СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ. Розглянуто на засіданні циклової комісії гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

КОМПЛЕКС МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЗМІСТОВОГО МОДУЛЯ №2

З ДИСЦИПЛІНИ «ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА» (КУЛЬТУРОЛОГІЯ)

ДЛЯ СТУДЕНТІВ ІІ КУРСУ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ «ВЕТЕРИНАРНА МЕДИЦИНА», «БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК»

Розглянуто на засіданні циклової комісії гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

Протокол № 6 від 28 січня 2014 року

Голова циклової комісії _______

ПЛАН ЗАНЯТТЯ №4

Вид заняття ЛЕКЦІЯ (лекція з елементами бесіди)

Тема: КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Мета заняття: познайомити студентів із основними здобутками культури Київської Русі, простежити вплив Візантії на розвиток давньоруської культури; виховувати високу духовність, патріотизм, гуманізм; розвивати спостережливість та навики роботи із додатковою літературою

Методи: розповідь, бесіда, робота із атласом, перегляд відео фрагментів.

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ДИДАКТИЧНІ ЗАСОБИ, ТЗН

1. Конспект лекції «Культура Київської Русі»

2. Навчальний посібник

3. Атлас з історії України (7 клас)

4. Ілюстрації

5. Портрети Володимира Великого та Ярослав Мудрого

ЛІТЕРАТУРА:

Основна: Пестишева Г.І. Українська та зарубіжна культура. Курс лекцій. – 2002. – лекція 16.

Додаткова: Греченко В.А., Чорний І.В. Світова та українська культура: довідник для школярів та студентів. – К.: Літера ЛТД, 2009.- Тема 6. Історія української культури / за загальною редакцією І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – с.6-71. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник. / за редакцією С.М.Клапчука. – К.: Знання-Прес, 2004. – тема 5.3. Культурологія. Навчально-методичний посібник для студентів аграрних ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. – НМЦ,2008. – с.167-177.

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ

1. Організаційна частина

Привітання, перевірка готовності аудиторії та студентів до початку заняття.

2. Актуалізація опорних знань. Контроль знань.

1) Коли було утворено ранньофеодальну державу Київська Русь?

2) Коли та ким було охрещено Київську Русь?

3) Як вплинуло християнство на подальшу долю Київської Русі?

4) Назвіть найбільші досягнення Київської Русі.

1. Повідомлення теми, мети, основних завдань.

Знати: історичні умови розвитку культури, основні риси давньоруського мистецтва, найвідоміші культурні святині Київської Русі.

Вміти: визначати характерні ознаки та особливості культури Київської Русі.

1. Мотивація навчальної діяльності.

«Едва ль в какой-либо другой стране средневекового мира можно встретить так много перекрёстных культурных влияний, как на Руси. Византия, народы Востока и Кавказа, Западная Европа и Скандинавия кольцом окружали Русь. Персидские ткани, арабское серебро, китайские материи, сирийские изделия, египетская посуда, византийская парча, франкские мечи шли на Русь и, конечно, служили не только предметом потребления богатых классов русского общества, но и образцами для художественного творчества русских мастеров».

(Б.Д.Греков)

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя – розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки і особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Культура стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер – архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань, канонів. У цей період давньоруська література розвивалася в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам’яної кладки, переймається досвід створення фресок і мозаїк.

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища – підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу і Сходу.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Існування власної писемності та освіти – основна ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти.

Друге заняття з теми «Культура Київської Русі» доцільно провести у вигляді семінару за проектною технологією. Велика кількість літературних джерел дозволить студентам ґрунтовно вивчити дане питання, використати багатий ілюстративний матеріал.

1. Розкриття теми. План заняття.

1. Історичні умови розвитку культури.

2. Архітектура.

3. Живопис.

4. Освіта та наука.

5. Література.

6. Літописання.

7. Право.

8. Ремесла. Ювелірне мистецтво.

1. Підведення підсумків:

- узагальнення матеріалу:

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ століть. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного і культурного життя був надзвичайно вагомим.

Вийшовши на історичну сцену з походами Аскольда на Константинополь і напахавши середньовічний світ середини ІХ століття, Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи і Близького Сходу.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні і багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну і матеріальну культуру.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги і ікони. Та руський народ зумів вистояти та відродити життя.

Ми є нащадками того народу, які повинні зберегти та примножити славну спадщину наших предків.

- видача завдання для самостійної роботи студентів: опрацювати матеріал лекції, підготуватися до семінарського заняття.

Викладач : МЕНЗУЛ В.О.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

План.

1. Історичні умови розвитку культури.
2. Архітектура.
3. Живопис.
4. Освіта та наука.
5. Література.
6. Літописання.
7. Право.
8. Ремесла. Ювелірне мистецтво.

1.До утворення Давньоруської держави у східних слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни. Тиверці, уличі та інші). VI – VIII ст. – період еволюції союзів слов’янських племен у протодержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділялися об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало перевагу полянам у південній частині східнослов’янського етнічного масиву. Значною подією в процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, яке завдяки вдалому географічному розташуванню швидко перетворилося на політичний центр східних слов’ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське князівства об’єднали древлян і сіверян. Внаслідок цього в VIII – середині IX ст. в Середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

Маючи, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. кв. км (майже половина її – в межах сучасної України), Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи, яка дуже швидко розвивалася.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідали численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. Бояри ділилися на великих і малих. Великі бояри – це були великі землевласники. Князі мусили особливо рахуватися з ними й давали їм високі місця в урядах і у війську та закликали їх до участі у своїй раді. Менші бояри були цілком залежні від князя. Вони виконували рядову службу у війську і служили як нижчі урядовці.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать. Найвизначніші її представники були великими купцями, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні стосунки з боярами й домінували в міській політиці. До менш впливових і бідніших городян належали дрібні торговці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі,каменярі. Гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала «чернь» - ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу».

Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Проте протягом ХІІ – ХІІІ ст. із початком лихоліття з’являються ознаки закабалення селянства феодалами. Напівзалежні селяни називалися закупами або рядовичами. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи.

Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім’ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої.

Над усім громадянством і державою верховну владу мали князі. Під впливом Візантії поширився в Україні погляд, що княжа влада освячена Богом. «Князя й царя призначає Вишній», - читаємо в літописі. Князі діставали престол спадщиною: син по батькові або брат по братові. Інколи тільки, в часи розрухи і домашньої боротьби, князя вибирав народ на вічі. Новий князь переймав владу святково, відбував церемонію посадження на столі.

Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималася на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли, насамперед, мисливство і бортництво, забезпечували потреби держави, їх продукція користувалася постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста, особливо великі, були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Руські купці, що реалізували здебільшого товари вітчизняного виробництва, бували частими гостями на торгах Константинополя й Багдада, Буди й Кракова, Регенсбурга й Парижа… спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

Центрами ремесла і торгівлі були міста. Іноземні мандрівники називали Київ другим Царградом. Київський митрополит Іларіон в своєму знаменитому «Слові про закон і благодать» так звертався до князя Володимира:

«Встань, благородный муж, из своего гроба!...Взгляни на город, величеством сияющий, на церкви цветущие, на христианство растущее, взгляни на город, святыми иконами освящяемый, блистающий, овеваемый благоуханным темьяном, хвалами и пением оглашаемый».

Культура Київської Русі успадкувала культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян). Культура збагачувалася та ускладнювалася за рахунок розширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, передусім, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалася на вітчизняному ґрунті.

Красномовним свідченням цієї особливості давньоруської культури може служити будь-яка її галузь, але найвиразніше це унаочнюють пам’ятки культури матеріальної.

Та, попри деструктивні й відцентрові тенденції, зростання і подальше зміцнення єдиної східнослов’янської держави сприяло універсалізації всіх сфер суспільного життя Київської Русі й вело до розвитку єдиної загальнонаціональної культури, що характеризується низкою загальних рис, які стають типовими для всіх регіонів. Насамперед роль духовного стрижня єдиної давньоруської культури відігравало православне християнство, що мало на той час високорозвинену систему релігійної філософії, літератури і спиралося на матеріальні і духовні здобутки мистецтва Європи й Азії. В галузі матеріальної культури найбільш значним виявився вплив християнства на розвиток архітектури і живопису Київської Русі.

2.При будівництві житла і оборонних споруд слов’яни споконвіку використовували місцеві матеріали – дерево і глину (ліс, степ), камінь (Прикарпаття, Крим).

Зі створенням Давньоруської держави (Х ст.) ці традиції було збагачено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох кам’яних споруд, передусім у столиці - Києві. Християнство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, що обов’язково мала проходити в храмі, який був моделлю печер, в яких переховувалися перші християни. Тому одразу ж після хрещення Русі з’являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму у Корсуні, і Десятинна, або Богородицька, - перша кам’яна церква у Києві.

Десятинна церква. Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділив десяту частину своїх доходів. Але грунт не витримав тиску велетенської кам’яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму. Інша річ – церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Серед світських кам’яних будівель Києва найвідомішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982р., досі є окрасою української столиці. Однак першою з відомих досі світською будівлею з каменю в Києві був палац князя Володимира, зведений у кінці Х – на початку ХІ ст. палац було збудовано з поєднанням візантійських та ранньороманських традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалась власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2-4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Ззовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Храми найчастіше будували на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа – Пантократора (тобто Вседержителя). Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від латинського navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути і більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалася напівкруглими апсидами (своєрідними носами корабля) у вівтарній частині за числом поздовжніх нефів.

З півдня на північ храм перетинав поперечний неф – трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалося промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, а нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало за вівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

У горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходилися оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини мали право брати участь у всіх бого служіннях крім євхаристійного канону літургії.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037р. й тривало 5-7 років. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, хоча він був типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П’ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів, 25) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон.

Софійському собору впродовж віків судилося залишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель.

З кінця ХІ століття в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні. Найпоширенішим стає кубічний одно купольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств.

Можливо зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала і продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо - Преображенський (1036)та Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво – Печерської лаври та багато інших.

3.Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими і малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися і ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ століття. У 1155році цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира – на – Клязьмі Андрієм Боголюбським.

Та вже з другої половини ХІ століття при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. До нас дійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, які жили на межі ХІ-ХІІ століть при Києво – Печерській лаврі – одному з найбільших центрів іконопису.

Мистецтво мозаїки, як і саме слово «мозаїка», також прийшло з Візантії. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей – кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка Софії Київської і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва.

Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок.

«Фреска подкупала художников не только своей более гибкой техникой, но и более плотной и определённой палитрой, никак не связанной имеющимся под рукой набором мозаических кубиков. Тем самым фреска допускала более реалистические решения. Именно ей на Руси принадлежало будущее».

Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світські за характером фрески прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’являлися розписи, побутові за тематикою. Серед малюнків Софії Київської можна було зустріти зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця і церкві або лишали згадку про себе.

4.Разом із християнством в Київську Русь прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Володимир Великий, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, - оплакували їх, як померлих…»

Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.

Учителями були священики і дяки, що вже із свого звання найбільше мали діло з книжками і освітою. У школі вчили читати і писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе письмо й богослужебні книги. Крім грамоти у вузькому розумінні русичі знали також елементарну математику. Новгородський диякон Кирик у 1136р. обчислив, скільки днів минуло від уявного «сотворіння світу» - 29 120 652. У «Руській правді» подано обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Це значить, що знали 4 правила арифметики і дроби.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці. Основою вищої науки була грецька мова. З чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо на західноукраїнських землях. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох чужих мов.

На території Київської Русі розвивалися наукові знання. Відома деяка кількість творів, присвячених природі. Це – «Фізіолог» - збірник з короткими розповідями про реальних і фантастичних тварин та рослини. Збірник «Шестоднев» був присвячений окремим царствам природи, відповідно до днів їх творення. Поступово розвиваються медичні знання. При дворі Володимира Мономаха був лікар – вірменин, який мав велику практику. У Києво-Печерському монастирі був лікар – Агапіт, і коли вірменин не вилікував Володимира Мономаха, той просив Агапіта приїхати до Чернігова. Лікував Агапіт «зіллям». У князя Святоші був лікар Петро Сурянин з Криму, він приїхав до Києва і там «лікував много». Твір Козьми Індокоплова (VIст.), перекладений у Києві в ХІІ ст.., давав деякі відомості з космографії . До творів географічного характеру можна віднести «Житиє и хождение Данила , Руския земли игумена». У 1106-1108 рр. він їздив до Святої Землі і докладно описав місця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан.

З розвитком освіти чимраз більше значення добувала книжка.

5.Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Саме її поява була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов’янську писемність. Власна писемність існувала в руських землях ще в дохристиянську добу, однак її пам’ятки, що виконувалися чи то у вигляді вузликового письма, чи то як «черти і рєзи» на бересті й дерев’яних дошках, не збереглися. На дохристиянське походження претендує лише один широковідомий твір під назвою «Велесова книга», знайдений у ХІХ ст. на Слобожанщині, але в справжності якої дослідники сумніваються.

За християнської доби писемність набуває жвавого розвитку, незважаючи на те, що книги коштували дуже дорого, адже виконувалися вручну на пергаменті протягом тривалого часу. Спершу вживали пергамент з ослячої шкіри, що визначалася особливою тонкістю й білістю, привозили її до нас із Греції та з Азії. Потім і в нас навчилися виправляти телячу шкіру й робили з неї доволі гарний білий пергамент. Книги цінувалися дуже дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а рівночасно ціле село купив за 50 гривень.

«Велика є користь з книжної науки, - зауважує один літописець. – У словах книжних знаходимо мудрість і здержливість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незмірна глибина. Як пошукаєш у книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї».

Новий слов’янський алфавіт – кирилицю було створено «солунськими братами» Кирилом (Костянтином) і Мефодієм, грецькими монахами з Болгарії. Учнями і послідовниками Кирила й Мефодія було створено значну частину необхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церковнослов’янською. Давньоруський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя крім власне церковної, називають давньоруською мовою. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять риси, пізніше характерні тільки для української живої мови. На території сучасної України книги цього періоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книгозбірнях і зберігаються в Російській Федерації. Але риси живої мови пізніших українців знаходять і в «Остромировому Євангелії», і в «Ізборнику Святослава», і в так званому «Архангельському Євангелії».

Переписувачі книжок використовували три різновиди написання літер: устав – каліграфічне письмо, напівустав – з елементами округлених літер, та найближчий до сучасного письма від руки – скоропис. Попитом користувалася література як релігійного, так і світського характеру. За змістом перекладну світську літературу можна поділити на твори військової тематики ( «Александрія», «Троянська війна»); природничої тематики («Фізіолог», «Шестиднев», «Християнська топографія»); повчальну літературу, куди входили вислови і афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків на моральні теми («Бджоли»).

Досить швидко з’являються й оригінальні літературні твори, переважно патріотичного змісту. У давньоруській літературі велика увага приділяється агіографії – описам житій давніх отців церкви та особливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печерського, Олександра Невського тощо. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає «Києво-Печерський патерик», що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного чернечого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які відбулися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є полемічним і похвальним твором, що прославляє князя Володимира Великого. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старшому» народу, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить всі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». «Слово» Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури.

Неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги залишається «Слово о полку Ігоревім». За жанром це скоріше не слово-хвала, а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави й військової здобичі. «Слово» виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв’язком з фольклорною традицією.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом творіння «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха. Хоча автор і торкався в ньому питань віри, однак головна ідея цього твору – створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідної землі. Цікаво, що тих принципів, які задекларовано в «Повчанні», самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди.

Серед літературних творів ХІІІ століття можна виділити «Моління Даниїла Заточника».«Моління» побудоване за традиціями риторичного «Слова», але змістом цього твору стає не висока державна або морально-філософська чи релігійна проблематика. Автор, перебуваючи в опалі, звертається до князя з проханням вибачити його провину й дозволити повернутися на службу. Автор постає як обдарована, наділена гострим розумом людина, що несправедливо потерпіла від заздрощів нікчемних прислужників, які оточують князя. Автор постає палким прихильником сильної княжої влади й централізованої держави. Цей твір одним із перших започаткував у літературі Київської Русі тему простої «маленької» людини.

6.Літописи – це історичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хроні найчастіше були монахи. В першу чергу вони намагалися спиратися на Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання мала на меті надати такий самий авторитет стабільності і подальшим подіям.

Перші давньоруські літописні зведення з’явилися вже в ХІ ст. і вочевидь спиралися на більш давні записи. Найдавніші з літописів – Київський (1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) – відомі за згадками, але до наших часів не дійшли. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість временних літ». «Повість» було укладено близько 1110 р., ймовірно ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках ХVст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в XVIII ст. їх було виявлено істориками). В українській історіографії віддають перевагу саме Іпатіївському списку як більш автентичному, пов’язаними саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями. «Повість» показово втілює найсуттєвіші риси давньоруської літератури: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Взагалі Іпатіївський літопис, який крім «Повісті временних літ» включає в себе ще Київський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавий предмет для вивчення. У літопис входять уривки з перших житій святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні передвістя. В тексті зустрічається багато порівнянь, прислів’їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури.

Крім Києва та Новгорода найбільшими літописними центрами Русі були Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (Переяслав-Хмельницький).

Хоча майже всі князівства Русі вели свої літописи, більшість із них мали місцевий, а не загальноруський характер. Серед найбільш визначних загальнодержавних літописів слід назвати Галицько-Волинський( ХІІІ ст.). На відміну від більшості інших, він, скоріш за все, повністю написаний не монахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, а становить суцільну розповідь про історичні факти та подає життєписи окремих найбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, автори вболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходять нічого кращого, як проголосити гасло «Галич – другий Київ».

У Київській Русі літописи використовувалися в політичних суперечках, дипломатичних переговорах, у боротьбі з язичництвом.

7.Як у всіх народів, так само на східнослов’янських землях спочатку існувало право звичаєве, усне. Кожна околиця, кожне плем’я мало свої окремі закони й звичаї. Пізніше слов’янське право почало в дечому змінюватися під впливом сусідніх народів.

Ярослав Мудрий уперше наказав звичаєве право списати. Як це сталося й хто зайнявся кодифікацією, хто склав славну «Руську правду», про це нам невідомо. Цей Ярославів збірник невеликий: його постанови містяться всього в 17 параграфах. «Руська правда» збереглася в трьох редакціях: короткій, розширеній, скороченій. «Руська Правда» складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди», «Правди Ярославичів», або Доменіального уставу, й окремих законодавчих постанов.

На розвиток права в Київській Русі визначний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавнім пам’ятником руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

Але посилення і зміцнення централізованої влади не завжди схвально сприймалося в народі. Адже при цьому збільшувалися податки, ставали суворішими покарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів (вири). Виру мав сплачувати або безпосередньо винний (у разі неспроможності його продавали в рабство), або, якщо винного не знайдено, община (верв), на території якої стався злочин. Оскільки князі були безпосередньо зацікавлені у виявленні якнайбільшої кількості злочинів, їх службовці подовгу жили за рахунок общин, проводячи дізнання, що збільшувало і без того високі витрати зубожілого населення.

Разом із посиленням влади посилювалося і невдоволення своїм життям представників різних суспільних верств. Серед численних прошарків населення Київської Русі зароджувалися ностальгічні настрої, пов’язані із ідеалізацією минулого.

8.Слов’яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам. У княжі часи відомо було кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древо діли, плотники, городники, мостики. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне для об ставлення хати: вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложки, лопати, колиски, ступи, драбини тощо. Виробляли також рогожі, плели великі кошики.

Високо стояли шкіряні промисли, головно грабарство та кушнірство. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець, сідельник, тільник.

Ткацтвом займалися переважно жінки. З полотна виготовляли одяг, скатертини тощо. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки – шапки, копитця – рід панчіх. Тонші сукна привозили з-за кордону.

З мінеральних промислів розвинулося гончарство. У княжі час в містах виробляли цеглу, яку використовували при будівництві. Дехто займався виробництвом скла.

Ковач, кузник, кузнець – це три давні назви коваля.

Згодом поширилася на Русі умілість відливати метал. Перші вироби цього роду – це монети Володимира Великого. Потім розвинулось дзвонарство та інші ремесла.

Не втратили свого художнього значення ювелірні вироби давніх майстрів. Майстерність ювелірів, що набула розквіту в добу Київської Русі, зростала від важких і примітивних браслетів, масивних перснів, гривнів та намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки. Згодом майстри починають працювати із золотом та коштовним камінням. З’являється традиція прикрашати складним малюнком зброю, кінську збрую. В ці часи поширюються ковані пояси, що скоріше служать як прикраса, бо ретельно оздоблюються крап куванням, ажурними прорізями. Русичі досконало оволоділи майстерністю черні, скані, зерні. Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль.

Отже,Культурний розвиток Київської Русі створив родючий грунт, на якому пізніше постали різноманітні у своїх проявах самобутні за своїм характером культури українського, російського, білоруського народів. На українських землях саме демократичні тенденції давньоруської культури знайшли найбільш сприятливі умови для своєї подальшої еволюції. Ці тенденції були тісно пов’язані з патріотичною боротьбою за національну самобутність вітчизняної культури, що стало тотожною боротьбі за рідну мову, за православну віру, за соборну державу.

«Культура Київської Русі»

ПЛАН ЗАНЯТТЯ № 5

Вид заняття СЕМІНАР (проектна технологія)

Тема: КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Мета заняття: перевірити та систематизувати набуті студентами знання по темі; розвивати у студентів асоціативне мислення, вміння співвідносити подію та особу; виховувати естетичний смак, любов до мистецтва; навчати студентів розуміти мистецтво, з повагою ставитись до свогонароду і його минулого.

Методи: бесіда, розповідь, презентація проектів, обговорення проектів.

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ДИДАКТИЧНІ ЗАСОБИ, ТЗН

6. Конспект лекції «Культура Київської Русі»

7. Навчальний посібник

8. Атлас з історії України (7 клас)

9. Ілюстрації

10. Портрети Володимира Великого та Ярослав Мудрого

ЛІТЕРАТУРА:

1. Греченко В.А., Чорний І.В. Світова та українська культура: довідник для школярів та студентів. – К.: Літера ЛТД, 2009.- Тема 6.

2. Історія української культури / за загальною редакцією І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – с.6-71.

3. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник. / за редакцією С.М.Клапчука. – К.: Знання-Прес, 2004. – тема 5.3.

4. Культурологія. Навчально-методичний посібник для студентів аграрних ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. – НМЦ,2008. – с.167-177.

5. Пестишева Г.І. Українська та зарубіжна культура. Курс лекцій. – 2002. – лекція 16.