ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА У ФРАНЦІЇ

План

1. Франція в кінці XVIII ст. Причини і початок буржуазної революції.

2. Формування буржуазної державності в ході революції 1789–1794 рр. Основні етапи революції.

3. Державно-правовий розвиток Франції у 1794–1814 рр. Кодекс Наполеона.

4. Трансформація державного устрою Франції від режиму Реставрації до проголошення ІІ Імперії (1814–1870 рр.).

5. Паризька Комуна та її державно-правова характеристика.

6. Встановлення Третьої республіки у Франції.

1. Франція в кінці XVIII ст. Причини буржуазної революції.Франція у другій пол. XVIII ст. представляла собою абсолютну монархію, яка знаходилась у стані глибокої соціально-політичної та економічної кризи. Населення країни складало приблизно 26 млн. чоловік, з яких 1% (270 тис. чол. – дворянство та духовенство) належало до привілейованого стану і не сплачувало ніяких податків. Основна маса населення було обкладена приблизно 7 тис. загальнодержавних та місцевих повинностей і податків. Нестерпно важко було селянам (23 млн. чол.), які тікали із сіл у міста, поповнюючи там армію бродяг.

Влада короля була безмежна. Король за власним розсудом розпоряджався скарбницею і майном підданих, призначав і зміщав міністрів і чиновників. Генеральні штати не скликалися з 1614 р., а управління державою здійснювалося за допомогою величезної бюрократичної машини, що підпорядковувалося лише королю. Все це потребувало величезних коштів, яких було обмаль. Саме в цей час королівська політика та марнотратство поставили Францію перед загрозою фінансового банкрутства.

Фінансове банкрутство була не єдиною причиною революції, їх було доволі багато – сваволя королівської влади, привілеї дворянства і духовенства, феодальні побори і непосильні податки, феодальна власність на землю, обмеження купівлі-продажу землі, численні внутрішні митниці і зростання незліченних митних зборів, цеховий лад і пов’язана з ним регламентація виробництва, королівські монополії в галузі торгівлі й мануфактур, політичне безправ’я, феодально-абсолютистська політика і діяльність церкви.

Прошарки буржуазії, підприємців зазнавали утисків внаслідок станово-корпоративних обмежень, свавілля і корупції у судово-адміністративній галузі. Саме буржуазія стала суспільною силою, яка була спроможна очолити боротьбу проти феодальної системи.

Готовність до політичних дій поєднувалася у буржуазії з її ідеологічною платформою, якою стали ідеї просвітителів XVIII ст. (Руссо, Монтеск’є, Вольтера та ін.) Французькі революціонери не тільки набули досвіду англійської та американської революції, але й володіли досить чіткою програмою боротьби за демократію, а політичні лозунги революції («свобода», «рівність», «братерство») були зрозумілими і доступними простому народу[72].

Початок революції. В 1789 р., щоб поповнити скарбницю і запобігти банкротству, король Людовик XVI звернувся до Генеральних штатів в надії дістати від них згоду на введення нових податків. Кількість делегатів від третього стану була подвоєна, однак ця обставина не мала істотного значення, оскільки за старовинним звичаєм кожний стан мав один голос. У травні 1789 р. після відкриття генеральних штатів делегати третього стану, до яких приєдналася частина делегатів від інших станів, виявили непокору королю. Розглядаючи себе як представників всієї нації. Бунтівні депутати організувалися спочатку в Національні (червень 1789 р.), а потім (липень 1789 р.) в Установчі збори, тим самим взявши на себе місію створювати нові політичні й державно-правові інститути, розробляти й затверджувати Конституцію.

Спроба короля розігнати депутатів обернулася повстанням парижан. 14 липня 1789 р. вони штурмували символ королівського абсолютизму фортецю-тюрму Бастилію. Революція охопила всю Францію.

2. Формування буржуазної державності в ході революції 1789–1794 рр. Основні етапи революції.Французька революція мала кілька етапів. На першому етапі революції (14 липня 1789 р. – 10 серпня 1792 р.) буржуазія в особі конституціоналістів, які посідали більшість в Установчих зборах, йде на компроміс із дворянством. Політичним відображенням його стало встановлення в державі конституційної монархії, котра отримала правове оформлення у «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р. та Конституція 1791 р.

Декларація спиралася на положення теорії природного права і починалася з преамбули, містила ідеологічне обґрунтування вчення про невід’ємні права кожної людської особистості, даровані їй самою природою.

У першій статті зазначалося: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах». Цим підкреслювалося скасування будь-яких станових привілеїв. Метою держави проголошувалося забезпечення природних прав людини, до яких, передусім, належали свобода, власність, опір гнобленню та безпека.

У Декларації прямо не згадувалося про форму правління, але йшлося про те, що «джерело суверенітету ґрунтується, власне, в нації» (ст. 3), і що жодна корпорація та окрема людина не можуть мати у своєму розпорядженні владу, яка не виходить явно від нації. Вища законодавча влада доручалася представницькому органові, який повинен був виражати волю народу. Стаття №6 буквально формулювала: «Закон є виразом загальної волі».

Один із пунктів (ст. 7, 9) Декларації містив принцип обґрунтованого арешту, здійснюваного лише на підставі відповідного закону. Він закріпив одну з найважливіших процесуальних гарантій. Декларація встановила принцип презумпції невинуватості, на противагу феодальному праву з його презумпцією винуватості.

Вперше в історії було проголошено такі громадянські права, як свобода слова, свобода совісті, свобода преси. У ст. 17 сформований найважливіший принцип буржуазного права – недоторканність приватної власності.

На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів Установчих зборів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена національним майном і підлягала продажу з торгів. Вплив церкви істотно зменшився. Вона була поставлена під контроль держави.

Відповідно до нового адміністративного поділу Франція мала 83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун. Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі, та інше. Скасовувався становий поділ громадян, усі дворянські титули й звання, середньовічні цехи.

У листопаді 1791 р. на основі Декларації прав людини і громадянина було розроблено і прийнято першу в історії Франції Конституцію. Вона закріпила політичне панування великої буржуазії, яка пішла на певний компроміс із дворянством, установивши у Франції конституційну монархію.

Законодавча влада належала однопалатним Національним збором. Король не мав права розпускати ці збори. Їх депутати мали право недоторканності. До компетенції Національних зборів було віднесено законодавство, заснування нових державних посад, вищу фінансову політику, вирішення питання війни і миру.

Виконавча влада відповідно до Конституції вручалася королю. При цьому підкреслювалося, що «король править лише на підставі закону, і лише ім’ям закону він може вимагати покори». Місцеві органи управління були виборними. Суд оголошувався незалежним від законодавчої та виконавчої влади. Було введено цензове виборче право.

Порівняно з Декларацією прав людини і громадянина Конституція 1791 р. являла собою крок назад, оскільки вона відходила від демократичних принципів у питанні правління. Рівність усіх перед законом, проголошена в Декларації, відкрито була замінена в Конституції політичною нерівністю (запроваджено високий майновий ценз).

Здобувши владу, політичні права, велика буржуазія стала вважати обтяжливим тиск демократичних верст населення. Ще у жовтні 1789 р. було прийнято декрет, згідно з яким дозволялось застосовувати збройні сили для придушення народних виступів. У червні 1791 р. набрав чинності закон Ле-Шапел’є, що заборонив під страхом великого штрафу або тюремного ув’язнення створення профспілок, проведення страйків.

Влітку 1792 р. проти революційної Франції були кинуті об’єднані війська Австрії і Пруссії. Розпочався період революційних воєн. З іншого боку, в самій країні готувалися контрреволюційні змови прихильників монархії. Особливо загострена політична ситуація склалася в Парижі, якому загрожували вторгнення коаліційних армій і внутрішня смута. Народне повстання 10 серпня 1792 р. передало владу до рук Паризької комуни. Король Людовик XVI був звинувачений у контрреволюційній змові проти революційного народу. Цими подіями завершився період конституційної монархії.

Другий етап (10 серпня 1792 р. – 2 червня 1793 р.) характеризується подальшим наростанням і розширенням соціальної бази революції, народного руху в цілому. Влада переходить до рук жирондистів – радикальних кіл торгово-промислової буржуазії. За підтримки повсталих мас Франція вперше проголошується республікою, зміцнюються позиції революційної демократії.

Антиконституційний переворот 19 серпня поставив на чолі держави новий орган влади – Національний конвент, обраний на основі загального (для чоловіків) виборчого права. У ході виборів більшість отримала партія жирондистів. Оскільки королівська влада перестала функціонувати, прерогативи виконавчої влади були передані Тимчасовому виконавчому комітетові. Актом від 21 вересня 1792 р. Конвент скасував королівську владу, а 22 вересня цього самого року Франція проголошується республікою. Під тиском революційних мас Конвент засудив Людовика XVI до страти, яка відбулась у грудні 1792 р.

Зміна влади призвела до політичного стану, подібного до попереднього періоду. Виражаючи інтереси торгово-промислової буржуазії, жирондисти намагалися не допустити подальшого поглиблення революції. І лише із страху перед повсталим народом жирондисти погодились провести поділ общинних земель, здати в оренду або продати землі емігрантів. Скасовувалась власність на землю тих, хто не міг довести законність свого володіння. Був прийнятий аграрний закон, який скасовував викуп селянами феодальних повинностей.

Вже через кілька місяців правління жирондистів у країні знову загострюється політична криза. Вона була викликана половинчастим характером аграрних перетворень (селяни вимагали скасування всіх феодальних відносин). Гостро відчувалася нестача продовольства. В Парижі почався голод. До цього додалися повстання і заколоти різноманітного спрямування, хаос і безладдя. Давалася взнаки і зовнішня агресія. Французька армія відступала. Жирондисти відкрито стали на шлях репресій. Зокрема, у березні 1793 р. Конвент приймає закон, який передбачав смертну кару за пропаганду зрівняльного землекористування. Влаштовуються гучні судові розправи над політичними противниками. Чергове повстання в Парижі 2 червня 1793 р. призвело до переходу влади до рук якобінської партії.

Третій етап революції (2 червня 1793 р. – 27 липня 1794 р.) є останнім етапом французької революції, в якому до влади приходить дрібнобуржуазний елемент (якобінці). Остаточно ліквідовуються залишки феодальних відносин і утверджується диктаторський революційно-демократичний режим, який створив умови для подальшого розвитку капіталістичних відносин і буржуазної державності.

Якобінці почали своє правління з видання закону про продаж селянам землі, конфіскованої у феодалів. Слідом за ним вийшов акт про ліквідацію всіх феодальних повинностей. Цим самим якобінці заручилися підтримкою більшості населення країни і створили правову основу перетворення селянства на дрібних приватних власників.

За час правління якобінського Конвенту було видано два найважливіші документи: Декларація прав людини і громадянина 1793 р. і Конституцію 1793 р. Нова «Декларація» на відмінну від Декларації 1789 р. своєю теоретичною основою мала вчення Руссо про народний суверенітет. Будь-яке зазіхання на суверенітет народу, в «Декларації» 1793 р., карається смертю. Народу належить право перегляду чи зміни своєї конституції.

Декларація 1793 р. проголошувала мету суспільства – загальне благо і щастя, а уряд в державі покликаний забезпечувати людині можливість користуватися її природними і невід’ємними правами. Дається визначення власності як права розпоряджатися, користуватися на свій розсуд своїм майном, прибутками і плодами праці.

Допускалася свобода зборів, совісті, але замовчувалося про свободу спілок. Новим було право колективних петицій. Важливим положенням був обов’язок суспільства надати притулок і створити гідні для людини умови для життя неімущим і непрацездатним. Крім того, в «Декларації» мали місце принципово нові за своїм змістом статті: заборона під страхом смерті монархії; право народу на революцію.

Повторюється положення «Декларації» 1789 р. про принципи кримінального права, судочинства, гарантії недоторканності особи. Однак відразу робляться суттєві доповнення: закон, який карає за проступки, вчинені до його виходу, оголошується тиранічним, а надання закону зворотної сили вважається злочином. Порушення процесуальних форм законодавства при звинуваченні, затриманні або ув’язненні громадянина дає право на опір таким діям аж до застосування сили.

Конституція 1793 р. проголошувала, що за формою державного устрою Франція є єдиною і неподільною, тобто унітарною, державою. Законодавча влада належала Законодавчому корпусу, депутати якого користувалися недоторканністю. Він формувався прямим голосуванням народу по кантонам.Виконавча влада вручалася Виконавчій раді у складі 24 осіб, обраних Законодавчим корпусом. Встановлювалася виборність місцевих органів влади. Виборче право було демократичнішим, ніж за попередньою конституцією: воно надавалося кожному громадянинові з 21 річного віку, який проживав у кантоні не менше 6 місяців і жив за рахунок власної праці. Однак жінки і прислуга позбавлялися виборчого права. Процедура виборів була спрощена і за бажанням громадянина могла мати вигляд відкритого голосування або шляхом подання записок. Значно розширився розділ про цивільні права і свободи. Конституція проголосила рівність, свободу та безпеку громадян, свободу совісті, необмежену свободу преси, зборів.

Якобінська «Декларація» і Конституція були радикальними по духу й за формою актами французької буржуазної революції. Проте, в складних зовнішньополітичних обставинах вони лише залишилися пам’ятками права Франції й не стали діючими законодавчими актами.

Сам механізм якобінської диктатури відзначався простотою і чіткістю. Найвищим органом державної влади залишався Конвент, якому надавалися законодавчі повноваження. Він же зосередив і всю верховну виконавчу владу. Тим самим було конституйовано, що революційний уряд не знає поділу влади. Управління країною здійснювалося за допомоги різних комітетів і комісій.

Робочим ядром влади, центром управління став Комітет громадського порятунку, який здійснював урядову владу в системі революційної диктатури. Його склад у кількості від 9 до 16 осіб щомісячно перебирався Конвентом. Він посідав провідне місце серед інших Комітетів і мав досить широкі повноваження – від дипломатичних до адміністративних. Комітет очолював один із вождів якобінської партії М. Робесп’єр.

Структурною частиною революційного уряду був Комітет громадської безпеки, який теж обирався Конвентом і щомісячно перед ним звітував. Він підпорядковувався Комітету громадського порятунку, керував поліцією і вів боротьбу з контрреволюцією. Роль комітету різко зросла після вересня 1793 р. коли був прийнятий «Декрет про підозрілих». Він оголошував підозрілими всіх, хто не міг надати достатніх доказів своєї революційності, або тих, хто не міг довести, на які кошти він живе. Декрет предписував арештовувати всіх підозрілих. Якщо на них мали обвинувачувальні матеріали, арештовані підлягали суду. Якщо ж їх не було, такі особи залишалися під арештом на невизначений термін.

Для суду над ворогами республіки навесні 1793 р. ще жирондистами, був заснований Революційний трибунал. Судді, присяжні засідателі, громадянські обвинувачі призначалися Конвентом. Процедура судочинства в трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю. До червня 1794 р. за вироком революційного трибуналу було страчено 2607 осіб.

В червні 1794 р. Конвент прийняв декрет «Про ворогів народу», який ще більше спрощував судову процедуру. Відкидалися будь-які демократичні основи судочинства. Звинувачений допитувався лише на судовому засіданні у присутності присяжних і публіки. Він позбавлявся права на захист. При винесенні вироку присяжні керувалися лише власною совістю і «революційною свідомістю». За злочини, які підлягали суду Революційного трибуналу, виносився виправдувальний вирок або смертна кара. За цим декретам за 48 днів диктатури було страчено 1350 осіб. В загалі, під час якобінського терору було піддано смерті 16,5 тис чол.[73]

У березні 1794 р. Конвент прийняв Вантозькі закони, яки передбачали безкоштовну роздачу бідним власності контрреволюціонерів.

Якобінці реорганізували армію. Вона формувалась на демократичних засадах. В серпні 1793 р. був прийнятий декрет, який вперше в історії ввів загальну військову повинність.

Влітку 1794 р. коли в результаті перемог революційних армій зникла безпосередня небезпека для революції, а завдання буржуазно-демократичних перетворень були в цілому вирішені, все яскравіше стали виявлятися внутрішні суперечності якобінської диктатури. Буржуазію не влаштовували запроваджені якобінцями обмеження у сфери підприємництва. Вона не бажала дальшого продовження якобінського терору. Приватновласницьке селянство, отримавши в ході революції очікувану землю, стало відвертатися від якобінців. Воно бажало порядку і стабільності. До цього ж прагнули міські низи.

У результаті розбіжностей відбувся розкол в якобінському блоці. У Конвенті визріла контрреволюційна змова. 27 липня 1794 р. (9 термідора за якобінським календарем) стався заколот, що призвів до падіння якобінської диктатури. Цими подіями завершилася французька буржуазна революція (1789–1794 рр.).

3. Державно-правовий розвиток Франції у 1794–1814 рр. Кодекс Наполеона.Державний переворот 9 термідора 1794 р. дав великій буржуазії можливість ліквідувати демократичні інститути. Почалася термідоріанська реакція.

У 1795 р. прийнято нову Конституцію, за якою найвищим органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, котрийскладався з двох палат – Ради старійшин (верхня палата) і Ради п’ятисот (нижня палата). Законопроекти складала Рада п’ятисот, а верхня палата їх затверджувала або відхиляла. Вводились двоступеневі вибори, відновлювались майновий і віковий цензи для виборців – з 25-річного віку, які володіли майном.

Виконавча влада вручалася Директорії у складі 5 осіб, яка призначалася Радою старійшин з кандидатів, висунутих Радою п’ятисот. Щорічно відбувалася ротація складу Директорії на одну особу. Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Директорія, то форма правління дістала назву директоріальна республіка.

Відверта корупція, яка вразила правлячі кола, погіршила і без того важке фінансове становище республіки. Директорія не була здатна вирішувати ті проблеми, які постали перед суспільством. Зберігалася небезпека монархічної, феодальної реставрації та нового революційного вибуху мас, викликаного тяжким станом міських низів та відродженням якобінських ідей. Непослідовність політики Директорії, яка боролася то проти якобінців, то проти дворян-емігрантів, робила ситуацію у Франції непередбачуваною. Свій політичний порятунок правлячі сили вбачали у встановленні такої форми правління, за якої державу б очолила «сильна особистість», котра б не зупинилася ні перед чим задля захисту влади і власників. У встановленні сильної влади була зацікавлена і частина селянства, яка отримала в ході революції землю у власність.

9 листопада 1799 р. (18 брюмера) група заколотників, яких підтримала армія, на чолі з генералом Бонапартом здійснила переворот, ліквідувала Директорію та інші конституційні органи. Влада у Франції перейшла до Колегії трьох консулів – Бонапарта та двох колишніх членів Директорії – Сиєйса та Роже Дюко. Встановлений у державі режим консульства фактично був військовою диктатурою.

Будучи тверезим політиком Бонапарт ясно розумів, що військова диктатура може мати право на існування за умови її прикриття певними конституційними формами. У грудні 1799 р. за його ініціативи на плебісциті було прийнято чергову Конституцію Франції, яка закріпила режим консульства в країні.

В Конституції 1799 р. відсутні статті про політичні свободи, але вона гарантувала буржуазії та селянству приватну власність, здобуту за роки революції. Передбачалась спеціальні пенсії, пільги для поранених воїнів та членів їх родин.

Конституція скасувала майновий виборчий ценз, але введено нею загальне виборче право було дуже своєрідним. Усі громадяни (чоловіки), що досягли 21 року і проживали в даному окрузі один рік, мали право брати участь в обранні комунального списку (одна десята частина всіх громадян округу). Всі, хто увійшов до комунальних списків, за тією самою пропорцією обирали департаментським списком. І нарешті, одна десята цих громадян обиралася «для виконання національних функцій». Вони були кандидатами на державні посади. Обрання членів законодавчих зборів, консулів і членів Верховного суду надавалося Сенату.

На вершині влади опинився уряд, що складався з трьох консулів, з терміном повноважень у 10 років. Перший консул (Наполеон) наділявся виключними повноваженнями, другій і третій – дорадчими функціями. Бонапарту надавалося право призначати і звільняти з посад членів Державної ради, міністрів, послів, вищих офіцерів. Він же призначав (без права звільнення) суддів, чиновників у департаменти.

Конституція 1799 р. виходила з розщеплення законодавчого процесу. Законодавча ініціатива належала першому консулу. Під його керівництвом Державна рада розробляла законопроект і передавала його в Трибунал. Після обговорення законопроект з Трибунату переходив до Законодавчого корпусу, який голосував «за» або «проти». Прийнятий законопроект перевірявся Охоронним сенатом, після чого знов переходив до першого консула, який обнародував його. Такою довготривалою процедурою прийняття законів переслідувалася двояка мета. З одного боку, прикривався диктаторський режим консульства, а з іншого – унеможливлювалася опозиція диктатору з боку законодавчої влади.

У 1801 р. Наполеон підписав угоду з Папою Римським. Католицизм проголошувався релігією «переважної більшості французького народу», а Римо-католицька церква була включена в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.

Протягом 1802–1803 рр. наполеонівська армія провела низку переможних операцій проти своїх сусідів, внаслідок чого збільшилася територія держави і була встановлена воєнно-політична гегемонія Франції в Європі. Розпочалася доба наполеонівських воєн (1803–1815 рр.).

Продемонструвавши респектабельним колам переваги сильного уряду, створивши своїми успішними військовими походами сприятливі умови для промислового розвитку Франції, Бонапарт підготував необхідний політичний клімат для остаточної ліквідації республіканського ладу. В 1802 р. він був проголошений довічним консулом, а в 1804 р. – імператором. Розпочався період Першої імперії, який тривав до 1814 р.

Під час Першої імперії у Франції в основному завершився процес становлення сучасної, побудованої на раціоналістичних засадах держави, яка звільнилася від теологічного та станового спадку. Ця держава була створена Наполеоном на основі бюрократичної централізації, громадської служби та відданості чиновників імператору.

Не останню роль в утверджені імперії зіграла централізована поліцейська система. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах призначалися міністром поліції і працювали під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції. Важлива роль відводилася воєнізованому поліцейському з’єднанню – корпусу жандармів, який був підпорядкований військовому міністру. У разі потреби загони жандармів передавалися у розпорядження міністра внутрішніх справ.

Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З’явилися Цивільний кодекс 1804 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р., Кримінальний кодекс 1810 р.

Створення єдиної національної правової системи французька буржуазія вважала головним завданням революції. Ця мета була здійснена під час правління Наполеона. Особливу увагу буржуазія звертала на створення Цивільного кодексу, розробка якого почалась ще у 1790 р. Цей кодекс ввійшов в історію під назвою Кодексу Наполеона і займав центральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулювали найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства.

Кодекс закріпив ліквідацію феодальних відносин – і в цьому його прогресивне значення. В основу кодексу було покладено принципи формально рівної правоздатності всіх громадян і необмеженої приватної власності. Це приводило до свободи підприємництва, а на селі – до закріплення права власності селян на землі.

Цей кодекс (у першому виданні в ньому налічувалася 2281 стаття) виходив із поділу приватного права на цивільне й торгове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і регулюванню торгових угод, навіть за участі не купців (торговим правом регулювалися, наприклад, відносини за векселем). Отже, Кодекс Наполеона охоплював лише відносини цивільно-правові у вузькому розумінні цього слова, тобто приватноправові.

Кодекс складався зі вступного титулу і трьох книг. У невеличкій вступній частині викладено порядок дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що стосувалися набуття чинності й застосування правових норм. У складі кодексу можна побачити принципи побудови римського права: особи, речі, зобов’язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву інституційної.

Книга перша Кодексу мала назву «Про осіб». Вона запровадила такі принципи буржуазії, як рівність і свобода, у сфері регулювання майнових відносин, переклала буржуазні уявлення про рівність на мову цивільно-правових норм. Втім, здійснення громадянських прав залежала від громадянства, яке надавалася «конституційним законом».[74]

Характерною рисою Кодексу було те, що в усіх його положеннях, де йшлося про осіб як про носіїв цивільних прав, малися на увазі окремі індивіди (фізичні особи), а не колективи (юридичні особи). Поняття юридичної особи взагалі невідоме Кодексові Наполеона. Законодавець не вважав за потрібне надавати особливі права на участь у цивільному обігу об’єднанням осіб.

Хоча Кодекс ґрунтувався на прогресивній буржуазній ідеї універсальності цивільних прав, він відновлював окремі інститути феодальної епохи, скасовані революцією. Так, кодекс передбачав використання «цивільної смерті» як міри кримінального покарання. «Цивільна смерть» означала, що засуджений втрачав право власності на все майно, яким він володів. Це майно переходило до законних спадкоємців так само, як у випадку, коли б він помер природним чином та без заповіту. У Кодексі передбачалася низка обмежень цивільних прав жінок. Наприклад, жінки не могли бути свідками, запрошеними для складання актів цивільного стану.

У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. Тут Кодекс робив особливо помітний крок назад порівняно із законодавством періоду революції, коли було декларовано важливі особисті й майнові права жінок, послаблено батьківську владу над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення римського права і феодального звичаєвого права. Кодекс відкрито закріплював панівне становище чоловіка в сім’ї, поблажливо ставився до моральної розбещеності чоловіка, закріплював владу чоловіка над особистістю дружини та владу батька над дітьми. Чоловік – глава сім’ї, воля якого визначала весь лад сім’ї та який об’єднував у своїх руках усе сімейне майно. Дружина була зобов’язана жити разом з чоловіком і слідувати за ним, якщо він змінить місце проживання. Нерівноправність жінки виявлялась і в її майновому становищі в сім’ї. За загальним правилом, передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини. Але за ст. 1421 «чоловік один управляє майном, яке входить у спільність. Він може його продавати, відчужувати і встановити на нього іпотеку без участі дружини». Дружина не могла відчужувати і набувати майно, виступати в суді без дозволу чоловіка.

Майнові відносини подружжя визначалися шлюбним договором, який укладався до здійснення шлюбу. Кодекс установлював ряд режимів майнових відносин – на вибір майбутнього подружжя. Але, за загальним правилом, якщо в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходило у власність чоловіка, і останній розпоряджався прибутками від цього майна.

Розлучення припускалося лише в суворо визначених випадках (порушення подружньої вірності, тяжкі образи та ін.) Якщо чоловік міг вимагати розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230). Цю принизливу для жінок умову було скасовано лише в 1884 р.

Що стосується відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові. До матері ця влада переходила – та й то з обмеженнями – лише після припинення шлюбу або в деяких випадках зловживання батьком владою. Діти перебували під владою батька до повноліття (сини – до 25 років, дочки – до 21 року), без згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім. Якщо батько «мав дуже серйозні приводи до невдоволення поводженням» дитини, він міг позбавити її свободи строком до 1 місяця, якщо дитина не досягла 16-літнього віку, і на строк до 6 місяців, якщо дитина досягла 16 років. Батько управляв майном дітей і мав з нього прибутки. Кодекс заборонив пошуки батьківства.

Але кодекс містив і прогресивні положення, зокрема передав реєстрацію шлюбу із сфери церковної права до сфери державного регулювання.

Друга книга Кодексу – «Про майно і різні видозміни власності», присвячена регламентації майнових прав, також виходила з класичного римського поділу: право власності, узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут посідав інститут власності. Власність, закріплена в Кодексі Наполеона, являє собою за суттю приватнокапіталістичну власність, яка давала буржуа необмежене право на розпорядження своїм майном, на одержання прибутку і земельної ренти.

В основі всього Кодексу лежала необмежена приватна власність як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законом і регламентами». Власність на річ надає право не все, що ця річ виробляє. Власність на землю включає в себе власність на те, що перебуває під землею і над землею. Практично для того часу це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, вичавлених на його ділянці. Це положення було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави в цілому, а також для промисловців, і 1810 р. вони домоглися його скасування.

Кодекс являв собою подальший розвиток і підтвердження виражених іще в конституційних документах революції положень про «святенність» і «недоторканність» приватної власності. Стаття 545 зазначає: «Ніхто не може бути примушеним до уступлення своєї власності і за справедливе й попереднє відшкодування».

Речі за Кодексом поділялися на рухомі й нерухомі. Цей поділ відображав той етап розвитку капіталістичного суспільства, коли нерухомість становила велику цінність для окремого підприємця і класу капіталістів у цілому, а тому потребувала особливого правового режиму і захисту. Так, розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними формальностями і складностями.

Спробою законодавця пом’якшити суперечності, що виникали у зіткненні інтересів окремих приватних власників, стало встановлення ряду сервітутів: про загальну стіну, про право проходу тощо.

Третя, найбільша за обсягом книга «Про різні засоби, якими набувається власність» містила правила, які регулювали придбання власності. Сюди належало спадкування – за законом і за заповітом, договором. Тут же викладено майнові відносини подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов’язання. Сам Кодекс у ст.711 дав перелік способів, якими набувалася власність: «Власність на майно набувається і передається спадкуванням даруванням між живими або за заповітом і на підставі зобов’язань».

Кодекс закріпив скасування феодальних принципів спадкування у французькому праві. Відповідно до ст. 732, «закон у визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи, ні походження майна». Спадкоємцями померлого ставали в наступній послідовності: діти та інші родичі. Найближчі ступені споріднення не допускали спадкування з боку більш віддалених. Родичі далі дванадцятого ступеня споріднення не успадкували.

Позашлюбні діти могли спадкувати лише в тому разі, якщо були визнані в законному порядку, причому майно матері й батька, але не інших родичів. Позашлюбні діти не могли також одержувати майно даруванням або за заповітом більше того, що їм дозволялося отримати за загальними правилами.

Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, які нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не міг перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідала, лишала після смерті одну законну дитину, третини майна – якщо залишалося двоє дітей, чверті – якщо в померлого троє чи більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилося між ними порівну незалежно від віку і статі.

Основну увагу у третій книзі законодавець приділив зобов’язальним, передусім договірним, відносинам. Зобов’язанням із правопорушень у Кодексі присвячено порівняно мало статей. Що ж стосується договірного права, яке регулювало відносини, пов’язані з капіталістичним обміном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у гранично чіткій формі. Ясні й визначені положення договірного права, починаючи від загальних умов дійсності угод і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією окремих договірних відносин, були значною мірою успадковані від римського права.

Французький законодавець запозичив з римського права і розвинув у Кодексі ідею про формальну рівність сторін договору, про автономію індивідуальної волі. Згода сторін була необхідною умовою дійсності договору. Причому за ст. 1119 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо вона була вимушена насильством або досягнута обманом».

Характерно, що в Кодексі Наполеона майже не було статей, які регулювали би відносини між господарями і робітниками.

У Кодексі містилися чіткі положення стосовно умов укладання, змісту та інших особливостей окремих договорів: купівлі-продажу, міни, найму, товариства, позички тощо. Фіксація цих загальних положень у законі та безумовна підтримка їх у подальшій судовій практиці не означали обмеження свободи приватного власника в розпорядженні своїм майном. Кодекс установив найширші рамки, в межах яких будь-який власник мав повну свободу дій, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів.

Цивільний Кодекс Наполеона набув значної популярності за межами Франції. Він справив величезний вплив на формування і розвиток права інших буржуазних держав. У 1804 р. Кодекс запровадили в Бельгії та П’ємонті; 1806 р. – у Баварії; 1808 р. – у Бадені і Польщі. Кодекс також справив сильний вплив на цивільне законодавство Румунії, Греції, Швейцарії, Іспанії, Португалії, Італії, Гаїті, Еквадору, Колумбії, Чилі тощо.

Після поразки у війні і вступу союзників до Парижу в 1814 р. Наполеон І був арештований і засланий на о. Ельбу. Династія Бурбонів була реставрована. На престол вступив Людовік XVIII.

4. Трансформація державного устрою Франції від режиму Реставрації до проголошення ІІ Імперії (1814–1870 рр.). Історії Франції з 1814–1870 рр. умовно поділяють на чотири періоди:

· перший (1814–1830 рр.) – період Реставрації монархії, де на основі тимчасового союзу дворянства і буржуазії була встановлена парламентська монархія;

· другий період (1830–1848 рр.) – до влади приходить фінансова олігархія, яка встановлює у Франції конституційну монархію;

· третій період (1848–1852 рр.) – утвердження Другої республіки;

· четвертий період (1852–1870 рр.) – встановлення авторитарного режиму – Другої імперії, де влада впроваджувала політику бонапартизму.

Перший період. В червні 1814 р. король октроював (дарував) французькому народу Хартію, згідно з якою за формою правління Франція стала конституційною монархією. Повернення монархії та емігрантів страшило буржуазію і селянство, які придбали землю за часів революції і побоювалися втратити її. В цих мовах, наступного року Наполеону вдалося втекти з острова і за підтримки армії вступити до Парижу, де він протримався при владі рівно 100 днів. Після цього його було усунуто від влади, і Бурбони повернулися до столиці.

Відповідно до конституційної Хартії 1814 р. монарх наділяв себе великими повноваженнями. Він був главою держави і головнокомандуючим армії, йому були підпорядковані міністри, він призначав і усував чиновників, без підпису короля не набирали чинності закони та ін.

Законодавча влада належала двопалатному парламенту: нижня – палата депутатів, верхня – палата перів. Нижня палата обиралася, а верхня – призначалася королем. До того ж, він мав право призначати перів довічно чи навіть спадково. Палата депутатів обиралася на 5 років. Виборчі права мали французи старші 35 років, що сплачували прямий податок у розмірі 300 франків. Депутат повинен був досягти 40-літнього віку і сплачувати прямий податок у розмірі 1000 франків.

Отже, передбачена Хартією 1814 р. королівська влада не означала відродження абсолютної монархії. Режим Реставрації був тимчасовим союзом дворянства і великої буржуазії.

Тисячі республіканців були знищені, загнані в тюрми, заслані на каторгу. В 1825 р. наступним королем Карлом Х видано закон про святотатство, згідно з яким проступки проти церкви карались смертю з попереднім відрубуванням руки. Вийшов закон про виплату емігрантам величезної грошової компенсації за втрачені землі (1 млрд. франків). Буржуазія відсувалася від влади.

Другий період. У липні 1830 р. Карл Х йде на ліквідацію конституційного режиму, з метою відновити абсолютну монархію. Він видає серію ордонансів, які відверто порушували Хартію 1814 р. Розпускалася щойно обрана палата депутатів, вдвічі була зменшена кількість її членів, ще звужувалося виборче право, ліквідувалася «свобода друку і зборів».

У результаті відбулася липнева революція, яка повалила режим Реставрації. Була створена конституційна монархія, головну роль в якій відігравала фінансова аристократія. Королем було проголошено Луї Філіппа Орлеанського.

Король присягає новій конституції, основу якої склала Хартія 1814 р., до якої були внесені певні зміни, як, наприклад: скасоване спадкове перство, розширені права палати депутатів, очищений від реакційного дворянства державний апарат, обмежено духівництва і т.д. Були також переглянуті цензи на виборах у палату депутатів. Тепер віковий ценз становив: для виборців 25 років, для депутатів – 30. Нижчим став і майновий ценз: відповідно 200 і 500 франків прямого податку. В наслідок цього виборче право отримали 250 тис. із 33 млн. чоловік[75].

Після революції 1830 р. Франція набула лише зовнішніх ознак парламентської монархії. Роль дворянства в політичному житті стала другорядною. Реальна влада остаточно була зосереджена в руках буржуазії. Але в 40-х роках опозиція, серед робітників і селян, дрібної буржуазії, до цьому режиму зросла.

Третій період. Революція 1830 р. не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуація ускладнювали фінансова криза 1847 р., неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку.

У лютому 1848 р. в Парижі відбулася демонстрація на підтримку виборчої реформи, яка перетворилася в революцію. Король Луї Філіп був вимушений відректися від престолу, і країна була проголошена республікою. Розпочалася доба Другої республіки.

У листопаді 1848 р. приймається нова Конституція, яка проголошує принципи суверенітету, свободи, рівності, братерства, а основами – сім’я, праця, власність, громадянський порядок. Поділ властей визнавався першою умовою існування уряду. Найвищим органом влади стають однопалатні Національні (Законодавчі) збори з терміном повноваження 3 роки. Виконавча влада належала президенту, який обирався на 4 роки без права переобрання на новий термін. Також була утворена Державна рада, члени якої призначалися національними зборами на 6 років. До її компетенції належав попередній розгляд законопроектів. Запроваджувалося загальне (для чоловіків з 25 років) виборне право. Новий уряд увів 10-годинний робочий день і обіцяв гарантувати трудящим право на працю.

Президент Другої республіки Луї Наполеон у грудні 1751 р. спираючись на армію, розпустив Національні збори. В країні встановився відкритий терор.

Четвертий період. У січні 1852 р. набула чинності нова Конституція, згідно з якою вся повнота влади переходила до президента, якого обирали на 10 років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові особи приносять йому присягу на вірність. Ключову роль відігравав президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна рада, Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан облоги, видавав декрети і затверджував закони. Після проведення плебісциту у грудні 1852 р. Бонапарт оголосив себе імператором, під ім’ям Наполеона ІІІ. Розпочався період Другої імперії (1852–1870 рр.).

Буржуазно-демократичні свободи були знищені, республіканців піддано переслідуванням, місцеве самоврядування скасоване, парламентська система зведена до нуля. Державний лад Франції набирав все більш авторитарного характеру. Щоб утримати свою владу Наполеон ІІІ вимушений був лавірувати між робітниками і буржуазією. Він скасував закон Ле-Шапел’є. І з іншого боку надавав великі пільги буржуазії. [76]

Політичний авантюризм Наполеона ІІІ призвів до війни з Пруссією (1870–1871 рр.), поразки і капітуляції французької армії і падіння Другої імперії.

5. Паризька Комуна та її державно-правова характеристика.В вересні 1870 р. збройні загони Національної гвардії проголосили Францію республікою. До влади прийшли діячі буржуазно-ліберальної опозиції із Законодавчого корпусу, які перебували у Версалі. А тим часом у Парижі створюється Центральний комітет Національної гвардії, який став діяти незалежно від уряду, набувши статусу революційного комітету.

У січні 1871 р. уряд укладає з Пруссією перемир’я, призначає вибори до Національних зборів з тим, щоб домогтися від парламенту згоди на підписання принизливого миру з німцями. Одночасно з цим військова рада на чолі з новим прем’єр-міністром А.Тьєром прийняла рішення силою зброї придушити бунтівний Париж. У березні 1871 р. розпочався наступ урядових військ на столицю, однак більша їх частина перейшла на бік повсталих. У результаті влада перейшла до рук ЦК Національної гвардії, який негайно оголосив вибори до Ради Паризької Комуни.

28 березня 1871 р. Рада Паризької Комуни була проголошена найвищою державною владою. У прийнятій 19 квітня декларації «До французького народу» держава проголошувалася республікою. Комуна відкинула принцип поділу влади і створила своєрідний тип державної організації – Рада Комуни, яка зосередила в своїх руках як законодавчу, так і виконавчу владу. Її декрети і розпорядження виконували комісії, кожна з яких відала функціями колишніх міністерств. Це були такі комісії: 1) виконавча комісія, яка мала провадити в життя усі декрети Комуни і постанови інших комісій; 2) військова комісія заміняла військове міністерство; 3) комісія продовольства, яка мала забезпечити Париж продуктами харчування не менше, як на 3 місяці; 4) комісія фінансів; 5) комісія юстиції; 6) комісія громадянської безпеки, в віданні якої перебувала префектура поліції; 7) комісія праці, промисловості і обміну; 8) комісія громадських служб; 9) комісія зовнішніх відносин; 10) комісія освіти. Однак така структура державного апарату мала серйозні недоліки. Була відсутня централізація управління, в комісіях не існувало постійного голови чи робочої групи, відповідального за прийняті рішення.

Паризькою комуною були скасовани поліція, знищено жандармерію, а порядок підтримували пролетарські батальйони Національної гвардії. Був виданий декрет про відділення церкви від держави, та передачу її майна державі[77]. Зазнала ліквідації стара судова система – був створений новий судовий апарат з виборними суддями. Проголошувалося демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, свобода захисту. Одночасно застосовувалися заходи репресивного характеру, наслідком яких став терор щодо безвинних осіб.

У цивільно-правовій галузі найзначнішим був декрет про кинуті власниками промислові підприємства. Згідно декрету на таких підприємствах встановлювався робітничий контроль. У галузі трудового законодавства необхідно визначити затверджений Комуною Статут Луврських майстерень по ремонту зброї, було заборонено нічну працю у булочних, створено біржі праці при окружних меріях. По лінії кримінального права були видані декрети про притягнення до судової відповідальності членів версальського уряду.

21 травня 1871 р. армія версальського уряду ввірвалася в Париж і придушила народне повстання. Паризька Комуна проіснувало всього 72 дні. Вона зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагативши його новими державницькими і правовими інститутами.

6. Встановлення Третьої республіки у Франції. Після придушення Паризької Комуни і підписання Версальського миру з Німеччиною (Франція втрачала Ельзас і Лотарингію) Національні збори Франції, обрані у лютому 1871 р., розпочали роботу зі створення нової Конституції. Третя французька республіка (термін «республіка» був вжитий лише один раз – в однієї з поправок до конституційних законів)[78] одержала юридичне оформлення у Конституції 1875 р.

Від інших конституцій Франції вона відрізнялася тим, що не являла собою конституційний документ, а складалася з трьох законів: «Про організацію державної влади», «Про організацію Сенату», «Про відносини між публічними владами». Закони відрізнялися надзвичайною стислістю (мали всього 34 статті), а тому багато питань конституційного облаштування залишалися нероздробленими і вирішувались за допомогою поточного законодавства.

Державний лад за Конституційними законами 1875 р. базувався на принципі розподілу влади. Законодавча влада здійснювалася двома зібраннями: Палатою депутатів і Сенатом, які об’єднувалися в Національні збори. Палата депутатів складалася з 600 осіб і обиралася населенням Франції терміном на 4 роки. В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Діяла мажоритарна система виборів у два тури. В першому турі обраним вважався кандидат, який зібрав абсолютну більшість голосів (більше половини). Якщо ніхто із кандидатів не отримав такої кількості голосів, провадився другий тур, на якому для обрання досить було зібрати відносну більшість голосів.

Сенат складався із 300 осіб і був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а лише кожні 3 роки відбувалася ротація його складу на одну третину. Як і Палата депутатів, він володів правом законодавчої ініціативи, контролю за діяльністю уряду. Сенат володів юрисдикцією особливого суду для розгляду злочинів, здійснених президентом чи міністрами за звинуваченням, пред’явленим Палатою депутатів. Нарешті, згода Сенату була необхідна для дострокового розпуску президентом Палати депутатів.

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами на 7 років. Він міг бути переобраним. Президент мав широкі повноваження. У нього було право законодавчої ініціативи. Він оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням і забезпечував його, мав право помилування. Президент розпоряджався збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, міг розпустити за згодом Сенату Палату депутатів. Президент призначав міністрів і головував у Раді Міністрів. Міністри підписували всі акти президента. Передбачалася колегіальна (солідарна) відповідальність міністрів за політику уряду і персональна відповідальність за дії кожного з них. Всі ці повноваження забезпечували перевагу президентської влади над парламентською, оскільки президент міг паралізувати будь-які спроби усунути уряд.

Адміністративний поділ зберігався від часів Першої імперії: департамент, округ, кантон, комуна. На чолі департаменту стояв префект, який призначався декретом президента. Префект був повноважним представником уряду і концентрував у своїх руках усю повноту влади. Подібну роль виконував в окрузі супрефект.

Не згадували Конституційні закони 1875 р. і про судову владу. Остання за часів ІІІ республіки не зазнала суттєвих змін. Новим було лише скасування в 1883 р. довічного призначення суддів. Конституційний режим Третьої республіки у Франції проіснував до 1940 р.