Державно-правовий розвиток Італії в другій половині ХХ ст.

Розгром гітлерівських армій й італійського експедиційного корпуса під Сталінградом став, одночасно, потужним військово-політичним ударом по італійському фашизмові. Військова поразка до крайності загострила й без того напружене внутрішньополітичне положення в країні. Фашистська машина придушення вже не могла впоратися з ростом народного руху. Не допомогли й прислані Гітлером кілька тисяч гестапівців.

Велика фашистська рада, після висадження в липні 1943 р.
англо-американських військ у Сицилії, прийняла резолюцію про відставку
Муссоліні. 25 липня 1943 р. король доручив формування уряду маршалові
Бадольо, а Муссоліні був арештований. Але ці півзаходи не могли врятувати положення. Під тиском демократичного руху уряд Бадольо розпускає фашистські організації й підписує акт про капітуляцію. Після цього Північ Італії була відразу ж окупована військами фашистської Німеччини. Південь країни виявився зайнятим англо-американськими військами. Тоді ж був утворений Комітет національного звільнення, що очолив всі антифашистські сили країни. У нього ввійшли комуністи (ІКП), соціалісти (ІСП), республіканці, ліберали й християнські демократи (ХДП).

Навесні 1945 р. у результаті збройного повстання на Півночі країни, вся Італія була звільнена від гітлерівських загарбників. Партії антифашистської коаліції утворили Тимчасовий уряд і незабаром домоглися зречення від престолу короля Віктора Еммануїла, що скомпрометував себе працею з фашистами.

Політична ситуація в країні після закінчення Другої світової війни виявилася вкрай складною. Демократичні сили країни прагнули покінчити із залишками фашистського режиму, виступали за створення демократичного
республіканського ладу. У травні 1946 р. були проведені референдум з питання щодо форми правління в Італії й вибори до Установчих зборів. На референдумі 12,7 млн. голосів було подано за республіку й 10,7 млн. – за збереження монархії.

В Установчих зборах більшість місць одержали три партії: християнські демократи (35%), соціалісти (21%) і комуністи (19%). Після тривалих дебатів в Установчих зборах 22 грудня 1947 р. Конституція Італійської республіки була затверджена й 1 січня 1948 р. набула чинності. Вона проголосила Італію демократичною республікою й установила, що суверенітет належить народу. Вибори в квітні 1948 р. принесли перемогу центристським партіям. До серпня 1953 р. різними урядами керував де Гаспері.

Відновлення італійської економіки після війни відбувалося за допомогою США згідно плану Маршалла. В державі розпочалася аграрна реформа, бо на півдні держави до того часу переважали поміщицькі латифундії.

Зовнішньополітичний курс Італії базувався на членстві в НАТО та участі у Європейському об’єднанні вугілля та сталі.

У Конституції Італії закріплене широке коло демократичних прав і свобод громадян: рівність всіх перед законом, рівноправність громадян незалежно від соціального, політичного, національного становища, свобода особи та її недоторканність, свобода зборів, союзів, політичних партій, слова, печаті. У числі соціально-економічних прав були проголошені право на працю, право на справедливу винагороду за працю, рівність чоловіка й жінки в економічній області, воля профспілок і страйків, участь трудящих у керуванні підприємствами. Вищим органом законодавчої влади став двопалатний парламент. Нижня палата – палата депутатів вибирається загальними й прямими виборами за пропорційною виборчою системою. Верхня палата – сенат – обирається по областях Італії за змішаною виборчою системою, що містить елементи мажоритарної й пропорційної систем. Палати рівноправні в питаннях законодавства й контролю над урядом.

Главою держави є президент, що обирається на спільному засіданні палат за участю представників від областей строком на 7 років. До повноважень президента входить верховне командування збройними силами, призначення на вищі державні посади, право помилування, представництво республіки в міжнародних відносинах. Він може на один місяць затримати набрання законом чинності, в особливих випадках видавати декрети, що мають чинність закону, і має право розпуску парламенту. Акти президента мають потребу в контрасигнації прем'єр-міністра уряду.

Уряд Італії призначається президентом, але є відповідальним перед
парламентом. Конституція допускає (з деякими обмеженнями) делегацію
законодавчих повноважень парламентом уряду й надає уряду право в
надзвичайних обставинах видавати декрети, що мають чинність закону.

У системі вищих органів республіки Конституція передбачила також Вищу раду магістратури – орган по керівництву судовою системою, і
Конституційний суд, призначений для перевірки конституційності законів й інших актів влади.

Італія, відповідно до Конституції, ділиться на області, провінції й громади. У всіх територіальних одиницях на основі загальних виборів створюються представницькі органи - обласні й провінційні збори й муніципалітети, які обирали або колегіальні, або одноособові виконавчі органи. Конституція передбачила автономію областей з досить широкою компетенцією місцевих органів. Однак їхня діяльність багато в чому контролюється урядовими комісарами. Провінційні й общинні органи в ще більшому ступені залежать від призначуваних урядом префектів [129].

Християнські демократи доклали зусиль, щоб затримати реалізацію положень Конституції про обласну автономію, аграрну реформу, участі трудящих у керуванні виробництвом, можливості націоналізації монополістичних об'єднань. Протягом року не створювалися Конституційний суд і Вища рада магістратури.

З метою подальшого зміцнення своїх позицій, християнським демократам в 1953 р. удалося провести через парламент новий виборчий закон. За цим законом партія, що зібрала більше 50% голосів, одержує 65% депутатських місць. Однак уже на виборах у тому ж році бажаний християнськими демократами результат не був досягнутий, місця в парламенті були розподілені по пропорційній системі, і в 1954 р. до неї довелося повернутися. Домінуюче положення християнських демократів захиталося, і вони змушені, починаючи з 1963 р., створювати коаліційні уряди «лівого центра». Ці уряди провели ряд демократичних перетворень (націоналізація за викуп електроенергетичної промисловості, часткова аграрна реформа й ін.).

На початку 60-х рр. в Італії розпочався справжній промисловий бум,
чинниками якого стали активна державна підтримка підприємств, іноземні
інвестиції, розвиток технологічності виробництва, високий внутрішній попит[130].

В 1964 р. в Італії утворюється ліво-центристська коаліція. В цей же період у державі посилився лівий та правий радикалізм, у тому числі неофашизм, тероризм. Ліві екстремісти – «червоні бригади», «загони патріотичної дії». Урядові кризи, що виникали в результаті протиріч між учасниками коаліції, привели в 1972 р. до перших в післявоєнний період дострокових виборів у парламент, після яких християнські демократи перейшли до політики «правого центра», очолюючи уряд за участю
соціал-демократів, республіканців і лібералів. Тільки в 1981 р. уперше в післявоєнній історії уряд був сформований представником республіканської партії. Але християнські демократи зберігають позиції провідної політичної сили країни. Активне використання соціальної доктрини християнства, ідеї класового миру й співробітництва, підтримка католицької церкви дозволяють їм впливати на досить широкі верстви населення. В цей період Кабінет міністрів провів через парламент низку законів: про професійну освіту та прийом на роботу молоді, про передачу частини повноважень держави місцевим органам влади.

Протягом 1979-1983 рр. відбувається криза «соціальної держави» та
затвердження неоконсервативних тенденцій. Починаючи з 1983 р. у політиці держави мали місце такі тенденції: стабільна нестабільність, зростання корупції, зміцнення соціалістів та послаблення комуністів. В цілому довіра італійців до традиційних партій зменшується. Тому в 1993 р. на тлі занепаду впливу й розколу ряду інших партій християнсько-демократична партія було перетворено в Італійську народну партію.

Відбулися зміни й у виборчій системі: замість пропорційної уведена
змішана й установлений поріг представництва партій у палаті депутатів – не менш 4% голосів виборців.

Політична нестабільність, пов'язана з необхідністю санації промислового виробництва й рішенням проблем відсталого півдня країни, а також з рішенням завдань, що загострилися в останні десятиліття, боротьби з мафіозною організованою злочинністю й корупцією державного апарату, виявилася, зокрема, у формуванні й розпаді партійних блоків і частій зміні урядів. Особливо варто відзначити проблему італійської мафії, яка посилила свою діяльність, особливо після ліквідації митних бар’єрів у рамках Європейського союзу з 1993 р.

На цьому тлі стабільним залишається конституційне положення основних інститутів державної влади, що свідчить про те, що Конституція 1947 р. у цілому відповідає сучасним потребам розвитку італійського суспільства.

В зовнішній політиці 80-90-х рр. Італія не підкорилася американському диктату у питанні торгівельно-економічного співробітництва з СРСР.

Внутрішні сили правопорядку провели на початку 90-х рр. операцію «чисті руки», яка показала тотальну корумпованість влади, остаточно дискредитували провідні політичні партії. Відбувається розпад старої політичної системи, що дозволяє твердити про розпад І Республіки. На позачергових виборах в 1994 р. перемогу одержало об’єднання «Полюс свободи» (ліберально-демократична організація «Вперед, Італія» на чолі з С. Берлусконі, який став прем’єр-міністром, ліберальна сепаратистська Північна ліга, правий Національний альянс). Почалися неоконсервативні реформи: приватизація, скорочення соціальних витрат, антиінфляційні заходи по зміцненню ліри.

В 1996 р. державу очолив Р. Проді, кабінет якого посилив соціальну
орієнтацію внутрішньої політики.

Наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. економіка Італії вже не переживала
масштабних страйків, і тому прогресує у своєму розвитку.

На сучасному етапі державою знов керує політичний блок на чолі з
С. Берлусконі.

Основні тенденції правового розвитку Італії в другій половині ХХ ст. Конституція Італії створювалася на широкій коаліційній основі, її підтримали практично всі політичні сили країни. 22 грудня 1947 р. Установчі збори завершили свою роботу та ратифікували текст конституції. Вона була позбавлена яких-небудь догматичних, чисто ідеологічних впливів. У цілому, це був цілком дієвий документ. Він чітко гарантував основні права й свободи; забезпечував поділ влади; позбавляв військових можливості втручатися в політичне життя; проголошував відділення церкви від держави. Конституція проголошувала Італію демократичною республікою, заснованої на праці, а італійський народ – єдиним носієм суверенітету.

Авторитет судової влади в Італії був і є завжди досить високим. У
конституції 1947 р. проголошувалося, що магістратура (судді, прокурори, слідчі й т.д.) утворить автономну та незалежну від усякої іншої влади структуру. Вища рада магістратури - це своєрідний орган судового самоврядування, що одержав максимально широкі права в області керування юстицією - головним чином за рахунок звуження компетенції відповідної виконавчої влади в особі міністерства юстиції.

У складній системі юридичних органів Італії особливе місце займає
Конституційний суд, що складається з 15 членів, відібраних із числа суддів, професорів права університетів й адвокатів з 20-літнім стажем роботи.

У серпні 1993 р. парламент вніс істотні зміни у пропорційну виборчу
систему, що діяла на протязі всього післявоєнного періоду. Якщо раніше кожна партія одержувала парламентські мандати відповідно кількості голосів, які віддавали виборці її партійним спискам по країні в цілому, то новий закон припускає боротьбу кандидатів за особисту перемогу в кожному окремо взятому виборчому окрузі, тобто обраний буде той, хто в остаточному підсумку одержить хоча б на один голос більше, ніж його суперники. Правда, 25% мандатів у сенат й у палату депутатів повинні
все-таки надаватися партіям за колишньою схемою, але й отут мандати одержать тільки ті партії, які переборють 4 % виборчий рубіж. Це означає, що дрібні організації відтепер не можуть бути представлені у вищих органах державної влади, що, на думку законодавців, повинно зробити Італію більше керованою країною.

В галузі цивільного права в Італії в другій половині ХХ ст. продовжує діяти кодекс 1942 р., створений на основі французького та німецького цивільного законодавства. У галузі приватного права діє низка законів, які заповнюють пробіли цивільного кодексу.

В галузі шлюбно-сімейного законодавства варто відзначити, що до
1970 р. допускалося тільки роздільне проживання чоловіка та жінки
(а розлучення заборонялось з огляду на чинність Лютеранських угод). Остаточно процедура розлучення була встановлена законом 1987 р.

Кримінальний кодекс Італії був прийнятий ще в 1930 р. Після прийняття конституції 1947 р. в цій галузі права відбулися досить істотні зміни. Так, законом 1955 р. розширилися права захисту на попередньому слідстві, а закон 1974 р. розширив права судді на пом’якшення покарання. Закон 1981 р. заміняв кримінальну відповідальність на адміністративну за злочинні діяння, що караються штрафом. Водночас, була видана низка актів, що передбачали посилення репресій щодо організованої злочинності (закони 1965, 1975, 1980, 1982 рр.). Страта, як вища міра покарання, була скасована в Італії конституцією 1947 р.