Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Тема 7. Міграція населення.




 

Широке розуміння предмета демографії передбачає вивчення міграцій населення у різних генераціях, соціальних групах і на різних територіях. Являючи собою сукупність усіх видів переміщень у просторі, міграції призводять до зміни географічного розмі­щення населення, його густоти та заселеності територій, їх супроводжують збільшення або скорочення чисельності населення, зміни йо­го статево-вікового, сімейного, шлюбного та етнічного складу, соціальної структури тери­торіальних спільнот як у місцях виходу, так і в місцях вселення мігрантів.

Труднощі переїзду та адаптації до нових умов життя негативно впливають на здоров'я мігрантів, частоту й характер їх захворюва­ності, знижуючи тривалість життя та викликаючи у низці випадків підвищену й передчасну смертність цього контингенту. Як правило, міграції сполучені з тимчасовим, а іноді й тривалим розривом сімейних зв'язків, відстроченими шлюбами та народженням дітей. Отже, міграції є складником демографічної ситуації, впливають на характер демографічного розвитку, взаємопов'язані з процесами відтворення населення, вносять істотні зміни в його структури.

Класифікація міграцій. У вузькому значенні поняття міграції являє собою вид територіального переміщення населення, який завершується зміною постійного місця помешкання. Широко вживаний наприкінці XIX – на початку XX сторіччя, термін "переселення" позначав масовий рух сільського населення з аграрно перенаселених губерній у східні та південні райони Росії.

Міграції у широкому розумінні слова, крім переселень, охоплюють усі види переміщень населення в просторі – сезонні, епізодичні, маятникові. Вони являють собою масові переміщення населення через кордони тих чи тих територій будь-якої тривалості, регулярності й цільової спрямованості зі зміною місця помешкання назавжди або на більш-менш тривалий час, а у разі маятникових міграцій – і без його зміни. Міграції населення складені з міграційних потоків, а тому саме поняття міграції вживають у збірному розумінні та у множині.

Сезонні міграції – це переміщення переважно працездатного населення до міст тимчасової праці й помешкання на термін звичайно у кілька місяців, зі збереженням можливості повернення в місця постійного помешкання.

Епізодичні міграції являють собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, здійснювані не тільки нерегулярно у часі, але й необов'язково у тих самих напрямках. Якщо у ділових поїздках беруть участь, як правило, працездатні контингенти, то в рекреаційних, туристичних та комерційних – й решта населення.

Маятникові міграції– це масові міжпоселенські щоденні або щотижневі переміщення населення від місць помешкання до місць докладання праці та у зворотний бік. У маятникових міграціях бере участь значна частина міського й сільського населення. У процесі маятникових міграцій здійснюється територіальне переміщення одного з головних ресурсів виробництва – робочої сили, яке має зворотний характер, одноденний цикл і не супроводжується зміною місця помешкання. Соціально-економічний зміст трудових маятникових міграцій та міжпоселенських культурно-побутових та рекреаційних поїздок населення принципово відмінний: перші перебувають у сфері суспільного виробництва, інші ж – у сфері особистого споживання.

Головний внесок, який роблять трудові маятникові міграції в оптимізацію демографічної ситуації, полягає в закріпленні позитивного ефекту, створеного концентрацією молодих працездатних контингентів у приміських районах. Трудові маятникові міграції утворюють свого роду противагу незворотним міграціям, які вимивають сільське населення в міста, немовби конкурують з ними.

Процес адаптації за умов незворотних міграцій, або переселень, пов'язаний з різкою зміною матеріального, соціального й психологічного стану індивіда, котрий змінив місце помешкання. Змінюються зміст праці, соціальне оточення, при міграціях на далеку відстань – клімат. Переважна більшість мігрантів не має свого житла у місцях вселення впродовж тривалого періоду часу. За умов трудових маятникових міграцій складний процес адаптації значно полегшений: маятникові мігранти забезпечені житлом, збережені значною мірою старі соціальні зв'язки, повністю знята проблема приживаності. Змінюються лише місце та умови праці, що, власне, й становило предмет прагнень маятникових мігрантів. Тому перехід у статус маятникового мігранта здійснюється відносно безболісно у порівнянні з адаптацією за умов переселень.

Однією з головних ознак міграцій є перетин адміністративних кордонів тих чи тих територій – держави, області, населеного пункту. На цій підставі виокремлюють перш за все зовнішні та внутрішні міграції. Зовнішні міграції (еміграція та імміграція) також називають міжнародними й, у свою чергу, поділяють на міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні.

Внутрішні міграції є міжпоселенськими переміщеннями населення всередині країни. Жодні внутрішньопоселенські переміщення, наприклад, у межах того самого міста, як міграції населення не розглядають. Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості, а предметом вивчення є міграційні потоки у напрямках "село – місто", "місто – місто", "місто – село" та "село – село". До нещодавнього часу міграції у напрямках "село – місто" та "місто – місто" домінували в структурі міграційних потоків в Україні.

Розрізняють також і міграції в межах окремих великих територіальних одиниць – області, економічного району, автономної республіки. У цих випадках міграції поділяють на внутрішньообласні та міжобласні, внут-рішньорайонні та міжрайонні, внутрішньореспубліканські та міжреспубліканські.

За способом реалізації міграції класифікують як організовані та неорганізовані.Перші здійснюють за допомоги й за участі державних та громадських органів, другі ж – силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організаційної підтримки з боку будь-яких установ. Переселення, які мають незворотний характер, деякі дослідники класифі­кують як постійні міграції. Всі інші види міграцій, які мають тимчасовий характер, іменують як зворотні.

Міграційні потоки. Для кожної окремої людини міграція становить одиничну подію. Але як масовий процес міграції населення складені з потоків, що належать до певного часу й території. Під міграційними потоками у демографії розуміють сукупності одиничних міграційних переміщень, об'єднуваних спільністю напрямку, який визначається районами вибуття або прибуття мігрантів упродовж певного календарного проміжку часу. Однією з істотних закономірностей міграційних процесів є наявність зустрічних потоків між місцями прибуття та вибуття мігрантів, їх називають прямими та зворотними потоками. Більший за розмірами з двох спрямованих назустріч один одному міграційних потоків позначають як домінуючий, а менш інтенсивний – як протилежний. Різницю між ними називають чистим потоком, а їхню суму – обміном населення між двома районами.

Міграційна когорта. Сукупність мігрантів, об'єднувану спільним періодом міграцій у певний населений пункт або район, називають міграційною когортою, її виокремлюють на підставі даних переписів населення про тривалість проживання мігрантів у місцях вселення. Відомості про міграційні когорти становлять інтерес з точки зору історії міграцій, їх територіальних і часових закономірностей, їхнього внеску у формування населення – зміну його чисельності та складу. Слід розрізняти чисельність фактичних та чисельність таких, що дожили у певному місці, міграційних когорт, позаяк фактичні когорти поступово зменшуються у зв'язку з наступними міграціями та смерт­ністю переселенців. Вплив цих чинників зростає мірою збільшення тривалості проживання міграційних когорт у місцях вселення.

Міграційна поведінка, міграційна установка, міграційна мотивація. Міграційна поведінка є одним з видів демографічної поведінки й являє собою сукупність дій та відносин, які опосередковують переселення індивідів або відмову від них. У рамках вивчення міграційної поведінки досліджують соціально-психологічні аспекти індивідуального, групового та масового ставлення людей до зміни місця помешкання. Процес міграції населення включає три стадії: перша з них – потенційна міграція, друга – власне міграція населення, третя й остання – адаптація пареселенців до умов життя в місцях їх вселення. Міграційна установка являє собою психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість дій, детермінованих позитивним або негативним ставленням до зміни місця та умов життя.

Міграційна мотивація, або міграційні мотиви, – це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через зміну місця помешкання. Економічні міграційні мотиви пов'язані з прагненням індивіда зміцнити свій економічний статус та матеріальний добробут своєї сім’ї. Соціальні міграційні мотиви сполучені з бажанням потенційного мігранта підвищити свій соціальний статус, суспільний авторитет та престиж. Психологічні міграційні мотиви пов'язані з потребою потенційного мігранта у наповненні свого життя сенсом, у самоповазі, бажанні пізнати невідомі аспекти життя, набути нового життєвого досвіду.

Міграція як просторова самоорганізація населення. Переміщення населення у просторі можливостей, або стимулів, є самоорганізований процес суспільної поведінки індивідів, скеровуваний системою вподобань. Просторова самоорганізація населення дістає вираження у вибірковому ставленні жителів до території їхнього помешкання: їх концентрації в одних районах та розосередження в інших у результаті переміщення населення в просторі. Розміри чисельності населення (або його густота, або його динаміка) – інтегральний показник, який відображає вплив багатьох чинників, що реально притягають людей у той чи той регіон. І тому чисельність населення (або його густоту, або динаміку) можна розглядати як індикатор привабливості цих районів для певних соціальних груп населення.

Територіальні переміщення населення здійснюються в певному соціально-просторовому континуумі, кожну точку якого характеризують певний набір життєвих благ, можливостей працевлаштування, отримання або придбання житла, отримання освіти, змістовного дозвілля, спілкування, відпочинку; різні екологічні параметри, рівень політичної стабільності та особистої безпеки. Сьогодні на просторову самоорганізацію населення істотний вплив справляють етнічний та політичний чинники. Отже, вибіркове ставлення жителів до території їх помешкання може правити за критерій якості життя у тому чи тому районі в межах простору можливостей, з одного боку, та істотною ознакою для виокремлення латентних (прихованих) груп населення з притаманними їм соціальною організацією, міграційною поведінкою й цілями – з іншого.

Приживаність новоселів. Термін “приживаність” з’явився наприкінці XIX – на початку XX сторіччя й пов’язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. В останні 15-20 років у вітчизняній літературі дістав поширення інший термін – адаптація. Між тим, на думку низки провідних дослідників міграційних процесів – Ж.А.Зайончковської, В.І.Переведенцева, Т.І.Заславської, Л.Л.Рибаковського, поняття “приживаність” та "адаптація" не ідентичні. Ж.А.Зайончковська, зокрема, відзначає, що хоча адаптація й є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення.

Приживаність новоселів – це остання стадія міграційного процесу, їх адаптація до різних компонентів умов та способу життя населення в районах вселення перебігає нерівномірно.

Облаштування – це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих переміщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна.

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація – це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування – перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення потрібні 8-10 років. Якщо говорити про приживаність не на індивідуальному рівні, а на рівні певної сукупності новоселів, то її термін залежить від освітнього, вікового, сімейного та соціального складу переселенців, від того, з яких місць вони прибули, чи відбулася у них зміна поселенського статусу, наскільки розрізняються соціально-демографічні структури новоприбулих мігрантів та постійного населення, якими є умови облаштування в нових місцях вселення.

Міграції та відтворення населення. Міграції та відтворення населення тісно пов'язані одне з одним, їх взаємодія та взаємовплив мають обопільний, двосторонній характер. Міграційна рухливість детермінована певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, службою в армії тощо. Демографічний цикл – укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події – становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри – статево-вікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім'ї та їх вік і шерег інших – помітно впливають на міграційні процеси й є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення при вивченні міграцій.

Рухливість різних груп населення – статево-вікових, соціальних, професійних, етнічних – не є однаковою. Міграцію, розглядувану з точки зору диференціації показників її інтенсивності по різних групах населення, називають диференційною міграцією, її вивчення дає розуміння тих відмінностей, якими позначені міграційні взаємодії населень різних регіонів, окремих соціально-професійних, етнічних, вікових та інших груп.

При вивченні диференційної міграції так само, як і при дослідженні природного руху населення, на першочергову увагу заслуговують групи населення, виокремлені за ознакою віку. Вікові групи посідають особливе місце у загальній схемі демографічного аналізу, й тому повікова диференціація рухливості населення є предметом пильного інтересу демографів. Вікові групи істотно розрізняються за рівнем міграційної рухливості, а за решти однакових умов рухливість усього населення тим вища, чим вища у ньому частка найрухливіших вікових груп. Вікова ж структура населення за нормальних обставин визначена режимом його відтворення. Таким чином, вплив через вікову структуру – один з аспектів впливу відтворення населення на міграційну рухливість.

Розрізняють показники міграційної рухливості й залежно від статі. Переважання чоловіків серед мігрантів, відзначене у багатьох країнах, не є універсальним правилом, і в окремих країнах у різні часи в міграційних потоках спостерігали підвищену питому вагу жінок.

Рухливість населення залежить і від шлюбного стану, і від кількості дітей у сім'ї, хоча ці залежності не є такими однобічними, як, наприклад, зв'язок інтенсивності міграцій з віком. Не тільки міграційна рухливість може залежати від кількості дітей у сім'ї, але й кількість дітей, у свою чергу, може визначатися рівнем рухливості: часті переїзди сімей призводять, як правило, до відкладання народжувань, а зрештою й до зменшення їхньої кількості.

У відкритому населенні міграції безпосередньо змінюють його чисельність і склад. Особливо важливе значення мають зміни статево-вікової структури. Якщо серед мігрантів переважають чоловіки й спостерігається підвищена частка молодших груп працездатного віку (від 16 до 30 років), то це призводить до фемінізації населення та його постарішання у районах вибуття мігрантів і надмірної частки молодих чоловіків у районах вселення. Багаторічна міграція сільської молоді в міста України супроводжувалася протилежним ефектом. Уже на 1970 рік у сільській місцевості був відзначений дефіцит жінок, обмежений рамками молодіжного контингенту (15-24 роки). На момент перепису 1989 року він істотно збільшився, охопивши всі вікові групи до 40 років. Водночас у місті спостерігався надлишок жінок рішуче в усіх групах віком понад 15 років.

Зумовлена міграціями диспропорція статей ускладнює укладання шлюбів, що, у свою чергу, справляє вплив на інтенсивність процесу народжуваності як у місцях вибуття, так і у місцях вселення. У зв'язку з прискоренням постарішання населення у районах вибуття в них зростає смертність.

Вимірювання міграцій населення. Кількісний аналіз міграцій починається з визначення її розмірів. Розмір міграцій можна розглядати з двох точок зору. По-перше, для будь-якого відкритого населення можна визначити показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим відкритим населенням. З точки зору кожного такого населення (країни, району, населеного пункту) міграції поділяють на сукупність прибуттів з-за меж території його розселення та сукупність вибуттів за її межі. Різницю між кількістю вибуттів та кількістю прибуттів за певний період називають чистою міграцією, або нетто-міграція, або сальдо міграції. Валова міграція являє собою суму кількостей прибуттів та вибуттів.

По-друге, для кожного населення, як відкритого, так і закритого, можна визначити показник, який відображає загальний рівень рухливості цього населення, і називається рухливістю. Для закритого населення рухливість збігається з прибуттям або вибуттям, які теоретично дорівнюють одне одному. Для відкритого населення рухливість дорівнює кількості всіх вибуттів плюс кількість всіх прибуттів з-за меж його території або, що те саме, кількості всіх прибуттів плюс кількість вибуттів поза межі території.

Широко розповсюджені класифікації, що грунтуються на демографічних, соціальних, професійних характеристиках мігрантів. Так, наприклад, можна виокремити міграції чоловіків та жінок різних вікових груп, міських та сільських мешканців, за національною приналежністю тощо. Важливе значення для аналізу має поділ загального обсягу міграцій на окремі міграційні потоки, тобто сукупності мігрантів (або міграцій), які мають спільні території вибуття та прибуття. Не менш продуктивним з точки зору демографічного аналізу є поділ загального обсягу міграції за тривалий період на міграційні когорти – сукупності мігрантів, об'єднувані спільним періодом міграцій, а також виокремлення міграцій за порядком (перша, друга тощо) та напрямком (пряма й зворотна).

Коефіцієнтами інтенсивності міграцій називають показники, що характеризують відношення розмірів міграцій до загальної чисельності населень розглядуваних територій. Як і коефіцієнти природного руху населення, коефіцієнти міграцій обчислюють у проміле – з розрахунку на 1000 чоловік середньорічного населення.

До загальних коефіцієнтів міграції належать коефіцієнт інтенсивності прибуттів – відношення кількості прибулих мігрантів до населення певної території; коефіцієнт інтенсивності вибуттів – відношення кількості вибулих мігрантів до населення певної території; коефіцієнт інтенсивності чистої міграції (сальдо міграції) – відношення чистої міграції до чисельності населення певної території. Останній показник є характеристикою результативності міграції.

Мірилом ефективності міжрайонного обміну мігрантами є коефіцієнт ефективності міграцій. Його обчислюють як відношення різниці між прибулими на певну територію та вибулими з неї до їхньої суми з розрахунку на 1000 чоловік населення.

В демографічному аналізі міграцій використовують індекс відносної інтенсив­ності міграцій, який являє собою відношення часткового коефіцієнта інтенсивності для певної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції. Індекс відносної інтенсивності дозволяє значною мірою елімінувати вплив відмінностей у загальній інтенсивності міграцій і виявити специфіку міграційної поведінки певної групи у порівнянні з усіма іншими. Індекси відносної інтенсивності міграцій значно меншою мірою, ніж часткові коефіцієнти, зазнають випадкових коливань, яких може зазнавати загальна інтенсивність міграції рік у рік, завдяки чому вони дозволяють виявити тенденцію у зміні міграційної поведінки певної групи.

Міграції в Україні. Освоєння просторів Російської імперії супроводжувалося масовими переселеннями українців за межі України. Наприкінці XIX сторіччя, від 1891 по 1900 рік, переселенці з України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901-1910 роках їхня частка зросла до 49% і досягла 60% у роки, що передували першій світовій війні. За період з 1896 по 1914 рік з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 млн чоловік. З них 23% виїхали з Полтавщини, 17% – з Чернігівщини, 12% – з Київщини, 9% – з Херсонщини, 7% – з Таврії, 4,5% – з Поділля, 4% – з Волині. У цей самий період почалась активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан, яка становила з 1895 по 1913 рік 413 тис. чоловік.

Особливо значних розмірів набула внутрішня українська міграція за років радянської влади. Насильницька колективізація 1929-1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона чоловік; близько двох мільйонів чоловік були евакуйовані за роки війни до східних регіонів СРСР. У повоєнний період великого розмаху набули переселення з України до Середньої Азії та Сибіру. Обмін населенням між Україною та іншими республіками колишнього СРСР, за винятком кількох останніх років, характеризувався усталеністю міграційних потоків і постійністю географії міграційних зв'язків. Головним партнером України щодо міграційного обміну всі ці роки була Росія, у першу чергу – Уральський, Центрально-Чорноземний, Північно-Кавказький, Північно-Західний та Східно-Сибірський регіони. Українська молодь брала активну участь в освоєнні цілини в Казахстані, виїжджала за комсомольськими закликами на гідроенергетичне будівництво в Сибіру, спорудження Байкало-Амурської магістралі, промислові новобудови в країнах Прибалтики. Водночас Україна приймала переселенців з інших республік СРСР. Частка міжреспубліканської міграції в прирості її населення впродовж трьох десятиріч утримувалася на рівні 25%.

Впродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка й струк­тура потоків в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. А від 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив.

Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в її сільській місцевості. Адже село залишали переважно молоді та працездатні контингенти, цей процес супроводжували збільшення частки осіб пенсійного віку, зростання смертності сільського населення, скорочення його народжуваності, зниження питомої ваги дітей і підлітків. Нерегульована міграція із села призвела до істотних деформацій не тільки вікової, але й статевої структури сільського населення в Україні. Відбулося поглиблення диспропорцій статей у низці вікових груп, що істотно погіршило ситуацію на сільському шлюбному ринку: у вікових групах від 16 до 40 років на 1000 чоловік 1989 року припадало від 833 до 957 жінок відповідних вікових груп.

І якщо у сільській місцевості відзначений брак жінок, то у місті, яке поглинало майже весь внутрішньореспубліканський приріст, відзначений їх надлишок практично в усіх вікових групах. Диспропорції статей у населенні репродуктивного віку створюють труднощі щодо укладання шлюбів і супроводжуються достатньо високою позашлюбною народжуваністю.

Безпосереднім підсумком перерозподілу жителів із сільської місцевості у міста України є радикальна зміна характеру їх розселення в її межах. У країні сформувалася система регіонів, відзначених високою концентрацією міського та сільського населення.

В 1989 р. починається повернення кримських татар із Середньої Азії, куди вони були депортовані 1944 року. На початок 1995 року до Криму повернулося вже 238 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих разом з ними вірмен, греків, болгар і німців. У місцях депортацій, переважно в Узбекистані, чекають на повернення ще 220 тис. кримських татар і близько 100 тис. вірмен, болгар, греків і. німців. Водночас розширюється еміграція населення з України, яка має переважно етнічне забарвлення: виїжджають євреї, німці, греки, вірмени. 1980 року назавжди виїхало з України 6,8 тис. чоловік, 1988 року – 17,7 тис., 1989 року – 50,0 тис., а 1990 року – вже 95,4 тис. чоловік. Але всі ці роки приплив населення в Україну перевищував його відплив.

У першому півріччі 1994 року в Україні вперше за останні 10 років зареєстроване негативне сальдо міграції.

Чи збережеться відзначена тенденція, чи продовжуватиметься відплив населення з України, чи зросте еміграція до країн далекого зарубіжжя, покаже час. Тільки тоді можна буде зробити висновок про характер міграційного тренду. Загалом же дедалі більша еміграція населення з України – тривожний симптом, який відображає не стільки зростання національної самосвідомості емігрантів, скільки погіршення і економічної, і екологічної, і соціально-політичної обстановки в СНД загалом і в Україні зокрема. Ті, хто виїздить з України, як правило, молоді й добре освічені, їх від'їзд істотно знижує якість трудового, демографічного та інтелектуального потенціалу України. Еміграція творчої, наукової, гуманітарної та інженерно-технічної інтелігенції за межі України, досягнувши на певному етапі критичної маси, створює серйозні перешкоди для національного відродження країни.


Поделиться:

Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 464; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты