Методи формування діяльності та поведінки

Діяльність — це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою. Відомо, що учні включаються у такі види діяльності: навчальну, самообслуговуючу, громадсько-корисну, продуктивну, ігрову, творчу. Виховують усі види діяльності, тому потрібно використовувати їх у комплексі. Кожна діяльність повинна мати особистісне значення, а учень повинен бути підготовлений до вибору мети і способів діяльності. Необхідно поєднувати різні методи і прийоми привчання, вправ, формування досвіду позитивної суспільної поведінки. До діяльнісних методів виховання належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи, привчання, доручення, створення виховних ситуацій.

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків. На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє виробленню позитивних навичок і звичок поведінки. Пред´явлені учням вимоги мають бути доцільними, зрозумілими й посильними. Водночас вони повинні випереджувати розвиток особистості, але їх висувають тоді, коли свідомість учня підготовлена до сприймання. Для цього роз´яснюють суть вимоги, переконують в необхідності й корисності її виконання. Водночас домагаються позитивної реакції колективу на вимогу, розраховуючи, що він підтримає педагога, відповідно вплине на учня, якщо той з певних причин не захоче виконувати вимогу. Водночас слід передбачити ситуацію, за якої ігнорування думки колективу, невиконання учнем вимоги педагога може залишити колектив байдужим до цього або він з інших мотивів не захоче втручатися в неї. Водночас вимога має бути справедливою. За такої умови учень без спротиву сприйматиме її та зацікавлено виконуватиме. Завищена, дріб´язкова, формальна або суб´єктивістська, яка є наслідком особистих примх педагога, вимога втрачає мобілізуючу роль, виховне значення, сприймається як несправедливість, результат упередженого ставлення. Педагог повинен подбати про чіткість її формулювання: що, де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами і кому саме треба зробити. Така вимога достатньо ефективна, виховує персональну відповідальність, дисциплінує. Нечіткість, непереконливість, неконкретність вимоги спричиняє неорганізованість, безвідповідальність, унеможливлює позитивний результат, вносить розлад у стосунки педагога з дітьми, а нерідко й підриває його авторитет. Вимоги повинні стосуватися усіх сфер життєдіяльності учнів. Не можна, наприклад, вимагати чистоти і порядку в класі, а в майстерні дозволяти чинити навпаки.

Тому однією з умов ефективного виховання вважають єдність вимог до учнів, всього педагогічного колективу, яка має сприяти формуванню у них єдиних навичок і звичок поведінки. Дотримання вимог всіма у колективі є гарантією здорової морально-психологічної атмосфери, підвищує ефективність виховного процесу.

Ефективність вимоги залежить і від того, наскільки систематичною і послідовною вона є. За чітких умов формулювання вихованці постійно намагатимуться дотримуватися її, навіть якщо ніхто не нагадуватиме їм про це. Непослідовність, різноспрямованість вимог лише дезорієнтовуватиме їх.

За формою висловлення вимоги бувають прямі й опосередковані.

Прямі вимоги містять чітку вказівку щодо того, які дії та як їх потрібно виконувати.

Висловлюють їх у безапеляційній (авторитарній) формі, рішучим тоном, що не терпить заперечень, підкреслюють інтонацією, мімікою. Опосередковані вимоги (порада, прохання, довіра, схвалення та ін.) не стільки самі стимулюють відповідні дії, як викликані ними психологічні переживання, інтереси, прагнення. Їх поділяють на три групи. Перша пов´язана з позитивним ставленням педагога до вихованця (прохання, довіра, схвалення). Друга — не передбачає чіткого ставлення вихователя до дітей, а базується на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до вияву певних його моральних якостей (осуд, недовіра, погрози). Першу групу опосередкованих вимог називають позитивними, другу — нейтральними, третю — негативними.

Вимога-прохання в добре організованому колективі є досить дієвим засобом впливу на особистість і ґрунтується на довірі між вихователями й вихованцями. Вона виступає внутрішнім стимулом вихованця до позитивної діяльності.

А.С. Макаренко зазначав: "Прохання тим відрізняється від інших видів звернення, що воно дає дитині цілковиту волю вибору... Його треба вимовляти так, щоб дитині здавалося, ніби вона виконує прохання з власного бажання, не спонукана до цього ніяким примусом. Треба сказати:

— У мене є до тебе прохання. Хоч це й важко, і в тебе всякі інші справи...

... Форму прохання найкраще застосовувати в тих випадках, коли ви добре знаєте, що дитина прохання ваше охоче виконає"1.

Вимога-довіра — досить дієвий виховний засіб, що стимулює внутрішні сили особистості, яка починає відчувати важливість і корисність своїх дій, бажання виправдати довір'я педагога" прагнення утвердити себе в колективі. Класний керівник організовує учнів на генеральне прибирання класної кімнати. Перед усім класом звертається до шестикласника: "Сергійку, доручаємо тобі на завтра забезпечити усіх нас знаряддям праці (відра, ганчірки, миючі засоби та ін.). Ти в нас гарний господар".

Вимога-схвалення спрямована на стимулювання вихованців до позитивних дій. Оскільки у дітей молодшого та середнього шкільного віку недостатньо сформований психологічний механізм самооцінювання, тому так важливо підтримати вихованця, вселити в нього впевненість у власних силах і правильності своїх дій. На уроці фізики учні самостійно розв'язують задачі. Учитель проходить між рядами, спостерігає за роботою учнів. Зупиняється біля Дмитра, який не завжди відзначається дбайливістю. Однак на цей раз учитель побачив старанність і голосно зауважує: "Сьогодні ти старанно працюєш. Молодець. Працюй так і надалі".

Вимога-порада являє собою звернення до свідомості, містить рекомендації вихователя для самостійного прийняття вихованцями рішення про доцільність того чи того вчинку. Це дає вихованцеві можливість вибору, стимулює його самостійність. Учні 5 класу на пришкільній ділянці обкопують дерева. Учитель спостерігає за їх працею. Один учень недбало ставиться до роботи. Класний керівник підійшов до нього і зауважив: "Миколо, на мій погляд, ти ображаєш яблуньку. Я радив би тобі копати глибше і робити ширші ямки".

Вимога-натяк — це прихована форма стимулювання дій вихованця. Вона ґрунтується на довірливих взаєминах між педагогом і вихованцем та передбачає врахування його індивідуальних особливостей. На початку уроку учитель мови дав учням самостійну роботу. Не всі учні включились до роботи. Учитель, не називаючи нікого конкретно, говорить: "Мені здається, що дехто ще на перерві".

Умовна вимога полягає в тому, що певний вид діяльності, приємний для вихованця, виступає своєрідним стимулом для діяльності особистості щодо виконання небажаного або більш важкого доручення. Мама звертається до п'ятирічної Наталі, яка грається ляльками: "Наталочко, якщо ти швиденько складеш усі іграшки, підемо гуляти на вулицю. Бачиш, як там гарно".

Вимога в ігровому оформленні використовується в тих випадках, коли доводиться виконувати нецікаві доручення та долати труднощі, пов'язані із втомою вихованців. Гра в житті дітей є важливим стимулом їх діяльності. Вона захоплює дітей, викликає радість, сприяє виникненню почуття задоволення від виконання навіть непривабливих справ, які є важливими в житті колективу. Наприклад, учні 6 класу в одноденному поході. Дещо стомилися. Класний керівник поділив клас на чотири загони, в кожному загоні обрали командира, розробили різні маршрути, якими загони дістануться до визначеного місця, де на переможців чекає сюрприз-подарунок.

Вимога-осуд застосовується у тих випадках, коли негативна оцінка тих чи інших дій вихованця відіграє роль психологічного гальма його негативних дій, вчинків і стимулює до позитивних дій. Два хлопчики після уроків прибирають класну кімнату. Проте роблять це недбало, лише розмазують по підлозі бруд. Черговий учитель звертається до них: "Так працювати не можна. Негайно поміняйте воду і все зробіть дбайливо!".

Вимога-недовіра має місце в тих випадках, коли інші спроби не дають бажаних результатів. Якщо вихованець відчуває частково втрату довіри з боку товаришів: педагога, він психологічно переживає свій стан у колективі. При розумному використанні вимоги шляхом вираження недовіри з'являється внутрішній стимул до подолання негативізму у власних діях. Однак вдаватися до цієї вимоги треба обережно, вибірково, щоб не стимулювати вихованців до вироблення почуття байдужості. Наприклад, семикласники готуються до свята Мами. Два хлопчики — Сергій і Андрій — безвідповідально ставляться до виконання доручень. Класний керівник зауважує: "Хлопці, ви знову хочете бути утриманцями. Ми усуваємо вас із справи". Так і скажемо мамам: "Сергій і Андрій не поважають своїх мам".

Вимога-погроза спрямована на гальмування негативних дій, вчинків вихованців через попередження про позбавлення їх можливості займатися приємним видом діяльності, користуватися певними правами членів колективу, Погроза є крайнім видом вимог, досить тонким інструментом впливу педагога на вихованців. У 8 класі Юра та Ігор відламали стійку парти. Класний керівник звертається до вихованців: "Якщо до завтрашнього дня не полагодите парту, будете на всіх уроках працювати стоячи, а ваші батьки ремонтуватимуть парту".

Громадська думка — відображення колективної думки, активна впливова сила в руках умілого вихователя. Для формування громадської думки вчитель залучає вихованців до колективного обговорення явищ і подій у житті класу, школи, привчає учнів давати їм принципову оцінку. Громадська думка сприяє активізації учнівського колективу за утвердження норм моралі, є опорою педколективу в цій боротьбі, робить набутком колективу кращі зразки поведінки. Громадська думка це вимога, і вона повинна формуватися наперед, не чекаючи негативного явища, спрямовуватися на тих, хто з нею рахується, обережно пристосовуватися до учнів підвищеної емоційності та вказувати вихід зі становища. Етапи формування громадської думки такі: а) виявлення і вивчення індивідуальних думок; б) узагальнення і об'єднання думок; в) цілеспрямована діяльність і творчість колективу.

Ефективність використання громадської думки як виховного методу залежить від макросфери (соціальної дійсності, засобів масової інформації) та мікросфери (колективу, групи, окремої особистості), а також особливостей діяльності колективу, індивідуально-психологічних характеристик учнів, які складають цей колектив.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми громадської поведінки. Метод привчання має особливе значення у вихованні, учень повинен постійно дотримуватися певних вимог з перших же днів перебування у школі. Привчати потрібно за допомогою чітких правил, показів зразка. Для цього потрібен час, поспішність шкодить. Важливе значення має доброзичливий контроль і самоконтроль. Суворий режим формує динамічний стереотип, який лежить в основі утворення звичок.

Застосування їх у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання має умовний характер. Вправи — багаторазове повторення певних дій, вчинків, це не механічний, а свідомий творчий процес. У результаті вправ формуються уміння, навички, звички, нові знання, манери поведінки, розвиваються розумові здібності. Учні щоденно вправляються у виконанні розпорядку дня, вимог шкільного режиму, у навчальній і трудовій діяльності. До застосування вправ педагог повинен підходити вдумливо і творчо, дотримуватися таких вимог: обґрунтованість необхідності вправ, доступність вправ, їх систематичність, достатня кількість для формування певних навичок і звичок поведінки. Смисл вправляння полягає не в тому, щоб учень запам´ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою, він швидко і правильно реагував на життєві обставини не тільки внаслідок логічного їх аналізу, а й завдяки почуттям, усвідомленню добра і зла.

У школі учень щоденно вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, навчальній і трудовій діяльності. Якщо у кожній сфері життєдіяльності він відчуватиме чіткі вимоги щодо виконання своїх обов´язків, це створить умови для щоденного вправляння в позитивній поведінці, вироблятиме відповідні навички і звички.

На практиці неможливо заздалегідь змоделювати виховні ситуації на всі випадки життя. Але слід подбати про достатню кількість доступних вправ для формування потрібних навичок і вмінь поведінки.

Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, узгоджувати з ними власні дії. Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостями: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події), уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї поведінки, оцінки певної події), конфліктні (в їх основі — гострі моменти, психологічні зриви, потрясіння), ситуації-задачі, ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).

Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на творчі та гальмуючі.

Творчі прийоми передбачають виявлення педагогом доброти, уваги та піклування, які сприятимуть пробудженню й активізації прихованих гуманних почуттів учня, зміцненню його впевненості у своїх силах, залученню до цікавої діяльності. Гальмуючі прийоми постають як паралельна педагогічна дія, осуд, наказ, ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух емоцій.

1. Вияв доброти, уважності і піклування. Їх використання особливо важливе в індивідуальній виховній роботі. Доброта, увага і піклування, допомога дорослих, товаришів породжує у дитини почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довіри. Нерідко в деяких учнів бувають складні взаємини з батьками, вони не відчувають родинного тепла, піклування про себе. Якщо педагог зуміє роз´яснити таким батькам і вони змінять ставлення до дітей, це позитивно позначиться на їх самопочутті, а також на поведінці в усіх сферах життєдіяльності.

2. Вияв уміння. Кожна дитина, маючи певні нахили, уподобання, інколи звертається до вчителя за консультацією з питань, що її найбільш цікавлять, чи просто шукає цікавого співрозмовника. І якщо педагог виявить свою компетентність, умілість у галузі, до якої небайдужий школяр, це викличе у нього захоплення, підвищить авторитет педагога.

3. Активізація прихованих почуттів. Кожна дитина, будучи небайдужою до свого становища в колективі, ставлення до себе дорослих і ровесників, переживає це по-своєму, нерідко приховуючи свої думки і почуття. Спостереження за поведінкою учнів, спілкування з ними, їх батьками допомагають з´ясувати, що особливо важливе для них. Знаючи про це, педагог повинен подбати про створення такої ситуації, яка б активізувала ці думки і почуття, зробила їх провідними, сприяла формуванню позитивних рис, достойної поведінки особистості.

4. Зміцнення впевненості у своїх силах. Майже кожна дитина часто виявляє невпевненість у своїх силах, заздалегідь будучи певною, що у неї нічого не вийде. Вони часто байдужі до зауважень учителів, почуваються неповноцінними, стають пасивними. Це ставить перед педагогом завдання мобілізувати здібності учня, зміцнити його впевненість у власних силах. Для цього створюють педагогічну ситуацію, в якій він міг би виявити себе, переконатись у своїх здібностях, продемонструвати товаришам свої успіхи. Упевнившись у собі, відчувши інтерес до себе і повагу товаришів, учень поступово починає виявляти почуття гідності, у нього з´являється бажання інакше поводитись, стати іншим.

5. Залучення учня до цікавої діяльності. Така діяльність повинна захопити учня, нейтралізувати схильність чи потяг до недостойних вчинків, збудити прагнення до корисних справ. Важливо, щоб природне прагнення дітей до діяльності, бажання виявити себе, дати вихід своїй енергії мали позитивне спрямування. Тому в школі повинні працювати різні гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).

6. Паралельна педагогічна дія. Вона передбачає непрямий вплив на вихованця через колектив, у процесі якого негативні риси характеру чи поведінки долають не завдяки безпосередньому звертанню до учня, а організацією впливу на нього колективу. З цією метою педагог висловлює претензії до колективу, вимагаючи від нього відповідальності за поведінку кожного з його учасників. Колектив відповідно оцінює поведінку того, хто скомпрометував себе, і він змушений відповідно скоригувати свою поведінку.

7. Осуд. Учнівський колектив далеко неоднорідний за своїм складом. У ньому бувають діти зі складними характерами і неадекватною поведінкою. Педагог повинен добре знати таких дітей, причини і мотиви їх вчинків і відповідно реагувати на них. Дієвим у такому разі буває осуд дій і вчинків, поглядів і переконань на зборах учнів або віч-на-віч. Пережиті при цьому почуття змушують учнів у майбутньому стримувати себе і не допускати подібного, зобов´язують поводитися відповідально. Як і в інших ситуаціях, тут теж особливо важливими є такт і почуття міри, щоб не спровокувати відчуженості, самозамкнутості, обізленості молодої людини.

8. Удавана байдужість. Сутність її полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці вдає, що не помітив недостойного вчинку і продовжує свої дії, наче нічого не сталося. Учень, здивувавшись, що на його вчинок незреаговано, почуває незручність і недоречність своєї поведінки.

9. Вибух. Використовують цей прийом для перевиховання учнів, на підставі глибокого знання їх індивідуальних особливостей, володіння належною педагогічною технікою його застосування. Мета його полягає у несподіваному створенні таких педагогічних обставин, за яких швидко і докорінно перебудовується особистість. Він постав як миттєве руйнування негативних якостей, негативного стереотипу поведінки дитини у процесі бурхливих емоційних переживань. Цей педагогічний прийом запровадив А. Макаренко, який зазначав: «Під вибухом я зовсім не розумію такого положення, щоб під людину підкласти динаміт, підпалити і самому тікати; не чекаючи, поки людина злетить у повітря. Я маю на увазі раптову дію, яка перевертає всі бажання людини, всі її прагнення». Такі психологічні зміни можуть відбутися тільки за педагогічних обставин, здатних викликати учня сильні почуття. Для цього педагогу необхідно добре знати вихованця, щоб вплинути на головне почуття (радість, смуток, сором, гнів тощо), під впливом якого він по-новому оцінюватиме себе, усвідомить необхідність поводитись інакше.

Навідмінно від першої групи методів, методи формування діяльності та поведінки забезпечують закріплення теоретичних знань на практиці.

Контрольні питання