Прямий умисел.

Підпрямим умисломКримінальний кодекс України розуміє таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний ха­рактер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його сус­пільно небезпечні наслідки і бажала їх настання [2 ч. 2 ст. 24].

Інтелектуальні ознаки прямо­го умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного харак­теру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспіль­но небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інте­лектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом.

Свідомість суспільно небезпечного характеру діяння мі­стить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиня­ється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об’єкта і предмета посягання, ха­рактеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обста­вин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.

Таким чином, законодавець вказує на три необхідні ознаки прямого умислу :

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій чи бездіяльності;

б) передбачення настання суспільно небезпечного наслідку;

в) бажання, щоб такі наслідки наступили. [11, с. 58]

Перші дві ознаки навмисні (усвідомлення і передбачення) характеризують інтелектуальну, а третя (бажання) - вольову сферу психіки особи, яка скоїла злочин.

Передбачення означає, що у свідомості даної особи скла­лося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Осо­ба має чітке уявлення про розвиток причинного зв’язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настан­ня передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задоволь­нити ту чи іншу потребу.

Бажання настання суспільно небезпечних наслідків визначає спрямованість злочину на певний об’єкт та передбачає спрямованість дій винного. Таким чином, про бажання настання наслідків можна говорити у разі, коли наслідки:

а) є кінцевою метою злочину;

б) є проміжною метою;

в) є засобом досягнення іншої, більш віддаленої мети;

Так, 3. з метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини умовив свого знайомого В. за вина­городу вбити батьків і сестру. Для реалізації злочинного наміру 3. розробив план вбивства, приготував та сховав у квартирі ніж і по­відомив В., де знаходяться гроші, якими він може заволодіти після вбивства. В. після вбивства матері не став чекати на повернення з роботи інших членів сім’ї, заволодів грошима і пішов з місця зло­чину. В цьому разі 3. і В. діяли з прямим умислом. Обидва усвідом­лювали суспільно небезпечний характер своїх дій: 3. — організацію вбивства, розробку плану реалізації злочину, підготування знаряд­дя вбивства і т.ін.; В. — нанесення смертельних ударів ножем у жит­тєво важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усві­домлювали, що діють спільно і переслідують корисливу мету: 3. — одержання спадщини і вирішення для себе житлової проблеми, а В. — одержання грошової винагороди. 3. і В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що намічений план буде реа­лізований, і обидва бажали настання саме цих наслідків, пересліду­ючи при цьому кожний свою мету. [4, с.146]

2.2 Непрямий умисел.

При непрямому умислі свідомість є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що ха­рактеризують об’єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об’єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.

Передбачення при непрямому умислі має свою розпізна­вальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкрет­ний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конк­ретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв’язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діян­ня. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на до­сягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі. Але основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання на­стання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачен­ня такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на до­сягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Час­тіше за все таке свідоме допущення виражається в байдужому став­ленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж до­пускає таку можливість. [4, с.152]

Так, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової свар­ки він запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмови­лись, взяв цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля пли­ти. Від плити, що топилася, бензин загорівся, і вогонь охопив усе приміщення, де знаходилися люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали не­значні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція зазначи­ла, що небажання в цьому разі смерті потерпілих не виключає умис­ної вини підсудного. Всі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передба­чав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т. вилив біля плити, що топилася, бензин, він створив обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, і тим самим свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків проявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Т. вчинив вбивство з непрямим умислом.

В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на «навмання».

Викладене дозво­ляє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці — при прямому умислі особа бажає настання суспільно небез­печного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настан­ня. Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не мож­на обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тіль­ки можливість (ймовірність) настання таких наслідків. [4, с. 150]

Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінчени­ми з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встанов­лення яких-небудь наслідків такого діяння (погроза вбивством — ст.129, погроза знищення майна — ст.195, завідомо неправдиве по­відомлення про вчинення злочину — ст. 383 КК України та ін.). Структура цих складів злочинів така, що наслідки тут лежать за межами необ­хідних ознак об’єктивної сторони, а відтак, і складу злочину. Вже тому суб’єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна ознака умислу в цих випад­ках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинен­ня конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формаль­ним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлен­ня не тільки до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслід­ків, щодо яких можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами злочину. Більш того, висновки про можли­вість непрямого умислу в злочинах з формальним складом не від­повідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включа­ють до складу їх наслідки і не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння. Інакше кажучи, во­льова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням суб’єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Вона прояв­ляється не тільки в усвідомленні об’єктивно існуючої суспільної не­безпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити. Отже, непря­мий умисел тут виключається, тому що свідоме допущення стосу­ється виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об’єктив­ної сторони. [13, с.46-48]