ІНСТИТУЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

Класичні засади концептуалізації інститутів.

Проблематика інститутів з самого початку формувалася в контексті активності людей, їх поведінки та діяльності. Саме так її розглядають класики соціологічної і ранньої політичної науки. Показово, що класичний (старий) інституціоналізм, який формується у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст., став чи не першим методологічним підходом до аналізу як суспільства загалом, так і його політичної сфери зокрема.

Політологічне потрактування інституту базується на його соціологічній версії, підстави для якої задають Е.Дюркгайм, М.Вебер, Г.Мід і Т.Парсонс. Так, на думку Е.Дюркгайма, інститути є позалюдськими утвореннями, які створюються людьми, але в подальшому починають відриватися від них, обмежуючи їх власну активність і спрямовуючи її в певне русло. Дослідник пов’язує інститути з нормами, зазначаючи, що в традиційному суспільстві вони спираються на мораль, традиції, релігію, звичаї, обряди, тоді як у сучасному – на право, закон. При переході від традиції до сучасності виникає інституційна криза, яка отримає «аномія» (безнормність, коли від старих правил вже відмовилися, а нові ще не створили чи не засвоїли), яка у подальшому стає звичайним явищем і відтворюється у явищі «нормативного вакууму». Адже традиційні норми надходять до людей ніби ззовні і є значною мірою незалежними від них, тоді як сучасні самостійно конструюються ними з постійним бажанням щось змінити в них. Так чи інакше, стосовно окремих індивідів інститути володіють чи не безумовною владою, приписуючи зразки і стандарти поведінки – обов’язкові способи дії. Однак їх владна, але фактично деперсоналізована присутність є віртуальною, анонімною, демонструючи свою жорсткість і непіддатливість у досвіді індивідів та груп лише тоді, коли вони вступають у конфлікт чи ухиляються від приписаних зразків. Тоді віртуальна влада набуває фактичності, вдаючись до насильства у вигляді негативних санкцій. Відповідно, соціальний контроль є одним з елементів інституційного коду, і разом зі зразками поведінки породжує як соціальний порядок (ціле- та ціннісно орієнтовану взаємодію різних суб’єктів), так і адекватні їм форми суб’єктивності у вигляді спроможностей відчувати, розуміти та пояснювати власні дії і дії інших. Інститути приписують не лише те, як діяти, але й як відчувати і мислити – переконує нас французький класик.

Разом з тим, за Е.Дюркгаймом, інститути уявляють собою, з одного боку, певні ідеальні утворення у вигляді звичаїв, вірувань і стереотипів, які, з іншого боку, матеріалізуються в практичній діяльності соціальних організацій різних часів і народів, яка або відтворює ідеал, або вступає з ним в суперечність. Загалом передбачається, що чим найближеніші норми до ідеалу, тим менше наше бажання порушувати їх. Саме таку схему сприйняв старий інституціоналізм в політичній науці, коли для ранніх політологів модерний інститут розглядався передусім як право, зразковим прикладом якого вбачалися формалізовані норми конституції. Домінувало уявлення, що чим вона раціонально осмисленіша, тим кращим є життя соціуму.

В контексті права до проблематики інститутів (передусім державних) звертається М.Вебер. Для нього вони є швидше установами (структурами), тісно пов’язаними з феноменами легітимності та легітимації, від яких залежить їх дієвість і ефективність. При цьому йдеться про потрійну легітимацію з боку: по-перше, максимально генералізованих цінностей і значень; по-друге, правових норм, які конкретизують генералізовані цінності; по-третє – спільнот, до яких належить або прагне належати індивід. Таким чином, трансцендентальна (у світському житті ціннісно-ідеологічна), правова та соціально-групова легітимація виявляється якщо і не достатнім, то необхідним компонентом вкорінення інститутів.

Для Г.Міда інститути уявляють собою передусім типові реакції індивідів на типові ситуації задля мінімізації у своїй практичній діяльності витрат раціональних і емоційних ресурсів через процедуру типізації, основним змістом якої стає зниження порогу невизначеності можливих виборів і підвищення передбачуваності можливих наслідків за тих або інших виборів варіантів дії. Спосіб, за допомогою якого індивіди засвоюють наявні набори типізацій і вчаться самостійно типологізувати – це соціалізація. Інститути, відповідно, є ще й інстанціями останньої, кінцевою метою якої виявляється продукування індивідів, адекватних вимогам даного суспільства. Їх своєрідне «привласнення» соціумом відбувається лише остільки, оскільки інститути пропонують асортименти статусів і відповідних їм ролей, а індивіди їх інтерналізують (засвоюють) в процесі інтеракції.

Найбільш повно синтезував і резюмував класичну спадщину Т.Парсонс. На початку 1930-х рр. він пише програмну статтю «Пролегомени до теорії інститутів», яка залишилася незавершеною і була опублікована у 1990 р. Тут стверджується необхідність звернення основної уваги науковців не на інститути як такі (тобто структури і норми), а на практики індивідів, які їх відтворюють, тобто інституціоналізуючу дію. Повернувшись до цієї проблеми вже у 1950-ті рр., дослідник зауважує, що інститути – це комплекси рольових інтеграторів стратегічно-структурного значення. Вони безумовно є надособистісними утвореннями, причому головні з них знаходяться між собою у певних відносинах. Йдеться про координацію, яка вимагає послідовно здійсненого розмежування повноважень і сфер відповідальності, а також субординацію. Власне тип соціуму залежить від того, який інститут є домінуючим. Якщо це сім’я, то перед нами родове суспільство, церква – феодальне, держава – соціалістичне (тоталітарне), ринок і власність – капіталістичне (демократичне). Передбачається, що домінуючий інститут очікує, вимагає та домагається від інших лояльності, котра стає умовою відтворення порядку домінації. Оскільки згадані базисні інститути формуються у різні історичні епохи, репрезентують різний календарний і соціальний час, а темпи їх модифікації наперед не співпадають, остільки суспільна система в інституційній перспективі, тобто у системі координованих і субординованих інститутів, постає як «заархівована історія. Конфігурація та співвідношення інститутів визначають місце соціуму на уявній вісі історії.

Загалом класики залишили нам у спадщину тверде переконання, що ми маємо право розглядати інститути і як стани, і як активні діючі комплекси, а також як стани та комплекси, відтворювані інституціоналізуючими діями індивідів або спільнот.

Інституційний поворот у політичній науці.

На змальованих засадах у політології оформлюється класичний («старий») інституціалізм. Його популярність з другої половини ХІХ – початку ХХ ст. різко зменшується у зв’язку з ідеально-нормативною спрямованістю і акцентом на формалізованих аспектах політичного життя. Адже науковці- інституціоналісти все більше зосереджувалися на правничих питаннях, а отже відривалися від реальності. Як наслідок, вже в 1930-ті роки спостерігається зсув в бік психологізму (бігейвіоралізму), а потім - структурного функціоналізму і системного підходу. Показово, що в цей час практично зникає інтерес до держави, яку М.Вебер вбачав рафінованим зразком політичного інституту. На зміну їй приходить політична система. І лише окремі дослідники зберегли зацікавленість до проблеми.

Особливе місце серед них посідає М.Дюверже, який у статті «Політичні інститути і конституційне право» пропонує необхідність розрізнення її правничого і політологічного бачення. Слідом за Е.Дюркгаймом він виокремлює два основні компоненти, які формують зміст політичних інститутів:

а) ідеальну модель системи відносин;

б) власне організаційні структури, що відтворюються в колективній політичній практиці згідно зі стереотипами та матрицями модельної структури.

Тут цілком можливе протистояння права і факту. Адже закон і Конституція постають не відтворенням реального, а спробою його впорядкування, яка ніколи не вдається повністю. Тому далі недоречно дотримуватися юридичного аналізу політичних інститутів і перейти на більш повний та об’ємний політологічний, орієнтуючись і на ті з них, котрі повністю чи частково правом ігноруються чи існують поза ним (громадська думка, пропаганда, групи тиску), а також намагаючись визначити, якою мірою вони функціонують у відповідності з правом, а якою вислизають з нього.

Даючи їх визначення, М.Дюверже пише про них як про моделі відносин між людьми, з яких копіюються конкретні відносини, набуваючи таким чином характеру стабільних, стійких і згуртованих. Останні можливі лише на основі розробки єдиних критеріїв, стандартів поведінки стосовно один одного, які, ніби своєрідні посередники, об’єднують людей, вможливлюють передбачуваність їх поведінки для «незнайомих інших». Йдеться про своєрідну моральну мову, котра була б зрозумілою для всіх учасників даної системи соціальних зв’язків.

Т.Парсонс назвав символічними посередниками схожі еквіваленти, якими усі готові користуватися, перш за все систему цінностей, гроші та владу (закон). Перша озброює нас моральними критеріями добра і зла, можливої підтримки інших і її відсутності. Єдина система етичних цінностей скріплює суспільство, робить можливою стійку взаємодію між людьми. Завдяки грошам і ринку внесок кожного члена даного суспільства може бути оцінений будь-ким іншим, навіть за відсутності безпосереднього контакту. Влада (і закон) роблять кожного члена суспільства рівним з іншими з приводу обов’язків перед суспільством, збереження основних умов існування як кожного індивіда, так і суспільства загалом. Саме цінності, гроші та влада у своїй єдності виокремлюють даний соціум серед інших як особливу систему соціальних зв’язків, регульовану особливими моральними, економічними, політичними критеріями.

У 70-ті – на початку 80-х рр. ХХ ст. переконаність у необхідності повернути інститути в політологічний аналіз посилюється. Це, насамперед, відбувається у зв’язку з невизначеністю як конститутивною рисою світу сьогодення. Вона постає наслідком проблематизації так званих тотальностей, тобто високо генералізованих цінностей, норм, зразків поведінки. В індивідуальному досвіді останні дискредитовані тим, що у відносно короткі проміжки часу не підтверджуються повсякденними практиками, втрачають легітимність і стають неефективними. Ритми інновацій прискорюються, віддаляючись від ритмів життєдіяльності інститутів. Як наслідок, скажімо, намагаючись реалізувати функцію інтеграції, держава не знаходить ані засобів, ані об’єктів діяльності чи фатально помиляється у виборі тих і інших. А отже в нових умовах, за оцінкою П.Бурдьє, інститути не стільки вирішують проблеми індивідів та об’єднань, скільки породжують їх.

А отже, як стверджують Дж.Г.Марч і Дж.П.Олсен в програмній публікації «Знову відкриваючи інститути», останні в політиці втратили те велике значення, яке мали в ранніх теоріях. Сучасна на той момент політологія набула утилітарного, контекстуального і редукціоністського характеру, пропагуючи їх залежність, хоча насправді вони відіграють автономну роль. Бюрократична агенція, законодавчий комітет, апеляційні суди – це арени змагання соціальних сил, але вони також є сукупністю стандартних операційних процедур та структурних пристроїв, котрі визначають і захищають інтереси. Вони – політичні актори у своєму власному праві. Політичні інститути уявляють собою складні організації та ансамблі відносин між людьми які якісно не обмежуються ані абстрактними макросистемами, ані мікроповедінкою індивідів і груп, а посідають ніби проміжне місце між ними.

Їх ефективне функціонування, як і взаємодія з громадянами, а також взаємини індивідів і груп між собою, стверджував Дж.Ролз в «Теорії справедливості», вимагають інституційного забезпечення та відповідної процедури, без яких стабілізація розвинутих соціумів, уражених кризою кінця 1960-х – початку 1970-х рр. неможлива. На його думку, саме справедливі політичні інститути можуть сприяти побудові справедливого суспільства, а не навпаки, оскільки вони впливають на вкорінені у соціумі цінності(колективну ідентичність, належність до спільноти, чесність, довіру і солідарність.

Потреба вивчення інститутів актуалізувалася і процесами модернізації у третьому світі, які, зокрема, засвідчили важливість у перетвореннях традиції, неформальних норм, котрі значно коригували зовнішні інституційні запозичення з Заходу. На цей аспект проблеми звернули увагу такі науковці як Ш.Ейзенштадт, А.Турен, А.Саід. Крім того, значного поширення набувають тут імітаційні практики.

Тобто спостерігається інституційний поворот, але він відбувається на оновлених засадах. Це не механічне повернення до класичного бачення політичних інститутів, а його творче переосмислення через посткласичну логіку. Тобто йдеться про неоінституціоналізм, для якого інститути є серцевиною політології і який сьогодні набув статусу найпопулярнішої течії.

Сучасне і постсучасне потрактування терміну «політичний інститут».

У класичній версїї політології (як і соціології) категорія «інститут» розглядається утрьох проекціях:.

1) як настанова, встановлення, тобто він наставляє нас, що робити, які прояви нашої активності є правильними, встановлює певні рамки діяльності та поведінки. Йдеться про комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, які обумовлюють і регулюють діяльність людини в політичній сфері. При цьому передбачається, що у сучасному соціумі такі норми формалізовані, прописані та зафіксовані в законодавстві, Конституції. Неформальні ж принципи традиційного суспільства долаються та відходять у минуле, оскільки заважають успішній модернізації;

2) як установа, утворення, організація – певним чином організоване об’єднання людей, та чи інша політична структура. Насамперед акцентуються інститути держави (кабінет міністрів, суд, парламент), діяльність яких забезпечує стабільність і порядок у суспільстві загалом. Вважається, що в ситуації модерну взаємодія між ними відбувається на засадах стримувань і противаг та у чіткій відповідності з законом (правом) і Конституцією. У ряді випадків задля їх розрізнення зі встановленнями використовується термін «інституція»;

3) як стійкий тип політичної поведінки, що відтворюється у певній системі колективних дій, процедурі, механізмі та повторюється в просторі та часі. У цьому контексті основна увага приділяється електоральній поведінці як такій, котра здійснюється в межах чітко визначених правил (закон про вибори і Конституція), а її результатом стає наповнення політичних установ певними персонами. Передбачається, що виборча діяльність реалізується переважно цілераціонально.

Сутнісно перед нами одне й те ж явище, яке розглядається з різних просторово-часових позицій. Політичне утворення з середини, з огляду на діючі у ньому правила, є політичним інститутом, а у взаємодії з іншими – політичною організацією.

Посткласична інституційна лексика також базується на трьох версіях і включає наступні поняття:

1) інституційне середовище позначає інститути у сенсі встановлення, тобто сукупності «правил гри» як норм і санкцій, що створюють політичні, соціальні та юридичні рамки взаємодій між людьми в межах суспільства загалом, котрі через систему позитивних і негативних стимулів спрямовують їх поведінку в певне русло і тим самим роблять ситуацію менш невизначеною. Ці встановлення (явні та неявні) поділяються на неформальні норми (звичаї, традиції) і формальні правила (конкретні закони, нормативні акти);

2) інституційна угода пов’язується з політичним утворенням (державою, партією, виборчим об’єднанням і т.ін.), котре конституюється на основі контракту між окремими індивідами стосовно додаткових «внутрішніх» обмежень, що додаються до загальноприйнятих «правил гри», дотримуватись яких вони зобов’язані. Тобто знову ж йдеться про формальні та неформальні норми, які стосуються вже не суспільства як цілого, а його частини. Прикладом може слугувати статут політичної партії – формалізований документ, необхідний для її реєстрації, поряд з реальними правилами внутрішньопартійної взаємодії, які не завжди співпадають зі статутними вимогами;

3)інституційна практика – характеризує реалізацію інституційних угод у даному інституційному середовищі. Зазначимо, що в кожний момент інституційне середовище не залежить від дій конкретних політичних акторів і тому статичне, воно змінюється особливим чином, а інституційна угода існує тією мірою, якою їй відповідає інституційна практика, тобто є динамічною і трансформується зі зміною практики. Якщо остання не відповідає угоді, та не діє, втрачає сенс. Фактично саме практика наповнює її життям або позбавляє його.у випадку відсутності.

Що ж до конкретних дефініцій, то у сучасних політологічних дослідженнях інститути визначаються, наприклад, як:

- впорядковуючі зразки взаємодії (Г.О’Донел);

-встановлювані людьми обмеження, котрі структурують політичну, економічну і соціальну взаємодію, неформальні (заборони, табу, звичаї, традиції, кодекси честі тощо) та формальні (конституції, закони, права власності і т.ін.) правила, а також система санкцій за їх недотримання (Д.Норт);

-структурні обмеження (А.Шидлер);

-тривалі в часі та просторі структури (Е.Гіденс);

-правила і рутини (Дж.Г.Марч і Дж.П.Олсен);

-правила, структури та процедури (К.Шепсл);

-правила ухвалення рішень і системи стимулів (А.Степан);

-правила, норми і спільні стратегії (С.Кроуфорд, Е.Остром);

-формальні правила, процедури згоди та стандартно діючі правила, які структурують відносини між індивідами (П.Гол) і т.ін.

Атрибути інституціоналізації

Звертає на себе увагу той факт, що політичні інститути виникають та існують як відгук на суспільну потребу в певній організації політичного життя. Тобто вони формуються історично і визначальною умовою їх появи є відповідний виклик історичних обставин, для відповіді на який необхідна та або інша форма активності, спільної діяльності індивідів. З таких позицій їх можна розглядати як історично сформовані, самовідтворювані форми взаємодії з приводу реалізації владнозначущих потреб і розподілу суспільних ресурсів на тому або іншому етапі розвитку суспільства, як сукупність дій, що забезпечують на висококваліфікованому рівні поновлюване задоволення політичних потреб.

Існує, однак, і протилежна грань зламлюючої соціальну діяльність призми: об’єктивація відносин між людьми. Вона найбільшою мірою реалізується політичними інститутами і у цьому контексті полягає в тому, що останні, виникаючи як відповідь на значні суспільно-політичні запити індивідів та груп, беруть на себе завдання регулятивного характеру, тим самим вириваються з-під контролю людей і «з’їдають» при цьому певну частину політичного простору. Іншими словами, люди обмежують свою телеологічну активність інституційними бар’єрами, нехай навіть призначеними для оптимізації досягнення політичних цілей.

Ще одна спільна риса інститутів – самостабілізація, тобто стійкість у часі, регулярність, а отже значну передбачуваність поведінки людей, визначеність у виконанні функцій. В основі даної властивості вбачаються чотири чинники: знеособленість і стандартизація вимог до індивіда; ціннісно-нормативна система інституту; розподіл праці та професіоналізація виконання дій; регламентація відносин (визначене конкретне специфічне призначення виступає певним ціннісним каркасом, який задає повторювану інституційну конструкцію). Об’єкт інституціоналізується лише у випадку, якщо наявні всі причини, в іншій ситуації вести мову про самовідновлення недоречно.

Сформований політичний інститут виконує в суспільній системі особливі функції:

-створення своїм учасникам можливостей задоволення їх потреб та інтересів;

-забезпечення відтворення і стабільності політичної діяльності, збереження ідентичності політичної спільноти;

-посилення зв’язків і групової згуртованості, інтеграція прагнень, дій та інтересів індивідів;

-забезпечення регуляції дій членів соціуму в рамках політичних відносин;

-здійснення контролю політичної поведінки своїх членів з заохоченням бажаної та недопущенням девіантної поведінки;

-забезпечення стійкості суспільного життя загалом.

Так чи інакше, але будь-які функції не здійснюються самі собою, вимагаючи структурної підтримки, а тому політичні інститути не монолітні. В них можна виокремити спільні для всіх структурні компоненти, відповідальні за ті чи інші базові функції: ціннісно-нормативна система, знеособлені стандарти діяльності, статусно-рольова сітка, система санкцій, ресурсний потенціал, тобто необхідні засоби, які можуть бути матеріальними, інтелектуальними (кваліфікація, знання, володіння інформацією), моральними (кредит довіри до влади, повага), а також установи, за допомогою яких здійснюється управління, організується діяльність, здійснюється контроль над нею, і культурні символи, в яких художніми засобами втілюється призначення інституту.

Окрім названих, характерними рисами політичних інститутів є: постійністьяк здатність до відтворення у різних соціальних контекстах; тривалість як протяжність існування у часі; вкоріненість як присутність у будь-якій точці простору в якості своєрідної точки відліку, доступної для індивідів, про яку знають і з якою рахуються; структурність як складність і багатокомпонентність; цілісність як необхідність і взаємозалежність усіх компонентів, зміни кожного з яких неможливі без змін у інших: системність як взаємопов’язаність інституційних елементів, які утворюють між собою систему, що постійно знаходяться у взаємодії (субординації або координації) з іншими інститутами у системі соціальних зв’язків; автономність, замкнутість як певна незалежність зі збереженням власного профілю, котрий дозволяє виокремити даний інститут, що є самодостатнім цілим, ізольованим від зовнішніх впливів та визначеним внутрішніми інтеракціями;ригідність, міцність як внутрішня жорсткість, незмінюваність, спроможність до спротиву і розробки захисних стратегій проти факторів, спрямованих на його руйнування. Саме вона дозволяє розрізняти інститути в просторі, часі; але для самовідтворення необхідні гнучкість і адаптивність як здатність до пристосування у змінюваному навколишньому середовищі.

Інститути та переваги агентів політичної діі.

Більшість політологів погоджуються з тим, що інститути впливають на вибір акторами стратегії своєї поведінки або способу досягнення мети, дають підстави для визначення того, хто з них є законним, регулюють їх кількість, порядок дій, значно впливають на обсяг інформації про наміри інших акторів. Навіть незначні та зовні неістотні зміни в інституційних правилах, котрі мають відношення до стратегій політичної поведінки (зокрема те, хто здійснить «перший крок», суттєво впливають на наслідки політичного процесу.

Однак стосовно інститутів і переваг, які є у всіх учасників політичної дії, така єдність відсутня, що відтворюється у співіснуванні двох логік, кожна з яких пропонує власне бачення їх пов’язаності між собою.

До логіки переваг – обміну тяжіють теоретики раціонального / суспільного вибору та політекономи. Для них властиве надання переваги індивідам щодо інститутів. Саме раціональна егоїстична людина тут розглядається як джерело інституцієтворення. Передбачається, що актори вступають у інституційну гру з наперед окресленим комплексом переваг, які вони можуть раціонально структурувати в будь-якій послідовності. Інститути визначають обмін, котрий відбувається між акторами, але жодним чином не впливають на їх переваги, включно з вибором тих інституційних форм, на основі яких ними передбачається задоволення власних інтересів і потреб (скажімо, виборчої системи, ринкової чи командної економіки тощо). Індивіди – максимізатори корисності – самі формують порядок останніх і вступають у стратегічні обмінні відносини з іншими людьми, здійснюючи їх в рамках інституційних правил як контексту, що накладає встановлені ними самими через угоду обмеження на корисливу поведінку. Максимізація корисності повинна враховувати те, які переваги чи інтереси мають для індивіда першочергове значення. За уявлення про домінування бюрократичних інтересів над народним мандатом чи, навпаки, високу ефективність політичного контролю над бюрократією – висновки щодо політичних результатів будуть істотно відрізнятися. Нарешті, у логіці переваг вважається, що зміна інститутів зазвичай має наслідком зміну акторами своєї стратегії, але не переваг. З позицій цієї логіки проблема полягає в тому, як створити такі інститути, у рамках яких можна було б ефективно поєднати індивідуальні переваги, засновані на прагненні отримати максимально можливу особисту вигоду, з колективним вибором.

Логіка відповідності пропагується вченими, які пропонують зважати на історичні, соціальні, культурні, структурні чинники. Її представники спочатку апелюють до інститутів, а вже потім до індивідів. Наголошується, що саме інститути диктують акторам те, які переваги мають використовуватися ними в конкретній ситуації, у якій вони опинилися. Не заперечуючи того факту, що індивідуальні дії переслідують певні цілі, прибічники цієї логіки виходять з передумови про недостатнє володіння людьми логічними спроможностями та знаннями задля розбудови взаємовідносин виключно на раціональних засадах. Насправді більшість з нас прагне дотримуватися певних «сценаріїв» чи «шаблонів», котрі передбачаються інститутами як такими, що не лише впливають на переваги акторів, але й до певної міри створюють їх, соціально конструюючи як самих індивідів, так і бачення ними реальності, пріоритети значущості тощо. В існуючій інституційних обставинах людина, як правило, не розраховує, яка саме дія більшою мірою відповідає її інтересам. Посідаючи певну статусну позицію і виконуючи пов’язану з нею роль, вона швидше думає не так про власну вигоду, як про очікування з боку інших і відповідність щодо них власної діяльності / поведінки. Тобто доводиться, що дія має не універсальний, а швидше ситуативний характер, оскільки переваги індивіда змінюються під впливом різних інституційних обставин. І якби інститути формувалися лише за зразком логіки переваг, то, на думку С.Гантінгтона, кожне наступне покоління було б змушене формувати їх спочатку, оскільки з входженням в політику нових людей вони послаблювалися б до тієї міри, до якої цінності та інтереси новачків відрізнялися від наявних у їх попередників. Хоча егоїзм, без сумніву, пронизує політику, зауважують Дж.Г.Марч і Дж.П.Олсен, дія часто орієнтується швидше на певні норми поведінки, аніж на прораховані результати того чи іншого вибору. Таким чином, політичну, як і будь-яку іншу поведінку можна розглядати в рамках норм, обов’язків, ролей і правил. Проблема для цієї логіки полягає в тому, як створити таке інституційне середовище, котре могло б інтегрувати індивіда в суспільство.

Практичне використання логіки переваг у створенні реальних інститутів, що регулюють колективну дію, значно ускладнюється наявністю інформаційної асиметрії, оскільки викривлені уявлення про справжні переваги людей можуть обернутися створенням дефектних інституційних форм. Так, раціонально діючий політик, який прагне до максимальної особистої вигоди, не стане розкривати свої справжні наміри колезі, котрий може використати отриману інформацію задля створення таких інститутів, що суперечать його власним інтересам. З іншого боку, логіка відповідності не дає відповіді на запитання, чому люди, які діють у одному й тому ж інституційному середовищі, почасти дотримуються самих різних переваг, хоча ті детермінуються інститутами. Та й самі інститути можуть істотно відрізнятися між собою, що породжує проблему визначення кращих їх типів для розвитку відповідних переваг.

Становлення збереження і зміна політ. інс-тів.Розрізняються дві логіки: переваг і відповідності. Згідно з логікою переваг, інс-ти беруться з переваг, як тільки в певному інс-ті виникає потреба і раціон. індивіди усвідомлюють цю потребу , вони створюють інс-ти. Інс-ти – є відтворенням нашої активності. Інс-ти зникають, коли ми до них звикли і вони нам надоїли. Збереження неефект. інс-тів: 1. На створення інс-ту були витраченні значні кошти (феномен т. зв.потрачених коштів). 2. Навіть якщо існуючий інститут нас дістав , ми не можемо бути переконані, що новий інс-т буде краще. 3. Створення нового інс-ту потребує нових значних коштів. Це раціональні висновки. Логіка відповідності має власне бачення створення, зміни і збереження політ. інс-тів. Створення – осн. акцент робиться на випадковості появлення інс-тів, раціональності не було. Зміни – така ж сама ситуація – більшість спроб змінити неефективні інс-ти приводили до невдач. Головне – зовн.обставини, поточна ситуація. Збереження неефективних інс-ів: 1. апелюючи до прикладів з історії прибічники логіки відповідності стверджують, що ініціатором збереження неефективних інс-тів дуже часто є держава. Саме з й його допомогою вона може збільшувати власну ренту. 2. У збереженні неефективних інс-тів заінтересовані певні впливові сусп.групи – олігархи, саме вони лобіюють закони, які суперечать суспільству і саме вони забезпечують те, що ці закони зберігаються. 3. впливає сама історична траєкторія інституту – ідея «стежка залежності».

Метаінститут комунікативного дискурсу Ролза і Габермаса.У даному випадку ми звертаємо увагу лише на єдиний інс-т – інс-т комунікації. Ролз і Габермас у 60-70рр. 20ст. приходять до висновку, що якостей інс-у комунікація на той момент ще не набула. Це призводить до того , що в сусп-ві відсутнє спільне єдине бачення його стану і перспектив. Кожна група, страта, клас розглядає його по своєму . Наслідок: посилення сусп. конфліктів, антагонізм. Потенціальний результат: громад. війна, хаос, анархія, деструкція сусп-ва. Ролз пропанує шукати причини подій саме в неінституційності комунікації. Вона була, є і буде. Але вона періодична. Певні проблеми обговорюються, певні – замовчуються. Ролз пропанує вихід: перетворити комунікацію на метаінститут. Для цього треба дотримуватися певної логіки: 1. Кожен, хто має що сказати, повинен отримати змогу зробити це. 2. Інші люди мають бути зацікавлені в тому, щоб почути це, інакше комунікації не відбудеться, а буде лише послання без відповіді. 3. На комунікацію не повинна впливати статусність. Для неї головне не позиція в суспільстві, а аргумент. Для того, щоб уникнути сторонніх впливів Ролз пропанує використовувати «вуаль невідання» - ніби пропонує нам, коли ми одіваємо вуаль, ми не бачимо – ми слухаємо. 4. Найбільш аргументована позиція в комунікації має набувати інституційного виміру на основі найбільш вагомих інструментів. Ролз пропанує нормативну логіку – головне знайти правильний шлях до організації ефективної комунікації. Якщо ми йдемо цим шляхом, то можемо сподіватися на знаходження справедливості, яку позитивно сприймають і різні індивіди, і групи, і класи, і прошарки. Ролз пропанує принцип максим/мінімума: мах - свободи, а мін – благ і гарантій тим людям, які не спроможні самостійно забезпечити себе. Габермас міркує схоже. Він постає розробником теорії комунікативної дії. На його думку, деструктивні процеси зах.соціуму 60-70рр. пов’язані з неінституціоналізованістю комунікації, причому йдеться про неї у двох вимірах: горизонтальній і вертикальній. Гориз.вимір – «життєвий світ», комунікуючи в повсякденному житті ми визначаємо спільні смисли. Далі ми їх переносимо в систему причому система – це наше творіння, вона надає нашим смислам загальності – вони стають обов’язковими. Паралельно вже с-ма отримує право контролювати нас, і якщо ми починаємо порушувати знайдений спільний смисл, с-ма нас карає, але таких відступників небагато. Це можна було спостерігати в зах. сусп-вах в 60 рр. 20ст.: 1. Розвалюється горизонтальна комунікація. 2. Держава загального благоденства в 60рр. працює гарно, а отже об’єднуватися щоб тиснути на с-му сенсу не має. 3. Політика не входить в перелік найбільш важливих потреб кожного з нас. Результат: ми починаємо не комунікувати, а підпорядковуватись. Сис-ма відривається від життєвого світу. У політ. сенсі с-ма розвивається , а сусп-во деградує. Поступово сис-ма приходе до висновку, що прислухатися не потрібно до сусп-ва. Внаслідок – вибух в к. 60-70рр. Постає питання, а як його подолати? Через інституціоналізацію комунікації (вертикальна і горизонтальна). Комунікація дуже важлива сьогодні. Але вона не набула ще метаінституційного виміру.