Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність. Третій етапу розвитку системи правової охорони промислової власності характеризується її інтернаціоналізацією

Третій етапу розвитку системи правової охорони промислової власності характеризується її інтернаціоналізацією. Початок етапу був покладений названою Паризькою конвенцією. Принципови­ми засадами Конвенції є національний режим, право пріоритету, загальні правила.

Відповідно до положень про національний режим прирівнення Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до цього Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Со­юзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначене правило поширюється також і на тих осіб, які не є гро­мадянами країни — члена Союзу, але мають постійне місце прожи­вання або дійсне і неефективне промислове чи торговельне підприємство у країні — члені Союзу.

Право пріоритету — принцип, закладений Паризькою кон­венцією, полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн — членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни — члена Паризького Союзу з пріоритетом за першою заявкою. Це правило стосується також усіх інших об'єктів промислової власності, але строки, протягом яких зберігається право пріоритету, різні — 12 місяців для винаходів, 6 місяців для промислових зразків і товарних знаків.

Загальних правил, встановлених Конвенцією, є кілька. Щодо патентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн — 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той самий винахід, неза­лежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні — члені Союзу не зобов'язує інші країни — члени Союзу видавати патент на цей самий винахід. Так само відмова у видачі патенту в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого за­кінчився строк охорони, не може бути підставою для відмови у ви­дачі патенту в іншій країні — члені Союзу або для визнання його недійсним чи таким, у якого закінчився строк охорони.

Винахідник має право бути названим як такий у патенті. У ви­дачі патенту не може бути відмовлено чи патент визнано

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

недійсним на тій підставі, що продаж запатентованого виробу чи виробу, виготовленого запатентованим способом, підпадає під за­борону чи обмеження, що випливають із національного законо­давства.

Конвенція передбачає певні обмеження іщодо інших об'єктів промислової власності.

Інтернаціоналізація, безперечно, поширилася і на сферу літе­ратурно-мистецької діяльності. У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів,якою був за­снований Міжнародний союз про охорону літературних і художніх творів. Слід зауважити, що первинний текст Конвенції неоднора­зово переглядався (у Берліні у 1908 р., Римі —у 1928 р., Брюсселі — у 1948 p., Стокгольмі — у 1967 p., Парижі — у 1971 р.). Бернська конвенція набула чинності на території України 25 жовтня 1995 р.

У Преамбулі Бернської конвенції сформульована мета її прий­няття: охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні та художні твори¹.

Бернська конвенція ґрунтується на трьох принципах:

1) принципі «національного режиму», відповідно до якого ство­
рені в одній із країн — членів цього Союзу твори повинні отриму­
вати в усіх інших країнах — членах Союзу таку саму охорону, яку
ця країна надає своїм громадянам;

2) принципі «автоматичної охорони», відповідно до якого національний режим не залежить від будь-яких формальних умов, охорона надається у міру факту створення твору і не зумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;

3) принципі «незалежності охорони», відповідно до якого во­лодіння наданими правами та їх реалізація не залежать від надан­ня охорони в країні походження твору.

У 1952 р. у Женеві була підписана ще одна конвенція — Все­світня конвенція про авторське право. У 1971 р. у Парижі на засі­данні Міжнародної конференції держав — членів ЮНЕСКО була прийнята нова редакція цієї Конвенції, що набула чинності у

Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Париж­ский акт от 24 июля 1971 г., измененный 2 октября 1979 г. — ВОИС. -Женева, 1990.— С. 8.

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

1974 р. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Всесвітній конвенції про ав­торське право 1952 р.

Ефективній міжнародній охороні результатів творчої діяльності сприяють багато інших міжнародних угод. Для координації їх діяльності з метою посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної, творчої діяльності в 1967 р. у Стокгольмі бу­ла підписана Конвенція про утворення Всесвітньої організації ін­телектуальної власності (ВОІВ), яка набула чинності з 1970 p., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй.

ВОІВ своїми завданнями ставить:

— поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до су­веренітету і рівності;

— заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелекту­альної власності в усьому світі;

— модернізацію і підвищення ефективності адміністративної діяльності союзів договорів, створених у сфері охорони промисло­вої власності, а також охорони літературних і художніх творів за умови повної поваги до самостійності кожного із союзів.

Конвенція про утворення ВОІВ у поняття «інтелектуальна власність» включає дві основні сфери прав: 1) промислову влас­ність, що охоплює головним чином винаходи і товарні знаки; 2) авторське право, що стосується літературних, музичних, ху­дожніх і аудіовізуальних творів.

Діяльність ВОІВ в основному ведеться у трьох напрямках: реєстраційна діяльність, забезпечення міжурядового співробіт­ництва з адміністративних питань інтелектуальної власності і про­грамна діяльність. Усі ці види діяльності спрямовані на досягнен­ня основних завдань ВОІВ¹.

Нині членами ВОІВ перебувають 183 держави, у тому числі й Україна².

¹ Основи інтелектуальної власності. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 36.

² Офіційний сайт ВОІВ - http://www.wipo.int/

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

Інтернаціоналізація правової охорони товарних знаків була за­початкована Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, адже товарний знак вважався одним із об'єктів остан­ньої. Трохи пізніше була підписана Мадридська угода про міжна­родну реєстрацію знаків (1891 p.), якою був утворений спеціальний союз для країн — членів Паризької конвенції.

Зазначена Угода передбачає міжнародну реєстрацію товарних знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. За цією Угодою таку реєстрацію може здійснити лише громадянин країни — члена Па­ризької конвенції або заявник, який має місце проживання чи дійсне і нефіктивне промислове або торговельне підприємство на території країни — члена Конвенції. Заявник спочатку повинен заявити свій знак у національному чи регіональному (Бенілюкс) відомстві по товарних знаках у країні походження. Лише після цього заявка на міжнародну реєстрацію може бути подана через національне відомство.

Міжнародна реєстрація публікується органом, що її здійснює (Міжнародне бюро ВОІВ), і про це повідомляються країни, в яких заявник бажає одержати охорону свого знака. Протягом року від дати реєстрації кожна з цих країн має право відмовити у наданні такої охорони, відповідним чином обгрунтувавши свою відмову. Якщо протягом року така відмова не буде заявлена Міжнародному бюро ВОІВ, реєстрація набуває чинності національної реєстрації у тих країнах, що були зазначені в заявці.

Міжнародна реєстрація надає власнику знака низку переваг. Замість заявок, які мав би подати заявник у кожну із країн, у яких він бажає одержати охорону свого знака, він подає лише одну заявку (французькою мовою), сплачуючи мито лише за однією заявкою. Міжнародна реєстрація може бути продовжена за таких самих умов на 20 років.

16 липня 1994 р. між Україною та Європейськими Співтовари­ствами та їх державами-членами була укладена Угода про партнер­ство та співробітництво. У 2004 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».