У межах СРСР і Східної Європи

У Східній Європі українська діаспора поділена так:

· у Польщі: 200—300 тисяч українців

· у Чехословаччині: 120—150 тисяч українців

· у Румунії: 100—150 тисяч українців

· у Югославії: 45—50 тисяч українців

У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії.

Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців:

· які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);

· яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині.

Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях.

Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.

Українці в Югославії жили головно в Бачці, Сремі і Боснії: церковну організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. Тут існували найвигідніші видавничі та культурні можливості.

Українська діаспора в СРСР

У найгіршому становищі з усіх перебувала українська діаспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищувала решту української діаспори у світі, проте користувалася всіма гарантованими правами й інституційними засобами національного життя в межах іншої країни. Складаючись із понад 6 млн. українців, розпорошених по всіх республіках СРСР, нагадуються дореволюційні царські часи. Якщо до 1930-х існувала ще українські преса й шкільництво на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середини 1930-х років усе було ліквідовано.

Навіть для значної частини українців, що жили в Москві й Ленінграді та налічували кількасот тисяч, не було жодних українських клубів, театрів, шкіл, радіомовлення. Преса й книги доходили з України в обмеженій кількості, у кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибіру 27 % українців ще читали українську пресу, передплачену з України, але недовго. Інколи заїжджали з України мистецькі ансамблі, — і часом в програми місцевих самодіяльних гуртків потрапляв український репертуар. Усе це відбувалося скоріше для популяризації «багатонаціональної радянської культури» і творення «радянського народу» — для прикриття посиленої русифікації. Українською мовою в Сибіру користувався нижчий відсоток населення, ніж серед українців-поселенців у Канаді чи Бразилії. У 1970-х роках, як виявили радянській опити, 38 % українського населення розмовляло українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х роках між сибірськими українцями було 82 % змішаних подружжів, здебільшого російсько-українські, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і змішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяла й урядова політика русифікації.