Примусова колективізація сільського господарства в Україні. Голодомор

Рр.

У другій половині 20-х рр. досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів і більшість селянських господарств була малоземельною.

У 20-х рр. товарна продукція зернового господарства України порівняно з дореволюційним часом знизилась майже на половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і низький загальний рівень сільськогосподарського виробництва і пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-технічної бази села, більш справедливій та гнучкій політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюційно, у про­цесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчужденням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських госпо­дарств до системи командно-адміністративної економіки, перетво­рення їх на кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23,7 % всіх селянських дворів складали бідняки, 72,3 % — середняки, 4 % — заможні. У жовтні 1929 р. трохи більше від 10 % всіх господарств були об'єднані у колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено у ли­стопаді 1929 р. У січні 1930 р. керівні органи встановили й терміни

проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. „Ліквідація куркульства як класу” стала одним з головних практичних заходів «всеоосяжної колективізації». З цього приводу була при­йнята спеціальна постанова ЦК ВКИ(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарс­тва поділялися на три категорії. До першої належали «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» у в'язницях або у концтаборах. До другої категорії належали «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили ніякого опору. їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (факти­чно це були середняки), які не чинили ніякого опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних ма­сивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до по­чатку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61 887 господарств (2,5 % усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,3 млн крб. Майно над­ходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього май­на, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й ма­сові виступи селян. За деякими оцінками, у селах України 1930 р. сталося понад 40 000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, відсо­ток колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня до 20 че­рвня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона се­лянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Восени у колгоспах залишалося менше від третини селян України, причо­му залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися задушити податками. За таких умов селянин змушений був Йти до колгоспу, і вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селяна­ми власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено у результаті знищення заможного прошарку селянства — людей, які вміли працювати. Тому валові збори зерна в Україні зменшились: 1932 р. вони становили 78,6 % від рівня 1923 р., поголів'я коней — 66,7 % (від 1928 р.); великої рогатої худоби — 58,2 %, свиней — 37,7 %.

Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни бага­тьох районів України голодували. Навіть у червні 1932 р. 33 райо­ни республіки потребували додаткової продовольчої допомоги. Го­лод удалося зупинити, проте належних висновків із подій зими 1931-1932 рр. керівництво як республіки, так і країни в цілому, не зробило, іцо згодом призвело до ще більшої трагедії.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно дісталося не їм), призвело до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектору України було отримано лише 136 млн пудів хліба (1930 р. — майже 400 млн). У зв'язку з цим керівництво кра­їни прийняло рішення направити в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очо­лювалась В. М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібоза­готівель, що практикувала ця комісія, були репресії.

Села, які мали особливо велику заборгованість із хлібозаготівель, заносились на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фа­ктичну блокаду: припинявся підвіз товарів боржникам, забороня­лась для них торгівля, достроково стягувались платежі за фінан­совими забов'язаннями. Села оточувались регулярними військами і фактично прирекались на голод. Так був застосований терор го­лодом для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни втікали з міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людожерство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. ста­новили близько 150 тис, а від голоду 1933 р. — від 3 до 3,5 млн людей. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії, яка сталася у результаті політики геноциду, що проводилася більшовицьким урядом. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало значні негативні наслідки.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, Ігнорува­лись права і інтереси селян. Була ліквідована економічна само­стійність селянства, знищена найпрацьовитіша його верства. У кол­госпах застосовувалося позаекономічне примушення, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жо­рстко регламентувалось, матеріальна зацікавленісь була слабкою, почуття господаря атрофувалось.