Сучасна держава-нація

Майже до XV-XVI ст. через відсутність жорстких територіальних кордонів, слабкість центральної влади стосовно периферії, панування общинної форми організації соціуму держави ще не були державами в повному (сучасному) значенні цього поняття. Вважається, що імперіям не властиві сучасна система оподаткування, монополія на військову мобілізацію, стабільна бюрократія, поступова заміна еліт за наро­дженням елітами за освітою, сучасне розуміння законодавства й пра­вової держави та інші ознаки сучасної держави-нації.

Прийнято вважати, що лише у ХV-ХVІ ст. на зміну імперському уні­версалізму, який домінував у середньовічному християнському світі, прийшла європейська система держав-націй. її утвердженню сприяло протистояння імператорів Священної Римської імперії та римських пап, яке зумовило ідею поділу влади як одну із засад сучасної демо­кратії. Напруженість між світською і духовною владами дозволяла різним феодальним володарям зміцнювати свою автономію, вимагаючи поступок з обох сторін. Така ситуація перетворювала Європу на мозаїку герцогств, графств, вільних міст і єпіскопств. В міру віддалення від центру слабшала можливість центральної влади впливати на своїх під­даних. Претензії на імператорську владу різних династій мінімізували її реальне значення. В результаті жодного володаря і жодну державу не можна було вважати суверенними в сенсі володіння верховною владою над усім населенням на певній території. Феодальні володарі могли не звертати уваги навіть на збройні конфлікти між своїми васалами,

якщо останні дотримувалися своїх обов'язків стосовно до сюзерена. Хоча імператори дотримувалися традиційних поглядів на універсаль­ність правління, вони не мали можливості реалізувати їх на практиці. Франція, Англія, Шотландія, Іспанія, Португалія, залишаючись час­тинами універсальної церкви, не визнавали влади Священної Римської імперії.

Лише зусилля імператорів династії Габсбургів Максиміліана І та його сина Карла V дозволили відродити імператорську владу в першій половині XVI ст., однак послаблення папської влади під натиском Реформації зробило неможливою появу універсальної європейської імперії-гегемона. Розрив протестантських правителів з Римом означав розрив з Ідеєю християнського універсалізму, звільнення від додер­жання клятви вірності імператорові. За новим реформаційним прин­ципом «cujis region, ejus religio» право суверена на владу в державі вже не випливало з обов'язку дотримуватися певної релігії.

Новими регулятивними принципами міждержавних відносин у Європі після зруйнування «міжнародного християнського суспільства» (за термінологією X. Булла) стали raison d’etat і рівновага сил. Перший передбачав, що благо держави виправдовує застосування будь-яких засобів для забезпечення національних інтересів, а другий передбачав, що егоїстична політика кожної держави так чи інакше, подібно «неви­димій руці ринку», буде сприяти безпеці і прогресу всіх інших. Утвер­дження цих принципів представляло собою сутність дипломатичної революції, яку здійснила Франція кардинала Рішельє.

Саме Рішельє можна вважати основоположником сучасної між­народної системи, витлумаченої як система держав-націй. Будучи князем католицької церкви, Рішельє мав би підтримувати зусилля гер­манського імператора відновити католицький універсалізм, але він поставив національні інтереси Франції вище за релігійні прагнення. Контрреформаційну політику Габсбургів він розглядав як геополітичну загрозу безпеці Франції, що полягала у встановленні гегемонії в Цен­тральній Європі та наданні Франції ролі другорядної держави (послу­говуючись термінологією «холодної війни» — її «фінляндизації»). Для того щоб попередити такий хід подій, Рішельє виступив на боці про­тестантських державників. Фінансова підтримка шведського короля-протестанта Густава Адольфа французьким королем-католиком Людо-віком XIII у війні проти католицького імператора Священної Римської імперії мала глибокий революційний смисл.

Нова система знайшла підтримку у світогляді епохи. Мислителі цього часу вважали, що із зіткнення конкуруючих інтересів може виникнути гармонія і справедливість. Філософи Просвітництва розглядали між­народну систему рівноваги сил як частину налагодженого гігантського годинникового механізму Всесвіту. Зокрема, Монтеск'є вважав рів­новагу сил засобом перетворення розмаїття в єдність.

Нова, Вестфальська міжнародна система вперше в історії була заснована на принципі суверенної рівності всіх держав, що входять до її складу. Кожна з них самостійно визначає свою форму правління і не визнає над собою іншої верховної влади. Вестфальська модель сувере­нітету ґрунтується на утвердженні нетерпимості держави до зовніш­нього втручання у свої внутрішні справи. Держава, суверенітет якої визнається іншими, входить у коло суверенних держав і набуває свого роду імунітет проти втручання. Внутрішній суверенітет, таким чином, залишається недоторканним. У межах цієї концепції суверенітет розгля­дається як універсальна цінність, як самоцінний автономний моральний принцип. Держава суверенна лише на тій підставі, що вона є державою. З погляду «вестфальського» суверенітету держава також повинна міні­мізувати обмеження суверенітету, що накладаються зовнішнім ото­ченням. Одним з фундаментальних елементів Бестфальської системи є доктрина невтручання, яка остаточно утвердилася в міжнародному праві разом зі створенням Організації Об'єднаних Націй. Суверенітет держави захищений Статутом ООН І підтверджений Декларацією про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про гаранту­вання їхньої незалежності й суверенітету від 1965 року.

Один з найпослідовніших прихильників суверенності держави, аме­риканський політолог М. Уолцер вважає, що суверенітет виникає з права народу на самовизначення, ніби втілюючи в собі історію народу, його культурні й соціальні особливості. Основне завдання держави полягає в тому, щоб зберігати й підтримувати політичний простір, у якому відбувається боротьба інтересів, розгортається змагання за більшу свободу й права людини. М. Уояцер уважає, що суверенітет є непорушним через те, що зовнішні сиди зобов'язані поважати полі­тичний процес. Втручання у справи суверенної держави припустиме лише у вигляді обмеженої за часом, метою і коштами «справедливої війни»³.

³ Walzer M. Arguing about War. — New Haven: Yale University Press, 2004. — P. 25.

Принципи Вестфалю передбачають, що тільки держави мають право формувати і здійснювати міжнародну політику. Всі інші організації, групи та окремі особи цього права не мають. Територіальні кордони держави тепер збігаються з єдиною системою політичного правління, відбувається централізація державної влади, формування єдиної для держави фіскальної системи, постійних професійних національних армій, а також формалізація міждержавних відносин шляхом інститу-ціоналізації професійної дипломатичної служби. Будь-які інциденти і суперечності, що виникають між ними, відтепер є справою самих цих держав. Кожна держава ставить свій національний інтерес вище за інтереси решти держав, а найважливішим аргументом у суперечках між державами виступає сила. Вищою цінністю вважається максимально можлива свобода кожної держави в реалізації своїх національних інтересів. Найяскравіше це проявилося у колоніальній експансії про­відних європейських держав. Незважаючи на те, що таку міжнародну систему часто називають «анархічною», насправді вона створила певний міжнародний порядок, який коливався у межах моделей «війни всіх проти всіх» та «ненадійного миру чи порушення порядку».

Суверенітет держав не виключає їхньої взаємозалежності. Міжна­родні відносини розглядаються як середовище, де існують сили, які склалися внаслідок наявності спільних інтересів і здатні гарантувати мінімум порядку. Держави визнають взаємні обов'язки поваги та взаємо­допомоги, війна ж є продуктом зловживання суверенітетом та завдає загальної шкоди. Тим не менше війни практично неминучі. Міжна­родний порядок — це така форма міжнародних відносин, який покли­каний забезпечити основні потреби держав, створювати І підтримувати умови їхнього існування, безпеки і розвитку. Отже, сучасний міжна­родний порядок від самого початку мав державоцентричний характер.

Взаємні обов'язки держав одна перед одною визначаються, за Г. Моргентау, трьома принципами: незалежністю, рівністю та одностайністю. Незалежність означає, що кожна держава має право самостійно роз­робляти І здійснювати свою внутрішню й зовнішню політику, не питаючи на це чиєїсь згоди. Рівність передбачає, що всі держави у від­повідності з нормами міжнародного права і міжнародних традицій рівні між собою незалежно від розмірів, могутності і впливу. Одностай­ність означає, що будь-яка держава зв'язана міжнародними нормами і правилами гри лише в тому випадку, якщо вона погодилася з ними.

Система держав-націй створила міжнародний порядок, але не створила порядок світовий. Відносини взаємної поваги між державами існували при повному ігноруванні внутрішніх справ одна одної, і навіть конфлікти між державами виникали і закінчувалися без будь-якого впливу на внутрішньосуспільний порядок кожної зі сторін. Як зазначає Г. КІссінджер, «принцип raison d’etat» давав раціональну основу пове­дінці окремих країн, але не ніс у собі відповіді на наполегливі вимоги створення світового порядку. Концепція вищих інтересів держави могла привести до претензій на першість або до встановлення рівноваги сил. Але сама рівновага сил рідко виникала внаслідок заздалегідь про­думаних розрахунків. Звичайно вона ставала результатом протидії спробам якоїсь конкретної країни панувати над іншими: наприклад, європейська рівновага стала наслідком зусиль у стримуванні Франції».

Міжнародний порядок системи держав-націй ґрунтувався на полі­тичному розумінні нації як Інтегрованого поліетнічного суспільства, ознакою приналежності до якого слугує самоідентифікація і статус гро­мадянства. Членів політичної нації об'єднують почуття національної приналежності, національної єдності, національної свідомості і духов­ності, національної гордості, національної безпеки і національної пер­спективи. Політична нація та держава пов'язані між собою як зміст з формою. Такий підхід утвердився насамперед в англосаксонському світі, звідки він поширився на решту світу, відобразившись також у назві універсальної міжнародної (міждержавної) організації — Орга­нізації Об'єднаних Націй. При такому підході національні інтереси — це головний чинник розвитку нації, рушійна сила її діяльності в напрямку реалізації національної ідеї. Національні інтереси збігаються із загальнодержавними інтересами.

Концепція держави-нації, що виникла в Західній Європі в період ста­новлення цивілізації Модерну, поєднала в собі елементи двох доктрин: державного (верховенство і незалежність) і національного (народо­владдя) суверенітету, що залишалися домінуючими й у XX столітті. Однак протягом цього сторіччя обидві доктрини істотно трансформу­ються, дозволяючи говорити про зміну фундаментальних основ дер­жавності епохи Модерну.

Попри юридичне проголошення суверенної рівності, у світі насправді не встановилася справжня рівність між державами. Навпаки, у розпал державного будівництва на очах у всього світу національна держава втрачала свою центральну роль, поступившися нею двом наддержавам. У ході «холодної війни» вони встановили біполярну рівновагу Заходу й Сходу, віссю якої служив принцип cujus regio, ejus oeconomia («чия влада, того й економіка»). У складі цих двох блоків національні держави продовжували існувати, хоча й майже повністю позбавлені свого jus ad bellum — права оголошувати війну, проте з цієї причини вперше одержали можливість направляти значні ресурси на програми соці­ального забезпечення й соціального захисту, а не на озброєння. Значно послабнувши за час, що минув після закінчення «холодної війни», національна держава, як суб'єкт міжнародної політики, опинилася в скрутному становищі й у наступну епоху глобалізації.

У XX ст., особливо на межі ХХ-ХХІ ст., під впливом розширення учасників міжнародних відносин та якісного ускладнення міжнародної системи, відбувається модифікація параметрів державного сувере­нітету. Монополію держави на суверенне право визначати внутрішньо-суспільний і міжнародний порядок оспорюють міжнародні організації та транснаціональні міжнародні актори. Суверенітет держав-націй роз­мивається одночасно на двох рівнях: верхньому, наднаціональному і нижньому, пов'язаному з діяльністю суспільних груп, організацій, інди-ІІідІв. Індивідуалізм, що утверджується як вища етична цінність нової глобальної культури, стає чинником, що руйнує легітимність держави-пації та лояльність щодо неї з боку громадян. ЗІ свого боку, економічні сили — транснаціональний капітал, діючи в межах міжнародного тор­говельного права, створеного для захисту приватних Інтересів, а не територіальної влади, створили правову Інфраструктуру глобального ринку. Цим силам сприяють міжнародні економічні організації та інститути «глобального громадянського суспільства», що складаються з правозахисників, неурядових організацій І груп впливу.

Протягом останнього десятиліття XX ст. спостерігалися спроби переосмислити роль суверенітету в контексті трансформації самої держави, можливість існування суверенітету поза державою й держави без суверенітету. Такі спроби були ініційовані юридичною наукою, що розглядає суверенітет як право законотворчості, не обмежене іншим правом. Відповідно до такого підходу суверен має виняткові повно­важення на застосування насильства, які виводяться або з верховного права (основного закону), або з політичної влади. Якщо розглядати суверенітет як систему права, то треба визнати, що він існував і може існувати поза державою. Згідно з цією логікою, католицька церква на чолі з Папою мала суверенітет, що базувався на канонічному праві.

Американський юрист Ф. Тезон обґрунтував необхідність обме­ження суверенітету тим, що суверенітет у його нинішньому вигляді не відповідає моральним вимогам, які ставляться до політичних інсти­тутів, тому міжнародне право позбавлене моральної опори. Суверенітет для нього являє собою інструментальну цінність і допускає градацію. Іншими словами, суверенітет не може вважатися автономним і вільним від моралі принципом, який би гарантував державі імунітет від будь-якого втручання зовні. Недоторканність суверенітету залежить від легі-тимності державної влади, що, у свою чергу, визначається наявністю горизонтального і вертикального суспільних договорів. Під першим Ф. Тезон розуміє суспільний консенсус щодо Існуючого політичного устрою, а під другим — відповідальних народних представників, які дотримуються прав людини.

Нині прийнято говорити про застарілість економічного сувере­нітету, замовчується загроза втрати соціокультурного суверенітету країнами, де «четверта влада» перейшла до рук Іншої сторони. Постає питання про дедалі більшу умовність політичного суверенітету. Суве­ренітет пропонують розуміти як розчленовану між цілим рядом націо­нальних і міжнародних акторів владу, що є в силу цього обмеженою і скутою. Вважається, що національні держави вже практично передали наднаціональним структурам функцію забезпечення фізичної безпеки своїх громадян і, отже, не є більше одиницями виживання. Глобалізація призводить до стирання кордонів між внутрішньою і зовнішньою полі­тикою держави під впливом всесвітніх потоків і процесів у фінансовій, економічній, соціальній, комунікаційній і іншій сферах. Посилюється залежність держав від раптових фінансових і т.п. потрясінь.

Автори доповіді Комісії з глобального управління і співробіт­ництва прямо заявляють, що «в дедалі більше взаємозалежному світі колишні поняття територіальної цілісності, незалежності і невтручання втратили свій зміст». Вони стверджують, що «державам варто визнати, що в певних сферах суверенітет мусить здійснюватися колективно, особливо стосовно загального надбання». Світове співтовариство під­водиться до думки, що влада держави має бути обмежена фундамен­тальними інтересами людства, що суверенітет не може більше вико­ристовуватися як щит проти міжнародних акцій у випадку серйозної загрози безпеці людей. Визначаючи як критерії політики безпеки «пла­нетарну безпеку і безпеку людей», автори доповіді пропонують при­ділити особливу увагу завчасним превентивним акціям, вчасно реа­гувати на кожну кризу чи на кожну загрозу кризи.

Для обґрунтування тези про те, що вимога необмеженого сувере­нітету як реального вираження і підтвердження незалежності давно вже стала анахронізмом, небезпеку якого визначають дедалі частіше, звертають увагу на те, що в умовах загальної взаємозалежності такі вимоги насправді обертаються правом на висування і відстоювання непомірних амбіцій і необгрунтованих домагань різних елітарних груп, а подекуди й силових формувань напівкримінального типу.

Сучасному світові притаманні дві глобальні суперечності: з одного боку, це суперечність між поліетнічним складом нинішнього суспільства і територіальною формою його політичної організації. З іншого боку — суперечність між глобалізацією відносин у межах світового співтова­риства і суверенною формою структуризації останнього. На перетині цих суперечностей виник Югославський конфлікт, що поставив світове співтовариство перед питанням про припустимість чи неприпустимість втручання зовні в етнічний конфлікт на території суверенної держави. Боротьба між прихильниками втручання і його супротивниками від­бивала протистояння доктрини «прав людини» і принципу державного суверенітету, що пронизує всю післявоєнну історію.

Боротьба проти державності, у тому числі проти державного суве­ренітету, означає, по суті, прагнення транснаціональної еліти знищити нормативні, законодавчі обмеження жити по нормах привілейованої світової діаспори. Саме в транснаціоналізації способу життя еліт, які відірвалися від національних коренів та утворюють діаспору учасників світових рішень, варто шукати корені мондіалізації й політики деєтати-зації світової системи, що живиться від цих коренів.

Спостерігається тенденція до встановлення і зміцнення міжна­родних режимів, які виконують функцію узгодженого менеджменту процесів, що відбуваються у світовому співтоваристві. Це підриває абсолютний суверенітет держави, який вимагає відсутності «верхо­вного арбітра» у міжнародних справах. На заключному етапі «холодної війни» в сучасному світі сформувався глобальний керуючий центр у вигляді «Великої сімки», що виступає в ролі прообразу Світового уряду. Хоча її рішення носять, як правило, стратегічний характер і розраховані в основному на довгострокову перспективу, дедалі очевиднішим стає те, що саме ця структура стає універсальним центром регулювання сві­тової політики й економіки.

Стратегічний курс «сімки» був націлений на створення єдиного глобального правового простору на основі універсалізації пріоритету принципу прав людини, формування єдиного глобального політичного («демократичного») простору шляхом ліквідації «авторитарних» полі­тичних режимів, усілякого розвитку місцевого приватного сектору з метою формування великого підприємницького класу як основної опори демократії і правової держави. Одночасно відбулася і глоба­лізація військових функцій «сімки» шляхом перетворення НАТО, а в останні часи — англосаксонської групи держав (США, Великобританія, Австралія) в ядро міжнародних сил безпеки.

За останнє десятиліття насильство над слабкими державами та 'їхніми громадянами значно зросло. Зростають підстави вважати, що насправді відбувається підміна легітимності суверенної державної влади легалізацією глобального тероризму єдиної наддержави, що при­власнює собі право самостійно судити народи за будь-які відхилення від установлених нею стандартів і приводити вирок у виконання. Багато терористичних організацій минулого обирали як об'єкти лише владні структури, не починаючи масштабних «акцій залякування» мирного населення.

Зменшується здатність держави збирати податки, оскільки робити це щодо мобільного капіталу і кваліфікованої праці стало значно складніше, ніж колись. У міру того як зростаюча частка попиту виходить з хитких зовнішніх ринків, посилюється невизначеність попиту, принаймні на деякі товари. У цілому, подібно нелегальній міграції чи глобальному потеплішанню, глобалізація економіки і фінансів руйнує здатність нації здійснювати контроль над внутрішніми справами. В. Кремінь і В. Тка-ченко говорять про те, що процес глобалізації «зводить функції наці­ональних держав до рівня середньої ланки глобальної системи управ­ління».

Послаблення економічного потенціалу національних держав без збільшення могутності міждержавних і наднаціональних утворень, що його компенсує, є найважливішою причиною того, що процес зрос­тання взаємозалежності національних економік супроводжується різким посиленням їхньої уразливості по відношенню одна до одної. Саме тому всесвітня рецесія чи депресія можуть зумовити заклики покінчити із взаємозалежністю, що виникла завдяки процесу глобалі­зації, як це сталося в період Великої депресії 30-х, призвести до впрова­дження різних форм протекціонізму.

В міру розвитку транснаціональних відносин дедалі очевиднішою стає породжувана цим процесом проблема відповідальності за май­бутнє світового співтовариства, за спрямованість світового розвитку. Справа в тому, що принципова відмінність міжнародно-політичного статусу акторів-суверенів від статусу квазісуб'єктів транснаціональних відносин полягає саме в інституті відповідальності (правової, полі­тичної, моральної і загальноцивілІзаційної). Багато хто з квазісуб'єктів не визнають принцип відповідальності як основу 'їхньої активності І фактично виходять за межі дії національних чи міжнародних інсти­тутів.

Сьогодні ефективна держава життєво необхідна для політичної стабільності, економічного процвітання, розвитку освіти й охорони здоров'я, зменшення соціальної нерівності, захисту навколишнього середовища. Саме на державі, як і раніше, лежить головна відповідаль­ність за забезпечення основних прав особистості або за компенсацію порушень таких прав, навіть якщо вони виникли в результаті транс­національних відносин, не контрольованих державою. У той же час у держав практично немає важелів впливу на квазісуб'єкти транснаціо­нальних відносин для того, щоб домогтися відповідальності, стабіль­ності і передбачуваності їхньої діяльності.

Це ускладнюється тим, що держава втрачає монополію на легітимне використання насильства: відбувається «корпоративізація» і «прива­тизація» військової сили, озброєння самого народу, тобто його скла­дових — етнічних, конфесійних, лінгвополітичних і інших спільнот. Балканський, абхаз о-грузинський, придністровський і багато інших конфліктів свідчать про те, що військова сила є не тільки засобом досяг­нення й утримання влади, але і вирішення таких завдань, як забезпе­чення національної рівноправності, одержання освіти рідною мовою, свободи вибору місця проживання і т. д. Подібна роль військової сили виявляється й у самих міжнародних конфліктах, і в підготовці до ведення війни між широкими соціальними спільнотами, що дедалі ширше поширюється в сучасному світі — поряд з державою, за допо­могою держави чи проти неї.

Разом з тим є підстави вважати, що сучасна глобалізація все ж посилює значення національної держави. Цьому сприяють як величезний

розрив у рівні доходів багатих і бідних країн, так і те, що внутрішні гос­подарські зв'язки, незважаючи на процеси глобалізації, усе-таки явно сильніші за зовнішні. На це не треба сподіватися, але в контексті хви­льового характеру глобальних інтеграційних процесів саме це є тією точкою опори, яка здатна стати основою формування стратегії гло­бального розвитку, альтернативної нинішній мондіалізації як «силової, насильницької глобалізації».

Тут альтернативи державі немає, хоча не обов'язково, що це буде саме модель держави-нації. У провідних західних державах проходить не згортання економічної ролі держави, а зміна її господарчих функцій у бік активнішої участі в боротьбі за світогосподарчі функції «своїх» гло­бальних корпорацій. Регуляторні функції в тій же Європі дедалі більше зосереджуються в руках регіональних наднаціональних структур.

У розвинених країнах, незважаючи на всю ліберальну риторику 90-х років, роль держави в економіці неухильно зростає. З початку 1980-х до середини 1990-х частка державних витрат у ВВП передових країн збіль­шилася з 42,6 % до 47,2 %. Якщо в Японії і США вони складають 35-40 %, то у великих європейських державах (ФРН, Франція, Великобри­танія) — перевищують 50%. Участь держави в інноваційному процесі набула таких масштабів, що в США з'явився термін «напівдержавна (semipublic) економіка», що відбиває тісні зв'язки між приватними фірмами й органами влади на федеральному й місцевому рівнях. Роз­виток високотехнологічного «сонячного поясу» (Південна Каліфорнія, Техас, Флорида) йде багато в чому завдяки прямій і непрямій допомозі держави, її субсидіям, фінансовим гарантіям і імміграційній політиці, спрямованій на залучення інтелектуального потенціалу.

«Світова економічна криза спростувала досить модні наприкінці минулого століття міркування про зниження ролі національних держав у глобальну епоху, — відзначає Д.А. Медведєв. — І не транснаціональні компанії, не міжнародні організації взяли на себе відповідальність за долі мільйонів людей у світі. Антикризові програми, стабілізаційні заходи, соціальний захист громадян здійснюються урядами, здійсню­ються самими державами й сприяють нормалізації вже, у свою чергу, глобальної економіки»⁴. Немає сенсу заперечувати важливості транс­національних суб'єктів у сучасному світі, але також немає підстав применшувати або перебільшувати їхнє значення. Діяльність біль­шості недержавних акторів, як і раніше, значною мірою залежить від держави, — якщо, звичайно, мова не йде про зовсім слабку або неспро­можну державу.

4 Медведев Д. А. Выступление на международной конференціям «Совре-менное государство й глобальная безопасность» 14 сентября 2009 года

Зовсім не зменшуються й владні можливості державного апарату, про що переконливо свідчать результати «політики реформ» у пост­радянських державах. Не відбувається навіть скорочення чисельності апарату, оскільки скорочення одних відомств супроводжується збіль­шенням інших та створенням нових служб. Особливо це стосується репресивного апарату, функції кого зростають у зв'язку зі зростанням соціальної напруги, зумовленої також і скороченням соціальних видатків. Як відзначає Ф, Фукуяма, «держава зберігає найважливіші (critical) функції, виконання яких не можуть взяти на себе транснаціо­нальні суб'єкти: вона залишається єдиним джерелом сили, здатним забезпечити дотримання закону».

На вдосконалення, поглиблення репресивних та контрольних функцій держави особливо впливає розвиток високих технологій. Помилковими є уявлення про те, що розвиток комунікаційних техно­логій сам собою підвищив мобільність капіталу та обмежив можливості його регулювання з боку держави. Насправді сучасні високі технології можуть використовуватися як для переміщення капіталу, так і для ефективнішого державного контролю над цими переміщеннями, залежно від встановлених політичних цілей. Насправді чи не ключовим чинником «вивільнення» фінансового капіталу стали соціально-політичні катаклізми останніх десятиліть XX ст., насамперед поразка СРСР та комуністичної моделі розвитку, що асоціювалася з ним, а також вичерпання ресурсу розвитку соціал-демократії та криза національно-визвольного руху.

На захист тези про збереження колишньої ролі держав висува­ються і такі аргументи, як збереження державних кордонів і збіль­шення числа держав і їхніх можливостей впливу на громадян, активне створення самими державами міжнародних інститутів і режимів, від­сутність глобального центру влади. Щоправда, такі аргументи вигля­дають дуже сумнівними: кордони розмиваються, з ними обмежуються і маніпулятивно-владні можливості держав, а створювані ними міжна­родні структури так чи інакше обертаються обмеженням державного суверенітету.

Існування держав пов'язується багатьма вченими навіть не з їхнім ефективним функціонуванням, а з тим, що їх підтримує глобальна культура. Соціокультурна підтримка державності і нелегітимність інших політичних форм убачаються у тому факті, що держави, які без­надійно послабшали і зазнали невдачі, можуть бути знову відновлені як держави, а не реорганізовані яким-небудь іншим способом. З іншого боку, та обставина, що суверенні держави є однією з найміцніших організаційних форм, пояснюється лише сильною зовнішньою культурною підтримкою держави в межах світового середовища.

Поширеною є думка, відповідно до якої обмеження міжнародних функцій національних держав відбувається з їхньої доброї волі, що виявляється, як правило, у межах міжнародних і регіональних органі­зацій. У цьому сенсі сам процес мондіалізації виявляється породженим нормальним процесом міждержавного регулювання міжнародних від­носин, пошуку взаємоприйнятних компромісів. Тут, правда, не можна ігнорувати, наприклад, того, що недооцінка ролі соціальної політики нерідко має не зовнішні, а внутрішні національні коріння, і часто уряди лише прикриваються вимогами міжнародних фінансових інститутів.

Загалом, при оцінюванні долі держави необхідно враховувати, що сучасна глобалізація кінця XX — початку XXI ст. представляє собою третю хвилю в Історії капіталістичної світ-економіки, причому з першою хвилею ХVІ-ХVIII ст. її споріднює трансформаційна криза держави як політичного способу організації суспільства, на відміну від другої хвилі кінця XIX — початку XX ст., коли капіталістична експансія та посилення держави взаємодоповнювали один одного. Як зазначає Б.Ю. Кагарлицький, те, що ми спостерігаємо нині, свідчить про «виникнення суперечностей між нинішніми формами державності та інтересами капіталу». Він вважає, що в кризовому стані перебуває не держава взагалі, а «лише ті її структури й елементи, котрі в своєму розвитку вийшли за межі капіталізму», і саме з цією особливістю він пов'язує нинішню «соціальну реакцію».

Держава грає своєрідну подвійну роль: з одного боку, вона змушена пристосовуватися до умов глобалізації і може вживати заходів, що галь­мують співробітництво, якщо це не відповідає національним інтересам, а з іншого боку — сама створює передумови для його подальшого розвитку, виходячи з того, що Інтереси окремої країни в умовах гло­бального світу можуть бути захищені тільки на наднаціональному рівні (наприклад, в галузі охорони навколишнього середовища, установ­лення «правил гри» в інформаційній сфері, охорони інтелектуальної власності і т. д.).

Держави, пристосовуючись до нових реалій, шукають нових шляхів і засобів реалізації своїх національних інтересів. Виникають гнучкі способи здійснення державного суверенітету, серед яких запрова­дження певних самообмежень щодо здійснення суверенних прав на паритетних засадах (наприклад, безвізовий обмін, взаємне надання статусу найбільшого сприяння у торгівлі); приєднання до якого-небудь міжнародного договору І прийняття міжнародних обмежень з метою захисту інтересів своєї країни (наприклад, при вступі у МАГАТЕ — взяття на себе зобов'язання гарантувати ядерну безпеку, приймати Інспекцію МАГАТЕ з використання ядерних матеріалів у мирних ядерних об'єктах); гнучкий підхід у питанні територіального сувере­нітету в інтересах регіону чи своєї країни (наприклад, врегулювання Китаєм територіальної суперечки щодо островів Наньша за прин­ципом «відкласти територіальні конфлікти і вести спільне освоєння»); Інша інтерпретація випадків, котрі у минулому визнавалися такими, що пригнічують державний суверенітет (наприклад, зниження митних тарифів більше не вважається таким, що завдає шкоди державному суверенітету).

Одним із шляхів адаптації держав до умов глобалізації є участь у діяльності міжнародних організацій, що створюються самими дер­жавами для вирішення специфічних проблем співробітництва, безпеки та розвитку. Держави звертаються до міжнародних організацій по допомогу в налагодженні відносин та врегулюванні певних проблем. Наприклад, якщо дві держави не можуть досягти домовленості, то вони виносять розгляд питання у міжнародний суд для арбітражного рішення. При виникненні збройних конфліктів між двома країнами ООН з їхньої згоди направляє миротворчі сили у спеціально визначений район для здійснення миротворчої діяльності. Нарешті, уряди окремих держав можуть запрошувати у свою країну представників міжнародних організацій для спостереження за ходом виборів. Однак базова влада все ж залишається в руках держави, так само як зберігає своє значення роль сили усередині окремих країн і на міжнародній арені.

У Бек як шлях адаптації держави до нових глобальних викликів про­понує модель транснаціональної держави, альтернативну як ідеї моно­полії національної держави, так і «моторошному образу імперської світової держави, від владних домагань якої неможливо ухилитися». Ця модель передбачає, що на рівні внутрішньої політики національні держави повинні бути інтегровані в примусовий процес кооперації. Транснаціональні держави, які протиставлені У Беком контейнерній теорії держави, «є, по-перше, не-національними державами, а також, виходить, і не-територіальними державами». Таке розуміння держави звільняє його з «територіальної пастки теорії національної держави»⁵. Головну відмінність цієї моделі її автор бачить у тому, що в її межах «гло­бальність незворотно стає основою політичного мислення і дії», «полі­тична система координат утворюється вже не з відмежування націй та «їхнього протиставлення, але уздовж осі глобалізація — локалізація»⁶.

⁵ Бек У. Чтотакое глобализация? (Ошибки глобализма — ответьі на глобали-зацию)/Пер. с нем. — М.: Прогресс-Традиция, 2001. — С. 190-191.

⁶ Там само.-С 192.

Модель транснаціональної держави схожа на модель мережної держави, виникнення якої прогнозує М. Кастельс. На його думку, «гло­балізація капіталу, процес збільшення кількості сторін, представлених в інститутах влади, а також децентралізація владних повноважень і перехід їх до регіональних і локальних урядів створюють нову гео­метрію влади, можливо, народжуючи нову форму держави — мережну державу»⁷. Така модель являє собою спробу вирішення проблеми прірви в області контролю, тобто між прагненнями контролювати і здатністю здійснювати контроль. Саме залученість у транснаціональні відносини створює переваги для національних держав, на шкоду тим, хто залиша­ється на периферії цієї глобальної мережі.

⁷ Кастельс М. Информационная зпоха: зкономика, общество, культура / Пер. с англ.; под науч. ред. О.И. Шкаратана. — М.: ГУ ВШЗ, 2000. — С 501.

Внутрішні зусилля доповнюються зовнішньою активністю, спря­мованою на впорядкування середовища. Вважається, що інститу-ційне регулювання глобальних процесів дозволить найадекватніше впливати на функціонування системи глобалізму, забезпечуючи її стабільність і динамізм та враховуючи при цьому інтереси націо­нальних акторів. У цьому сенсі особлива увага приділяється міжна­родним (міждержавним) організаціям, які одержали широкий роз­виток особливо після Другої світової війни. Спочатку вважалося, що вони будуть «провідниками» політики держав у тій чи іншій сфері або регіоні, однак поступово ці організації набували дедалі більшої само­стійності і вже самі стали впливати як на міжнародні відносини, так і на політику держав.

Створюючись як функціональні механізми держав, вони незабаром самі стали формувати нову, глобальну ідентичність. Багато міжна­родних організацій, насамперед пов'язаних з глобальними інформа­ційними і фінансовими потоками, виявилися зацікавленими у приско­реному розвитку процесів мондіалізації. Разом з тим, будучи органами взаємодії держав, вони постали в ролі фактичних супротивників тих сил, що виступають за збереження державного суверенітету.

Оцінюючи моделі «транснаціональних» або «мережних» держав, слід зазначити, що вони, з одного боку, виходять з потреби держави адаптуватися до розширення простору транснаціональних зв'язків, але з іншого — не враховують принципового моменту: держава не може бути не територіальною, особливо в умовах ущільнення про­стору і підвищення його цінності. Людство не має у своєму арсеналі форм структурування суспільства з метою контролю суспільних від­носин, окрім територіальної організації. Тому не можна уявити, щоб замість держави — єдиного способу територіальної політичної організації суспільства — виникла якась інша форма людської організації, яка була б здатною здійснювати функції соціального впорядкування, регу­лювання І контролю. Держава може бути мононаціональною, полїна-ціональною, інтернаціональною, світовою — якою завгодно, але вона обов'язково буде територіальною. Інше питання, що ця світова держава (навіть у вигляді неофеодальної ієрархії чи інституціоналізації відносин залежності) буде означати руйнування традиційних понять «вітчизна», «нація», «національний Інтерес» тощо.

Останній варіант означатиме, що на новому витку історичного розвитку людство повертається до первісного глобалізму. Первісна орда кочувала по планеті, вступаючи в спорадичні соціальні і сексу­альні контакти. Перехід до цивілізації супроводжувався появою бать­ківщини, яка протистоїть зовнішньому середовищу, і призвів до впо­рядкування людських відносин. Саме це розрізнення рідного і чужого середовища стало основою людської цивілізації, І саме ця основа руйну­ється сьогодні під впливом домінуючої моделі глобалізації та системи глобалізму.

Під впливом викликів глобалізму трансформується держава як політичне суспільство. Це стосується також і глобальних держав, які стають центрами світової влади І впливу. Вони повільно втрачають важливі ознаки національної ідентичності, але не втрачають, а лише зміцнюють свою територіальність. Показово, що в останні півстоліття істотно зросла повага до принципу територіальної цілісності держав як у правовій, так і у політичній площині, незважаючи на Інфляцію суве­ренітету, принципу невтручання у внутрішні справи та інших осново­положних принципів сучасного міжнародного права. Однак провідним чинником збереження ролі територіального імперативу є глобальні держави, значення яких лише зростає.

Глобальні держави сьогодні — це не транснаціональні держави, а майже автаркічні держави з глобальними сферами впливу і гло­бальним простором експансіоністської активності в економічній, військово-стратегічній, політичній або культурній сферах. Насам­перед це стосується США і КНР, частково — ЄС, потенційно — Росії та Індії. Саме самодостатність є ключем до глобального лідерства і сві­тової гегемонії. На думку В.Л. Іноземцева, «історія свідчить, що най­більші успіхи соціумів, які так чи інакше відповідають критеріям "від­критого суспільства", припадали на ті періоди, коли вони розвивалися в цілком закритому середовищі». У періоди експансії («відкритості») особливого значення набували переважно політичні процеси, а в епохи панування протекціонізму («закритості») — економічні і соціо-культурні. Прискорений розвиток Росії наприкінці XIX століття, рево­люція Мейдзі в Японії і прорив США на місце першої світової держави

підсувалися фактично в повній ізоляції від зовнішнього світу. У цьому зв’язку дослідник звертає увагу на європейський досвід, відзначаючи, що «європейці досягай успіхів у побудові відкритого суспільства за закритими кордонами»⁸.

⁸ Иноземцев В.Л. Глобализация; иллюзии и реальность//Свободная мысль. — XXI. — 2000. — № 1. — С. 34.

Автаркічність глобальних держав є в цілому стабілізуючим чин­ником глобального розвитку, але ця стабільність підривається зрос­танням прірви між замкненим постіндустріальним світом та від­критими для його експансії суспільствами Незаходу. Глобальні держави сьогодні ініціюють дії у напрямку створення глобального інституційного середовища, але вони прагнуть зберегти владні повноваження її колишньому обсязі і використовувати традиційні методи управ­ління, спрямовуючи активність недержавних акторів відповідно до своїх інтересів. Вони обмежують можливості інших вдаватися до про­текціоністських заходів в економіці і політиці, але не поширюють нові правила на себе.