Уряд використовує для впливу на економіку прямі і непрямі методи.

Прямі методи впливу ще називають адміністративними, а непрямі – економічними.

Прямі методи урядового впливу базуються на владно-розпорядних відносинах і проявляються у формі адміністративного впливу на поведінку, функціонування і результативність економічних суб’єктів, обмежуючи певною мірою їх економічну свободу.

До прямих методів належать:

Ø дозволи на здійснення ліцензійних видів діяльності: реєстрацію та ін.;

Ø регламентація діяльності економічних суб’єктів і запровадження законів, інструкцій, нормативів;

Ø заборона здійснювати певні види економічної діяльності, а також дій або бездіяльності;

Ø застосування покарань та заохочень (стимулів);

Ø різноманітні форми цільового фінансування: держані інвестиції; надання субсидій підприємницькому сектору та сектору домогосподарств та ін.;

Ø прямий вплив на експорт: зняття мита, пільги та кредитування експорту.

Непрямі методи – це система правових і економічних інструментів, за допомогою яких держава впливає на поведінку економічних суб’єктів, а також на функціонування і результати економіки, не обмежуючи економічні свободи суб’єктів господарювання.

Адміністративні методи ґрунтуються на силі державної влади і включають:

ü засоби заборони (скуповувати акції своїх конкурентів; заборона здійснювати будівництво чи інші види діяльності шляхом припинення видачі чи дії ліцензії);

ü засоби дозволу (видача ліцензій, дозволів на використання раніше заборонених ресурсів чи інших економічних благ);

ü засоби примусу (держава зобов’язує підприємців забезпечувати безпечні умови праці; організовувати виробниче навчання; встановлювати очисні споруди; здійснювати обов’язкове страхування).

Окрім того, адміністративні методи управління ґрунтуються на командних формах наказів і розпоряджень, які здійснюють ті, хто вище в ієрархії. Їм властива вертикальність.

Економічні (непрямі) методи ґрунтуються на економічному інтересі та використовують інструменти фіскальної, монетарної, зовнішньоекономічної, соціальної, цінової, анти циклічної та антиінфляційної політики.

Соціальна політика урядуставить перед собою два основні завдання:

1) забезпечення нагромадження людського та соціального капіталу;

2) соціальний захист вразливих верств населення.

Досягнення першого завдання відбувається завдяки використанню урядом таких засобів: визначення й запровадження мінімальної заробітної плати; нормування умов праці та тривалості робочого часу; фінансування перекваліфікації та підвищення кваліфікації; фінансування забезпечення базового рівня послуг щодо охорони здоров’я; фінансування (часткове чи повне) освітянських послуг в освітніх закладах різного рівня; індексація грошових доходів за умов інфляції; встановлення неоподатковуваного мінімуму доходів; диференціація податкових ставок залежно від рівня доходу; надання податкових пільг і т. ін..

Реалізація другого завдання здійснюється за допомогою таких засобів: соціальне обов’язкове страхування, тобто гарантована державою система заходів щодо забезпечення громадян у старості (пенсійне страхування), у випадку захворювання, втрати працездатності (медичне страхування); щодо підтримання материнства та дитинства (соціальна допомога сім’ям з дітьми), а також соціальна допомога малозабезпеченим, інвалідам, ветеранам, самотнім.