Тема 15. Утворення Німецької імперії 1871 p.

1. Суспільно-політичний розвиток Німеччини до 1871 р.

2. Об'єднання Німеччини.

3. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1871 р.

3.1. Союзна рада.

3.2. Німецький імператор.

3.3. Імперський канцлер.

3.4. Рейхстаг.

3.5. Політичний режим кайзерівської Німеччини.

1. Суспільно-політичний розвиток Німеччини до 1871 р.

Падіння «Священної Римської імперії німецької нації». Форми наступних об'єднань німецьких держав на початку XIX ст. «Священна Римська імперія німецької нації» лише формально становила єдину державу, включаючи в себе у XVIII ст., крім безпосередніх володінь імператора, 7 курфюрств, що були суверенними державами, 300 володінь імперських князів, єпископів, абатів, території вільних міст, які формально були залежними від імператора, а фактично ними правили князі, єпископи, міські ради, та безліч інших феодальних володінь. Імперію об'єднувала не стільки економічна спільність або загальноім-перські органи управління, скільки культурна, мовна й інша єдність її народів.

Чинником, що усе більше впливає на внутрішньополітичне життя імперії, стає міцніюча монархічна держава Пруссії, яка досягла в другій половині XVIII ст. рангу великої європейської держави. Цьому багато в чому сприяла прогресивна за своєю суттю політика «просвітницького абсолютизму», яку проводив прусський король Фрідріх II (1740—1786 рр.). Вона супроводжувалася упорядкуванням державних фінансів і судочинства, ослабленням внутрішньодержавних митних, цехових та інших феодально-бюрократичних обмежень, деяким поліпшенням становища кріпаків.

Укази 1749—1764 рр. забороняли згін селян із землі, а державні селяни указом 1777 р. одержали права спадкового володіння на свої земельні ділянки. Пруссія перша з усіх німецьких держав уводить загальну початкову освіту (1763 р.) і уніфікує своє право. У 1781 р. вводиться перший Цивільний процесуальний кодекс, у 1793 р. — Судовий статут, у 1794 р. — Загальне земське уложення (Прусський ландрехт).

За всієї обмеженості цих реформ, що не могли істотно заче­нити підвалини феодально-бюрократичної системи, корінні інтереси юнкерства, вони сприяли початку буржуазного за споїм характером процесу модернізації країни. Розвиток капіталістичного підприємництва стимулювався і створенням великої боєздатної військової сили країни. Пруссія мала в цей час четвер ту за величиною армію в Європі, що поглинала 85% її річного бюджету.

Падіння «Священної Римської імперії німецької нації» стало прямим наслідком переможних наполеонівських воєн, у ході яких не тільки істотно була перекроєна політична карта Європи, а й подальшого імпульсу одержав розвиток Німеччини по капіталістичному шляху. Було ліквідовано безліч дрібних феодальних володінь, які або злилися, або увійшли до великих монархій, при цьому найбільші території одержали безпосередньо залежні від Наполеона держави: Баден, Баварія, Вюртемберг, Саксонія. У 1807 р. було створено велике королівство Вестфалія.

У 1806 р. 16 формально незалежних прирейнських держав були об'єднані в «Рейнський союз», згодом їх кількість збільшилася. «Рейнський союз» формально виник як союз монархій, не позбавлених державного суверенітету, але відносини їх з Наполеоном будувалися, швидше, на сюзеренно-васальних зв'язках залежності, протекторату. Держави «Рейнського союзу» оголосили про свій вихід із «Священної Римської імперії», що призвело до її розпаду.

У цих державах були скасовані станові привілеї духовенства і дворянства, особиста кріпосна залежність селян, реорганізовані судова і правова системи, введений у дію Цивільний кодекс Франції 1804 р.

Після нищівної поразки Пруссії у війні з Францією в 1807 р. (Пруссія збереглася як держава тільки завдяки заступництву російського імператора Олександра І) процес відродження в розваленій, позбавленій половини своїх територій, обкладеній величезною контрибуцією країні почався з нової серії буржуазних за своїм характером реформ. Найбільш значною з цих реформ було скасування в 1807 р. особистої залежності селян і запровадження вільної купівлі-продажу землі. У 1811 р. був виданий указ про умови викупу «селянських платежів і повинностей», у тому числі і не скасованої в 1807 р. панщини. Дворянство одержало право займатися підприємницькою діяльністю. Було запроваджене нове оподаткування, яке поширювалося частково і на дворян, здійснена секуляризація церковних земель, скасовані цехові обмеження.

Економічні перетворення супроводжувалися змінами й у державному апараті: запровадженням міністерств, засад міського самоврядування і нового територіального поділу на провінції. Проведена була і реорганізація армії: в офіцерські школи, зокрема, був відкритий доступ особам недворянського походження. У 1814 р. в Пруссії була запроваджена загальна військова повинність — головна умова здійснення агресивного мілітаристського курсу її зовнішньої політики.

Кінець епохи наполеонівських воєн у Європі відзначився створенням нового об'єднання німецьких держав, правовою основою якого став Союзний акт 1815 р., прийнятий на Віденському конгресі державами-переможницями. Вони боялися виникнення в серці Європи єдиної сильної німецької держави, але були заінтересовані в створенні деякого конфедеративного форпосту біля кордонів неспокійної Франції.

У Німецький союз крім Австрії і Пруссії ввійшли ще 35 суверенних монархій (згодом — 32) — королівств, князівств, герцогств і 4 вільних міста, між якими не існувало ні міцних економічних зв'язків, ні єдиного законодавства, ні загальних фінансів чи дипломатичних служб.

У новому об'єднанні були відсутні і центральні органи влади, крім єдиного — Союзного сейму, який складався з представників урядів держав, що увійшли до Німецького союзу¹. Рішення Сейму вимагали одностайної згоди всіх його членів, що паралізовувало його діяльність.

Союзний акт 1815 р. передбачав не тільки форму відносин між німецькими державами, а й майбутній внутрішній устрій цих держав на основі станово-представницьких конституцій.

Перші конституції німецьких держав. З 1816 по 1847 р. у більшості німецьких держав були прийняті на виконання рішення Союзного акта 1815 р. перші конституції, в основному у формі октройованих (дарованих монархами) хартій.

За формами правління, вищими органами державної влади (на чолі з монархом «Божою милістю», як правило, двопалатним, контрольованим монархом станово-представницьким органом — ландтагом і призначуваним і відповідальним перед монархом урядом) ці конституції мало відрізнялися одна від одної.

¹Характерно, що членами цієї своєрідної конфедерації стали три ненімецькі монархії, представлені королями Англії, Данії і Голландії територіями таких держав, як Ганновер, Гольштейн і Люксембург. Частина ж територій Австрії і Пруссії не була включена до складу Німецького союзу: Угорське королівство, Східна і Західна Пруссія, Познань та ін.

Так, відповідно до конституційною акта Великого герцогства Баденського, прийнятого в 1818 р., наслідний Великий герцог («священний і недоторканний») поєднував у своїй особі усі права державної влади, але «у згоді з приписами Конституції» (ст. 5), тобто насамперед у згоді зі створюваним на основі Конституції станово-представницьким двопалатним органом — ландтагом.

Вища палата ландтагу була суто феодальною установою, яка складалася з принців «великого герцогського дому», глав колишніх можновладних родин, кількох депутатів земського дворянства, університетів і з осіб, призначених герцогом. Нижня палата обиралася з депутатів міських і сільських округів на основі двоступеневих виборів особами, які досягли 25-літнього віку, з урахуванням цензу осілості. Віковий ценз для самих депутатів підвищувався до ЗО років. Порядок виборів нижньої палати став, таким чином, вираженням обмежених форм народного представництва, але позбавленого будь-яких самостійних повноважень.

Конституція всю повноту виконавчої влади і контроль над владою законодавчою ввіряла Великому герцогу, який міг скликати, розпускати ландтаг, відстрочувати його засідання, розширювати або звужувати коло питань, що підлягають обговоренню, «якщо вони не були віднесені до їх відання самою Конституцією» (ст. 50).

Йому ж надавалося разом з кожною з палат право законодавчої ініціативи, право затвердження (фактично у формі абсолютного вето) і оприлюднення законів, а також право видання на їх виконання «розпоряджень, регламентів і загальних указів» (ст. 66).

Крім того, Конституція передбачала і пряму законотворчість герцога у формі указів у зв'язку з вжиттям заходів, «які за своїм значенням належать до компетенції народних зборів, якщо вони були вкрай необхідні для державної користі...» (ст. 66).

Конституція, однак, не відповідала б своєму новому призначенню, якби вона не говорила і про певні обмеження законодавчих прав герцога, що стосувалися бюджету і зміни самої Конституції. Податки не могли надалі встановлюватися і стягуватися без згоди палат, а всі закони, що доповнюють, роз'яснюють або змінюють конституційний акт, вимагали 2/3 голосів присутніх у кожній палаті членів «для їх прийняття» (ст. 64).

Віддавши формально данину буржуазному конституційному принципу «ніяких податків без представництва», Конституція вихолощувала його безліччю застережень, передбачивши, наприклад, можливість укладення договорів позик і встановлення військових податків без згоди палат (ст. 63), включивши до бюджету статті «про секретні витрати» і «довгострокові податки», пов'язані з договорами уряду (ст. 63), а також категорично заборонивши ландтагу «ставити свою згоду на стягування податків у залежність від будь-яких умов» (ст. 56).

Уряд згідно з Конституцією звітував за свою діяльність лише перед королем. Його обов'язком було звітування перед ландтагом про витрати попереднього кошторисного року при внесенні на розгляд останнього чергового бюджету, за результатами якого, однак, не могла настати відставка членів уряду, призначуваних і змінюваних тільки королем.

Усі німецькі конституції включали обмежений перелік демократичних прав і свобод (у деяких хартіях містився спеціальний «каталог основних прав»), які, однак, не передбачали правових гарантій їх здійснення і містили застереження, що зводили їх фактично нанівець.

Так, проголошене в баденській Конституції положення про рівноправність баденців межувало з численними привілеями дворянства, наприклад, з особливим становим порядком створення верхньої палати або з положенням про непоширення військової повинності на «членів колишніх впливових родин» (ст. 10).

До декларованого переліку прав і свобод входили і свобода совісті, слова і друку, пересування, вибору професії, недоторканність приватної власності й особи, незалежність суддів і право баденців на розгляд їх кримінальних справ у звичайних судах, заборона довільних арештів. Про те, що вимога недоторканності приватної власності стосувалося насамперед феодального землеволодіння, свідчила ст. 11 Конституції, яка встановлювала обов'язковість справедливої винагороди «за оголошені такими, що підлягають викупу, земельні повинності і панщинні обов'язки і за всі оброки, які випливають зі знищеної кріпосної залежності селян».

Говорячи про вкрай обмежений характер ліберально-демократичних положень перших німецьких конституцій, не можна не відзначити і їх історичного значення. Конституції, що дали початок розвитку німецького конституціоналізму, стали одним з факторів, які сприяли повільному еволюційному перетворенню абсолютистських монархій Німецького союзу на обмежені, і тим самим відкривали можливості для формування лібераль­ної опозиції, що стало першим серйозним досягненням німецької буржуазії в боротьбі за політичну владу.

Деяким побічним негативним фактором їх прийняття стало тимчасове зміцнення німецького сепаратизму. Одержавши перші свободи з рук своїх монархів, місцева буржуазія, боячись втратити їх, противилася об'єднанню з могутніми монархіями — Австрією і Пруссією, в яких на цей час конституції ще не були прийняті.

В Австрії станова Конституція була введена лише в одній провінції — Тіроль. Обіцянка прусського короля Фрідріха-Вільгельма III у 1815 р. прийняти Конституцію, в результаті якої розпочалася робота чотирьох конституційних комісій, вилилася в королівські укази 1823—1824 рр. про створення місцевих лан-дтагів у кожній з восьми провінцій Пруссії. І тільки в 1847 р. необхідність у фінансових надходженнях змусила короля скликати перший загальнопрусський ландтаг.

Вплив революції 1848р. на подальший розвиток німецького конституціоналізму. Необхідність створення єдиної держави стала особливо очевидною в середині XIX ст. у зв'язку із завершенням промислового перевороту, який на відміну від Англії і Франції розпочався в Німеччині задовго до революції в умовах політичної роздробленості, при збереженні феодального укладу в значній частині німецького села.

Досягнення державної єдності Німеччини і стало одним з найважливіших завдань буржуазно-демократичної революції 1848 р. Без знищення феодальних і напівфеодальних порядків, без остаточного утвердження національної єдності не міг повною мірою бути забезпечений капіталістичний прогрес — необхідна умова подолання порівняно з іншими країнами європейського континенту відставання Німеччини.

У змінах була заінтересована переважна більшість німецького народу, якій протистояли великі і дрібні монархи, що спиралися на вище дворянство, верхівку бюрократії і вояччини, яка обстоювала свої спадкові і набуті привілеї.

Різнорідна, але усе більш наполеглива, така, що протистояла їм, опозиція належала до різних ідейно-політичних течій, які були єдині у головному, але по-різному дивилися на шляхи і форми об'єднання.

Грунтуючись на реалістичній оцінці співвідношення соціально-політичних сил і настроїв у країні, ліберальна буржуазія обстоювала ідею створення федеральної конституційної монархії з ліберальним режимом під егідою однієї з найбільших ні­мецьких держав — Пруссії або Австрії. Дрібнобуржуазна демократія відкидала гегемонізм Австрії і Пруссії, зосередивши головну увагу на вимогах необмеженої свободи асоціацій, озброєння народу, повної свободи слова і друку, знищення всіх привілеїв дворянства, ліквідації феодальних відносин у селі.

Апогеєм німецької революції стало березневе масове повстання в столиці Пруссії Берліні в 1848 р. Король прусський Фрідріх-Вільгельм IV, який оголосив ще в 1847 р. про скликання об'єднаного ландтагу, прагнучи погасити революцію, підписав у березні 1848 р. серію указів, що йшли назустріч її демократичним вимогам. Ним була визнана необхідність створення конституційної монархії, нового ліберального уряду, проголошена свобода особи, спілок, зборів, слова і друку та ін.

Подальший розгром революції привів до відмови від багатьох демократичних обіцянок. Ландтаг був розігнаний, розпущені демократичні клуби, заборонені збори і мітинги, роззброєне цивільне ополчення тощо.

Незважаючи на тяжку поразку демократичних сил, революція не пройшла безслідно. В усіх сферах суспільного життя Німеччини, і насамперед Пруссії — в економічній, соціальній, ідеологічній, політичній, — відбулися серйозні зміни. Підприємці могли відтепер користуватися відносно ліберальними законами про концесії, про гірську промисловість, особливо при створенні акціонерних товариств. У 1850 р. вийшли закони про викуп селянами землі, які або відміняли ще не скасовані феодальні повинності, або переводили їх у категорію капіталістичної ренти, та ін.

У Пруссії в 1850 р. була прийнята Конституція, яка дозволила в наступні роки створити перші буржуазні опозиційні партії, використовувати ландтаг як публічну трибуну відкритої критики урядової політики. Не випадково прусський уряд у 1851 р. прийняв Закон про облогове положення, на підставі якого король одержав право вводити в країні режим військового правління, якщо внутрішня чи зовнішньополітична обстановка створювали загрозу існуючим у країні порядкам.

Прусська Конституція 1850 р. Як данина революції в Конституції Пруссії також декларуються права і свободи, перелік яких був ширшим, ніж у попередніх конституціях: рівність перед законом, знищення станових привілеїв і переваг, доступність усіх громадських посад, особиста свобода, недоторканність особистої власності, житла, свободи слова (із забороною цензури), зборів, спілок (супроводжувані посиланнями на необ­хідність «дотримання суспільної безпеки» і можливість їхньої тимчасової заборони) тощо. Докладна регламентація всіх цих прав і свобод мала бути здійснена поточним законодавством, що так і залишилося нерозробленим.

Ці прогалини заповнювалися згодом урядовими розпорядженнями, наприклад розпорядженням 1863 р., відповідно до якого адміністративні органи одержали право забороняти газети і журнали після двох попереджень, «якщо їхня спрямованість наражала на небезпеку суспільне благополуччя». Таку «спрямованість» вбачали, наприклад, у діях осіб, які засуджували військову політику уряду.

Значне місце в Конституції традиційно відводилося розвитку шкільної освіти. Проголошувалася свобода «науки і викладання», безплатне навчання в публічних початкових школах. Держава при цьому гарантувала виділення необхідних коштів для їх утримання. Надавалося також право засновувати приватні школи і керувати ними всім особам, які можуть довести «моральну, наукову і технічну здатність» до цього. Водночас Конституція передбачала суворий державний нагляд за школами з метою покладення краю усякому вільнодумству. Вчителі публічних шкіл наділялися правами й обов'язками державних чиновників із усіма наслідками, які випливають з цього (ст. 23).

Політика прусського уряду у сфері освіти переслідувала мету створення ефективно діючого бюрократичного апарату і грамотної сучасної армії. її переваги діставали вияв у війні з Австрією 1866 р., у якій, за визнанням багатьох істориків, «переміг грамотний прусський солдат».

Армії в Конституції 1850 р. приділялася особлива увага. Вище командування нею належало королю (ст. 46). У статтях 34— 39 закріплювалися загальна військова повинність, право короля у разі війни скликати народне ополчення, використовувати армію для придушення внутрішніх заворушень, видавати постанови про військову дисципліну. Було ухвалено також, що статті Конституції, присвячені основним правам і свободам, застосовуватимуться у військах лише настільки, наскільки вони «не суперечать військовим законам і вимогам військової дисципліни» (ст. 39). Більш детальний розгляд численних армійських заборон, разом зі статутами та ін., повинен був стати предметом особливих законів і урядових розпоряджень. Оскільки вони були на той час уже педантично розроблені поточним законодавством і урядовими розпорядженнями Пруссії, їх згодом фактично без змін ввели в право Німецької імперії.

Наступні титули (III—VI) Конституції присвячені вищим органам державної влади, схема яких, компетенція і взаємовідносини мало чим відрізнялися від відповідних розділів інших німецьких хартій.

Особа короля також проголошувалася недоторканною (але не священною), у його руках зосереджувалися командування армією, призначення уряду, і насамперед міністра-президента, відповідального перед ним, усіх вищих цивільних і військових посадових осіб, право оголошувати війну і мир, укладати договори (торгові договори, що покладають обов'язки держави на приватних осіб, підлягали схваленню палатами). За цією ж схемою визначалися відносини короля і палат у сфері законодавства, що виходять з формули «законодавча влада здійснюється спільно королем і обома палатами» (ст. 62). Передбачалося і право короля на видання особливих розпоряджень (під відповідальність державного міністерства), «коли цього вимагало збереження суспільної безпеки або ліквідація наслідків незвичайних бід, якщо палати не засідали» (ст. 63). Королю ввірявся контроль над двопалатним ландтагом, у тому числі право його дострокового розпуску, із застереженнями, що вибори до нового ландтагу мають бути проведені в 60-денний, а скликання палат — у 90-денний термін.

Незважаючи на те, що розпуск ландтагу став після прийняття Конституції надзвичайною політичною подією, що викликала щоразу бурхливу реакцію з боку ліберально-демократичних сил, прусський король, вірніше міністр-президент (з 1862 р. ним став О. Бісмарк), вдавався у критичних ситуаціях до без-парламентського правління, щоб провести, наприклад, реформу армії за рахунок не вотованих парламентом асигнувань, як це мало місце в 1862—1863 рр. Парламентські кризи виникали як у Пруссії, так і згодом у Німецькій імперії, найчастіше через пряме порушення вкрай «незручних» для правлячих кіл конституційних положень, що закріплювали основний принцип буржуазного конституціоналізму — «ніяких податків без представництва».

Конституція Пруссії формально передбачала сувору державну фінансово-податкову дисципліну, вимагала щорічного затвердження законом бюджету (ст. 99), стягнення податків, податей, позик тільки на підставі законів (статті 100, 103), обов'язкового схвалення палатами усіх витрат понад встановлені бюджетом, звіту уряду за використання бюджетних коштів (ст. 104), перегляду і знищення всіх привілеїв в галузі податків (ст. 101) та ін. Ці статті, принципово відрізняючись від ВІДПОВІДНИХ статей баденської Конституції, свідчили про більш високий рівень конституційної розробки однієї з найважливіших вимог усіх буржуазних революцій.

Специфічні риси прусської Конституції 1850 р. дістали вияв й в особливих способах формування нижньої палати ландтагу. Відповідно до указу короля 1849 р., перенесеного згодом до Конституції 1850 р., усі виборці нижньої палати (верхня «палата панів» формувалася королем) поділялися на три курії (розряди) за розміром сплачуваних прямих державних податків. Кожен розряд у цілому платив третю частину загальної суми податків і обирав третю частину виборщиків (ст. 71), які у свою чергу обирали депутатів.

Це дозволяло заможним, «самостійним особам», тобто тим, «хто не був обмежений у розпорядженні своїм майном, не був душевнохворим, марнотратом або таким, що перебував під арештом», або 3% населення Пруссії, обирати таке ж число виборщиків, як і 70% виборців третьої курії. Незважаючи на масовий рух за скасування цієї виборчої системи, особливо на початку XX ст., вона продовжувала існувати в Пруссії до Листопадової революції 1918 р.

Конституція не передбачала інших гарантій її дотримання, крім принесення членами обох палат і державними чиновникам присяги вірності і покори королю і Конституції (ст. 108). Ні король, ні армія не присягали в дотриманні Конституції.

Франкфуртська Конституція Німецької імперії 1849 р. У квітні 1848 р. збори представників місцевих ландтагів, або передпарламент, виступили з ініціативою скликання загальнонімецького парламенту у Франкфурті-на-Майні. Обрані на основі двоступеневої виборчої системи загальнонімецькі Національні збори відкрили свої засідання в травні 1848 р., коли революційний рух став слабшим. Основна ж їх діяльність відбувалася в обстановці наростання контрреволюції. Збори складалися головним чином із представників ліберальної буржуазії і помірної дрібнобуржуазної демократії, більшість яких своїм головним завданням вважали прийняття конституції об'єднаної на федеральній основі Німеччини із закріпленням у ній широкого переліку демократичних прав і свобод. Конституція була опублікована в 1849 р. з явним запізненням, коли реакційні сили, насамперед Пруссії, консолідувалися і знову були готові обстоювати старі порядки.

Головним достоїнством Конституції 1849 р., яка зробила значний внесок в історію розвитку німецького конституціона­лізму, була розробка правових основ такої моделі федеральної держави, що, як видається, найбільшою мірою відповідала і враховувала історичні, політичні, соціальні умови і завдання, які стояли перед об'єднаною Німеччиною того часу. Конституція і відкривається розділами, у яких закріплювався взаємозв'язок федерації з її суб'єктами, скрупульозно розмежовувалася компетенція між ними (розд. 1—2).

До Німецької федерації відповідно до Конституції мали входити держави і території Німецького союзу. При цьому суб'єкти федерації повинні були зберегти свою незалежність, оскільки вона не обмежувалася імперською конституцією, мати свої конституції й адміністрацію. Найбільший розділ Конституції — другий — присвячений «імперській владі», переліку численних повноважень загальнофедеральних органів, покликаних нейтралізувати сепаратистські тенденції, усталені уявлення про роздробленість як «національну рису характеру» німців.

Перед імперською владою було поставлене насамперед завдання створення єдиної дипломатичної служби і проведення єдиної зовнішньої політики. Лише імперська влада повинна була надалі призначати посланців і консулів, укладати міжнародні договори. Окремі німецькі держави мали право укладати договори з іншими німецькими державами, а з не німецькими — лише щодо обмеженого кола питань, головним чином приватного права. При цьому будь-який договір, «який зачіпає імперські інтереси», підлягав затвердженню імперією (ст. 1, розд. II).

Статті 2—3 цього розділу присвячені військовій владі імперії, якій належало право війни і миру, розпорядження всіма збройними силами об'єднаної Німеччини, видання законів стосовно військової організації, призначення у разі війни вищого імперського командування, а також виключне право утримання військово-морського флоту. Логічно пов'язані з попередніми, статті 4—6 передбачали встановлення верховного нагляду над морськими, річковими, сухопутними і залізничними шляхами сполучення, які мають загальноімперське стратегічне значення.

Наступний блок статей (7—9) закріплював конституційні основи створення єдиного економічного простору. Лише за імперською владою визнавалося право видавати закони стосовно митної, поштово-телеграфної справи, здійснення нагляду за монетною справою, регулювання банківської справи і випуску паперових грошей. Імперська влада «була зобов'язана», таким чином, увести єдині митну і монетну системи, єдність мір і ваги для всієї Німеччини.

Укладачі Конституції головною умовою створення єдиної федеративної держави вважали сильні фінансові важелі центру, наявність самостійних каналів фінансування загальнофедеральних органів. У ст. 7 були чітко сформульовані положення про те, що «певна частина доходів у розмірі звичайного бюджету витрачається насамперед на імперські потреби» і що тільки імперське законодавство визначає, «які предмети можуть окремі держави обкладати податками на виробництво і споживання на свою користь...».

Конституція разом із введенням єдиного громадянства передбачила необхідність створення єдиного правового простору, закріпивши право й обов'язок імперії «видавати загальні уложення цивільного, торгового, вексельного і кримінального права».

При цьому закріплювався конституційний принцип будь-якої федеративної форми державної єдності — імперські (за-гальнофедеральні) закони стоять вище законів окремих держав, якщо за ними точно не обумовлене їх підлегле значення (§ 66, ст. 13, розд. II).

Система органів федеральної влади, певно через поспіх, не була так ретельно прописана, як розмежування повноважень федеральної і земельної влади.

На чолі імперії мав стати один з великих царюючих німецьких монархів — Австрії або Пруссії — якому відводилася роль скріплюючої єдності німецької нації, при цьому враховувалася і та обставина, що численні монархи німецьких держав мали на той час значну соціальну базу, військову силу і могли піти на союз з іншими монархами лише у разі, якщо вони не ризикували правлячим становищем своїх династій. Імператор повинен був здійснювати свою владу через призначуваних ним міністрів, які приймали усю відповідальність перед рейхстагом за його дії шляхом контрасигнації його розпоряджень.

Передбачалося, у принципі, створення відповідального уряду, хоча порядок відповідальності імперських міністрів перед представницьким органом не був визначений. Цей порядок мав бути розроблений спеціальним імперським законом (§ 192, ст. 1, розд. VII).

За главою імперії закріплювалося право законодавчої ініціативи, право скликання і розпуску народної палати, публікації імперських законів і видання для їх виконання розпоряджень. Але і видання, і скасування, і зміни, і тлумачення імперських законів вимагали обов'язкової постанови рейхстагу (§ 102, ст. 5, розд. IV). Настільки ж ретельно, як і в прусській Конституції, було розроблене питання про контроль рейхстагу за кредитно-фінансовою сферою, прийняттям бюджету, розподілом витрат та ін.

Будь-який закон, відповідно до Конституції, мав прийматися обома палатами рейхстагу: палатою держав і палатою народів, і затверджуватися урядом, незгода якого з ним могла бути подолана, «якщо одна й та сама постанова була прийнята без змін на трьох, що йдуть безпосередньо одна за одною, сесіях» (§ 101).

Розділ VI Конституції був присвячений широкому переліку «основних прав німецького народу» (тут же закріплювалися і правові гарантії їх здійснення), до яких належали: рівність перед законом і судом усіх німецьких громадян, у тому числі рівність цивільних, кримінальних і процесуальних прав (при скасуванні всіх станових привілеїв), недоторканність особи (при скасуванні смертної кари, крім як за вироком військового суду або на основі морського права у разі заколоту), недоторканність житла, свобода слова, друку (при ліквідації цензури), «повна» свобода зборів, спілок (без дозволу влади, крім як зборів під відкритим небом у разі серйозної небезпеки для громадського порядку і безпеки), недоторканність власності (при скасуванні всіх особистих і поземельних платежів і повинностей феодального характеру і конфіскації майна), суд присяжних, незмінюваність суддів, таємне і гласне судочинство та ін. Цей розділ Конституції, дискусіям з приводу якого Національні збори присвятили значну частину свого часу, відобразив заповітні сподівання ліберально-демократичної більшості Зборів, яким ще довго не судилося втілитися в повсякденне життя Німеччини.

Щодо напівабсолютистських порядків в окремих німецьких державах — суб'єктах федерації парламентарії постановляли, що основні права німецького народу будуть слугувати нормою для конституцій окремих держав, у яких повинні «бути створені повнокровні законодавчі органи народного представництва» з відповідальним урядом.

За всіх переваг Конституції головним її недоліком було те, що вона залишилася «пописаним листом паперу». Король Пруссії, якому була запропонована корона імператора, відхилив Конституцію під приводом «незаконності її походження», погоджуючись зайняти імператорський трон не інакше, як «за вільною згодою коронованих правителів, князів і вільних міст

Німеччини». Назвавши Конституцію «залізним нашийником рабства, запропонованим революцією», він зробив вчасні спроби об'єднання Німеччини, першим кроком на шляху до якого повинна була служити унія трьох держав: Пруссії, Саксонії і Ганноверу. Але об'єднання не відбулося, йому перешкодили три головні невирішені проблеми Німеччини: неподоланий місцевий сепаратизм, опір великих європейських держав, а також нескінченне суперництво Австрії і Пруссії за роль гегемона в майбутній об'єднаній Німеччині. Тільки вирішення цих проблем, тільки подолання цих застарілих вузлів протиріч могло привести до створення німецької державної єдності.

2. Об'єднання Німеччини

Боротьба Пруссії за гегемонію в Німеччині. Утворення Північно-Німецького союзу. Боротьба Пруссії за гегемонію в Німеччині почалася задовго до династійних війн. Пруссія розпочала її з утвердження свого лідерства в створенні єдиного німецького економічного простору, що і дозволило їй значною мірою подолати місцевий сепаратизм.

Утворення Німецького союзу не вирішило проблеми економічного і митного об'єднання Німеччини. Незважаючи на те, що в Союзному акті 1815 р. говорилося, що «члени Союзу залишають за собою право обговорити на 1-му засіданні Союзного сейму у Франкфурті-на-Майні питання торгового і транспортного зв'язку», ні на першому, ні на наступних його засіданнях це питання так і не було вирішене.

У цих умовах Пруссія в 1818 р. прийняла новий митний закон, що скасував усі митні кордони в межах Прусського королівства і проголосив свободу пересування між усіма його провінціями. Цей закон установив також покровительський митний тариф для прусських товарів.

Ще в 1819 р. на Віденській конференції німецьких урядів делегати Пруссії виступили з ініціативою поширити дію прусського митного закону на весь Союз. Різка антипрусська реакція австрійського уряду, який вбачав у цій пропозиції загрозу своїм «суверенним правам», провалила цю пропозицію, не підтриману й іншими німецькими державами.

Проте з 1819 по 1833 р. Пруссія домоглася укладення цілого ряду митних угод з окремими німецькими урядами. Підсумком об'єднавчої політики Пруссії стало створення в 1834 р. Митного союзу німецьких держав, до якого увійшли 20 членів Німецького союзу. Реальному митному й економічному об'єднанню в межах Митного союзу Австрія могла протиставити Пруссії лише формальне політичне об'єднання німецьких держав у межах Німецького союзу, вирішальну роль у якому вона відіграла.

Спроби Австрії проникнути до Митного союзу і підпорядкувати його Союзному сейму, підірвавши тим самим позиції Пруссії, або створити новий під своєю егідою були зірвані Пруссією.

Економічні успіхи Митного союзу, а також розпочатий в 30-х роках XIX ст. у Німеччині промисловий переворот зумовили вибір уніфікації норм торгового і вексельного права як пріоритетне загальнонімецьке завдання. У 1847 р. на черговій конференції Митного союзу, що проходила в Лейпцизі, був прийнятий Загальнонімецький вексельний статут, який вперше застосував однакове регулювання вексельного обороту — найважливішої частини всього кредитно-грошового обігу. Його прийняття значною мірою зміцнило позиції Пруссії в правовій сфері, беручи до уваги той факт, що в основу Статуту був покладений проект Вексельного закону, розроблений прусськими юристами.

Не бажаючи зупинятися на досягнутому, на 10-й конференції Митного союзу, що проходила в Берліні, німецькі уряди звернулися до Пруссії, яка на той час вела активні кодифікаційні роботи, з проханням розробити проект Загальнонімецького торгового уложення. На обговорення законодавчої комісії Союзного сейму в 1857 р. були представлені два проекти Торгового кодексу: прусський і австрійський. Законодавці вибрали як основу для майбутньої загальнонімецької кодифікації торгового права більш лаконічний і зрозумілий прусський проект.

Прийняття в 1861 р. Загальнонімецького торгового уложення в політично роздробленій країні стало безпрецедентною подією. Це остаточно закріпило провідну роль Пруссії в створенні єдиного економічного і правового простору Німеччини, підірвавши місцеві сепаратистські настрої. У тому ж році Пруссія виступає з меморандумом про реформу Німецького союзу, створення «національного представництва при центральному органі Союзу». Прусський канцлер Бісмарк починає широко використовувати як козир обіцянку введення загального виборчого права.

Але головні перешкоди, що стоять на шляху створення єдиної Німеччини, Пруссія усуває на полі бою, використовуючи свою військову міць. У 60-х роках XIX ст. з усією очевидністю виявилося ставлення Пруссії до об'єднання Німеччини як до універсального способу завоювання німецьких держав, підкорення їх прусському пануванню. Війна з Данією, що закінчилася підписанням мирного договору в 1864 р. і наступним приєднанням до Пруссії Шлезвіга і Гольштейна, а потім а Австрією в 1866 р. змінила співвідношення сил на міжнародній арені, остаточно зумовила «малогерманський» шлях об'єднання країни без участі Австрії.

У результаті війни з Австрією в 1866 р. Пруссія анексувала Ганновер, Нассау, Франкфурт та інші землі Німеччини, збільшивши свою територію за рахунок позбавлення трьох німецьких князів їхніх тронів. У тому ж 1866 р. був скасований Німецький союз і утворений Північно-Німецький союз, до якого увійшли всі північні і деякі західні і південнонімецькі держави, усього 28 — з кількістю населення в 30 млн чоловік.

У 1867 р. була прийнята Конституція Північно-Німецько-го союзу, відповідно до якої президенту Союзу — прусському королю — передавалися вся повнота виконавчої влади і деякі інші важливі повноваження. Створювався на основі загального виборчого права Загальносоюзний рейхстаг, якому стало належати виключне право вотування податків. При розробці конституції О. Бісмарк, головний натхненник і виконавець об'єднання Німеччини «залізом і кров'ю», заявив про своє прагнення одноосібно управляти справами Союзу, стверджуючи, що із введенням «колективності зникає відповідальність». Згодом в об'єднаній Німеччині був створений лише ряд управлінь і відомств, підпорядкованих безпосередньо канцлеру. Це створювало умови для посилення ролі прусських міністрів.

Переможна війна з Францією в 1871 р. привела до відторгнення від неї Ельзасу і Лотарингії і до виплати величезної контрибуції в 5 млрд франків на користь Німеччини. У дні війни завершилося об'єднання Німеччини. Так звані «оборонні договори» Північно-Німецького союзу з Баденом, Баварією, Вюртембергом, Гессен-Дармштадтом стали правовою основою їх вступу до нового союзу, перетвореного у 1871 р. на Німецьку імперію.

18 січня 1871 р. у Версальському палаці король Пруссії був проголошений німецьким імператором під іменем Вільгельм І.

3. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1871 р.

У 1871 р. була прийнята Конституція Німецької імперії, що значною мірою відтворила Конституцію Північно-Ні­мецького союзу, а також врахувала договори з південноні-мецькими державами шляхом запровадження ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на управління поштою і телеграфом. За Баварією зберігалася певна самостійність щодо управління армією і залізницями, до того ж в імперському комітеті з питань «армії і фортець» вона займала постійне місце, у той час як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет іноземних справ, що складався з уповноважених Саксонії, Вюртемберга, із включенням двох членів інших держав, які обиралися щорічно (гл. III, ст. 8(8)).

Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили таку само «жорстку» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їх франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді — бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці і торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства тощо. При цьому Конституція встановлювала, що «імперські закони мають перевагу перед законами земельними» (гл. II, ст. 2).

3.1. Союзна рада

До ст. З глави Конституції 1871 р. «Союзна рада» (Bundesrat) включені положення, що закріплюють організаційну структуру дуже своєрідної форми Німецької Федерації, яка одержала назву «союзу нерівних». Рейхсрат, формально покликаний захищати інтереси суб'єктів федерації, не відповідав своєму призначенню, насамперед через нерівне представництво держав, які входять до федерації

Пруссії з 25 союзних держав (22 монархії і 3 вільних міста), найбільшій за територією, населенням, військовою могутністю, економічним потенціалом, було відведено в бундесраті 17 з 58 місць, що визначало її панівне становище у федерації, оскільки без її згоди не могло бути змінене жодне з положень Конституції. Щоб заблокувати подібні пропозиції, достатньо було 14 голосів. «Гегемоністська федерація» Німеччини становила собою не союзну державу, а союз династій. У Союзній раді були представлені не народи суб'єктів федерації, а представники місцевих монархів: королів, князів, герцогів.

Особливе місце Пруссії в Німецькій імперії визначалося і тим, що президентство в Союзі закріплювалося за прусським королем, який одержав назву німецького імператора. Він був наділений відповідно до Конституції найширшими повноваженнями. Будучи главою виконавчої влади, він призначав посадових осіб імперії, насамперед канцлера. Йому належало право скликати, закривати і розпускати Союзну раду і рейхстаг, а також право «розробки і публікації» імперських законів і нагляду за їхнім виконанням. Деякі найважливіші свої повноваження він здійснював за згодою Союзної ради: оголошення війни і миру, укладення договорів, проведення екзекуцій щодо держав, які не виконують своїх союзних обов'язків, та ін.

3.2. Німецький імператор

Уявлення про роль імператора в конституційному механізмі було б неповним без з'ясування становища імперського канцлера, що втілював у своїй особі уряд імперії, посаду якого традиційно заміщував міністр-президент Пруссії¹ і крім того, незмінно з 1862 по 1890 р. — Отто фон Бісмарк, одна з найвизначніших політичних фігур Німеччини XIX ст.

3.3. Імперський канцлер

Канцлер був не тільки єдиним імперським міністром, а й головою бундесрату. Його голос був вирішальним у верхній палаті у разі рівності голосів (§ 3, ст. 7, гл. III), якщо він виступав «за збереження існуючих приписів і настанов» стосовно адміністративних положень, що регулюють виконання загального законодавства про митні тарифи, про найважливіші непрямі податки (гл. VI, ст. 37), а також якщо в бундестазі не досягалося згоди з військових питань. Крім того, якщо загальні витрати імперії не покривалися відповідними податками і митом, він мав право призначати внески з імперських держав для поповнення імперського бюджету (гл. XII, ст. 70).

Конституція 1871 р. не знала принципу «відповідальний уряд», що став гаслом ліберальної буржуазії, яка виступала проти «мнимого конституціоналізму» Німецької імперії, за парламентську монархію вестмінстерської моделі. На виконавчу вла-

¹ Тільки в 1873 і 1892 рр. в імперії канцлери Бісмарк і Каприві не суміщали ці дві по­сади. Перше і єдине в історії Німеччини призначення на посаду імперського канцлера в 1917 р. представника Баварії, що поставило питання про утвердження його як прусського міністра-президента, викликало різко негативну реакцію Пруссії.

ду згідно з Конституцією фактично не покладалося ніякої відповідальності.

Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру. Але під час підписання військових наказів, оголошення війни, укладення миру, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв'язаний контрасигнатурою канцлера. Канцлер також повинен був щорічно надавати Союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (гл. XII, ст. 72), але усунути його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність на фікцію.

Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У Конституції за усієї широти імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.

Конституція 1871 р. не проголошувала навіть формально принципу «народного суверенітету», що повністю суперечив консервативним уявленням правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є найвищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб.

3.4. Рейхстаг

Рейхстаг, нижня палата, створювана на основі «загальних виборів з таємною подачею голосів», перебував під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, ніж бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світ без затвердження його бундесратом (гл. III, ст. 7), якому надавалися також повноваження на видання адміністративних приписів і інструкцій, необхідних для втілення в життя таких імперських законів, як право розпуску рейхстагу зі згоди імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. IV, ст. 19). Формально «загальне виборче право» також не було загальним при високому віковому цензі (у 25 років), при позбавленні виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у цивільних і політичних правах по суду, «нижніх чинів війська і флоту, що перебувають на службі», та ін.

Бурхливі суперечки під час створення КОНСТИТУЦІЇ викликало питання про винагороду депутатів. Перемогла точка зору О. Бісмарка — члени рейхстагу не повинні одержувати за свою роботу «ніякої платні або винагороди» (гл. V, ст. 32).

Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного вирішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченій правам і свободам німців. Водночас найбільша за обсягом глава XI присвячена «військовій справі імперії», у якій закріплюються загальний військовий обов'язок (статті 5, 7) при приналежності кожного німця протягом 7 років (за загальним правилом — з 20 до 28 років) до складу армії (ст. 59), вимога негайного введення по всій імперії прусського військового законодавства і підготовки загального імперського військового закону з метою створення єдиної Німецької армії, «підпорядкованої імператору, беззаперечно дотримуючись його наказу» (ст. 64), право імператора призначати, звільняти, переміщувати усі вищі чини, використовувати армію для поліцейських цілей (ст. 66) і оголошувати у будь-якій союзній території воєнний стан, якщо щось «загрожує суспільній безпеці» (ст. 68) та ін.

3.5. Політичний режим кайзерівської Німеччини

Складні соціально-економічні процеси на шляху історичного розвитку об'єднаної Німеччини XIX ст., повному протиріч, безпосередньо впливали на часті зміни її політичного режиму. Особливу роль у цих процесах відігравав її канцлер (раніше — міністр-президент Пруссії) О. Бісмарк, з ім'ям якого в історичній літературі пов'язується проведення політики, яка визначається суперечливими поняттями: «революція зверху», «державний соціалізм», «реакційний мілітаризм», «бонапартизм» та ін.

Справді, у Німеччині XIX ст. було вирішене головне завдання буржуазної революції — об'єднання країни, що сприяло її бурхливому розвитку на шляху економічного прогресу, розвитку капіталістичного підприємництва, створенню безлічі акціонерних компаній, банків, нових галузей промисловості (суднобудування, електроніки, хімічної промисловості тощо). Не випадково останню третину XIX ст. у Німеччині називають часом грюндерства. Так, наприклад, на підставі закону 1875 р. про банки в країні створюється керований канцлером центральний імперський банк, покликаний здійснювати контроль над справами приватних емісійних банків та ін. Імперський банк стає могутнім важелем здійснення економічної політики уряду. Запроваджуються єдині міра і вага, митні тарифи, патентне законодавство тощо. Протягом двох—трьох десятиліть країна перетворюється на одну із найбільш передових та індустріально розвинутих країн Європи і світу.

Значно посилюється політичне значення німецької буржуа­зії в країні і за кордоном, хоча, як і раніше, в адміністративно-бюрократичному апараті, у дипломатії, в армії та інших сферах задає тон консервативне юнкерство, яскравим представником якого був і сам канцлер.

Для перших років канцлерства Бісмарка характерними були ліберальні методи і засоби здійснення державної влади. У цей час не тільки знімається безліч феодальних перепон для розвитку підприємництва і торгівлі, а й створюється загальноімпер-ська партійна система, зростає кількість робітничих організацій, партійних видань.

Провідною буржуазною партією, що задавала опозиційний тон діяльності рейхстагу, стає партія ліберальної буржуазії — Національно-ліберальна, під впливом якої перебувала в цей час і значна частина робітничого класу. Ліворуч примикала до неї дрібнобуржуазна Прогресистська партія, яка у 1884 р. об'єднується з лівим крилом Національно-ліберальної партії, утворивши Німецьку вільнодумну партію. Особливе місце в політичній системі посідає різношерста Католицька партія (Центру). Різко налаштована проти Пруссії, вона переслідує партикуляристські цілі.

Разом із зростанням промислового пролетаріату в 1869 р. виникає і перша робітнича Соціал-демократична партія (СДРП). У 1875 р. у результаті об'єднання в Гете СДРП і Всенімецького робітничого союзу (езенахців і лассальянців) формується реформістська Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), яка у міру досягнення своєї організаційної і політичної зрілості стає на чолі міжнародного робітничого руху. Соціал-демократи обираються до рейхстагу, їхнє представництво з часом усе більше зростає. Соціалістична ідеологія стає панівною серед робітничого класу, розширюється коло соціалістичних партійних видань тощо.

Історичні сили, що прийшли в дію завдяки об'єднанню країни, були сильніше реакційних прагнень її правлячих кіл, особисто Бісмарка, який, незмінно сповідуючи принцип велико­державності імператора (прусського короля), повинен був миритися як з неминучим злом і з рейхстагом, і з загальним виборчим правом, і з активністю в ньому політичних партій,

Ситуація змінюється в 1878 р., що став віхою настання кінця «ліберальної ери» канцлерства Бісмарка. Застій в економіці, економічні труднощі, зростання впливу соціалістів, успіхи опозиційних партій на виборах до рейхстагу — усе це визначає різ кий поворот уряду вправо. Уряд Бісмарка висуває проекти кардинальної фінансово-економічної реформи, переходу від свободи торгівлі (головної вимоги ліберальної буржуазії в сфері економіки) до протекціонізму, до посилення урядового втручання не тільки в економіку, а й в інші сфери суспільного життя, зокрема покладення краю за допомогою репресивного законодавства діяльності соціалістів.

У цей час фактично вирішується питання про встановлення в сфері економіки і політики «твердої руки» канцлера. Усі, хто виступав проти нового курсу, оголошувалися супротивниками підйому економіки, зростання зайнятості в промисловості, прихильниками «божевільних ідей» соціал-демократів, «які ведуть народ до бунту, крові і насильства».

Приводом для початку наступу на соціал-демократів стали два замахи на імператора Вільгельма II у 1871 р. і 1878 р., в яких вони безпідставно були звинувачені. Бісмарк називав соціалістів у пресі не інакше, як «бандою убивць». Після першого замаху в 1871 р. він розпускає рейхстаг і починає масовану атаку проти інакомислячих. У 1878 р. під загрозою чергового розпуску, маніпулюючи суспільною думкою за допомогою міфу «про червону примару» (звинувачень соціалістів у замаху на власність, у підриві віри в Бога та ін.), він домагається прийняття раніше відхиленого рейхстагом Закону «Проти суспільно небезпечних устремлінь соціал-демократів», названого згодом «законом проти соціалістів».

Закон забороняв всі організації, «які мають своєю метою за допомогою соціал-демократичних, соціалістичних і комуністичних устремлінь повалити існуючий державний і суспільний лад» (що було широко використано проти профспілок, для ліквідації робітничих кас взаємодопомоги й інших робітничих організацій). Заборонялися також збори і друковані видання, що пропагують «подібні устремління", збір коштів з цією метою тощо. Поліції і місцевій владі на їх розсуд надавалося право забороняти збори і розповсюдження політичної літератури, оголошувати «малий облоговий стан» і висилати осіб, «небезпечних для суспільної безпеки», з місць їх «шкідливої діяльності».

Порушення закону загрожувало штрафом, тюремним ув'язненням, забороною займатися певними видами діяльності та ін. Фактично заборонялося поширення будь-яких соціалістичних ідей. 1881 р. був визначений як рік закінчення дії Закону, але рейхстаг під жорстким тиском канцлера продовжив її.

На підставі цього Закону в 1878 р. був запроваджений «малий облоговий стан» у Берліні, у 1880 р. — у Гамбурзі, у 1881 р. — у Лейпцизі, що дало уряду право вислати з цих центрів впливу соціал-демократії 500 видатних її представників. СЄПН фактично була розпущена, але її фракція в рейхстазі залишалася діючою. Неефективність репресивних заходів проти соціалістів виявилася одразу ж після прийняття Закону. Щоб позбавити соціал-демократів підтримки в масах, Бісмарк слідом за подовженням дії Закону 1878 р. у 1881 р. проводить безпрецедентну на той час акцію — вводить комплекс ретельно розроблених законів про соціальне страхування: на випадок хвороби, у зв'язку зі старістю й інвалідністю (1883 р.) і у разі нещасного випадку (1884 p.), що і стало яскравим прикладом його політики соціального маневрування (бонапартизму). Чинність Закону поширювалася, однак, лише на частину робітників, за рахунок яких і проводилося саме страхування. Це послужило підставою його різкої критики в рейхстазі представником соціал-демократії А. Бебелем.

Наприкінці 80-х років з усією очевидністю виявилася безперспективність управління суспільним і політичним життям Німеччини за допомогою репресивних законів і непослідовних поступок робітничому руху. 1889—1890 pp. стали рекордними за кількістю робітничих страйків (понад 1100), що набували усе більш масового характеру. Соціальна політика Бісмарка зайшла в безвихідь.

Вільгельм II, претендуючи на роль «народного монарха», «творця нової соціальної політики», пов'язуючи зростання страйкового руху з «відсутністю турботи про робітників з боку більшості промисловців», всупереч опору Бісмарка скасував у 1890 р. закон проти соціалістів, що і стало безпосередньою причиною відставки «залізного канцлера», а також подальшої чергової лібералізації політичного режиму. Законом 1899 р. були скасовані також обмеження для всякого роду спілок, що не виходили за межі імперії, постанови окремих німецьких держав, які забороняли вступ до спілок робітників, у тому числі й до виборчих.

У діяльності німецької соціал-демократії після 1980 р. настає важливий етап боротьби в рейхстазі за утверджння принципів соціальної справедливості при розробці Німецького цивільного уложення, прийнятого в 1896 р.

Незважаючи на зміни методів і засобів здійснення впутрішні ньодержавної політики, незмінним, однак, залишався зовнішньополітичний агресивний курс напівабсолютистської держави Німеччини, що стало прямим наслідком об'єднання країни «залізом і кров'ю» під гегемонією Пруссії. «Народжена у війнах нечестива Німецька імперія прусської нації, — писав видатний німецький письменник Т. Манн, — могла бути тільки мілітаристською державою. Такою вона і була, скалкою в тілі людства».

Пруссько-німецький мілітаризм створив у Європі той тип міжнародних відносин, що увійшов в історію XIX — початку XX ст. під назвою «збройного миру», суть якого становила систематична підготовка до локальних війн, а потім і до світової війни. Німецький уряд неухильно готувався до неї, створюючи найбільшу агресивну армію за рахунок збільшення військових асигнувань. Це приводило до прямих порушень конституцій, супроводжуваних парламентськими кризами. Така криза, наприклад, вибухнула на початку 70-х років, коли рейхстаг, відхиливши закон про «вічні», невотовані витрати на утримання армії, прийняв компромісний закон (1874 р.) про семирічний термін свого невтручання в цю спірну сферу і тим самим позбавив себе значною мірою права фінансового контролю над урядом. У 1900 р. цей закон був продовжений ще на 7 років.

Активізація агресивної мілітаристської політики Вільгельма II перед Першою світовою війною привела до нової зміни політичного режиму в країні, запровадження нових репресивних законів. У 1908 р. приймається закон про спілки і збори, що забороняв особам до 18 років бути членами спілок політичної спрямованості, брати участь в антивоєнній діяльності тощо. Після оголошення війни спочатку Росії, потім — Франції, у 1914 р. у Пруссії й інших землях посилилися норми кримінального права проти військовозобов'язаних і військовослужбовців, були запроваджені облоговий стан і воєнно-польові суди, сфера дії яких розширилася за рахунок передачі їм значного кола справ: про опір владі, про державну зраду й інші тяжкі кримінальні злочини. Було встановлено жорстку військову цензуру над пресою.

Ще в 1912 р. на Військовій раді при кайзері було прийняте рішення про збільшення в найближчі півтора року німецької армії до 800 тис. осіб. У 1913 р. збройні сили Німеччини досягали вже кількості в 666 тис. осіб. Разом з переозброєнням армії було розпочате будівництво нового військово-морського флоту. У 1914 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який надав державним органам право контролю над сировиною і паливом, його використанням для військових потреб, над розподілом і виконанням урядових військових замовлень. У різних галузях промисловості були створені військові комітети, які виконували контрольні функції, та ін.

У 1916 р., після призначення начальником генерального штабу фельдмаршала Гінденбурга (майбутнього президента Німеччини) і його заступником генерала Людендорфа, в умовах посилення конкуренції цивільної і військової влади, коли монарх позбавився фактично всяких реальних повноважень, у Німеччині встановилася фактично військова диктатура.

Незважаючи на економічні труднощі, була розроблена нова гігантська програма озброєння армії, так звана програма Гінденбурга, здійснення якої мало надати Німеччині військову перевагу над країнами Антанти і тим самим забезпечити її перемогу у війні. Втілення програми в життя доручалося спеціальному «військовому управлінню», яке одержало необмежені права в галузі керівництва промисловістю. Закон 1916 р. «Про допоміжну службу Батьківщині», на підставі якого вводилася обов'язкова трудова повинність для чоловіків від 16 до 60 років, а владі було надано право проводити примусову мобілізацію населення на будь-яку роботу, завершив процес повної мілітаризації праці в Німеччині.

Лише після загрози тотальної поразки німецької армії наприкінці вересня 1918 р. на нараді вищих представників військових і політичних кіл країни Гінденбург і Людендорф порушили питання про вихід з війни і негайне укладення перемир'я. Більше, ніж прийдешня «катастрофа на фронті», їх лякав масовий антимілітаристський, антивоєнний рух, що почався в Німеччині, загроза народної революції. Щоб запобігти їй, почала проводитися політика «парламентаризації влади», розширення прав рейхстагу, обмеження влади кайзера і канцлера, встановлення контролю рейхстагу над генеральним штабом тощо. З цією метою наприкінці жовтня 1918 р. були прийняті два конституційні закони. Але врятувати правлячий режим уже не могла нова лібералізація політичного режиму. У країні почалася революція, і Вільгельм II змушений був відректися від престолу.