Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Чому в «Салічної Правді» не згадується про землю, як предмет купівлі та продажу?

Читайте также:
  1. Gt; змінювати предмет адміністративного позову
  2. Gt; конфіскація предмета, який став знаряддям або безпосереднім об.єктом вчинення
  3. Quot;Перемещенный предмет" постмодернизма
  4. V 1: Логика и ее предмет
  5. VII. Описание учебно-методического и материально-технического обеспечения образовательного процесса по предмету «Технология» (направление «Технический труд»).
  6. А. Понятие "принуждение". Предмет социологии
  7. А. Предмет корпоративного права
  8. АДЕКВАТНЫХ ПРЕДМЕТНОМУ СОДЕРЖАНИЮ И ЦЕЛЯМ ОБУЧЕНИЯ ПСИХОЛОГИИ
  9. Алфавитно-предметный указатель
  10. Алфавитно-предметный указатель

1) оскільки германці були кочівниками;

2) не досконалість закону;

3) земля належить спільноті;

4) взагалі не звертали уваги на землю;

5) вся земля належала вождю.

 

Яку нову форму відношень було введено реформою Карла Мартелла?

1) прекарій;

2) бенефіцій;

3) кріпосне право;

4) рабовласництво;

5) оброк.

 

Що таке кутюми?

1) народні збори;

2) давні закони Франції;

3) накази французьких королів;

4) судейська палата;

5) звичайне право окремих провінцій Франції.

 

Який документ закріпив феодальні привілеї в Німеччині?

1) Салічна Правда;

2) Велика хартія Вільності;

3) Золота булла;

4) Велика Ремонстрація;

5) Великий королівський ордонанс.

 

12. Англійський парламент складається з:

1) палати представників та палати сенату;

2) виборчої палати громад та виборної палати лордів;

3) з трьох незалежних курій;

4) виборчу палату громад та палату сенату, що назначає король;

5) виборчу палату громад та визначену палату лордів.

 

13. Середньовічній Англії уїтенагемот це:

1) судова палата;

2) збори феодалів;

3) королівські накази;

4) уряд країни якому підпорядкований король;

5) міське самоуправління.

 

14. Паризький парламент у середньовіковій Франції це:

1) королівська рада;

2) королівській суд другої інстанції;

3) станово-представничій орган;

4) суд балії;

5) орган місцевого управління.

 

15. Магдебургське право це:

1) право ранньофеодальної Німеччини;

2) феодальне процесуальне право;

3) збірник королівських привілеїв;

4) право міського самоуправління;

5) право вибору епіскопа.

 

ІІ рівень (10 балів)

 

Дайте характеристику реформам Сервія Туллія.

Що означає термін «Лікургів лад»?

Розкрийте характер преторського права.

Визначить основні риси феодального права.

Назвіть органи влади та управління візантійської імперії.

 

ІІІ рівень (5 балів)

 

Дайте зрівняльну характеристику органам державної влади у Франції періоду станово-представничої монархії та абсолютної монархії

 

Вірні відповіді: І рівень: 1-3; 2-3; 3-3; 4-3; 5-2; 6-2; 7-3; 8-3; 9-2;



10-2; 11- 3; 12-5; 13-4; 14-2; 15-4.

ДРУГИЙ МОДУЛЬ


Тема №7

ВИНИКНЕННЯ Й РОЗВИТОК БУРЖУАЗНОЇ

ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА В АНГЛІЇ

План

1. Англія на початку XVII cт.. Суспільний устрій.

2. Англійська буржуазна революція та формування держави нового типу.

3. Реставрація монархії в Англії – її характер та особливості.

4. Становлення парламентської монархії.

5. Розвиток буржуазного права і судочинства в Англії.

 

1. Англія на початку XVII cт. Суспільний устрій.У XVI–XVII ст. Англія залишається типово аграрною країною, водночас в структурі промисливості Англії з’являються нові галузі: вугледобувна, металургійна, виробництва скла, паперу, кораблебудування, – саме вони похитнули традиційний цеховий устрій. Крім того, їх розвиток вплинув на зміні в структурі експорту. Поява нових колоній в Північній Америці, Індії та Західній Африці, утворення потужних національних торгівельних компаній, з яких слід виділити Ост-Індійську, привели до «промислової революції», що прискорювало розвиток буржуазних відносин в державі.

На початку XVII ст. англійське суспільство було розділено на 2 великих розряди: вище (nobiles majores) та нижче (nobiles minores). Вищий клас складався з осіб, які ототожнювали себе із титулованими родами, що мали спадкове право засідати в палаті лордів: герцоги, графи, маркізи, віконти, барони. Всі інші особи відносились до другого розряду[44].



Щодо політичних та економічних прав, англійське суспільство можна було розділити на 4 розряди:

· Джентльмени (титулована знать, рицарі, есквайри, тощо);

· Бюргери (члени міських корпорацій, домовласники, платники податків);

· Йомени (збагатіла верхівка селянства);

· «Люди без голосу та влади в державі» – наймити, копігольдери, коттери, ремісники.

На початку буржуазної революції представники «nobiles majors» були досить неоднорідні, що зумовлювалось її значним оновленням в епоху громадянських війн та правління династій Тюдорів і Стюартів. Так, наприклад, більше половини палати лордів у 1642 р. отримали свої титули після 1603 р. Крім того, титулована знать зазнавала значних збитків, що було наслідком збереження феодального способу виробництва. Уразі відсутності королівської підтримки (посад, пенсій) це призводило до неминучих боргів та розпродажу земель.

Крім того, серед титулованої знаті ще за часів правління перших Стюартів відбувається розкол на так зване «старе» та «нове» дворянство. Фактично, «нове» дворянство являло собою частину дворянського прошарку, яка активно пристосовувала землеробство до потреб капіталістичного устрою у сільському господарстві. Частіше за все використовувались дві форми переходу:

1. Лендлорд, вигнавши традиційних селян-тримачів землі, надавав в оренду земельну ділянку підприємцю на умовах ринкової ренти;

2. Сам займається підприємницькою діяльністю, ініціюючи колоніальні експедиції, або займається промисловістю, чи обирає «вільну професію» юриста, нотаріуса, землеміра тощо.

Таким чином, суспільний престиж в нових умовах в англійському суспільстві ще вимірювався та забезпечувався землеволодінням, водночас він все більше починає залежати і від економічної складової, а саме від кількісного показника прибутку. Слід також зупинити увагу на зростання кількості «джентрі» – середнього та дрібного дворянства.

Суспільна структура міського населення Англії була представлена трьома класами: повноправні члени корпорацій (фрімени), домовласники та особи, що проживали у домоволодіннях (насамперед, учні, підмайстри, прислуга).

Щодо сільського прошарку суспільства, то воно було представлено:

· Йоменами – заможними землеволодарями, які тримали земельні фригольди (юридично забезпечене необмежене тримання землі, із річним прибутком не менше 40 шилінгів;

· Землевласники (huslandnen), які мали не менше 30 акрів землі;

· Селяни-копигольдери – довгострокові держателі землі, що надавалась від лендлордів на умовах «файни», тобто перегляду умов тримання при переході прав власника землі за заповітом. Копігольдер не мав права на відчуження землі, передачі її в оренду, навіть розпорядження повинно було узгоджуватись із власником землі.

· Коттери – безземельні селяни, що мали в утриманні лише хижу (котедж). Більшість з них використовувалась в якості наймитів, або мануфактурних робітників. Саме серед цієї категорії населення напередодні революції поширюється явище «пауперизма» – бродяжництва та існування за рахунок благодійності церковного приходу, або за рахунок отримання незначної «допомоги бідноті»[45].

Подальший розвиток промислових відносин в Англії призводить до того, що більша частина титулованого дворянства вимушена вести своєрідну «війну» проти селян, метою якої стає позбавлення селян земельних ділянок шляхом «огороджування» та захоплення селянських общинних земель та підвищенням рентної платні. Внаслідок цього, у 1607 р., розорені селяни вдавались до актів непокори і до прямих революційних виступів. Відповідно англійський уряд всіляко намагався боротись з явищем пауперизму шляхом прийняття законів проти «здорових жебраків» та «нескорених волоцюг», яким загрожували колодки, публічне побиття, тюремне ув’язнення, навіть смертна кара.

Під час громадянської війни в Англії 1642–1648 рр. статус певних категорій суспільства був змінений. Так, у лютому 1646 р. були скасовані рицарські утримання і повинності дворянства на користь корони. Фактично це призвело до того, що феодальне володіння землею, пов’язане із виконанням ленних обов’язків на користь королівської влади було замінене необмеженою власністю на землю. Водночас, ця реформа не поширилась на селян-копигольдерів, чиї повинності на користь володарів землі зберігались. Саме тому наприкінці громадянської війни серед безземельного населення Англії поширився рух диггерів – «копачів», людей, які захоплювали вільні від обробітку землі у своє користування[46].

Не менш важливим фактором щодо розвитку революційних змін в Англії стало релігійне питання. Реформована англіканська церква офіційно вийшла з протекторату Папи римського, водночас вона повністю підпорядковувала королю (за реформою Єлізавети – «39 статей»). Духовні особи призначались королем, при королівському уряді був створений церковний суд – Висока комісія.

Саме боротьба з католицизмом сформувала один з чинників, що призвів до відкритого протистояння парламенту з королівською владою. У 1637 р. єпископ Лод зробив спробу з відома Якова І ввести в Шотландії англійський церковний служебник, що призвело до масових виступів католицького плебсу, які переросли у військові дії спочатку на території Шотландії, а у 1639 р. шотландці вдерлись на територію Англії. Після нетривалого замирення війна знову відновилась у 1640 р. Саме ця війна стала причиною скликання спочатку Короткого, потім Довгого парламенту, а першими кроками новоствореного парламенту став арешт самого Лода. Релігійна боротьба на території Ірландії у 1641 р. призвела до широкомасштабного повстання, внаслідок чого Довгий парламент прийняв Велику Ремонстрацію.

Слід зазначити, що незавершеність реформування церковних відносин в Англії утворила на території держави явище дисиденства (тобто розколу в релігії), результатом чого виникла релігійна течія пуританізму, відповідно до якої англійська релігія повинна була зректися всього, що ототожнює її з католицтвом[47].

Перш за все пуритани вимагали вилучення з церков прикрас, образів, вівтаря, покров та кольорового скла; виступали проти органної музики; впроваджували слухання проповідей та виконання гімнів замість спільної молитви, – тобто як й інші протестанти намагалися «спростити» церкву. Найбільш визначну роль пуритани відіграли 2 липня 1644 р., коли загін «залізнобоких» під проводом О.Кромвеля вирішив результати битви на користь парламентських військ. В подальшому саме з пуритан формувались прибічники встановлення диктатури О.Кромвеля, найбільш радикальне крило яких отримало назву індепендентів. Внаслідок того, що після громадянської війни не була встановлена свобода віросповідування і прибічники Кромвеля в релігійних питаннях переслідувались представниками нової офіційної релігії (пресвітаріанами), індепенденти вимагали скасувати не лише владу єпископів, а й пресвітеріанських синодів. Власну церкву вони будували як конфедерацію незалежних автономних общин віруючих, що управлялись думкою більшості.

Проте, навіть в самому русі протестантів існували неоднорідності. Так, більш помірковані пуритани – пресвітеріани вимагали від англіканської церкви очищення від пережитків католицизму, проте не збирались розривати з нею організаційні зв’язки. Пресвітеріани вимагали знищення єпископату та заміни його на синоди (збори) пресвітерів, що обирались самими віруючими. Внаслідок релігійної реформи наприкінці громадянської війни була встановлена нова офіційна релігія – пресвітеріанська (теча кальвізма), оскільки більшість в парламенті були прибічниками пресвітеріанства. Їх церковна організація була розбудована у вигляді підпорядкованих Синоду общин, де необмежену церковно-поліцейську владу мали пресвітери – заможні люди, малозалежні від центральної влади в державі[48].

Більш радикальними за індепендентів були левеллери (зрівнювачі), вождем яких був Джон Лільберн. В свою чергу, вони вимагали рівності всіх громадян, незалежно від майнового становища, рівності перед законом, загального виборчого права та вставлення демократичної республіки[49].

Отже, суспільні протиріччя між класами в англійському суспільстві, релігійна боротьба в Англії зумовили формування чинників, що призвели до скасування монархії та встановлення буржуазної республіки.

 

2. Англійська буржуазна революція та формування держави нового типу.Буржуазна революція в Англії була розпочата як військове протистояння парламентської та королівської влади. Перші ознаки непокори парламенту королю в умовах абсолютизму династії Стюардів проявилась за правління Якова І (1603–1625 рр.), який до цього був королем Шотландії. Боротьба за встановлення влади між парламентом та королем-іноземцем вилилась в боротьбу між «Істинним законом вільних монархій» та «Апологією палати общин», в якій парламент вказував на те, що влада смертного короля не є ні божественною, ні абсолютною, підтверджуючи власні права за «Великою хартією вільностей». Водночас Яков І сприймав парламент не інакше, ніж підсобний інститут, який виникає та функціонує милістю короля, який має абсолютну владу своїм божественним походженням.

Одже, Англія на початку ХVІІ ст. була абсолютною монархією, королівська влада якої забезпечувалась численними репресивними органами: Зірковою палатою, Палатою шахової дошки, Високою комісією, адміністративними радами у справах Півночі та Уельсу, тощо. Головною опорою в парламенті виступала верхня палата (перів), місця в яку були спадкові, або ж надавалися пожиттєво королем.

Зміна зовнішньополітичного курсу Якова І, яка полягала у встановленні зв’язків з історичними суперниками Англії – Францією й Іспанією, широкий продаж патентів на монопольну торгівлю (парламент не погоджувався на введення нових податків), загострив протиріччя між королем та парламентом. У 1624 р. останній парламент Якова І притягнув до відповідальності міністра фінансів, після чого сам король був вимушений окремим ордонансом скасувати всі патенти. Крім того, він намагався одружити спадкоємця престолу Карла І з іспанською інфантою (католичка), а після провалу дипломатичної місії Карл І одружився із католичкою, сестрою Людовіка ХІІІ, що викликало обурення у суспільстві.

Нащадок Якова, Карл І уклав союз із католицькою Францією, відповідно до якого англійці були вимушені сприяти у боротьбі із протестантами-гугенотами. Суспільний протест змусив Англію розірвати союз із Францією, оголосити їй війну.

Протистояння між парламентом та королем у питаннях податків призвели до того, що парламенти 1625 та 1626 рр. були розігнані Карлом І.[50] Водночас, парламент 1628 року, розпущений у березні 1629 року змусив Карла І затвердити «Петицію про право», яка зводилась до 4-х пунктів та в цілому ґрунтувалась на перероблених положеннях Великої хартії вільностей:

1. Населення не повинно примушуватись до виплати податків, не затверджених парламентом;

2. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами країни;

3. Припиняються арешти цивільних осіб за законами воєнного часу;

4. Припиняються постої військ в будинках цивільних осіб[51].

Ще більш радикальна Декларація цього парламенту була прийняті 2 березня 1629 року, в останній день роботи:

1. Усякий, хто вносить папістські новації в англіканську церкву, повинен розглядатися як головний ворог королівства;

2. Усякий, хто порадить королю збирати мито без згоди парламенту, повинен розглядатися як ворог своєї країни;

3. Усякий, хто добровільно сплатить незатверджені парламентом податки, повинен бути оголошений зрадником вільностей Англії[52].

Подальше безпарламентське правління Карла І характеризувалось продажем титулів та посад, введенням судових штрафів за ухилення від прийняття лицарського звання, за порушення законодавства проти огороджування, «лісових» законів, торгівля промисловими патентами, примусові займи, вимагання «дарів», маніпулювання митами. Найбільші протести у суспільстві викликало поширення «корабельного податку» на внутрішні провінції у 1634 р. Старовинна натуральна повинність, яка стягувалась з прибережних графств не потребувала узгодження із парламентом, водночас внутрішні провінції відмовлялися її виконувати.

Авантюрна політика радників короля – лорда Стаффорда та єпископа Лода призвели до війни із Шотландією та Ірландією. Намісник в Ірландії, лорд Стаффорд створив для поширення англіканської церкви релігійний суд – «Високу комісію», завданням якої було не лише насадження протестантизму, а й стягнення з католиків штрафів для поповнення англійської казни. Крім того, на її території поширилась практика земельних конфіскацій в осіб, які відмовлялися принести присягу королю як голові церкві, або виплатити штрафи.

Дії єпископа Лода щодо заміни пресвітеріанського устрою шотландської церкви на англіканську призвела до того, що парламент Шотландії погодився на визнання права конфіскацій земель, що перебували у володінні знаті та джентрі на користь короля як голови церкви. Водночас, у відповідь на спробу Лода ввести у 1637 р. в Шотландії англіканську літургію, місцеві пресвітеріани уклали релігійний союз – «національний ковенант» та оголосили війну англійцям.

Внаслідок поразки королівської армії, з метою отримання субсидій, Карл І 13 квітня 1640 р. був вимушений скликати парламент (який отримав назву Короткого). Проте, замість схвалення субсидій для продовження війни проти шотландців, палата общин почала вивчати політику Карла І у період безпарламентського правління. Було ухвалене рішення про неможливість надання короні субсидій з огляду на необхідність проведення реформ, що виключили б можливість зловживання правом королівської прерогативи. Розпуск парламенту 5 травня 1640 р. викликав акти непокори населення Лондона, крім того шотландська армія розпочала новий наступ та захопила значну частину англійської території. Саме цими подіями починається буржуазна революція в Англії. Вона умовно поділяється на 3 етапи.

Перший етап революції (1640–1649 рр.). Після звернення до короля 12 перів, у жовтні 1640 р. відбулися нові парламентські вибори, перше засідання відбулось 3 листопада 1640 р. Саме цей парламент отримав назву «Довгого».

З самого початку діяльності Довгий парламент радикально намагався змінити політичну ситуацію: було проведено розслідування без парламентського правління Карла І, були висунуті звинувачення проти радників короля. Прийнятий «Трирічний акт» гарантував регулярне скликання парламенту кожні три роки, незважаючи на волю корони; був прийнятий акт, відповідно до якого парламент може бути розпущений лише парламентським рішенням. Був скасований корабельний збір, знищені суди прерогативи – Зоряна палата, Рада у справах Півночі та Уельсу, Висока комісія. Карл І «погоджувався» із такими рішеннями лише під загрозою бунту міського населення. Показовою у боротьбі між парламентом та королем стала і страта графа Стаффорда, для розгляду злочинів якого парламент ухвалив окремий Біль про зраду, відповідно до якого судовий розгляд справи замінювався процедурою голосування палатою общин[53].

З самого початку діяльності Довгого парламенту в його лавах намічався розкол, про що свідчить процедура прийняття «Петиції про коріння та гілля» та «Великої ремонстрації». Перший документ подавався на затвердження перед загрозою «католицької небезпеки», в ньому засуджувалась діяльність прелатів – англіканських священиків. Велика ремонстрація, що складалась з 204 статей, містила перелік зловживань королівських радників та фаворитів, а також вимагала від короля не призначати нових чиновників без згоди парламенту, позбавити єпископів права голосу в палаті лордів, зменшити їхню владу над низовим духовенством. Ключевою статею ремонстрації була ст. 197, відповідно до якої на вищі державні посади могли бути призначені лише особи, які користувалися довірою парламенту.

Крім того, від короля вимагалось забезпечення недоторканості власності на землю, рухомого майна та доходів. Спеціальний параграф містив вимогу заборони роздачі короною земель без ухвалення парламентом з фонду земель, що будуть конфісковані в Ірландії, де незадовго до цього спалахнуло повстання і після придушення якого корона розраховувала на конфіскацію земель заколотників.

Відсутність єдності в лавах парламенту дала змогу Карлу І вимагати арешту п’яти лідерів радикального крила. 4 січня 1642 р., в порушення традицій, король особисто у супроводі військових явився в палату общин з метою арешту заколотників, які були вчасно попереджені та полишили будову парламенту.

Подальша відмова парламенту та мера Лондона виконати королівську вимогу стала актом відкритої непокори королівській владі. Карл І був вимушений перебратися до північних територій країни, де почав готуватись до військової боротьби. Водночас, пресвітеріанська більшість парламенту зробила останню спробу уникнути громадянської війни шляхом подання королеві «19 пропозицій», що в основному повторювали вимоги «Великої ремонстрації»: виключення єпископів з парламенту, розпустити королівську армію та підпорядкувати парламенту міліцейські частини, укласти мирні угоди із протестантськими. Таким чином, прийняті «довгим парламентом» акти були спрямовані на обмеження королівської влади та установлення в державі конституційної монархії.

Проте бурхливі події двох громадянський воєн (1642–1647 рр. та 1648–1649 рр.) не дали можливості парламенту впровадити в життя положення «Великої ремонстрації» та інших революційних актів

В результаті двох війн короля з парламентом переміг останній. Карла І Стюарта арештували. Проти нього було порушено кримінальну справу і за вироком Верховного суду, «як зрадника і убивцю, відкритого і нещадного ворога англійської нації», 30 січня 1649 р. було страчено.

Другий етап революції (1649–1653 рр.) – в цей час в Англії було встановлене республіканське правління.

Першим кроком до встановлення в Англії республіки була постанова від 4 січня 1649 р., в якій палата общин проголощувала себе носієм верховної влади в країні. 17 березня 1649 р. палата общин ліквідувала палату лордів. Панівним класом республіки стали буржуазія і нове дворянство, об’єднані в індепендентський рух, який завдяки так названій «чистці Прайда» (грудень 1648 р.), тобто вигнанні з парламенту роялістів та просвітеріан, захопив більшість в парламенті.

Конституційне закріплення республіаннської форми правління було здійснене Актом 19 травня 1649 р., згідно з яким у державі встановлювалася нова система влади. Її головним елементом став однопалатний парламент, який зосередив у своїх руках практично всю повноту державної влади. Найвища виконавча влада передавалася Державній раді. Вона складалася з офіцерів верхівки армії (41 особи) на чолі з О.Кромвелем і обиралася на строк 1 рік. Спеціфічною особливістю республіки стало те, що в ній не набули розвитку принципу буржуазної демократії та буржуазного парламентаризму. Довгий парламент, або, точніше, його залишки, після «чистки Прайда» лише де-юре мав владу над Державною радою, фактично – ні. В Англії починають складатися умови для встановлення буржуазної диктатури.

Незважаючи на проголошення республіки, політична ситуація в Англії залишалася нестабільною. Вона була зумовлена наступними чинниками:

· Протиріччями між крупною буржуазіїю (індепендентами), яка захопила землі роялістів та дрібнобуржуазними колами;

· Невдоволенням селянства, яке не отримало бажаної землі та широких політичних прав;

· Початком в країні глибокої фінансової кризи;

· Активізацією промонархічних сил (особливо в Шотландії та Ірландії);

· Зростанням незадоволення в армії.

За таких умов для правлячої сили єдиним виходом для збереження влади було встановлення військової диктатури.

Третій етап революції (1653–1660 рр.) 20 квітня 1653 р. О. Кромвель розігнав залишки Довгого парламенту і зосередив владу у своїх руках. Новий державний режим був закріплений конституцією від 16 грудня 1653 р. під назваю «Знаряддя управління» Конституція відновила парламент. Вона надала законодавчих повноважень лорду-протектору і народу, представленим в однопалатному парламенті. Виконавча влада вручалася лорду-протектору і Державній раді. Сам Кромвель наділявся досить широкими повноваженнями, які мало чим відрізняли його від монарха. Отже, «Знаряддя управління» закріпило особисту диктатуру Кромвеля, що врешті-решт відображало інтереси буржуазії. Сам політичний режим у державі одержав назву протекторат Кромвеля.

Новий виборчий закон перерозподілив виборчі округи з великою перевагою графств над колишніми містами. При цьому встановлювався високий майновий ценз – 20 фунтів стерлінгів.

Парламен повинен був обиратися кожні три роки. У 1654 р. на основі нової конституції був скликаний перший парламент. Але як тільки він спробував обмежити владу лорда-протектора, Кромвель розпустив його і став правити одноосібно.

Країна поділялася на 11 генерал-губернаторств. Заборонялася свобода зборів. У 1657 р. парламент відновив палату лордів. Таким чином, з встановленням протекторату Кромвеля спостерігається зворотній хід революції від республіки до монархії. Було зрозуміло, що особиста влада Кромвеля не буде довговічною. Опір протекторату чинили як роялісти, так і демократичні кола країни[54].

У 1658 р. Кромвель помер. Лордом-протектором став його син Річард. Він був слабким політиком, і влада фактично перейшла до рук вищого офіцерства, яке вже втратило підтримку народу. Посилилися консервативні настрої в лавах буржуазії та нового дворянства. Вони почали шукати союзу з колишнім дворянством і мріяли про монархію.

В 1660 р. рішенням парламенту в Англії відновлюється конституційна монархія. Королем проголошується син страченого правителя Карл ІІ Стюард (1660–1685 рр.). Ця подія поклала край революції в Англії.

 

3. Реставрація монархії в Англії – її характер та особливості.Вступаючи на престол, Карл ІІ зобов’язувався залишити чинним всі завоювання революції. Однак невдовзі король вчинив жорстокий терор проти діячів революції і республіки. Він негайно відновив англійську церкву і почав повернення земельної власності лордам та церквам.

Проте буржуазні відносини вже вкоренились в економіку та соціальні відношенні країни. Тому пануючий клас та уряд держави були змушені пристосовуватися до капіталістичного шляху розвитку Англії.

В умовах монархічної реакції головною ареною політичної боротьби стає парламент. Карл ІІ повернув застарілу виборчу систему, яка забезпечувала більшість у парламенті великих землевласників. Незважаючи на це, в парламенті сформувались два політичних угрупування: торі – представники придворної аристократії, великою буржуазії та духовенства, які підримували короля; і віги – представники фінансової та промислової буржуазії, які були противниками короля. Виникнення парламентських угрупувань поклало початок буржуазній двопартійній системі правління як в Англії, так, згодом, і в інших буржуазниж державах.

Тривалий час віги були в опозиції. Певним успіхом вігів у боротьбі з проявами королівського свавілля стало прийняття парламентом «Акту про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнень за морями» (Habeas corpus act) 1679 р. Вінбув покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції. Але фактично закон набув значно більшого значення – став одним із конституційних документів, який містив у собі дієві гарантії недоторканності особи. Цей документ втілював у собі такі вимоги:

· презумпція невинуватості;

· дотримання законності при затриманні підозрюваного;

· швидкий і оперативний суд, який здійснювався за належною процедурою і за місцем правопорушення;

· відповідальність посадових осіб за недотримання закону[55].

Карл ІІ, намагаючись зробити парламент «кишеньковим», розпустив його в 1679 р. Почалось зближення королівської влади з Франціїєю, що не відповідало інтересам англійської буржуазії. На основі протидії цьому обидва парламентських угруповання на короткий термін об’єдналися і вчинили у 1688 р. династичний переворот, що ввійшов в історію під назвою «Славна революція». Парламент звинуватив Якова ІІ (1685–1688 рр.) у спробі відновити монархію, реставрувати католицизм, у результаті чого він був позбавлений влади. На його місце, в 1689 р. був коронований Вільгельм Оранський, штатгальтер Голландії.

Після славної революції парламент прийняв ряд законодавчих актів, які містили важливі конституційні положення. Так, у лютому 1689 р. був прийнятий Білль про права, який істотно обмежував королівську владу на користь парламенту, а саме:

· король не міг без згоди парламенту призупиняти закони;

· королю заборонялося призначати і збирати податки без дозволу парламенту;

· король не мав права збирати і утримувати армію без дозволу парламенту;

· вибори в парламент мали бути вільними;

· свобода слова, обговорень і прийняття актів у парламенті не повинні обмежуватися і піддаватися контролеві в якомусь іншому суді або місці, крім парламенту;

· парламент повинен складатися досить часто – кожні 3 роки (пізніше – 7 років).

Білль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом. Королівські витрати приймалися лише на один рік і щороку повинні були підтверджуватися парламенто.

Водночас деякі важливі конституційні аспекти відображення не знайшли. Так, не було змінене старе «дореволюційне» виборче право.

Білль став, по суті, конституцією Англії. Він заклав фундамент конституційної монархії, а Вільгельм Оранський став першим монархом, який одержав корону від парламенту. Англійський парламент став найвищим представницьким органом у державі.

Подальші основи конституції були закладені Актом про престолоспадкування 1701 р. У ньому важливе місце відводиться порядку спадкування престолу в державі після бездітних Вільгельма Оранського і його дружини. Ключовими в законі стали два положення, які уточнювали прерогативи найвищої державної влади. Одне з них встановлювало контрасигнатуру – процедуру, яка передбачала дійсність актів, виданих королем, за умови його підпису відповідним міністром. Отже, зросла політична роль міністрів, які, в свою чергу, могли бути притягнуті парламентом до відповідальності. Друге положення стосувалося встановлення принципу незмінюваності суддів (до цього часу судді призначалися і звільнялися королем). Відтепер судді призначалися короною, але усунуті з посади могли бути лише ухвалою обох палат парламенту. Тим самим судова влада відокремлювалася від виконавчої.

Таким чином, на межі ХVІІ–ХVІІІ ст. в Англії встановлюється конституційна монархія. Вона мала вигляд дуалістичної монархії, тобто такої, у якій існували два органи державної влади: законодавчий, представлений парламентом, і виконавчий, уособлений королем. В руках монарха залишалася сильна виконавча влада, відповідальний перед ним уряд і право абсолютного вето щодо актів парламенту.

 

4. Становлення парламентської монархії.Головними напрямами еволюції британської монархії протягом ХVІІІ ст. були:

· подальше обмеження королівської влади;

· затвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої та законодавчої влади – становлення «відповідального уряду».

Особливістю цих змін було те, що це фіксувалося не новими конституційними актами, а складалося у процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право формувати «уряд його Величності». Англійська конституція завдяки цьому набула рідкісної форми, тому що в якості джерел, крім актів парламенту та судових прецендентів, з’явилися конституційні звичаї – «конвенціональні норми».

Глава держави – монарх поступово перетворювався в номінального главу виконавчої влади. В 1707 р. припинило застосовуватися право короля на абсолютне вето на рішення парламенту. Під час правління Георга І (1714–1727 рр.) відбулися самовідсторонення короля від участі у справах, концентрація влади опинилась в руках прем’єр-міністра, кабінет почав працювати самостійно, але від імені його величності.

Змінилися взаємовідносини кабінету та парламенту:

· акти 1705–1707 рр. дозволили міністрам бути обраними до нижньої палати і тим самим представляти там кабінет міністрів;

· акти 1708–1715 рр. утвердили принцип формування кабінету на однопартійній основі. Партія, котра перемогла на парламентських виборах, формувала діючий кабінет, інша – утворювала парламентську опозицію і формувала т.з. «тіньовий кабінет»;

· в кінці ХVІІІ ст. був утверждений принцип, згідно якого, в разі втрати кабінетом міністрів довіри парламенту, він міг піти у відставку в повному складі (т.з. солідарна відповідальність) або розпустити палату общин і призначити нові вибори. Так виникла система взаємних стримувань палати і кабінету міністрів.

Отже, у ХVІІІ ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, в основі якої знаходилися дві базові риси британського парламентаризму, як партійне правління та регулярна зміна кабінету міністрів, залежно від схвалення його політики в палаті общин.

У 1832 р. в Ангілії відбулась парламентська реформа, яка знижувала майновий ценз і звеличувала загалу кількість виборців до 652 тис. осіб. Реформа не лише повисила політичну активність населення, але сформувала механізм відповідальності кабінету міністрів від виборців[56].

У 1835 р. була проведена реформа міського самоуправління: управління містом переходило до виборних міських рад; у виборах мали право брати участь усі особи обох статей, які сплачували податки; міська рада обирала мера міста терміном на 1 рік. Однак муніципальна реформа не зачепила управління графствами.

Чергова реформа місцевого управління відбулася у 1888 р. Були створені Ради міст та графств, переглянута система графств та деякі великі міста виділені в окремі графства. Радам графств були передані адміністративні повноваження мирових суддів. Таким чином, була створена самостійна система, яка діяла без адміністративної опіки центру.

У 1801 р., після унії з Шотландією (1707 р.), яка зберігала власну правову і судову систему, та унії з Ірландією (1801 р.), Англія отримала нову назву – «Об’єднане королівство Великобританії та Ірландії».

 

5. Розвиток буржуазного права і судочинства в Англії.Компроміс між буржуазією і дворянством обумовив збереження значних елементів дореволюційного феодального права. Післяреволюційний розвиток англійського права відбувався шляхом пристосування цього права до нового суспільного ладу. В Англії стало можливим і після революції зберегти форму феодального права, вкладаючи у нього буржуазний зміст.

Англійське загальне право не зафіксоване в якомусь офіційному акті, а складається з величезної кількості прецедентів, тобто судових рішень, які є обов’язковими для тотожних справ, що розглядаються іншими судами. Правові норми, сформульовані в судових рішеннях, можуть бути загальними і секціальними. Дія останніх обмежується територією, сферою регульованих відносин або категорією судових рішень. Судові преценденти є обов’язковими для судів нижчих і рівних із тими, які винесли рішення.

Англійське цивільне право не знає поділу речей на рухомі й нерухомі. Воно встановило інший поділ: а) реальна власність; б) особиста власність. До реальної власності англійське право відносить права на земельні ділянки, а також документи, в яких підтверджується право на землю. До особистої власності належать усі інші предмети і права: речі, які перебувають у володінні, авторські права, патентні права тощо.

Земельну власність найчастіше не продавали, а віддавали в оренду. Після закінчення строку оренди всі будинки, зведені на землі орендарем, ставали власністю хлібороба. Договірні зобов’язані в Англії були суворо регламентовані.

Одним із прикладів пристосування старих інститутів англійського права до нових умов є еволюція довіреного управління. Останнє виникає за умови, коли одна особа (власник) за договором передає своє майно в користування іншій особі. Остання виступає як власник стосовно третіх осіб. Керуючи ввіреним майном, вона несе повну відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями стосовно переданого майна та управління ним. За умов утворення монополій об’єднаними підприємствами ввірялося певній особі, яка добувала прибутки для власників.

Після буржуазної революції поряд з торговими компаніями почали виникати й акціонерні товариства. Аби призупинити біржові шахрайства, англійський парламент у 1720 р. прийняв закон, який забороняв подальше утворення акціонерних компаній без дозволу уряду.

Сімейно і спадкове право. Ці галузі права Англії найбільшою мірою зберегли стару форму. Лише 1836 р. в Англії було запроваджено цивільний шлюб. Але він не був обов’язковим: дозволялось укладати шлюб у церковній або цивільній формі. Верховенство чоловіка в сім’ї зберігалося в обох випадках. Йому належало право нагляду за дружиною, навіть право карати її. Майном сім’ї управляв і розпряджався чоловік. Діти до 21 року перебували під владою батька. Він мав право передавати майно дітей іншим особам. І все ж до сімейного права було внесено деякі зміни: пом’якшено владу чоловіка над дружиною і встановлено неповну майнову самостійність заміжньої жінки стосовно її особистого майна. Розлучення було введене в Англії в 1857 р. Для чоловіка припинення шлюбу розлученням було легшим, ніж для дружини.

Спадкове право Англії вирізнялося тим, що в ньому утвердився принип свободи заповіту. Особа, яка досягла 21-річного віку, могла заповідати своє майно будь-кому. Навідь найближчі родичі за наявності заповіту не могли отримати якоїсь частинити з майна померлого. У спадкуванні земельної власності збереглися середньовічні порядки. Земельні володіння переходили до родичів по висхідній лінії. Причому до спадкування залучався старший із спадкоємців одного ступеня.

Кримінальне право і процес. Англійське кримінальне право є одним із найбільш архаїчних. Зокрема, воно дотепер характеризується відсутністю кодифікованого законодавства. В основі англійського кримінального права лежить загальне право, тобто право, вироблене суддями. Це не просто звичаєве право, а судово-звичаєве право, засноване на конкретних судових прецедентах.

Після буржуазної революції в кримінальному праві збереглися численні феодальні правові положення, для яких характерна жорстокість покарання за незначні злочини. Активізація розвитку законодавства парламентом у галузі кримінального права спостерігалася в другій пол. ХІХ ст. У 1861 р. парламент видав низку актів, які встановлювали види відповідальності за кримінальні злочини: крадіжка, підроблення, пошкодження чужого майна, злочини проти монетної системи. Але, як і в середньовіччі, статусне право залишалося не тільки не кодифікованим, а й навіть не систематизованим.

Судова система і процесуальне право залишалися майже без змін. Існувала дореволюційна система юстиції:

1. вищі судові органи – суд королівської лави, палата загальних прохань і палата фінансового суду (в середині ХІХ ст. було засновано суди з розгляду справ про розлучення і позовів за заповітами);

2. нижчі судові органи – суди мирових суддів і суди сесій мирових суддів;

3. спеціальні судові органи – військові, духовні та університетські.

Процесуальне право Англії вирізняється, як і вся правова система, архаїчністю форми, обумовленої компромісним характером буржуазної революції. тільки 1772 р. було заборонено катування, а 1819 р. скасовано середньовічні ордалії. Важливими документами, які регламентують кримінальний процес в Англії, залишалися Велика хартія вольностей 1215 р. і «Habeas corpus act».


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 55; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Пояснення до термінів. Абсолютизмом (від лат. absolute – необмежений, безумовний) називається абсолютна необмежена монархія | Пояснення до термінів. Джентрі –середнє та дрібне дворянство в Англії XVI–XVII ст., яке пристосувалося до буржуазних умов; так зване «нове дворянство»
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2018 год. (0.037 сек.) Главная страница Случайная страница Контакты