складом і практично об'єднав у собі трудове населення і буржуазію, що формувалася. Члени цього стану розглядалися як «неблагородні», не мали яких-небудь особистих чи майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третій стан був єдиним податним станом у Франції, і на нього лягав весь тягар сплати державних податків.

Сама організація третього стану мала феодально-корпоративний характер. Він виступав насамперед як сукупність міських асоціацій. У цей час ще не виникла ідея рівності і загальності інтересів членів третього стану, він не усвідомлював себе єдиною загальнонаціональною силою.

Утворення станово-представницької монархії. На початку XIV ст. у Франції на зміну сеньйоріальній монархії приходить нова форма феодальної держави — станово-представницька монархія. Становлення станово-представницької монархії нерозривно пов'язане з прогресивним для цього періоду процесом політичної централізації (вже на початок XIV ст. було об'єднано 3/4 території країни), подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.

Сеньйоріальна влада феодалів по суті втратила свій самостійний політичний характер. Королі позбавили їх права збирати податки для політичних цілей. У XIV ст. було встановлено, що для стягнення сеньйоріальної податі (тальї) необхідна згода королівської влади. У XV ст. Карл VII взагалі скасував збір тальї окремими великими сеньйорами. Король забороняв феодалам встановлювати і нові непрямі податки, що привело поступово до їх повного зникнення. Людовік XI позбавив феодалів права карбувати монету. У XV ст. в обігу у Франції була лише єдина королівська монета.

Королі позбавляли феодалів і їхнього традиційного привілею — вести приватні війни. Лише окремі великі феодали збе­рігали в XV ст. свої незалежні армії, що давали їм деяку політичну автономію (Бургундія, Бретань, Арманьяк).

Поступово зникло сеньйоріальне законодавство, а також через розширення кола справ, що становили «королівські випадки», істотно обмежувалася сеньйоріальна юрисдикція. У XIV ст. була передбачена можливість апеляції на будь-яке рішення судів окремих феодалів до Паризького парламенту. Це остаточно зруйнувало принцип, відповідно до якого сеньйоріальна юстиція вважалася суверенною.

На шляху французьких королів, які прагнули до об'єднання країни і посилення особистої влади, протягом століть була ще одна серйозна політична перешкода — римсько-католицька церква. Французька корона ніколи не погоджувалася з домаганнями папства на світове панування, але, не маючи необхідної політичної підтримки, уникала відкритої конфронтації. Таке становище не могло зберігатися нескінченно, і до кінця XIII — початку XIV ст. зміцніла королівська влада ставала дедалі більше несумісною з політикою римської курії. Король Філіпп Красивий кинув виклик римському папі Боніфацію VIII, зажадавши від французького духовенства субсидій для ведення війни з Фландрією і поширивши королівську юрисдикцію на всі привілеї кліру. У відповідь на це папа видав у 1301 р. буллу, у якій погрожував королю відлученням від церкви. Цей конфлікт закінчився перемогою світської (королівської) влади над духовною і перенесенням під тиском французьких королів резиденції римських пап до м. Авіньон (1309—1377 рр.) — так зване «авіньонське полонення пап».