Славна революція» 1688 р.

Скликаний у травні 1679 р. вігський парламент був розпущений через два місяці. На той час англійський монарх опинився в повній залежності від Людовіка XIV. Одержуючи від нього грошову субсидію, Карл II проводив вигідну для Франції зовнішню політику. Французька дотація забезпечувала йому незалежність від парламенту у фінансових питаннях. Спираючись на торійських джентрі, армію і церкву, він розпустив парламент і почав правити одноосібно.

У 1685 р. па престол вступив Яків II, який вважав своїм головним завданням встановлення в Англії абсолютизму «континентального» зразка. Він почав приймати на державну службу

католиків, надаючи їм міністерські посади і призначаючи на вищі церковні посади.

Яків II відновив скасовану Довгим парламентом Високу комісію. У своїй політиці головну ставку монарх робив на вій-ськову силу. При ньому зросла чисельність королівської армії. З її допомогою король розраховував зламати будь-який опір.

Якщо раніше англіканська церква оголосила Карла II «заплішим подихом, що виходить з ніздрів Господніх», то тепер прокатолицька орієнтація Якова II викликала у неї сильне невпонолення, що підігрівалося острахом втратити панівне становище. Дворянство, у тому числі і торійське, також почало хвилюватися, оскільки у разі реставрації католицизму в сквайрів могли бути відібрані землі, секуляризовані в католицької церкви ще Генріхом VIII. В опозиції перебувала й англійська буржуазія.

Зрештою король опинився в повній ізоляції. У 1688 р. парламент звернувся до правителя Нідерландів Вільгельма Оранського (чоловіка дочки Якова II Марії) із пропозицією зайняти англійський престол, який нібито став вакантним у результаті зречення Якова II. Вільгельм Оранський прийняв пропозицію, і 13 лютого 1689 р. він і Марія були оголошені правителями Англії. Ці події в буржуазній історіографії одержали назву «Славної революції». Державний переворот був верхівковим. Він жодним чином не торкнувся народних мас. Це більш за все влаштовувало правлячі кола Англії, які панічно боялися свого народу.

«Революція» 1688 р. стала можливою в результаті досягнутого компромісу між буржуазією і дворянством. З метою стабілізації політичного становища в країні верхівка обох класів домовилася про усунення крайнощів монархічного правління. З цьо­го моменту почалася «ера союзу земельної аристократії з фінансовою аристократією».

Англійська буржуазія не була ще достатньо сильною, щоб, відтіснивши дворянство на другий план, панувати самостійно. Цим пояснюється той факт, що в боротьбі проти Стюартів вона блокувалася з аристократією. Єдиною умовою, висунутою нею, було використання влади, що потрапила до рук аристократичної еліти, також і в інтересах буржуазії. Це був компроміс між середнім класом, що піднімався, і колишніми великими феодальними землевласниками. З цього часу буржуазія стала «скромною», але усе ж таки визнаною складовою частиною панівних класів Англії.

1.10. Білль про права 1689 р. Акт про престолонаслідування 1701 р.

Переворот, що відбувся, поклав початок процесу встановлення в Англії конституційної монархії. Юридично це знайшло своє відображення в Біллі про права 1689 р. і Акті про престолонаслідування 1701 р. Білль про права 1689 р. встановлював, що монарх не має права без згоди парламенту призупиняти закони і робити вилучення якихось норм з них. Стягнення податків також мало відбуватися лише за згодою парламенту. Вона була потрібна і при ухваленні законів про призов до війська та його утримання в мирний час. Білль закріплював деякі привілеї англійських підданих: право на носіння зброї і подання петицій короні. Стаття 3 декларувала вільні вибори. Проголошувалася свобода слова і дебатів у парламенті. Англійська буржуазія й аристократія, навчені досвідом правління Стюартів, які шляхом підробок і підкупу створили слухняний їм парламент, що засідав потім невизначений час, хотіли встановити точні терміни повноважень цього органу. Систематичне оновлення палати громад давало певні гарантії від підкупу її владою. Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трирічний акт встановив, що парламент необхідно скликати не менше одного разу на три роки і термін його повноважень повинен тривати не більше трьох років. Ця боротьба між торі й вігами дістала вияв у виданні 1701 р. Акта про престолонаслідування (його ще називають Актом про устрій). Цей закон був спрямований проти спроб реакційних феодалів відновити в Англії абсолютизм. У ньому передбачалося, що в майбутньому кожен англійський монарх повинен сповідувати англіканську віру. Це виключало можливість використання католицизму як ідеологічного обгрунтування самодержавної монархії.

Щоб запобігти утворенню в парламенті сильної придворної партії, перешкодити встановленню королівського контролю за діяльністю цього органу, закон запровадив правило, згідно з яким особа, яка обіймала яку-небудь платну посаду або місце, підпорядковане монарху, і отримувала пенсію від корони, не могла бути членом палати громад. Помилування короля вважалося недійсним у справах імпічменту. Тим самим палата общин одержала грізну зброю для контролю за королівською адмініс­грацією. Побоюючись королівської сваволі, буржуазія і вігська аристократія, які перемогли, різко обмежили втручання монарха в судову діяльність, встановивши, що «суддю не можна звільнити з посади, поки він поводиться добре». Практично судді стали незмінювані. Усі біллі набували законної сили лише після схвалення їх парламентом. Королі були зобов'язані управляти країною в суворій відповідності з її правом.

Віги побоювалися, що Вільгельм III і його наступники, не будучи уродженцями Англії, зможуть, спираючись на відданих їм міністрів-співвітчизників, установити в державі абсолютистський режим. Тому встановлювалося, що жодна особа, яка народилася за межами Англії, Шотландії та Ірландії чи належних їм володінь (за винятком, коли батьки англійці) навіть у випадку натуралізації не може стати членом Таємної ради, парламенту чи обіймати яку-небудь посаду, пов'язану з довірою. Рішення, прийняті Таємною радою, обов'язково повинні скріплюватися підписом того з її членів, хто дав згоду на цю акцію (принцип контрасигнації).

Акт 1701 р. встановлював порядок престолонаслідування: після смерті бездітного Вільгельма III його спадкоємицею мала бути Анна Датська, а за відсутності в неї спадкоємців корона повинна була перейти до ганноверських курфюрстів. Віги вважали, що на англійському престолі повинні сидіти невпливові німецькі князьки, які не становили загрози для парламенту.

Білль про права 1689 р. і Акт про престолонаслідування 1701 р. закріпили принцип верховенства парламенту над короною і сформулювали найважливіші інститути англійського буржуазного державного права.

1.11. Встановлення конституційної монархії

Вігська аристократія і буржуазія хотіли не тільки змусити монарха підкорятися законам, що видавалися ними, а й усунути його від будь-якої участі в управлінні державою, позбавити реальної влади. З цією метою була вироблена формула: «Король не може помилятися», тобто він завжди жертва поганої поради. Це означало, що він не відповідає за свої вчинки. Відповідальність, яку мав би нести монарх, автоматично перекладалася на його радників. Сам король не міг відповідати за свої дії, оскільки це означало б його повернення до активної політичної діяльності. Однак ті, хто ніс відповідальність, повинні були мати і відповідні права. Тому повноваження корони щодо управління державою поступово перейшли до головних радників монарха, точніше, здійснювалися останніми від його імені. Вони утворили немовби «внутрішню» Таємну раду, або Кабінет королівських міністрів.

Відповідно до принципу парламентського верховенства палата громад могла за допомогою імпічменту і біллів про опалу притягати до відповідальності винних за невдачі в зовнішній і внутрішній політиці. Так, деякі державні діячі постали перед судом парламенту (наприклад, лорд Гастінгс у 1787 p.).

Члени Кабінету, знаючи, що їхня діяльність може бути предметом критики, намагалися проводити ту політику, що одержувала схвалення парламенту. Інакше цей орган не міг функціонувати. У зв'язку з цим монархи почали включати до Кабінету лідерів парламентської більшості. Якщо королівські радники не мали підтримки парламенту, вони повинні були подати у відставку. У 1742 р. так вчинив Уолполл, який вважався першим прем'єр-міністром Англії.

У 1782 р. пішов зі своєї посади разом з очолюваним ним Кабінетом лорд Hope. Це був перший випадок колективної відставки. Однак у 1783 р. Вільям Пітт Молодший встановив нове правило: якщо міністри не мали підтримки палати громад, вони могли її розпустити і призначити нові парламентські вибори. Але якщо і знову обрані коммонери висловлювали недовіру Кабінету, останній зобов'язаний був піти у відставку. Формально ні Кабінет, ні його лідер — прем'єр-міністр — не були відомі тогочасному англійському конституційному праву. Даніель Дефо називав цей орган «небаченим і ексцентричним нововведенням».

У XVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада. Уже за Карла II діяльність такого аморфного, недостатньо оформленого відомства, що складалося з діячів із протилежними політичними інтересами, виявилася дуже утрудненою. Віль-гельм III був змушений радитися лише з вузьким колом особливо довірених осіб, оскільки серед членів Таємної ради було багато прихильників скинутих Стюартів. Цей монарх першим почав підбирати міністрів з кіл, які поділяли погляди парламентської більшості.

Згодом було проведено чітке розмежування між Таємною радою і Кабінетом міністрів. Якщо за царювання королеви Ан-ни останній ще збирався під її головуванням, то за перших монархів ганноверської династії він став засідати за їх відсутності. Німецькі князьки вважали своє перебування на англійському престолі чистою випадковістю. Всю увагу вони зосереджували на своєму родовому володінні. Відсутність монарха на засіданнях Кабінету мала важливе значення: виключалася можливість прямого тиску на міністрів, він усувався від обговорення питань державного значення. Тепер королю доводилося мати справу не з главами окремих відомств, а з відносно згуртованою групою лідерів більшості в парламенті, стосовно якої діяв принцип колегіальної відповідальності. Хоча члени Кабінету офіційно визнавалися слугами корони, «міністрами його величності», король уже не міг відправити у відставку невгодного йому сановника, оскільки це означало б неминучу урядову кризу, причому главі держави довелося б звертатися з пропозицією сформувати уряд до щойно усунених від влади вождів парламентської більшості.

Це зумовило величезний вплив Кабінету міністрів і особливо його лідера — прем'єр-міністра — на визначення державної політики. Головними дійовими особами цього органу були лорд-канцлер, лорд — хранитель печатки, лорд — президент Таємної ради, державний секретар і лорд-казначей. Потім сюди увійшли перший лорд адміралтейства і військовий міністр, який одночасно очолював і колоніальне відомство. Отже, парламент, що виражав волю аристократії і буржуазії, одержав можливість проводити вигідну і бажану їм політику, створюючи з лідерів своєї більшості уряд країни.

З приходом до влади у 1760 р. Георга III згода між монархом і парламентом була порушена. Це пояснювалося тим, що в середовищі правлячого класу відбулося деяке перегрупування сил. За Георга III навколо партії торі крім старого ядра сквайрів згрупувалися великі землевласники, які раніше підтримували вігів, банкіри і постачальники армії, представники міської олігархії, фінансисти і торговці Ост-Індської компанії.

До вігів примикала промислова буржуазія нових міст, не представлених у парламенті. Але серед них не було єдності: частина стояла за політику Уолполла, який вважав, що Англія не повинна воювати, інші висловлювалися за більш гнучку колоніальну політику.

Використовуючи розбіжності серед вігів і спираючись на торі, Георг III намагався за допомогою парламентських інститутів стати над парламентом. Навколо короля згуртувалася партія так званих «королівських друзів». Вдаючись до корупції в небачених раніше розмірах (сучасники стверджували, що парламентаріїв підкуповували прилюдно), Георг III у багатьох випадках міг проводити вигідну для себе політику.

Однак посилення королівської влади зрештою налякало як вігів, так і торі. Кабінет Норта, що йшов на поводі у двірцевих кіл, був скинутий у 1782 р. Тоді ж було прийнято кілька законів, спрямованих на ослаблення впливу корони. Зі складу парламенту вивели осіб, які уклали з урядом договори про підряди. Багато людей, які перебували на державній службі, позбавлялися права брати участь у виборах до палати громад. До цього вони обирали близько 70 коммонерів і завжди голосували за вказівкою влади. Були знищені щедро оплачувані синекури і зменшені беззвітні суми, які виділялися міністрам. Останнє певною мірою обмежило можливість підкуповувати потрібних уряду осіб.

Проте і в подальшому корона мала досить велику, а в ряді випадків — абсолютну владу. Насамперед варто вказати на той факт, що англійські монархи мали величезні кошти. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вплив монарха на результати виборів і на подальшу лінію поведінки членів парламенту був настільки великим, що практично всі прем'єр-міністри обіймали свої посади завдяки обранню їх короною. У скликуваних Геор-гом І парламентах засідали 271 таких, що перебували на державній службі і цілком залежних від корони чиновників, за часів Георга II — 257, а після проведеної в 1782 р. реформи — усе ще 109. У 1715—1835 рр. уряд жодного разу не програв виборчої кампанії. Величезного впливу монарха зазнавав і персональний склад Кабінету.

Настільки ж велику свободу король мав і при відправленні міністрів у відставку. Так, у 1801 і 1807 рр. він вимагав, щоб Кабінет дав письмову обіцянку ніколи не вносити на розгляд парламенту білль про скасування політичних обмежень стосовно католиків. Вже обговорюваний в палаті громад законопроект був відкликаний. Але оскільки такої обіцянки міністри не дали, то їх відправили у відставку. Те саме відбулося і у 1834 р.

У розглядуваний період було відсутнє правило, відповідно до якого негативний результат парламентського вотуму означав обов'язкову відставку Кабінету. У таких випадках за підтримки монарха уряд міг ще довго перебувати при владі. У 1785 р., наприклад, незважаючи на те, що палата громад прийняла п'ять резолюцій про недовіру, уряд Пітта не пішов у відставку; з 1834 по 1840 р. Кабінет лорда Мельбурна 58 разів зазнавав поразки в парламенті і все ж таки продовжував управляти країною.

1.12. Дуалістична монархія

У XVIII ст. в Англії були закладені основи дуалістичної монархії, що в політичному плані стало наслідком компромісу дворянства з буржуазією. Співвідношення сил союзників дістало вияв в тій частці здобичі, яка була захоплена ними після вигнання Стюартів. К. Маркс писав, що «британська конституція є нічим іншим, як застарілим компромісом, з огляду на який державна влада в цілому передавалася певним прошаркам буржуазії за тієї однак умови, що все справжнє управління, виконавча влада у всіх її ланках, навіть виконавчі функції законодавчої влади, тобто практичне законодавство в обох палатах парламенту залишалося в руках земельної аристократії»¹.

Владу в державі захопила земельна аристократія. У XVIII ст. королівські міністри в переважній більшості випадків були членами палати лордів. Аристократи дивилися на коронні посади як на свою власність, як на законне джерело доходів. Тому ще в першій половині XIX ст. непоодинокими були випадки, коли на відповідальні державні посади призначалися діти.

Верхня палата (палата лордів) була спадковою. Це дозволяло аристократії тривалий час безпосередньо впливати на законодавство. У 1710 р. був виданий Акт про забезпечення свободи парламентів шляхом подальшого встановлення умов членства для засідань у палаті громад. За цим законом майновий ценз для пасивного виборчого права до палати громад у графствах став дорівнювати 600 ф. ст. річного доходу від нерухомої власності, а в містах — 300 ф. ст.

У середині XVIII ст. при чисельності населення країни в 7,5 млн чоловік у виборах могли брати участь лише 245 тис. Виборці в графствах цілком залежали від лендлордів і обирали тих, на кого останні вказували як на бажаних кандидатів. Поширеною була практика включення до орендних договорів пунктів, що зобов'язували орендаря голосувати за вказівкою землевласника. Якщо магнат змінював свої партійні симпатії, то його держателі повинні були робити те саме за правилом: «Коли батько обертається, то і ми всі так само обертаємося». Так, у 1780 р. 6 тис. осіб обрали більшу частину палати громад.

Лорди впливали і на вибори в містах, купуючи голоси виборців. На це витрачалися величезні кошти. Деякі містечка продавали з аукціону свої місця в парламенті, поміщаючи про

¹ Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 11. - С. 106.

це публікації в газетах. Середня ціна звання коммонера становила 2 тис. ф. ст.

Місцеве управління в Англії, як і раніше, зосереджувалося в руках мирових суддів. Ці посади опинилися в руках титулованої аристократії. Акти 1732 і 1745 pp. встановили майновий ценз у 100 ф. ст. річного доходу від земельної власності для тих, хто бажав зайняти цю посаду. Відповідно до закону мировими суддями були члени палати лордів, їхні старші сини і спадкоємці осіб, які одержували 600 ф. ст. річного доходу з землі.

І хоча був відсутній масовий професійний чиновницький корпус, панівним колам за допомогою органів місцевого самоврядування удалося створити численний і досить ефективний механізм влади, що налічував близько 180 тис. осіб. Так, лише лордів-лейтенантів, помічників лордів-лейтенантів, шерифів тощо налічувалося 7,6 тис. осіб. Сюди ж треба додати 10 тис. присяжних засідателів. У країні було 14 тис. містечок, у кожному з яких діяли констеблі, церковні старости, наглядачі за дорогами і бідними, збирачі податків.

Командний склад армії і флоту в абсолютній більшості випадків формувався з представників дворянства. У 1802 р. був прийнятий Акт про міліцію, відповідно до якого замість середньовічного ополчення створювалися міліційні формування, які відігравали роль резерву постійної армії. Офіцерський корпус міліції повністю складався з джентрі.

2. Виборчі реформи 1832, 1867, 1884, 1885 pp.

Союз англійської буржуазії та земельної аристократії не означав, що дворянство завжди і в усьому проводило політику, що задовольняла його партнера. Правляча еліта піклувалася насамперед про інтереси вузького кола земельних магнатів. Промисловий переворот, що завершився до середини XIX ст., істотно змінив співвідношення сил на користь буржуазії. Вона почала домагатися такого перерозподілу влади, який відповідав би її зростаючому значенню.

Буржуазія прагнула до встановлення свого панування в палаті громад. Але завдяки архаїчній виборчій системі нижня палата парламенту перебувала в руках земельної аристократії. У містах виборчі цензи були неоднакові: в одних вимагалося членство в корпораціях або гільдіях, в інших — сплата податків і відбування повинностей, у третіх — одруження з дочкою особи, яка мала право обирати, тощо.

І пустілі містечка, що одержали влучну назву «гнилих», направляли до парламенту депутатів, а величезні промислові центри були позбавлені такого права. Приміром, на місці одного «гнилого містечка» залишилися тільки руїни, інше було затоплене, третє перетворилося на луг тощо. Однак від усіх них обиралися представники до палати громад. Дуже часто таке поселення належало якомусь аристократу, який фактично своєю владою призначав депутата. Наприклад, герцог Ньюкастл «обирав» 11 коммонерів. Подібні містечка називали «кишеньковими».

З 14 млн осіб, що проживали в Англії й Уельсі, на час проведення першої виборчої реформи право голосу мали 300 тис. чоловік. Отже, значні прошарки буржуазії не могли представляти свої інтереси в парламенті. Тому вони вимагали реформування виборчої системи. Аристократія ж чинила опір.

Опозиції вдалося залучити на свій бік широкі народні маси. Рух за реформу розгорнувся по всій країні. Віги, пов'язані з буржуазією, були змушені піти на деякі поступки. Вони додержувалися такого правила: «Треба жертвувати доходами, щоб зберегти капітал, треба бути поступливим у здійсненні влади, щоб не втратити її зовсім». Затверджений у липні 1832 р. Акт про поліпшення народного представництва в Англії й Уельсі позбавив представництва в парламенті 56 «гнилих» містечок і всі ті міста, у яких налічувалося менше 2 тис. чоловік. Поселення, де проживали від 2 до 4 тис. чоловік, тепер стали обирати лише одного депутата. У підсумку в палаті громад виявилися вакантними 143 місця. Вони були розподілені в такий спосіб: 62 місця надали графствам, 63 — містам і 18 — Шотландії й Ірландії.

Одночасно з перерозподілом вакансій запроваджувався новий виборчий ценз. Право голосу на парламентських виборах одержали ті жителі графств і міст, які володіли майном, що приносило 10 ф. ст. доходу на рік.

У результаті цих перетворень кількість осіб, які мали право голосу, збільшилася незначною мірою: у графствах вона зросла з 247 до 376 тис, а в містах — з 188 до 256 тис. Становище народних мас майже не поліпшилося.

Однак виборча реформа 1832 р. мала важливе значення. Це була перемога класу капіталістів над землевласницькою аристократією. Але титулована знать не здавала свої позиції: ще в 1865 р. її інтереси захищали майже 400 коммонерів.

У 1867 р. була проведена нова виборча реформа, завдяки якій поряд із промисловою і торговою буржуазією одержала можливість брати участь у парламентських виборах і робоча аристократія. Підкуповуючи її більш високою заробітною платою, надаючи деякі політичні права, буржуазія використовувала цю соціальну групу в боротьбі з революційним пролетаріатом. Ці заходи правлячого класу Великобританії привели до того, що в цілому англійський робітничий клас став придатком «великої ліберальної партії», тобто партії капіталістів.

У графствах майновий ценз був знижений з 10 до 5 ф. ст. річного доходу. Право голосу в містах одержали особи, які орендували протягом 12 місяців немебльовану квартиру за плату в 10 ф. ст. Таке приміщення могли займати і представники високооплачуваної робочої аристократії.

Акт 1867 р. позбавив 38 бургів права представництва в палаті громад. Разом з 7 наявними в парламенті вакансіями це становило 45 вільних місць, з яких 44 потім надали великим містам. У результаті реформи кількість виборців зросла з 1,4 до 2,5 млн.

У грудні 1884 р. була проведена чергова виборча реформа. її основне значення полягало в тому, що право голосу в графствах було надано особам, які орендували немебльовані квартири за плату 10 ф. ст. на рік. Кількість виборців в Англії збільшилася на 2 млн. Правлячі кола Великобританії пішли лише на мінімальні поступки. Не мали виборчих прав жінки, чоловіки молодше 21 року, особи, які протягом 12 місяців одержували допомогу від приходу, і ті, хто прожив в окрузі менше визначеного законом строку.

Раніше депутати обиралися від міста або графства в цілому, як від особливих юридичних установ. Реформа 1885 р. встановила новий принцип представництва від виборчого округу. Виборчий округ з населенням від 15 до 50 тис. чоловік висував одного депутата, понад 50 тис, але менше 65 тис. чоловік — двох депутатів. Округ з населенням понад 65 тис. жителів у парламенті представляли три депутати.

У результаті виборчої реформи 1832 р. співвідношення сил між палатою лордів і палатою громад почало поступово змінюватися на користь останньої. Б. Дізраелі зазначав, що «уся влада країни зосереджена в нижній палаті». Ця палата парламенту одержала тепер формальне право іменуватися «представницею інтересів усієї країни».

У 1852 р. в Англії остаточно закріплюється принцип «відповідального уряду», що залишається при владі доти, доки йому висловлює довіру і підтримку більшість палати громад. Дуалістична монархія трансформується в парламентарну.

40—60-ті роки XIX ст. були часом всемогутності англійського парламенту. Тоді ще не існувало жорсткої партійної дисципліни, яка б підкоряла коммонерів лідеру. Часто траплялися випадки, коли його прихильники голосували разом з депутатами партії-суперника.

Період з 1832 по 1867 р. називають «золотою ерою» англійського парламентаризму. Палата громад порівняно легко скидала небажаних для неї прем'єр-міністрів. Така доля спіткала за ці роки 10 кабінетів. Англійський парламент став стрижнем державного життя, могутнім знаряддям у руках панівного класу.

Водночас одержала юридичне закріплення парламентарна «двопартійна система», за допомогою якої влада переходила від однієї фракції правлячого класу до іншої. В другій половині XIX ст. «лояльна опозиція» стає офіційно визнаною нормою неписаної британської конституції, тоді як у XVIII ст. ідея політичної опозиції уряду корони визнавалася неправомірною.

Після виборчої реформи 1832 р. були здійснені деякі заходи, спрямовані на оновлення державного апарату, пристосування його до роботи в нових умовах. Міністерство внутрішніх справ було реорганізоване з метою посилення контролю над місцевим самоврядуванням. У його безпосереднє відання перейшла лондонська поліція і непрямий контроль над поліцейськими формуваннями графств і провінційних міст. У 1839 р. був утворений комітет Таємної ради з розпорядження виділеними на потреби освіти сумами, а в 1848 р. засновується так зване управління народного здоров'я. Заходи, спрямовані на створення чітко працюючого державного апарату, проводилися і в міністерствах фінансів і військовому, а також в адміралтействі. У 1853 р. створюється спеціальна Комісія у справах державних установ, а в 1855 р. запроваджується екзаменаційна система зарахування на коронну службу з поділом чиновників на розряди і класи.

3. Утворення політичних партій і Кабінету міністрів

Після реформи 1832 р. почався процес утворення політичних партій (в сучасному розумінні цього слова). Старі методи прямого підкупу вже не могли принести безпосереднього результату, як раніше. Тепер успіх справи стала вирішувати робота серед населення, уміння змусити виборців голосувати в бажаному для партії напрямі, майстерність у боротьбі із суперниками за голоси виборців. Цю необхідність консолідації сил і організаційної перебудови зрозуміли і віги, що стали іменуватися лібералами, і торі, які назвали себе консерваторами.

Ще в 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб, що потім став відігравати роль координатора діяльності цієї партії в національному масштабі. У 1836 р. подібний орган з'явився й у лібералів.

Великий внесок у розробку методів ідеологічного впливу зробили Дж. Чемберлен, Ф. Шендхерст. Вони першими створили так званий «кокус» — постійну виборчу організацію, яка ставила своїм завданням перемогу на виборах, що дозволило лібералам спочатку заволодіти органами місцевого самоврядування Бірмінгема, а потім, у 1868 р. також перемогти і на виборах до парламенту.

Це змусило консерваторів утворити Національний союз консервативнх і конституційних асоціацій. У 1877 р. їхні конкуренти заснували Національну ліберальну асоціацію.

Головною опорою ліберальної партії були підприємці текстильної, суднобудівної й інших галузей промисловості, заінтересовані в «вільній торгівлі». За ними йшла частина промисло­вого пролетаріату, дрібної буржуазії, більшість англійської інтелігенції, деякі священнослужителі. Лібералів підтримували також представники банківського капіталу. Багато голосів на парламентських виборах вони одержували в Ірландії, спекулюючи на питанні про гомруль (самоврядування).

Поворот до реакції, націоналізму, великодержавного шовінізму зробив для більшої частини правлячих кіл неприйнятною програму лібералів. Монополістична буржуазія вимагала встановлення протекціоністських зборів, що убезпечували б її від конкуренції молодих промислових країн. Прихильники колоніальної експансії всіляко перешкоджали наданню Ірландії самоврядування. Під прапором консерватизму згуртувалися аристократи, військові і цивільні чиновники, служителі англіканської церкви і представники важкої промисловості. Навколо консервативної партії об'єдналася і частина робітників, особливо дрібних підприємств.

На той час робітничий клас країни почав «просинатися» після сплячки, у якій він перебував через монопольне становище Англії на світовому ринку. У 1881 р. група радикальних інтелігентів створила Демократичну федерацію. її програма передбачала демократизацію політичного устрою Великобританії. Через три роки організація була перетворена на Соціал-демократичну федерацію (СДФ). Однак її діяльність мала сектантський характер.

У 1893 р. засновується Незалежна робоча партія, яка базувалася на більш широкій соціальній основі. У 1900 р. був створений спеціальний Комітет робочого представництва (КРП). Чеез свої профспілкові організації до нього приєдналися організовані робітники. Незважаючи на те, що соціальну базу КРП становили тред-юніони, він не ставив своєю метою боротьбу за соціалізм.

Офіційно політичні партії не були закріплені у законодавстві, але саме вони управляли всім життям парламенту, керували кожним кроком його депутатів. У руках партійної машини були важелі впливу на виборців, які голосували не за кандидата як такого, а за партію, яку він представляв. Члену парламенту, який насмілювався стати в опозицію до лідерів, загрожувала небезпека дострокового закінчення політичної кар'єри. Часто депутат не міг виконувати свої обов'язки без фінансової допомоги з боку партії.

Лідер партії, яка перемагала, ставав прем'єр-міністром. Наявність у палаті громад підпорядкованої суворій партійній дисципліні організованої більшості прихильників дозволяла прем'єр-міністру і його Кабінету вийти з-під контролю парламенту.

Формально Кабінет не був відомий англійському конституційному праву. Цей термін уперше з'явився на сторінках парламентських звітів лише в 1900 р. Юридично цей орган був суто неофіційною установою. Його діяльність будувалася на прецедентах, вона не мала правових форм: засідання проходили негласно, протоколи не велися. Це забезпечувало правлячим колам повну свободу дій.

Кабінет міністрів визначав напрям національної політики, здійснював виконавчу владу, керував законодавчою діяльністю парламенту. Під безпосереднім наглядом прем'єр-міністра проводилася вся робота Кабінету. Через прем'єра здійснювався зв'язок з монархом. Він же керував центральними органами своєї партії і розпоряджався її коштами. Кабінет був ідеальним органом, де відбувалося зрощування монополій з державою.

Встановлення урядового контролю над палатою громад ознаменувалося рішучим вторгненням Кабінету до законодавчої сфери, що до цього була виключною компетенцією парламенту. Переважна більшість найважливіших законопроектів зароджувалася в міністерствах. Законодавча ініціатива, яку виявляли рядові депутати, практично втратила будь-яке значення. Біллі, не підтримувані Кабінетом, не мали ніякого шансу одержати схвалення парламенту. Більшість законопроектів міг запропошувати лише Кабінет. До них насамперед належали фінансові біллі, а також питання королівської прерогативи.

Процедура діяльності англійського парламенту була приведена у відповідність до умов, що змінилися. У 1881 р. була прийнята так звана «резолюція про нагальність», відповідно до якої прем'єр-міністр одержав право пропонувати палаті громад визнати те чи інше питання таким, що не терпить зволікання. Така пропозиція ставилася на голосування без будь-якого обговорення. Ця новела була закріплена в 1882 р. як постійне правило парламентського регламенту.

Подальший розвиток інститут припинення (чи закриття) дебатів одержав у 1887 р. Право пропонувати припинити дискусію одержали всі депутати. Така резолюція мала негайно ставитися на голосування. Цей захід був особливо ефективним при розгляді у парламенті окремого питання або законопроекту.

У 1887 р. лідер палати громад Сміт розробив нове правило парламентської процедури: якщо депутати не встигли до визначеного строку розглянути білль повністю, то спікер був зобов'язаний поставити на голосування інші частини законопроекту без дебатів. Цінність нової процедурної норми виявилася вже при першому її застосуванні: усі статті урядового білля про запровадження надзвичайного стану в Ірландії були схвалені без обговорення. Це положення парламентського регламенту одержало назву «гільйотина».

У 1893 р. вводиться так зване «закриття дебатів по відділах». Весь законопроект було розбито на групи статей (відділи). Палата громад встановлювала, до якого строку обговорення кожної з них має бути припинене і проведене голосування. Як і «гільйотина», це правило створювало видимість парламентської дискусії.

У 1909 р. спікер палати громад одержав право з числа запропонованих до якої-небудь статті білля поправок вибирати одну, котра, на його думку, «найбільш ясно висвітлює проблему». Нова процедура одержала назву «кенгуру». Навіть лідер консервативної партії А. Бальфур назвав її «законом про воєнний стан».

Безпорадність парламенту і всевладдя Кабінету міністрів особливо наочно виявлялися під час обговорення бюджету й інших фінансових законопроектів. Такі біллі вносилися тільки від імені корони, тобто фактично Кабінету. Палата громад не мала права ні збільшувати суму асигнувань, ні змінювати мету її призначення. Наявні в бюджеті так звані «постійні витрати», які не підлягають обговоренню, в жодному разі не могли бути зменшені палатою громад (цивільний лист, витрати на утримання суддів, секретний фонд тощо).

Кабінет міг видавати нормативні акти без участі парламенту (делеговане законодавство). Відсутність у країні писаної конституції усувала навіть формальні перешкоди розширенню законодавчих функцій уряду. На початок XX ст. чинне делеговане законодавство становило 13 величезних томів.

Парламентський акт, що передавав повноваження законодавчого органу виконавчій владі, зазвичай наділяв відомство правом видавати норми в «розвиток закону». Широко була поширена і субделегація.

Кабінет також міг діяти на підставі повноважень, наданих йому королівською прерогативою або статутами. Так, він мав повну свободу щодо коронних колоній та інших володінь Великобританії.

Міністр закордонних справ інформував парламент про поточну дипломатичну діяльність лише в тих межах, у яких він вважав це можливим. Найважливіші зовнішньополітичні акції здійснювалися без найменшої участі парламентаріїв. Якщо уряд вважав за потрібне зробити в палаті громад заяву із зовнішньополітичних питань, то нерідко міністр закордонних справ заві-домо вводив в оману коммонерів. Настільки ж примарним був контроль «народних обранців» і у військовій галузі. Таким чином, багато сфер діяльності держави опинилося за межами будь-якого контролю з боку парламенту.

Корона

Більшість вчених стверджували, що «англійський король царює, а не управляє». Проте у монарха усе ще залишалися дуже значні джерела влади, що дозволяли йому впливати на зовнішню і внутрішню політику країни.

Відповідно до англійської конституційної доктрини уряд несе відповідальність перед короною і парламентом. Це давало главі держави юридичні підстави для втручання в питання формування Кабінету, а головне, при призначенні прем'єр-міністра. Хоча монарх міг обрати на цю посаду лише особу з числа лідерів більшості, проте персональний вибір залежав від нього.

При розподілі портфелів, визначенні міністрів кабінетного рангу монарх відігравав дуже значну роль. Про будь-які більш-менш серйозні зміни в зовнішній і внутрішній політиці обов'язково повідомлялося йому.

За конституційними правилами глава держави мав діяти за згодою своїх міністрів. Водночас було визначено, що монарх не зобов'язаний приймати будь-яку пораду, яку давав йому Кабінет. Він був правомочний відмовити у схваленні такої політики, яка, на його думку, руйнує «базис англійської конституції». Глава держави також міг відправити у відставку міністра чи весь Кабінет, розпустити парламент, не дати згоди на білль тощо. І хоча здійснення королівської прерогативи в цілому відійшло до Кабінету, у корони залишилися значні права, що були істотним доповненням до повноважень уряду.

Правлячі кола Великобританії намагалися підтримувати престиж англійської монархії всіма доступними способами (масова преса, школа, церква та ін.). Один з дослідників зазначав, що в цій країні династичні почуття досягали розпалу, який можна порівняти хіба що з релігійним екстазом XVII ст., коли люди вірили в божественні права королів. Монарх рекламувався як вищий символ конституційності, як втілення «держави народної волі», як гарант «свободи» і «представницького прав­ління». Монархія зображувалася як надкласовий і надпартійний інститут, як арбітр між класами.

Історичні факти свідчать про хибність цих тверджень. Правителі Великобританії за своїми поглядами примикали до ультрареакційних прошарків панівних кіл країни. Наприклад, для королеви Вікторії консервативний Кабінет видавався природним, а ліберальний був просто тимчасовим і прикрим проявом відхилення від нормального ходу речей. У її очах лідер ліберальної партії У. Гладстон, цей «герой європейських міщан», був «старим і небезпечним фанатиком». У 1880 і 1886 рр. королева енергійно намагалася перешкодити йому сформувати уряд. Вона постійно підтримувала всіма наявними в її розпорядженні політичними і правовими ресурсами суперників лібералів — торі. Син королеви Вікторії Едуард VII так характеризував себе: «Я остання людина, яку можна запідозрити в тому, що вона здатна схвалювати «демократію», яку я щиро ненавиджу». Георг V також дотримувався реакційних поглядів. Під час виступу армії проти Кабінету (заколоти в Курасі) він і королівська родина підтримували військових.

5. Акт про парламент 1911 р.

На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами розгорнулася навколо питання про тарифи. Консерватори, тісно пов'язані з важкою індустрією, вимагали встановлення протекціоністського мита з метою захисту від конкуренції з боку Німеччини. Крім того, запровадження тарифів підвищило б (для вигоди лендлордів) ціни на сільськогосподарські продукти.

Інші підрозділи промисловості, особливо ті, що працювали на експорт (наприклад, текстильна), були заінтересовані в збереженні вільної торгівлі. Ця галузь була провідною в Англії. Особливістю британської економіки був брак вітчизняної промислової сировини і продовольства для населення. Встановлення протекціоністського мита могло спричинити загибель більшості галузей англійської промисловості. Зберегти вільну торгівлю було потрібно ще і тому, що пов'язані з нею низькі ціни на більшість споживчих товарів перетворилися на своєрідну форму підкупу англійського робітничого класу.

Конфлікт між консерваторами і лібералами торкнувся також і питання про пенсії. Особливо гострі розбіжності мали місце в 1910 р., після того як палата громад прийняла новий бюджет. Верхня палата, що контролювалася консерваторами, майже одностайно відкинула його. Небачене в історії Англії відхилення палатою перів бюджету дозволило лібералам зобразити справу таким чином, нібито «лорди борються проти народу». Ллойд Джордж, дізнавшись про це, вигукнув: «Вони спіймалися, нарешті!».

Опір консерваторів дав ліберальному Кабінету можливість урізати правомочності оплоту консерваторів. З цією метою уряд подав відомий Парламентський білль, що істотно обмежував конституційні права верхньої палати.

Палата лордів, більшість членів якої були безпосередньо заінтересовані в проведенні протекціоністської реформи, вирішила боротися до кінця. Однак деякі вожді консервативної партії (у їхньому числі лідер партії Бальфур і лідер консерваторів у палаті лордів Ленсдаун) добре розуміли, що в ситуації, яка склалася, «боротьба до кінця» означає цілковиту компрометацію не стільки палати перів, скільки взагалі консервативної партії в очах виборців. Тому вони вирішили відступити і переконали торі схвалити Парламентський білль.

Акт про парламент 1911 р. встановлював, що якщо фінансовий білль, прийнятий палатою громад і надісланий принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати, не буде протягом місяця прийнятий останньою без поправок, він стає законом після затвердження короною, хоча палата перів і не дала б на нього своєї згоди. На спікера палати громад покладався обов'язок засвідчувати, що зазначений законопроект є фінансовим.

Права палати лордів були урізані й у питаннях прийняття нефінансових публічних біллів. Якщо протягом трьох послідовних сесій парламенту (не обов'язково однієї і тієї ж легіслатури) прийнятий палатою громад законопроект буде заперечуватися палатою перів, він все одно має бути занесений до книги статутів Великобританії. Але для цього необхідно, щоб між другим читанням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій сесії пройшло два роки. Отже, верхня палата могла лише відстрочити на два роки прийняття небажаного для неї закону, але не відкинути його взагалі.

6. Судова система і поліція

Судді у Великобританії здійснювали свої обов'язки практично довічно. Лорд — головний суддя — призначався короною за поданням прем'єр-міністра, інші судді вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією лорд-канцлера.

У переважній більшості випадків жерці Феміди походили з привілейованих кіл. Протягом сторіч зайняття посади мирового судді зумовлювалося володінням значною власністю. У 1906 р. майновий ценз скасували, проте ця посада, як і раніше, залишалася неоплачуваною.

Не дивно, що в цій країні навіть у XX ст. мировий суддя міг засудити до року каторжної в'язниці за крадіжку трьох яєць, а за розкрадання яблук вартістю 50 коп. — до трьох років каторги з наступною віддачею під нагляд поліції.

У розглядуваний період судова система Великобританії, як і раніше, залишалася надзвичайно заплутаною, якщо не сказати хаотичною. Приміром, тут до 1857 р. існували 400 церковних судів різного виду. Для того, щоб судове відомство працювало більш ефективно, правлячі кола пішли на деякі його перетворення. У 1832 р. засновується судовий комітет Таємної ради як апеляційний суд для колоній у справах церковної юрисдикції. У Лондоні запроваджується посада особливих платних магістратів, поліцейських суддів, які засідали одноосібно, з юрисдикцією суду малих сесій. У 1834 р. створюється Центральний кримінальний суд. Він розглядав справи про злочини, вчинені у Лондоні, Мідлсексі і деяких частинах графства Ессекс. Закон також дозволяв йому приймати до провадження будь-яку кримінальну справу, незалежно від місця скоєння злочину.

Однак і після всіх цих нововведень організаційна структура органів правосуддя Великобританії залишалася вкрай ускладненою. Це викликало невдоволення правлячих кіл. За їх настій­ною вимогою відомство лорд-канцлера в 70-х роках XIX ст. зазнало дуже важливих перетворень. Так, три головних суди загального права, суд канцлера, суд по заповітах, суд по розлученнях, суд адміралтейства, суд казначейської палати й апеляційний суд канцлера були ліквідовані. 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії. Він складався з двох підрозділів: високого суду й апеляційного суду в цивільних справах. У свою чергу, у високому суді були такі відділення: 1) суд королівської лави, частинами якого юридично були суди асизів; 2) суд канцлера; 3) суд загальних позовів; 4) суд Палати шахівниці; 5) суд у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях.

У 1881 р. два відділення (суд загальних позовів і суд Палати шахівниці) були об'єднані з відділенням суду королівської лави. Отже, високий суд тепер мав три підрозділи: суд королівської лави, суд канцлера і суд у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях.

Усі відділення високого суду могли в однаковій мірі застосовувати як загальне право, так і вироблені судом канцлера правові норми. їхня компетенція в принципі визнавалася однаковою. Закон 1873 р. вирішив колізії між загальним правом і судом справедливості. Проте, як зазначав Л. Арчер, «суддя, який би спробував узгодити ці норми, міг би дійти до судової шизофренії». У разі виникнення конфліктних ситуацій перевага мала надаватися положенням суду справедливості. Отже, цей акт не ліквідував дуалізм англійського права, він лише врегулював спосіб застосування двох різних правових систем одними і тими самими судовими органами.

На практиці відділення високого суду сприйняли підсудність колишніх вестмінстерських настанов. Відділення суду королівської лави мало всеосяжну юрисдикцію у кримінальних справах. Як перша інстанція воно розглядало справи про особливо тяжкі злочини. У цьому випадку застосовувалася спеціальна процедура: у процесі брали участь троє коронних суддів і присяжні засідателі. Тут також розглядалися непідсудні іншим відділенням високого суду цивільні позови.

Організація обвинувачення. У 1879 р. був створений особливий департамент публічних розслідувань. Нагляд за діяльністю цього відомства покладався на генерал-аторнея. У 1886 р. були прийняті правила, які передбачали випадки, коли директор департаменту публічних розслідувань був зобов'язаний порушити кримінальну справу: 1) якщо злочин карався смертною карою

(у справах про фальшивомонетництво і злісне банкрутство); 2) за приписом генерал-аторнея чи міністра внутрішніх справ, коли державне втручання необхідне в публічних інтересах внаслідок особливої складності або тяжкості злочину.

На початку XX ст. повноваження департаменту були значно розширені. Закон про переслідування злочинців 1908 р. установив, що глава вищезгаданої установи, якщо визнає це за необхідне, може розслідувати будь-які порушення. У зв'язку з виданням Закону про кримінальну апеляцію 1907 р. ст. 12 цього акта зобов'язала директора захищати інтереси корони в апеляційному суді у кримінальних справах.

Поліція. У XVII ст. функції охорони громадського порядку були покладені на мирових суддів і їх «очі та вуха» — констеблів. Прийнятий у 1715 р. Закон про охорону громадського порядку дав поліції право розганяти збори і мітинги. Наприкінці XVIII ст. засновується спеціальна патрульна варта, на яку покладалося провадження розшукових дій.

У 1829 р. був прийнятий Закон про створення поліції Лондона — Скотленд-ярда. Лондонська поліція перебувала в безпосередньому віданні міністра внутрішніх справ. Главу Скотленд-ярда і двох його заступників король призначав за поданням міністра внутрішніх справ. Цей орган міг розслідувати будь-яку кримінальну справу, здійснював негласний нагляд за іноземцями, які проживали в країні, надавав допомогу місцевим поліцейським формуванням.

У 1840 р. у Скотленд-ярді створюється спеціальне розшуко-ве відділення, перетворене у 1878 р. на відділ кримінальних розслідувань. У 1883 р. тут засновується особливий відділ, завданням якого була боротьба з національно-визвольними рухами й опозиційними політичними силами. Наприкінці XIX ст. у столиці країни служила третина поліцейських Великобританії. Лондонська і створена в 1874 р. Ірландська королівська поліції були, як зазначав англійський історик Дж. Фортескью, «діти-щем британської армії і були пронизані її особливим духом».

Формально місцеві поліцейські сили Великобританії були автономні, але фактично вони перебували під дійовим контролем міністерства внутрішніх справ з моменту його виникнення в 1782 р. З його ініціативи в 1817 р. приймається Закон про створення поліції в графствах. Акти 1835 і 1856 рр. врегулювали діяльність поліцейських формувань на місцях.

Спеціальний об'єднаний комітет, який складався порівну з представників суду четвертних сесій і ради графства, призначав

головного констебля графства. Останній сам наймав свій штат.

У містах начальник поліції обирався членами муніципалітету.За його діяльністю наглядав особливий Комітет суспільної безпеки. На посаду головного констебля графства або міста зазвичай призначали колишніх військових.

Міністерство внутрішніх справ видавало відомчі правила й інструкції, обов'язкові для всіх поліцейських формувань країни. Воно мало право їх інспекції і, що дуже важливо, визначало суму, яку казначейство виділяло на утримання місцевої поліції.

Існувала особлива форма поліцейських сил — спеціальні Констеблі, що призивалися на службу за надзвичайних обставин. Так, у 1914 р. під час страйку з резерву були призвані 323 тис. спеціальних констеблів.

Наприкінці XIX ст. у британських колоніях створюються спеціальні поліцейські формування, у тому числі, як вказувалося, й Ірландська королівська поліція.

Тюремна система. В'язниці в розглядуваний період довго були місцем, де обвинувачені перебували лише до винесення вироку. Потім тут почали відбувати покарання. Тривалий час засуджених до позбавлення волі тримали в одиночних камерах. Очевидна неефективність цієї міри покарання спонукала до створення «прогресивної системи» позбавлення волі. її суть полягала в тому, що тут комбінувалося тривале одиночне ув'язнення з наступним переведенням до загальної камери. Фактично місцями позбавлення волі були і «робітні доми».

Прийнятий у 1824 р. закон зобов'язав кожне графство утримувати в'язницю і виправний будинок, а також класифікувати засуджених залежно від тяжкості вчиненого ними злочину. У 1835 р. засновується інститут коронних тюремних інспекторів. Незабаром тюремна справа так розрослася й ускладнилася, що в 1877 р. вона була передана у відання спеціально для цього створеної урядової тюремної комісії. Акти 1885 і 1886 рр. врегулювали підстави і порядок відбування тюремного ув'язнення. Закон 1914 р. дозволив приєднувати до тюремного ув'язнення каторжні роботи.

Акт про запобігання злочинам 1879 р. запровадив умовне засудження. У 1907 р. усі законоположення щодо цього предмета були консолідовані. Тепер умовне засудження могло застосовуаатися не тільки в судах мирової юстиції, а й за злочини, карані тюремним ув'язненням на термін до 3 років. Якщо під час випробувального терміну умовно засуджений порушував встановлені для нього правила поведінки або ж вчиняв новий зло­чин, то щодо нього обвинувальний вирок виносився без додаткового судового розгляду.

У 1871 р. встановлюється спеціальний нагляд за рецидивітами. Той з них, хто відбув семирічне тюремне ув'язнення, був зобов'язаний раз на місяць з'являтися для реєстрації в поліцію, а також повідомляти про зміну місця проживання.

У 1908 р. почав діяти Закон про постійних злочинців. Ними вважалися особи, тричі засуджені за фелонію або тяжкі місдімінори, а також ті, хто вчинив учетверте аналогічний злочин. Тепер суд, визнавши кого-небудь рецидивістом, міг до основного покарання — каторжних робіт — приєднати додаткове — позбавлення волі строком від 5 до 10 років, яке також відбувалось у каторжній в'язниці.

Зростання злочинності серед молоді змусило видати в 1908 р. Акт про неповнолітніх злочинців. З 1 січня 1910 р. подібні справи належало розглядати в спеціально заснованих судах. Прийнятий тоді ж Закон про запобігання злочинам встановив, що юні правопорушники (від 16 до 21 року) повинні відбувати покарання в особливих місцях позбавлення волі (борстальська система).

Розмірів соціального лиха набув і алкоголізм. Опублікований у 1898 р. Акт про постійних п'яниць дозволив направляти осіб, які вчинили злочин у стані сп'яніння, до спеціальних лікувальних закладів терміном на три роки, якщо особа була засуджена до каторжних робіт або тюремного ув'язнення і визнана п'яницею. Сюди ж помішувалися особи, які систематично скоювали в стані сп'яніння кримінально карані діяння.

7. Право

Наслідком компромісу буржуазії з аристократією була та обставина, що англійське право розглядуваного періоду зберегло багато рис попередньої епохи. В Англії спадковий зв'язок між дореволюційними і післяреволюційними установами і компроміс між великими землевласниками і капіталістами знайшли своє відображення у наступності судових прецедентів, так само як у шанобливому збереженні феодальних правових форм.

Однак за своєю суттю це було право буржуазне, право першої у світі капіталістичної держави, яка завдяки специфічним історичним умовам змогла довго «зберігати значну частину форм старого феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і навіть прямо підкладати буржуазний зміст під феодальне найменування». Отже, першою особливістю англійського права є феодальний архаїзм його форм.

Друга відмітна його риса полягає в значній самостійності англосаксонських правових інститутів. Лише деякі з них зазнані впливу юридичних принципів Стародавнього Риму. Норми римського права застосовувалися у церковних і військових судах, суді у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях, суді канцлера й у судах Кембриджського й Оксфордського університетів. Інші магістрати брали до уваги приклади з римського права лише в тих випадках, коли прецеденти були відсутні.

Нарешті, англійське право не було кодифіковане, тобто не існувало зводу його чинних норм. Статутне право Англії складається з нескінченного ряду окремих парламентських актів, які збиралися протягом 500 років, що взаємно один одному суперечать і ставлять на місце «правового стану» цілком безправний стан. Так, із середини XV ст. по 1884 р. було видано понад 14 тис. кримінальних законів. Це найчастіше робило недоступними юридичні норми не тільки для простих смертних, а навіть і для висококваліфікованих і високопоставлених юристів. У середині XIX ст. спалахнув справжній скандал: суд королівської лави протягом багатьох років розглядав справу, у якій вимоги сторін грунтувалися на вже скасованому законі. Більше того, у цей же час сам парламент потрапив, так би мовити, у цікаве становище. Ним був виданий статут, який скасував кілька законів. Як згодом з'ясувалося, парламент 20 років тому вже приймав абсолютно аналогічне рішення.

Дуже багато правовідносин регулювалися так званим «загальним правом країни», яке відомий англійський юрист XVIII ст. Блекстон визначав як «неписане», на відміну від статутного. Блекстон називає три види норм цієї правової системи: чинні на території всієї держави, чинні у тих чи інших районах держави і, нарешті, застосовувані в тих чи інших судових органах.

Властива загальному праву невизначеність пояснює, у свою чергу, ту величезну роль, яку відігравали магістрати. Саме вони тлумачили закони. Як стверджували англійські юристи, «істинний зміст і значення більшої частини парламентських актів з'ясовується тільки з довгого ряду судових рішень». Магістрати виступали й у ролі коментаторів судових постанов, з яких потім виводили певні принципи або створювали доктрини.

Величезну роль як джерело права відігравала судова практика. У середині XIX ст. зібрання судових прецедентів становило 1200 томів, а до 1890 р. їх налічувалося вже 1800. У 1854 р. парламент офіційно визнав обов'язковість судових прецедентів. Для їхнього застосування встановлювалися спеціальні правила:

1) вищі суди не залежать від рішень нижчих; 2) суд першої інстанції не зв'язаний постановою судового органу такої ж компетенції; 3) кожен суд зобов'язаний виходити з висновків вищих судових інстанцій; 4) палата лордів обмежена власними попередніми рішеннями.

В аналогічних справах існувало дві і більше суперечливі думки найавторитетніших судових інстанцій Великобританії. Варто пам'ятати, що судові прецеденти були головним джерелом загального права. Англійські судді мали повну свободу вибору зручних для них правових доктрин. Офіційна юриспруденція співала дифірамби звичаєвому праву, яке тлумачилося як «розум, що діє світлом досвіду в людських справах» (Блекстон).

Однак з XVII ст. прогресивні англійські юристи, філософи і громадські діячі починають виступати проти загального права. Ф. Бекон, М. Хейль, А. Юнг, Дж. Беррінгтон та І. Бентам вимагали упорядкування і кодифікації англійського права. Видатний англійський філософ і юрист І. Бентам писав про англійську систему прецедентів як про «змову юристів проти народу», оскільки, на його думку, законники були прямо заінтересовані в тому, щоб право не було зведено до кількох раціональних принципів. Він безуспішно вимагав скасування загального права, заявляючи, що останнє становить «купу непослідовностей, дрібниць, дурниць і зовсім примхливих рішень».

Незважаючи на глибокі зміни в економічному і політичному житті країни, її правова система багато в чому залишалася без змін, навіть після того, як Англія вступила в монополістичну стадію розвитку. Англійське право продовжувало виражати економічні відносини капіталістичного суспільства на варварсько-феодальному діалекті, який настільки ж відповідає предмету, що виражається ним, наскільки англійська орфографія відповідає англійській вимові. Впливові сили, як і раніше, всіляко противилися систематизації і кодифікації правових норм.

Однак у період імперіалізму закон як джерело права відігравав важливішу роль, ніж раніше. Якщо в XVIII ст. було прийнято 6 тис. 730 законів, то в XIX ст. — 10 тис. 308. Це пояснюється тим, що з переходом капіталістичного суспільства в монополістичну стадію з'явилася необхідність регулювати більш складні суспільні відносини, що уже не охоплювалися давніми нормами загального права. Тому значення парламентських актів зростає навіть там, де раніше неподільно панував судовий звичай.

Але англійська буржуазія не мала наміру відмовлятися від вигідної для неї юридичної невизначеності, за якої величезне

значення мав суддівський розсуд. Відомий британський юрист Е. Дженкс писав про прецедентне право, що «така правотворчість є надзвичайно плідною в тих випадках, коли треба пристосувати чинне право до нових умов і коли з якихось причин визнається небажаним парламентський акт».

Цивільне право. Зазвичай законодавчому регулюванню підлягали найважливіші цивільні правовідносини. У 1875 р. був прийнятий Акт про спеціальні правила при укладенні угод з нерухомістю. У ньому передбачалася обов'язкова реєстрація таких договорів. У 1882 р. публікується Закон, який упорядкував вексельне право, і питання про переказні векселі. У 1893 р. видається Акт про продаж товарів. Він регулював відносини продавця і покупця та встановлював момент переходу права власності на речі, що придбавались. У ньому дається таке визначення договору купівлі-продажу товарів: «Це контракт, за яким один контрагент (продавець) не погоджується або погоджується пе­редати власність у формі товарів іншому контрагенту (покупцю) за грошову винагороду, що має назву ціна».

У 1893 р. «довірча власність» була врегульована законом. «Траст» визнавався універсальним інститутом: він міг створюватися для будь-яких цілей, за винятком протиправних.

У 1907 р. запроваджується поняття «приватна компанія» — юридична особа, яка не розміщувала активи серед дрібних вкладників і не була зобов'язана оголошувати свій баланс. У Великобританії таких корпорацій налічувалося в 20 разів більше, ніж «публічних» компаній, оскільки вищезгадана форма акціонерного капіталу створювала умови для махінацій з оподаткуванням. У 1908 р. приймається консолідований Закон про юридичних осіб, який замінив усі раніше видані з цього питання акти.

Захищаючи інтереси монополістичної буржуазії, парламент у 1879 р. видав спеціальний Статут про відповідальність учасників банківських і акціонерних компаній. У 1914 р. одержав королівську санкцію Акт про неспроможність. У ньому регламентувалися обставини, пов'язані з банкрутством, задоволенням претензій кредиторів тощо.

Соціальне законодавство. Норми соціального права Великобританії були результатом боротьби пролетаріату. Завоювання робітниками елементарних прав досягалося в ході жорстоких класових сутичок. Великобританія тривалий час була головною капіталістичною країною світу, і перед нею першою постала проблема, яку згодом назвали «робітничим питанням». Відпо­віддю на організовані виступи пролетаріату було видання в 1799 р. Акта, який забороняв будь-які співтовариства, які вимагали більш високої оплати праці (Закон проти коаліції). Робітники всіляко обходили це правило, і в 1824 р. його скасували. Правлячі кола вважали, що для них вигідніше мати в країні легальні союзи робітників. Однак вже наступного року був прийнятий Статут, відповідно до якого закон визнавав лише ті робітничі об'єднання, члени яких вели суто економічну боротьбу. До 1863 р. відносини між підприємцем і робітниками регулювалися Законом про хазяїна і слугу. Якщо найманець порушував контракт, він підлягав кримінальному покаранню в порядку сумарної юстиції. Протести трудящих змусили уряд провести через парламент у 1875 р. Акт про підприємця і робітника. згідно з яким обидві сторони мали формально рівні права. Тоді ж робітничий клас Великобританії одержав можливість укладати колективні договори.

Правове становище професійних організацій було невизначеним. Виданий у 1871 р. під тиском трудящих Акт не наділяв тред-юніони статусом юридичної особи. У тому ж році влада прийняла Закон, який, встановивши кримінальну відповідальність за пікетування, «залякування» і «погрози» під час страйків, суттєво обмежив право профспілок на страйки. У 1880 р. був виданий Акт, який встановлював відповідальність наймача за заподіяну життю чи здоров'ю працівника шкоду. Однак це положення містило істотні застереження.

У 1908 р. було запроваджено пенсії для престарілих. Вони виплачувалися особам, що досягли 70 років, прожили останні 20 років у межах Об'єднаного королівства і не одержували за цей час допомоги від благодійних спілок, не відмовлялися від посильної роботи і не одержували доходу більше 30 гіней на рік. Не дивно, що ця вкрай куца допомога одержала назву «пенсії для небіжчиків». У 1909 р. Закон установив мінімум заробітної плати. Лише з 1911 р. почало практикуватися обов'язкове страхування трудящих на випадок хвороби чи безробіття. Уряд надавав лише 74% необхідних коштів, а інша сума мала вноситися в рівних частках працівниками і підприємцями. Незважаючи на деякі часткові поліпшення, яких трудящі домоглися в ході запеклої боротьби, їхнє життя було надзвичайно тяжким.

Вимоги демократичної громадськості, підкріплені виступами трудящих, а також потреби англійських монополій у кваліфікованій робочій силі привели до створення в країні мережі початкових державних шкіл.

Кримінальне право. Особливе значення статутне право мало для кримінального права. У 1861 р. було прийнято кілька важливих законів: про пошкодження майна, про підлоги тощо. Вимиті в 1916 р. Акт про крадіжку увібрав 73 раніше виданих статутів. Він передбачав кримінальну відповідальність за всі майнові злочини (крадіжка, крадіжка зі зламом, шантаж, розбій, шахрайство, незаконне привласнення та ін.). Виданий у 1993 р. Акт про підлог документів також консолідував 73 раніше діючих узаконення.

Напередодні Першої світової війни в 1911 р. видається Закон про шпигунство, що вкрай розпливчасто тлумачив це поняття. Вступ Великобританії у війну ознаменувався прийняттям Акта про захист королівства.

Уряд на час воєнних дій одержав широкі повноваження по «забезпеченню безпеки й оборони держави».

Покарання, що накладалися англійськими судами, відзначалися надмірною жорстокістю. У розглядуваний період застосовувалися такі види покарань: смертна кара, заслання, каторжні роботи від 3 років і довічно, тюремне ув'язнення, тілесні покарання і штраф.

Кримінальний процес. В англійському суді коронний магістрат має великі права: даючи настанови присяжним, він може висловлювати свою думку про достатність чи недостатність доказів, чим часто зумовлює характер майбутнього вердикту. Якщо ж суддя не згоден з думкою присяжних, він може запропонувати їм переглянути вердикт. Англійський магістрат — активна сторона в процесі, що широко використовує свої процесуальні права для захисту класових інтересів панівних кіл.

Присяжні рекрутувалися із заможних прошарків. Відповідно до Акта 1825 р. «суддями факту» могли бути особи, які володіли на правах власності землею або будинком, майном, річний дохід від яких становив не менше 10 ф. ст., а також орендарі, прибуток яких був не менше 20 ф. ст. на рік.

Вироки, що постановлювалися коронним суддею, практично не можна було скасувати. Лише в 1907 р. видається Акт про кримінальну апеляцію. До цього право оскарження вироків видавалося вкрай складним через важко переборювані формальності. Під тиском прогресивних сил правлячі кола пішли на запровадження інституту кримінальної апеляції для засуджених за обвинувальним актом. У справах сумарного провадження збереглося становище, що існувало.

Неправосудний вирок можна було скасувати лише у випадку, якщо корона погоджувалася видати «наказ про помилку». Оскаржуваний вирок підлягав скасуванню лише за умови, якщо правова погрішність вбачалася з протоколу засідання суду. Власне, до цього і зводилася вся процедура. Акт 1907 р. скасував «накази про помилку» і запровадив апеляцію двох видів: 1) «апеляція проти засудження» і 2) «апеляція проти вироку». У першому випадку оспорювалися: а) юридична підстава засудження (питання права), б) фактична обставина, що була підставою обвинувального вироку, в) змішані обставини (питання факту і права).

«Апеляція проти вироку» стосувалася призн