Розвиток демографічної думки в Україні у XIX — на поч. XX ст.

Зародження історико-демографічного вивчення народонаселен­ня в Україні як наукового напрямку належить до першої пол. XIX ст. Вперше в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. Маркевич, який сформулював гіпотезу про те, що "Хмельницький був главою народу, який налічував понад шість мільйонів душ". Йому ж належить праця про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII ст. Лівобережної України й зокрема території майбутньої Полтавської губернії. Він був першим українським істориком, що звернув увагу на вплив природного руху й міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демографічних позицій.

Заслуга вченого полягає в тому, що він у методичній площині точніше підійшов до тлумачення демографічної величини двора в українських переписах XVII- перш. пол. XVIII ст., ніж це зробили згодом О. Яблоновський та М. Владимирський-Буданов. М.Маркевича цілком слушно можна вважати фундатором історико-демографічного вивчення наро­донаселення України.

О. Яблоновський був найвизначнішим представником польської історичної демографії останньої третини XIX — поч. XX ст. Він спеціалізувався на виданні джерел з демографічної історії Східної України XVI-поч. XVII ст. та їх науковому коментуванні. Його гіпотези про загальний характер заселення українських земель та чисельність їх населення ґрунтувалися на величезному матеріалі вцілілих статистичних записів. Проте політичні висновки, які ним робилися при цьому, були спрямовані на обґрунтування позитивності експансії польських феодалів в Україні.

Проти цих експансіоністських поглядів, спираючись на бага­тий фактичний матеріал, а також на джерела Архіву Південно-Західної Росії, виступив М. Владимирський-Буда­нов. Його головні історико-демографічні праці були черговими відповідями на публікації опонента.

У 30-40-ві роки XIX ст. почалося вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилося дослідження південного регіону завдяки працям А. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення". Становлять інтерес його підрахунки чисельності населення земель Війська Запорізького, які стали засадовими стосовно пізніших оцінок істориками чисельності запорізького козацтва.

Важливим моментом у формуванні етногеографічної проблематики історико-демографічних досліджень в Україні був виступ 1857 р. першого ректора Київського університету М. Максимовича проти погодінської кон­цепції запустіння Придніпров'я у зв'язку з монголо-татарською навалою XIII ст. За твердженням російського історика й академіка Петербурзької Академії наук М. Погодіна, вціліле корінне давньоруське населення нібито втекло, а опустілу територію зайняли прибульці з Карпат — "малоросіяни". М. Максимович переконливо показав неспроможність цих поглядів. Ретельно проаналізувавши історичні факти, він дійшов обґрунтованого висновку про те, що попри важкі демографічні втрати, корінне населення не полишило рідні і й відродило до життя спустошені поселення краю.

На підставі погодінської концепції польськими дворянськими істориками була розроблена схема заселення земель Східної України у XIV—XVI ст., згідно з якою Литовська держава звільнила українські землі від азійців-кочовиків, а польська колонізація була головною спрямовуючою силою відродження цих земель, на які повернулося й корінне населення, що нібито повтікало. М.О.Максимович виступив різко проти цих експансіоністських поглядів. Його праці започаткували довголітню дискусію, яка тривала й на початку ХХ ст. А головними її учасниками стали О. Яблоновський та М. Владимирський-Буданов.

Певний внесок у розвиток історичної демографії зробив О. Лазаревський, який опублікував джерела щодо Лівобережної України й вивчив їх з історико-географічних позицій. Публікацією джерел з проблем етнічного складу населення України та їх розробкою займався І. Каманін, який спробував розкрити механізм розвитку етносу в зв'язку з соціально-економічними умовами його існування. Праці українського історика й ректора Харківського університету Д. Багалія були присвячені переважно заселенню Слобідської України. Істотне значення для розвитку демографічної думки в Україні мала магістерська дисертація М.М.Шпілевського (1871 р.) з історії демомографічної політики уряду Катерини П. Вона стала першим системним викладом демографічної політики в Росії в історичній літературі.

Важливу роль у розвитку демографічного знання в Україні XIX ст. відіграли праці земських статистиків, які вивчали сучасне їм населення губерній та повітів України й залучали в окремих випадках до аналізу довготривалих тенденцій соціально-економічного розвитку статистичні мате­ріали Генерального (Румянцевського) описання Лівобережної України 1765-1769 рр., а також державних ревізій XVIII-перш. пол. XIX ст. Користуючись даними ревізій 1764 і 1782 рр., О. Русов установив дина­міку чисельності населення Чернігівської та Полтавської губерній.

Вже на початку XIX ст. в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. Їх піонером став видатний дворянський просвітник і один з ініціаторів відкриття 1805 р. першого в Україні університету в Харкові - В.Н.Каразін. Уперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського насе­лення, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства у порівнянні з іншими групами сільського населення. На конкретному матеріалі В.Н.Каразін показав негативні демографічні наслідки панщини.

Для становлення демографічних знань в Україні у XIX сторіччі важливе значення у науково-організаційній площині мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. Слідом за Харківським університетом 1834 р. був відкритий Київський. Крім того, в Україні функціювали три ліцеї — у Кремінці (від 1805 р.), Одесі (від 1817 р.) та Ніжині (від 1820 р.). 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.

Важливу роль у збиранні й публікаціях матеріалів із статистики населення відіграли губернські статистичні комітети, відкриті з другої половини 1830-х рр., а також Генеральний штаб, який здійснював військово-статистичні описання Росії, в тому числі дев'яти українських губерній. Центральний статистичний комітет Міністерства внутрішніх справ наприкінці 1850-х рр. розпочав складання й публікацію списків поселень, вступи до яких являли собою самостійні праці з дослідження населення в регіонах, у тім числі і в Україні.

Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І. Ланга та А. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Так, А.Ф.Павловський запропонував скласти таблиці смертності по окремих соціальних групах населення. Він вважав, що систематичне вивчення метричних записів по різних соціальних групах і прошарках дозволить вивчити диференційну смертність. Проте ця пропозиція набагато випереджала наявні тоді можливості та уявлення сучасників і залишилася нереалізованою.

Праці професорів Харківського університету І. Срезневського та О. Рославського-Петровського започаткували новий етап у розвитку демографічної думки в Україні. І.Срезневського по праву можна назвати одним з фундаторів економічної демографії. Розвиваючи ідею А. Кетле про необхідність диферен­ціації економічної цінності вікових груп, він запропонував класифікувати їх за ознакою працездатності. На прикладі Росії та низки інших країн він обчислив економічне навантаження працездатного населення дітьми та стариками, здійснив розрахунки середньої тривалості суспільно корисного життя й "окуп­ності" генерацій.

Праці О. Рославського-Петровського були присвячені вивченню народо­населення Росії загалом, а також критичному аналізу його розвитку у порів­нянні з перебігом демографічних процесів у західноєвропейських державах. На час появи праць І. Срезневського та О. Рославського-Петровського до наукового обігу вже було введено термін "народонаселення". Він присутній у назвах праць обох професорів.

У другій половині 1840—1850-х рр. сформувалася київська школа статис­тики, яка на той час посіла провідні позиції у розвитку вітчизняної демогра­фічної думки завдяки працям Д. Журавського, Г. Галагана та В. Тарновського. Головні теоретичні тези цієї школи були викладені Д. Журавським. Ще 1846 р. він зазначив, що для вивчення процесів відтворення населення недостатньо обмежуватися тільки даними про його природний рух. На його думку, повну картину "кількісного розвитку" можна отримати, вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграцій і соціальної мобільності, розселення, майнового стану, занять тощо. У подальшо­му він розвинув свою ідею, запропонувавши схему балансу відтворення оподатковуваних груп населення на підставі даних ревізьких реєстрів.

Учнями Д. Журавського в демографії були професор Київського університету, згодом академік М. Бунге, громадські діячі Г. Галаган та В.Тарновський. М. Бунге та Г. Галаган сформулювали концепцію про спад відтворення кріпосного селянства в Росії за умов кризи феодально-кріпосницької системи, а В. Тарновський конкретизував ідеї Д. Журавського стосовно вивчення селянської сім'ї, створивши першу в Росії працю з демоекономіки селянської сім'ї. Його ідеї були втілені у методики вивчення населення земською статистикою та санітарно-демографічні дослід­ження й залишались актуальними впродовж найближчих десятиріч.

Друга половина XIX – поч. XX ст. являють собою новий етап у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. Зібера. Під його керівництвом була складена програма перепису населення Києва 1874 р., а також програма діяльності Російського географічного товариства.

У розширення й поглиблення уявлень про розвиток народонаселення вагомий внесок зробили й представники української революційно-демо­кратичної думки. Так, І. Франко та П. Грабовський присвятили низку публі­цистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.

Праці С. Подолинського з проблем здоров'я населення в Україні сприяли розвитку досліджень демографічного характеру у другій половині XIX - на поч. XX ст. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці українських соціал-гігієністів - І. Пантюхова, Т. Маковецького, І. Скворцова, М. Кузнецова, Є. Святковського, О. Корчак-Чепурківського, Л. Смідовича та ін.

Розвиток земської статистики, в тому числі й санітарної, створення в губерніях лікарських товариств, відкриття кафедр гігієни в Київському, Хар­ківському та Новоросійському університетах створюють необхідні науково-організаційні передумови для розгортання медико-демографічних досліджень. Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX ст., мали методичні розробки й конкретні дослід­ження знаних соціал-гігієністів А. Якобія, М. Уварова, М. Тезякова, П. Діагропова, які працювали на той час в Україні. Переважання медико-демогра­фічних аспектів досліджень стали у другій половині XIX ст. об'єктивною необхідністю: за умов швидкого розвитку продуктивних сил у пореформений період висока смертність населення стала серйозним гальмом соціально-економічного прогресу, завдаючи відчутної шкоди господарству. Тому голов­ною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертості, особливо дитячої, а також смертності міського й сільського населення в її віковому розрізі.

Праці провідних соціал-гігієністів того часу не тільки істотно збагатили прикладну демографію, вдосконалюючи її методику, але й зробили вагомий внесок у розвиток демографічних ідей і відкриття нових напрямків у вивченні народонаселення. Так, професор А. Якобій своїм циклом праць про демографічну кризу низки невеликих за чисельністю народів (дослідження з проблеми "вимирання іншорідних племен") багато зробив для того наукового напрямку, що сьогодні відомий під назвою етнічна демографія.

Вчений-енциклопедист, професор Харківського, а згодом Київського уні­верситетів І. Скворцов сприяв своїми працями утвердженню демографії як самостійної суспільної науки. Полемізуючи з відомим німецьким статистиком Г. Майром, він підкреслював, що демографію не можна ототожнювати із статистикою населення: "Статистика як наука має бути радше за все віднесена до царини суто формальних наук, як математика, логіка, тобто наук, які визначають шляхи й способи здобуття людиною знань про себе й про природу".

Проте спеціальні праці з теоретичних проблем демографії не були числен­ними. Поважне місце серед них посідає праця Т. Рильського, громадського діяча, близького до ліберального напрямку, етнографа та економіста. Ця праця, написана в першій половині 1870-х років, присвячена вивченню форм руху населення в їх залежності від соціальних і географічних умов життя. До географічних, або природних, автор відносив серед інших і антропологічну специфіку народів, а до соціальних умов — вплив різних рівнів добробуту на фізіологічну здатність до відтворення потомства, життєстійкість і психологічні установки людей. На відміну від своїх сучасників Т. Рильський не розглядав епідемії як стихійне явище природи, а відносив їх до групи "динамічних соціальних причин", які впливають на рух населення. Він ставив завдання вивчити вплив роду занять на рух населення, а також вплив способу життя загалом на відтворення населення.

Великий вплив на розгортання праць з вивчення природного руху населення в Україні справила праця вихованця Московського університету, математика К. Андрєєва, яку він подав 1873 р. на публічний диспут для заняття посади приват-доцента Харківського університету, де він працював до 1898 року. Його монографія містила більш реалістичну оцінку смертності в Росії, ніж таблиці В. Буняківського, сприяючи тим самим правильній орієнтації демографічних досліджень загалом у країні.

Наприкінці XIX - на поч. XX ст. був зроблений певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики. Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. Бориневича, О. Русова та К. Воблого. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 р., а перу К. Воблого належить спроба статистично-економічного того дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.

Загалом система демографічних знань на початку XX сторіччя ще переживалапроцес становлення, найрозвиненішою її частиною була демографія у вузькому розумінні, спрямована переважно на вивчення природного руху населення. Меншою мірою були вивчені питання міграції й соціальної мобіль­ності, їх роль як опосередковуючої ланки в процесах шлюбності, народжуваності й смертності. Нерівномірність розвитку складових демографічного знан­ня та їх помітна відособленість були характерні для стану демографічної науки – поч. XX ст. в Україні.

Недостатня зрілість системи демографічного знання, мабуть, була причиною парадоксальної ситуації, коли вчені, котрі чимало зробили для розвитку демографії в Україні, розглядали її як одну з галузевих статистик (наприклад, О. Русов, К. Воблий та деякі ін.), або зводили статистику як самостійну науку,що має свій власний предмет досліджень, до "статистики населення й моральної", як зробив це М. Птуха.

Загалом демографія в Україні у дорадянський період пройшла довгий історичний шлях. За цей час було нагромаджено чимало оригінальних ідей і систематизовано обсяговий емпіричний матеріал. В її розвитку величезну роль відіграла підтримка з боку передової наукової громадськості Росії, яка виражалася в обміні ідеями, в їх пропаганді в пресі, в особистих контактах учених.

Розвиток демографічної думки в Україні за радянської доби.Розвиток демографії в Україні у 20-30-ті рр. позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігієнічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той тріод в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором Інституту демографії, заснованого 1919 р., став М. Птуха. Ще 1920 р. він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселен­ня. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування. При визначенні реального кола дослідницьких завдань учені Інституту виходили передусім з міркувань їх першорядності, а також з конкретних матеріальних умов наукової роботи. Важливою обставиною, яка забезпечувала успіх демографічних досліджень, було тісне співробітництво Інституту демографії та ЦСУ УРСР.

Центральною проблемою української демографії в 20—30-ті роки було теоретичне й конкретно-соціологічне вивчення смертності. Ця проблема фігу­рувала як головна у демографічній науці ще у дореволюційний час: Росія за рівнемсмертності посідала одне з перших місць в Європі, особливо великою була дитяча смертність. Робота щодо вивчення смертності була продовжена Інститутом демографії АН УРСР у 20-ті роки. В монографії М. Птухи були підбиті підсумки цього дослідження. Для побудови повних і сумарних таблиць смертності вчений розробив спеціальну методику, яка враховувала якість статистичного матеріалу в країні наприкінці XIX сторіччя. Його праці дозволили вперше виявити особливості сільської й міської смертності в Росії, встановити особливості смертності для одинадцяти народів європейської частини Росії наприкінці XIX сторіччя. Наукове вивчення етнічного аспекту смертності населення було важливим кроком у формуванні етнічної демографії в СРСР.

Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А. Хо­менко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, її вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця, 20-х - початку 30-х років. На особливу увагу заслуговують праці українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Побудовані ним таблиці смертності населення УРСР за 1925—1926 роки були першими повними таблицями смертності, які охопили як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії він визначив на прикладі насе­лення України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя. Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у зв'язку з реалізацією ними генеративної функції . Завдяки добротному ме­тодичному апарату ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.

У 20—30-ті р. формується комплексний підхід до вивчення демо­графічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У мето­дологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демо­графічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 р. Свою концепцію він сформулював так: "Тільки при поєднанні демографічних біографій окремих індивідуумів у демографічну біографію пересічної для досліджуваної сукупності людини можливе повне й вичерпне вивчення всіх статистичних констатованих конкретних масових явищ демо­графічного життя в усій їх різноманітності. За будь-якого іншого зображення ця теоретична палітра можливого дослідження більшою чи меншою мірою зникає".

Він розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини". Створенню апарату вимірювання цієї загальної схеми демографічних явищ була, зокрема, присвячена теоретична праця Птухи про методи встановлення індексів шлюбності. У розрахунках доповнень до цього теоретичного дослідження брав участь відомий український демограф П. Пустоход. Розроблений Птухою метод дозволив точніше виміряти індекси шлюбної гомогамії та гетерогамії як індекси "тяжіння" та "відштовхування", "симпатії" та антипатії". Він запропонував свій індекс шлюбності для вимірювання етнічного аспекту гомогамії та гетерогамії.

Розвиваючи ідею Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні демографічних процесів, Ю.О.Корчак-Чепурківський по­будував першу в СРСР таблицю шлюбності, яка тривалий час залишалася єдиною в країні. На початку 30-х р. з'являється монографія А. Хоменка, присвячена проблемам радянської сім'ї в перехідний період. Це перше у вітчизняній демографічній літературі комплексне дослідження шлюбно-сімейного колективу як первинного осередка відтворення населення. А. Хоменко вивчав сімейну структуру населення з розподілом сімей по соціальних групах, і їх розділенням на міські та сільські. Під соціальними групами він мав на увазі "емпірично виокремлені сукупності, які мають певні професійно-виробничі ознаки".

20-ті — поч. 30-х р. були часом пошуку таких нових концепцій, які узагальнили б уже нагромаджені демографічні знання, дозволили б створити сучасну теорію відтворення населення, вдосконалити вже існуючу систему демометричних показників. Значний внесок у розвиток теоретичних уявлень про відтворення населення зробив Корчак-Чепурківський, який виріз­нився глибоким розумінням характеру зв'язку демографічних і соціально-економічних процесів.

Корчак-Чепурківський вважав, що "характер суспільного виробництва, змінюваний у процесі історичного розвитку, — це та матеріальна база, яка визначає особливості відтворення населення". Він наголошував, що відтво­рення населення — це не тільки вкрай необхідний і неминучий у будь-якому суспільстві біологічний процес заміни одних недовговічних людських істот іншими, в дійсності сам по собі біологічний процес відтворення населення набуває вигляду відтворення робочої сили. Відтворення населення, в тому числі робочої сили, він розглядав як момент відтво­рення виробничих відносин. Ця точка зору набагато випереджала політекономічну теорію того часу, яка тлумачила проблему відтворення населення виключно як проблему розвитку продуктивних сил.

Проблему відтворення класів і соціальних груп у суспільстві вчений порушив саме як проблему відтворення виробничих відносин. Йому ж належить єдина у вітчизняній демографічній літературі спроба аналізу відтворення різних соціальних груп радянського суспільства, здійснена для Української РСР за матеріалами перепису населення 1926 р. Вдосконалюючи методичний інструментарій демографічного аналізу, Ю. Корчак-Чепурківський розробив показник сумарної характеристики вікового складу населення, який він запропонував назвати індексом нахилу вікової піраміди Використання цього індексу дозволяє розкрити структурні зв'язки у віковому складі населення, наприклад, вплив на нього міграцій.

У теоретичних та прикладних демографічних працях 20-30-х р. в УРСР значну роль відіграли твори соціал-гігієністів, які досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце серед них належите працям С.Томіліна, засадовим стосовно яких був системний підхід де вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.

Еволюцію суспільства, на думку С. Томіліна, не можна уявити у спрощеній схемі послідовної зміни господарчих епох. "Крім цього поступового руху, - писав учений, — і переходу однієї доби в іншу, є ще інша, супутня форма розвитку, яку можна сформулювати як фазис побічного розвитку. Одні народи, що нещодавно зробили крок від однієї доби до іншої, ще не звільнилися цілком від звичаїв і переживань попередньої доби, інші мають за собою вже сотні років побічного розвитку й перебувають в умовах тривалого й міцного пристосування до умов життя цього середовища. Тому кожну господарчу добу треба поділяти на два періоди — період експансивного розмноження людства, коли всталені за конкретної форми господарств.! матеріальні засоби розширювали можливості розмноження, й період превентивний, коли при рівні конкретного господарчого ладу продуктів харчування вже не вистачає для нових співчленів і коли розмноження обмежується... Обидва ці співвідношення — експансивності та превентивності — варто розуміти не в буквальному значенні, а у значенні головних тенденцій". Погляди С. Томіліна на циклічність демографічного розвитку можна вважати своє рідною паралеллю до теорії демографічної революції, що була обґрунтована французьким демографом А.Ландрі 1934 р.

Важливими напрямками наукової діяльності вченого були пропаганда й розвиток ідей нової галузі економічного знання — "економіки людини", головні принципи якої були сформульовані німецьким соціологом Р.Голдшайдом у 1908-1911 рр. С. Томілін зосередив увагу не на розширенні поняття "економіка людини", а на його поглибленні з точки зору пізнання біосоціальної якості людини, управління демографічними процесами, вироблення наукових засад демографічної політики. Завдання прикладної "економіки населення С. Томілін вбачав у вивченні впливу вікової структури населення на продуктивність праці у суспільному виробництві, у визначенні середньої "прибутковості" людського життя й шляхів її підвищення, амортизації робочого життя на окремих виробництвах, впливу раціоналізації праці на соціально-гігієнічний побут робітника, співвідношення продуктивної та генеративної функцій жінки, у вивченні впливу кваліфікації працівників на їх "рентабельність" з точки зору “економіки населення", у дослідженні типової долі робочого життя (тут позначився вплив концепції "демографічної біографії пересічної людини" М. Птухи).

Важливим завданням демографічних досліджень у 20-ті — на поч. 30-х рр. було складання прогнозів демографічного розвитку країни загалом і союзних республік зокрема. Проблемами прогнозування чисельності населення УРСР у цей період займалися Ю. Корчак-Чепурківський, М.В.Птуха, А.Хоменко. Попри деяку недосконалість прогнозних гіпотез розвитку населення, спроба складання перших прогнозних розрахунків чисельності населення УРСР була важливою віхою у становленні вітчизняного демографічного прогнозування.

Увага українських демографів у 20-30-ті р. була зосереджена на широко­полі проблем, що далеко виходили за рамки вузькодемографічної проблематики. Досліджували питання професійного складу населення, його грамотності, міграцій, комплексно вивчали населення великих міст — Києва, Харкова, Одеси, міське населення України загалом, його національний склад. Ці проблеми висвітлені у працях А. Хоменка, Ю. Масютіна, І. Лебединського, А. Бориневича та ін.

Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті р. С.Шамрай, О. Баранович, Б. Вологдін інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового іду населення окремих регіонів, міграцій населення. Так, О. Баранович дослідив населення Волинського воєводства за подимовими реєстрами XVII ст.; В. Клименко вивчав методику проведення переписів населення Лівобережної України у першій половині XVIII ст.; В.О.Романовський опублікував переписові книги подвірного перепису селян і міщан Лівобережної України 1666 р. й намагався визначити чисельність населення Лівобережної лїни у середині 30-х рр. XVIII ст. Вивченням міграцій населення, що призвели до створення нового регіону — Слобідської України, займався В. Юркевич. Справді узагальнюючий характер мала монографія М.Птухи демографічний розвиток населення Київської губернії від кінця XVIII до початку XX ст. Співробітники Інституту демографії П. Пустоход і Воблий підготували як завдання до перепису 1937 року роботу з історії та сучасної організації переписів населення у СРСР та капіталістичних країнах. Інститут демографії АН УРСР, інші центри, що вивчали народонаселення України, здійснювали велику роботу щодо створення бібліографії з проблем демографічного розвитку. Фундаментальні бібліографічні розробки були виконані науковим співробітником Інституту демографії В. Резніковим, у бібліографічних опрацюваннях брав безпосередню участь Птуха. На п'ятнадцяту річницю Радянської влади А. Хоменко підготував нарис про розвиток демо­графії в Україні за 1917—1932 р. Ця праця залишилася в рукопису й досі не розшукана.

у 20-30-ті р. у розвитку історичної демографії в Україні був зроблений значний крок до посилення розробки відтворювальної проблематики. Поряд з традиційними історико-географічними розробками з'явилися праці з природ­ного руху населення, складу сім'ї та хатнього господарства. Був уведений у науковий обіг шерег нових джерел, здійснені спроби визначення чисельності населення деяких регіонів України. Інститут демографії АН УРСР виконував у 30-ті роки функції головного консультанта Бюро переписів населення СРСР. Це відбулося після закриття 1934 р. Демографічного інституту АН СРСР у Ленінграді й смерті того самого року його керівника В. Паєвського. Інститут демографії АН УРСР у 1934-1937 р. був головним виконавцем методичних розробок в царині демографії для Центрального управління народного госпо­дарства України Держплану СРСР.

За завданням Бюро переписів населення Інститут демографії АН УРСР здійснив розробку схем і методів побудови нових таблиць смертності й народжуваності у СРСР у територіальному, національному та соціально-виробничо-професійному розрізах. Перша частина цієї програми — схема вивчення смертності населення — була завершена й затверджена Центральним управлінням народного господарства України Держплану СРСР 1935 р. Методологія цих досліджень відповідала найновітнішим на той час досягнен­ням у теорії й практиці світової демографії. Багато які питання були порушені й розв'язані тут уперше. Глибока розробка методології побудови таблиць народжуваності та плідності привела Корчак-Чепурківського в роки підго­товки перепису до створення спеціальної монографії, яка повністю досі не опублікована.

Проблематика демографічних досліджень в Україні у 20-30-ті р. свідчить про те, що вже у той період українські вчені тлумачили демографію у широкому розумінні: народонаселення розуміли як сукупність людей, багату на ознаки соціально-економічного та біосоціального характеру. Українські демографи відігравали тоді провідну роль у розвитку науки про народонасе­лення у СРСР. їхні праці дістали широку відомість і визнання наукової громадськості за кордоном. Дослідження першої генерації українських ра­дянських демографів сприяли створенню міцної наукової бази для наступного розвитку вітчизняної демографії.

Був створений неабиякий теоретичний потенціал, особливе значення мали ідея комплексного вивчення демографічних проблем, висунена українськими демографами у 20-30-ті р., а також концепції, пов'язані з якісним аспектом відтворення населення, які згодом стали головним напрямком у радянській демографії

У другій половині 30-х рр. демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 р. закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х рр. дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко підновилися лише в 60-ті рр., чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць Птухи та науково-педагогічна діяльність Корчак-Чепурківського.

Демографічні дослідження в Україні у 60-ті рр. проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту еко­номіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 р. дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.

Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування, Гіпрограді Держбуду України (м. Київ) та його філіях в областях України. Історико-демографічні розробки здійснюють в Інституті економіки НАН України та Інституті історії НАН України; комплексні соціально-демографічні дослідження проводять в Інституті соціо­логії НАН України, Національному університеті імені Тараса Шевченка, На­ціональному університеті "Києво-Могилянська академія", Національному інституті стратегічних досліджень України.

За останні тридцять років були видані й перевидані праці українських демографів, які стояли біля колиски демографічної думки XX ст. в Україні. Серед них "Избранные демографические исследования" Ю. Корчак-Чепурковского (М., 1970), "Семья и воспроизводство населення" А.Хоменко ("Избранные произведения", М., 1980), "Демография и социальная рево-люция" С. Томилина (М., 1973), "Население большого социалистического города" М. Курмана и И. Лебединського (М., 1968) та шерег інших.

Серед праць сучасних демографів слід назвати монографії С Пирожкова "Трудовой потенциал в демографическом измерении" (Киев, 1992), В.Никитенко "Демографический анализ поколений" (М., 1979), Е.М.Лібанової "Продолжительность жизни населення: Опыт комплексного регионального исследования" (Киев, 1991), В. Стешенко "Демография в современном мире” 1978) та "Изучение воспроизводства народонаселення (теоретические проблемы)" (Киев, 1981) і ін. Воістину титанічну працю здійснив Л. Перковский щодо вивчення розвитку демографічної думки в Україні: він знайшов величезний архівний матеріал, на підставі якого написані численні, дуже змістовні праці. Й, нарешті, слід згадати підручник "Статистика населення", написаний С. Стеценко та В. Швецом, який вийшов друком 1993 р. Ознайомлення з методами статистичного аналізу демографічних процесів і структур прогнозування їх розвитку принесе студентам неабияку користь.