Правова система Німеччини

2.1. Розвиток права Німеччини до утворення імперії в 1871 р. Німеччина до 1871 р. не була єдиною державою. Як і раніше зберігалася економічна, політична та правова роздробленість німецьких земель. У цих умовах стало надзвичайно актуальним питання про розроблення єдиного для країни права, що виражало б інтереси буржуазії, яка дедалі більше зміцнювала свої позиції. Насамперед це стосувалося цивільного права.

У галузі цивільного права до 1871 р. спостерігалася правова роз’єднаність, оскільки в німецьких державах діяли різні джерела права та різні правові системи. При цьому право німецьких держав було досить суперечливим і феодальним по суті. Наприклад, у Саксонії до середини XIX ст. були чинними середньовічні збірники права.

Загальними для всіх німецьких земель були норми церковного права. На його основі розглядалися питання, які стосувалися майнових відносин. Єдиними для всієї Німеччини були також норми римського права. У Німеччині норми права Рима хотіли адаптувати до нових умов, пов’язаних із розвитком капіталізму. Однак норми римського права використовувалися досить рідко й тільки тоді, коли був відсутнім цивільний закон.

У деяких німецьких державах здійснювали спроби кодифікації цивільного права (у Саксонії, Пруссії, Баварії, Австрії). Однак кодекси цих держав різко відрізнялися від цивільного законодавства Наполеона. Вони захищали кріпосне право, зберігали залежність селянства, цехову організацію, тобто зміцнювали старі феодальні порядки.

Прикладом поєднання феодальних і буржуазних підходів може бути Цивільне укладення Австрії 1811 р. Норми Укладення мали переважно буржуазний характер. При цьому зберігався старий феодальний принцип поділу права власності та власників.

На основі римського права було створено Саксонське цивільне укладення 1863 р. Укладення ґрунтувалося на пандектній системі й поділялося на п’ять частин. Документ складався із загальної частини й розділів, які було присвячено таким основним інститутам права, як майнове право, зобов’язальне право, сімейне право, спадкове право.

У другій половині XIX ст. починається процес кодифікації цивільного права в Німеччині. Ще в 1848 р. набув чинності єдиний для всієї Німеччини Вексельний статут, що спрощував торговельні та грошові операції. У 1861 р. було прийнято Торговельний кодекс, де були відображені буржуазні вимоги до регулювання торговельних операцій[85].

2.2. Цивільне право. Після створення Германської імперії в 1871 р. постало питання про необхідність створення цивільного кодексу об’єднаної Німеччини.

У 1873 р. було прийнято поправку до конституції Германської імперії, що зарахувала цивільне законодавство до компетенції імперії. Над розробленням проекту цивільного кодексу працювала спеціальна комісія, призначена Рейхстагом. Однак перший проект кодексу було відхилено. У 1890 р. була сформована друга комісія. Новий проект відкинув деякі положення римського права та впровадив положення німецького права. Деякі частини проекту кодексу було перероблено, також було спрощено мову документа.

У 1896 р. було прийнято Цивільний кодекс Германської імперії. Однак Кодекс набув чинності тільки з 1900 р[86]. Це була перша в історії Німеччини повноцінна кодифікація цивільного права.

Німецький Цивільний кодекс налічує 2385 статей і 218 статей Вступного закону. Кодекс ґрунтується на пандектній системі. Він складається із Загальної частини й декількох книг залежно від інститутів права: майнове, зобов’язальне, сімейне та спадкове.

Вступний закон репрезентує правила про час набуття Цивільним кодексом чинності, про застосування зарубіжних законів у Німеччині й німецьких законів за кордоном. Деякі норми Вступного закону регулювали зв’язок Цивільного кодексу зі старим імперським і особливо земським законодавством. Старі імперські закони зберігали свою юридичну силу.

У Загальній частині Цивільного кодексу Германської імперії визначався статус фізичних та юридичних осіб. Було визначено два основних види юридичних осіб: ферейни (товариства, спілки) та установи. Кодекс визнавав за юридичними особами широку правоздатність. Їх правоздатність охоплювала всю сферу цивільного права, за винятком правовідносин, характерних для фізичних осіб. Кодекс закріпив і так звані неправоздатні товариства. До них належали об’єднання, що не відповідають юридичним вимогам, установленим для юридичних осіб (насамперед, це різні робітничі спілки). Вони не набували статусу юридичної особи. Однак при цьому юридично визнавалося існування таких товариств. У цій частині подано також приписи про юридичні угоди, про строки давності, про майно, про самозахист і самодопомогу.

Другу книгу Кодексу присвячено нормам зобов’язального права. У книзі розглядаються положення про зобов’язання з договорів і окремі договори як цілком традиційні (купівля, позика, позичка тощо), так і нові (наймання робочої сили, парі тощо). Основна частина книги присвячена договірному праву. В основу договірного права було покладено принцип свободи договору. Кодекс не передбачав договорів, які порушували будь-які приписи законів. Деякі вимоги висувалися також до осіб, що укладали договір. До них допускалися одружені жінки й неповнолітні (до 21 року). В основі дійсності договору полягала згода сторін. Найбільш поширеними договорами були договір купівлі-продажу й наймання робочої сили. Договір купівлі-продажу було врегульовано за правилами римського права. Купівля характеризувалася за допомогою опису основних обов’язків продавця й покупця. Основою договору купівлі-продажу була угода сторін і фактична передача покупцеві права власності на майно. З договору наймання робочої сили випливає, що німецькі робітники домоглися деяких юридичних поступок. Зберігалися робоче місце й зарплата у разі хвороби, родинних обставин. Роботодавець був зобов’язаний наглядати за технікою безпеки на підприємстві.

У третій книзі розглядаються положення майнового права. Розглядається інститут володіння та власності, регламентуються сервітути й різні форми застави рухомості та нерухомості (іпотека). У Кодексі є відсутнім чітке визначення права власності. Власникові надавалося право розпоряджатися майном на власний розсуд і виключати вплив на нього інших осіб. У галузі земельної власності у власника було право не тільки на поверхню землі, але й на надра та повітряний простір над землею. Однак право власності не поширювалося на корисні копалини. Інститут володіння у книзі описано досить докладно. Володіння майном визначалося як досягнення дійсного панування над ним. Власниками визнавалися також деякі категорії недієздатних осіб (діти) та особи, що володіють майном за договором (орендарі).

У четвертій книзі описано норми сімейного права. Тут викладаються правила, присвячені умовам одруження, особистим і майновим відносинам подружжя, умовам розірвання шлюбу. Розглядаються питання батьківської влади, опіка, опікунство, визначається правове становище дітей. Шлюб у Німеччині був світським інститутом і був моногамним. Встановлювався досить високий шлюбний вік: для жінок – 16 років, для чоловіків – 21 рік. Батьківську згоду на шлюб було обмежено. Батько мав право давати згоду на шлюб тільки неповнолітнім дітям, а мати – тільки незаконнонародженим дітям. Розлучення допускалося тільки за наявності особливих підстав (залишення подружжя, порушення шлюбних обов’язків). Було закріплено верховенство чоловіка у сімейних справах. Дружина мала право відати спільним господарством. Але чоловікові надавалося право обмежити або скасувати це право дружини. Майно дружини, що належало їй до шлюбу або було придбано нею у шлюбі, залишалося її власністю, але перебувало в управлінні й використанні чоловіка. Неповнолітні діти (до 21 року) перебували під владою батьків.

П’яту книгу Кодексу присвячено спадковому праву. Існували два порядки спадкування: за законом і за заповітом. Визначалося юридичне становище спадкоємця. Існувала відсутність меж спадкування за законом. Спадкоємцями могли бути родичі будь-яких віддалених ступенів. У спадкуванні за заповітом проголошувався принцип свободи. Можна було усунути від спадкування за законом родича або подружжя.

Характеризуючи Цивільний кодекс Німеччини, слід зазначити, що для нього є характерними довгі та складно сформульовані параграфи й безліч спеціальних юридичних термінів. Поряд із цим Кодекс включає терміни та звороти соціального й морального змісту. У Кодексі є відсутніми загальні юридичні визначення, а параграфи мають описовий характер.

2.3. Кримінальне право. Створення об’єднаної Германської держави поставило завдання встановлення однакового права на всій території Німеччини. Деякі країни протидіяли кодифікації, однак до 1840-х років більшість німецьких держав уже поділяла ідею реформи у галузі кримінального права. Отже, у деяких державах набули чинності кодекси, що ґрунтуються на французьких зразках. У 1871 р. після створення Германської імперії було створено Кримінальне укладення, що ґрунтувалося на Кримінальному укладенні Північногерманського союзу 1870 р.

Кримінальне укладення 1871 року складалося із трьох частин. У першій частині містилися положення про розмежування злочинів, проступків і поліцейських порушень; про відповідальність германських громадян у разі вчинення правопорушень за кордоном. У другій частині викладалися загальні питання кримінального права: про стадії злочину, про співучасть, про пом’якшуючі й обтяжуючі обставини. Третя частина містила норми, що стосуються окремих видів злочинів, тобто була Особливою частиною.

У Кримінальному укладенні Германської імперії всі злочинні діяння поділялися на злочини, проступки й поліцейські порушення.

Особливе місце в Укладенні посідали державні злочини. До них належали: державна зрада, вбивство імператора, насильницьке повалення наявного режиму, зміна порядку престолонаслідування.

В Укладенні відобразилися сучасні гуманістичні й ліберальні тенденції, воно ґрунтувалося на основі Кримінального кодексу Наполеона. Смертна кара передбачалася тільки у двох випадках: за вбивство глави держави та за вбивство за заздалегідь продуманим планом.

Однак це не означало ліберальне ставлення до тих, хто посягав на державний устрій Німеччини. Зокрема, за публічне посягання на державний устрій, замах на імператора винний карався позбавленням волі на строк до десяти років.

Серед злочинів на перше місце ставили державні: образа імператора й місцевих государів, фальшивомонетництво, заснування таємних організацій, участь у союзі з метою незаконної протидії застосуванню законів або заходів органів управління. Спеціальну главу було присвячено злочинам проти релігії. Значну увагу Укладення приділяло злочинам проти власності та проти особи. Серед поліцейських порушень Укладення називає досить широке коло діянь: виготовлення печатки, порушення правил виїзду за кордон, зберігання зброї тощо. Укладення зобов’язувало кожного німця сприяти поліції. Германське Кримінальне укладення передбачало досить суворі покарання: смертну кару, ув’язнення у робітному домі, тюремне ув’язнення або поміщення у фортецю, арешт, обмеження у правах, штраф.

Основною метою покарання було залякування, особливо якщо йшлося про тяжкі злочини. Найбільш суворо каралися особи, що вчинювали державні злочини, злочини проти релігії та проти власності. Водночас в Укладенні простежується прагнення створити каральну систему з огляду на особу злочинця та вчинений ним злочин.

Кримінально-процесуальний кодекс 1877 р. був доповненням до Кримінального кодексу 1871 р. Він базувався на принципах змагальності, публічності та усності розгляду, незалежності слідчого судді від прокурора, допущенні захисту у стадії попереднього слідства. Попереднє слідство провадилося у справах про тяжкі злочини, в інших випадках дізнання провадив прокурор. У суді діяв принцип вільної оцінки доказів.

2.4. Трудове право й соціальне законодавство. Після створення єдиної німецької держави в 1871 р. виникли нові можливості для розвитку капіталістичних відносин. У Німеччині починають формуватися норми, які регулювали відносини між підприємцями й найманими робітниками. Особливого значення набули угоди про умови оплати праці (тарифні угоди).

Уперше тарифну угоду було укладено в Німеччині у 1873 р. Активну участь в укладенні тарифних угод брали профспілки, які було легалізовано ще в 1869 р. у Північногерманському союзі. У Статуті 1869 р. було закріплено принцип свободи підприємництва та промислових об’єднань.

Після скасування в 1890 р. закону проти соціалістів під керівництвом соціал-демократів створювалися вільні профспілки. Під впливом лівих ідей вільні профспілки заперечували можливість компромісу між робітниками й підприємцями. Тільки після 1899 р. профспілки угоди стали вважати засобом втілення в життя інтересів робітничого класу.

Одночасно з розробленням трудового права розроблялися також норми у галузі соціального законодавства. Першим соціальним законом став закон 1871 р. про матеріальну відповідальність. Відповідно до закону встановлювалася відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки з їх працівниками. З огляду на це усталюється ідея про обов’язкове страхування робітників.

У 80-ті роки XIX ст. у Німеччині було прийнято низку законів про соціальне страхування. У 1883 р. було прийнято закон про медичне страхування робітників, у 1884 р. – закон про страхування від нещасних випадків, у 1889 р. – закон про страхування через інвалідність та пенсійне страхування.

У 1911 р. у Німеччині було прийнято Соціальний кодекс, що став підсумком розвитку страхового права. Кодекс складався із шести книг і поєднував усі соціально-правові норми Германської імперії.