ІІ. Соціальна правова держава

В сучасній літературі обґрунтовується можливість існування такого якісного стану держави як соціальна правова. Можливість її функціонування передбачає необхідність визначення особливостей цих самостійно якісних характеристик держави.

Поняття соціальної держави виникло у ХХ ст., а поняття правової держави у ХІХ ст., хоча витоки цих категорій ми знаходимо ще у древніх філософів. Основним призначенням правової держави вони вважали знаходження ефективного механізму взаємодії влади та права; соціальна держава характеризувалась як спосіб організації суспільства, що забезпечує стабільний розвиток соціальної та економічної системи, а також реальність соціальних прав людини.

Вперше, термін правова держава був вжитий Велькером в 1813 р., однак створення юридично завершеної категорії належить Роберту Молю, який в 1829 р. охарактеризував правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріплені прав і свобод особи, а також в забезпеченні судового захисту особи.

Категорія соціальна держава була введена до наукового обігу в 1929 р. німецьким вченим Хеллером. Вона визначалась як така форма організації влади, що забезпечує подолання соціальних протиріч та координацію інтересів соціальних груп.

Поєднання соціальної та правової держави є можливим лише на основі ефективного використання двох принципів:

– верховенства права – як принципу правової держави,

– соціальної справедливості – як принципу соціальної держави.

А отже, ця держава можлива за умови, якщо в суспільстві, з однієї сторони, справедливість не визнається більш високою цінністю ніж право, а з іншої, право не суперечить принципу справедливості.

Соціальна правова держава – це політична організація суспільства, в межах якої влада підкорюється праву, а основні права людини та соціальна безпека складають зміст свободи заснованої на праві. Якщо категорія соціальна правова держава характеризувати як самостійну, то ми повинні визначити її ознаки, основними серед яких є:

1) наявність правового закону (що відповідає існуючій в суспільстві справедливості);

2) законодавче закріплення та реальне забезпечення прав людини;

3) наявність ефективних форм контролю за здійсненням законів;

4) гарантування державою соціальної безпеки та механізмів реалізації соціальних благ;

5) забезпечення основних прав людини у відповідності до міжнародних стандартів;

6) надання державою допомоги малозабезпеченим громадянам;

7) здійснення державою політики соціального компромісу.