Транснаціональні корпорації та корпоративно-державний симбіоз

Корпорація є традиційною формою організації економічної та соціальної взаємодії людей. Наприкінці XX століття основною органі­заційною формою діяльності великого капіталу стали транснаціональні корпорації. «Глобалізація означає всесвітній капіталізм, а капіталізм — це ринок плюс корпорації», — відзначає Т. Лоуі. За його словами, «Homo economicus або фірма більше не можуть вважатися головними діючими одиницями нової економічної теорії. Ними є корпорації, які вже набули значного досвіду в цьому тисячолітті й обіцяють перетворитись у ще важливіших акторів у майбутньому»⁹.

⁹ ЛоуиТ. Глобализация, государство, демократия: образ новой политичес-кой науки // Полис. — 1999. — № 5. — С 113.

Саме на основі ТНК формується нова економічна система, у якій лідерство визначається наявністю значних фінансових ресурсів, пере­дових технологій, величезних ринків збуту та активної, глобальної інвестиційної політики. 500 найбільших ТНК, 407 з яких належать країнам «великої сімки», забезпечують більше чверті загальносвітового виробництва товарів І послуг, їхня частка у торгівлі технологіями та управлінськими послугами сягає чотирьох п'ятих. 300 найбільших корпорацій володіють 25% всього капіталу, що використовується у сві­товій економіці, та забезпечують 70% прямих зарубіжних інвестицій¹⁰.

¹⁰ Иноземцев В. Модели постимдустриализма: сходство й различия // Обще-ство й экономика. — 2003. — №4-5. — С. 51-61.

Попередниками сучасного транснаціонального капіталу були Бри­танська, Голландська, Ост-Індські торговельні компанії, які пред­ставляли інтереси своїх урядів ще у XVII ст. Можна назвати також ком­панії Roal Africa та Hudsons Bay. Вони започатковували оптові торгові операції у тих землях, що мали стати колоніями. Лише у XIX ст. корпо­рації стали приватними, але для їхнього створення, як і раніше, було потрібно отримати дозвіл уряду. Утворення корпорації, таким чином, залишалося публічно-правовим процесом.

В індустріальну епоху корпорація стала одним з її основних еконо­мічних і соціальних інститутів. Саме корпоративний сектор протягом останніх двох століть ототожнюється з індустріальним виробництвом. Традиційна корпорація індустріальної епохи являла собою організацію, що об'єднувала підприємців та найманих працівників, які діяли в рин­кових умовах за досить уніфікованими правилами, що дозволяло їй виживати у конкурентній боротьбі. Протягом минулого століття кор­порації значно еволюціонували в своєму розвитку.

В умовах впровадження прогресивних методів виробництва і швидкого зростання економіки в останній третині XIX ст. виникають монополії. У Німеччині їхньою формою стали картелі, яких у 1879 р. налічувалося 14, а в 1890 — 290, і які охоплювали сотні підприємств. Якщо завданням картелів була організація збуту продукції, то з метою монополізації переробки природних ресурсів виникають синдикати. Так, Рейн-Вестфальський вугільний синдикат, який виник у 1893 р., до 1890 р. контролював уже 95,4% вугледобування. У 1897 році «Стандарт ойл» контролювала 95 % очистки нафти у США, нагромадивши у 1882-1906 рр. майже мільярд доларів. Окрім нафтових монополій, у цей час виникають цукрові трести, сталеварна корпорація Карнегі.

Трести стали специфічною формою американських монополій. Це були або юридичне самостійні компанії, або групи акціонерних това­риств. Трестами керували холдингові компанії ~ спеціальні корпо­рації, які самі нічого не виробляли, але були власниками контрольних пакетів акцій інших підприємств, їхнє створення давало змогу про­водити єдину технічну та економічну політику, концентрувати фінанси на найбільш важливих і перспективних напрямках розвитку госпо­дарства. Після прийняття спеціального «антитрестівського» законо­давства замість трестів почали утворюватися концерни, керівництво якими також здійснювали холдинги. Монополізація окремих галузей доповнювалась інтенсивною концентрацією банківського капіталу, який почав контролювати промисловість. Найбільші банки стали цен­трами цілих фінансово-промислових імперій.

Японські монополії практично відразу виникли як потужні фінансово-промислові групи, які не обмежувалися певною галуззю економіки, а поширювали вплив у всіх напрямках. Так, концерн Міцуї займав перші позиції у банківсько-торговельній сфері, ввезенні хліба, в гірничій та текстильній справі, а концерн Міцубісі посідав перше місце в судноплавстві і суднобудівній промисловості та конкурував з Міцуї у вугільній промисловості.

Розвиток монополістичних корпорацій викликав жвавий науковий інтерес і гострі дискусії. Вчені шукали оптимальну модель ефективного регулювання економіки, яка дозволяла б успішно вирішувати соціальні суперечності. Американські інституціоналісти, зокрема Т. Веблен, доводили неспроможність економічного лібералізму і обґрунтовували необхідність суспільного контролю над господарською діяльністю. Один з апологетів державно-монополістичного капіталізму, автор теорії «універсалізму» О. Шпанн виходив з позиції примату держави над великими корпораціями, а останніх — над окремими підприєм­ствами або їхніми об'єднаннями. У такій організації він бачив «ідеальну систему універсалізму», де держава і корпорації превалюють над інди­відом.

На зміну галузевим монополіям прийшли багатогалузеві концерни. Становлення цього типу корпоративної організації було пов'язане з боротьбою проти галузевих монополій немонополізованих виробників, адміністративними обмеженнями перших, а також конкурентними перевагами концернів у зв'язку з комбінуванням виробництва і швидшим впровадженням інновацій. Свою роль відіграли також роз­виток світової торгівлі та масові міжнародні міграції капіталу, які під­ривали існуючі монополії.

Ще у 70-ті роки XIX ст. у британських колоніях і залежних країнах із сильними позиціями англійського капіталу виникла своєрідна форма монополій — управляючі агентства. Вони підвищували при­бутки англійських компаній і полегшували їхній вивіз у метрополію, стримуючи формування національного підприємництва. В Індії перші багатогалузеві концерни виникли на початку XX ст., в інших колоніях і напівколоніях їхня переважна більшість сформувалася вже після досягнення політичної незалежності. Але в розвинутих індустріальних країнах вже в міжвоєнний період концерн стає основною формою про­мислової організації в розвинутих країнах.

До основних особливостей цієї форми організації належить те, що непрямий (фінансовий) контроль над власністю, як правило, доповнюється технологічними коопераційними взаємозв'язками підприємств, заміна монополії олігополієго, яка тягне за собою відновлення конку­ренції, прискорене оновлення виробництва і асортименту, перетво­рення технічних інновацій у найважливіший засіб збереження рин­кових позицій, виникнення в цих умовах технологічної ренти, яка перетворюється в одне з головних джерел додаткових прибутків. Але підтримання технологічної ренти вимагає величезних асигнувань на наукові дослідження, тому складовою частиною багатогалузевого кон­церну стає науковий підрозділ. Із заміщенням галузевої монополії багатогалузевим концерном антагоністичні відносини між головними ринковими гравцями замінюються просто конкурентними, до того ж частка монополізованого (олігополістичного) сектору стала зростати за рахунок немонополізованого, а значить, зростання відносної потуж­ності першого супроводжувалося появою потенціалу взаємодії між його членами, можливостями виступати з відносно єдиних позицій.

Як галузеві монополії, так і багатогалузеві концерни нерідко вико­ристовували державу в своїх Інтересах, однак вони залишалися націо­нальними виробниками, бо їхні підприємства будувалися на націо­нальній території, виробляли і збували більшу частину продукції на внутрішньому національному ринку та підпадали під національну юрисдикцію. Тому держава мала в своєму арсеналі численні важелі впливу на 'їхню діяльність, що дозволяло підтримувати певний баланс інтересів різних верств суспільства. Окрім того, значно посилювалися власні позиції держави в економіці за рахунок широкої націоналізації виробничих підприємств та об'єктів інфраструктури, розвитку під контролем держави стратегічних галузей «подвійного» призначення та створення державою об'єктів, стратегічно важливих для стабільного економічного розвитку.

З розгортанням сучасної глобалізації найвпливовішими акторами стають міжнародні корпорації, які з правової точки зору мало чим відріз­няються від звичайних, однак в плані ринкової могутності вони знахо­дяться ближче до держави, ніж до традиційних корпорацій. Основними мотивами їхнього створення стали розвиток міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, можливості підвищення ефективності й посилення конкурентоспроможності, просування товарів і послуг на ринки Інших країн, використання робочої сили, науково-технічного потенціалу і грошових ринків цих країн, забезпечення поставок сировини та енергоресурсів із-за кордону, збільшення прибутковості об'єднання і зниження витрат, вигідне використання капіталу, що не знайшов достатньо прибуткового застосування в межах країни.

Як пише В.В. Костицький, «злиття промислового І фінансового капіталу з інтелектуальним та політичним зумовили масовий прорив

національних кордонів, небачену досі економічну Інтервенцію капіталу у третій світ та появу нового економічного феномену — транснаціо­нальних компаній»¹¹, їхня ринкова могутність досягається як за рахунок концентрації багатства у процесі поглинань і об'єднань, так і через інтер­націоналізацію операцій, які раніше здійснювалися за допомогою ринку. Процес створення транснаціональних корпорацій (ТНК) ішов як шляхом інтернаціоналізації промислового та банківського капіталів, так і шляхом зростання кількості міжнародних фінансово-промислових груп, їхня поява на національному ринку супроводжується припливом інвестицій, зростанням зайнятості, залученням невикористовуваних ресурсів у господарський обіг, підвищенням кваліфікації робочої сили. Розподіл технологічного процесу виробництва в межах ТНК у гло­бальному масштабі тісно пов'язує між собою національні господарства та сприяє прискореному зростанню потоків міжнародного обміну товарами і послугами, перш за все інтелектуального характеру. Діяль­ність ТНК сприяє інтернаціоналізації науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт. Врешті-решт, вона стає важливим чинником зростання взаємозалежності країн, поглиблення процесу інтеграції 'їхніх економік.

Хоча транснаціональні корпорації ще досить сильно залежать від своєї національної бази, сформовані ними мережі перетинають націо­нальні кордони, ідентичності та інтереси. Поступово вони не просто втягуються у мережі, а й самі перетворюються в транснаціональні мережі, або в «мережі, вбудовані у зовнішню мережу».

ТНК контролюють сьогодні світовий економічний простір, вибудо­вуючи складно підпорядковану конструкцію глобальної економіки. У списку сотні найбільших економік світу 51 позицію займають саме ТНК. Як вважає О.І. Неклесса, вони створюють не стільки новий продукт, наділений тими чи іншими споживчими властивостями, скільки фор­мують довгострокову «колію» олігополізованої торгівлі, переважно на основі макродіад, тобто парного дублювання виробництва того чи іншого продукту. На цьому шляху, окрім розробок і застосування орга­нізаційних схем глобального масштабу, зустрічаються суб'єктивація вартості, довільне оперування витратами виробництва, підпоряд­коване маркетинговій стратегії, торгівля інтелектуальною власністю і брендами тощо¹².

¹¹ Костицький В.В. Закон перманентної концентрації капіталу: економічна іс­торія та українські реалії. — К.; Ін-т законодавчих передбачень І правової експертизи, 2003. — С. 33.

¹² Неклесса А.И. Ordo quadro— четвертий порядок: пришествие постсовре-менного мира // Полис. — 2000. — №6. — С. 14.

Транснаціональні корпорації концентрують в собі багатство і техно­логії глобальної економіки. Важливим чинником такої концентрації є те, що більшість глобальних мереж, які займають центральне місце в сучасній економічній конкуренції, структурована саме навколо цих корпорацій. Вони контролюють третину активів приватного сектору, а загальний обсяг їхніх продажів наближається до 6 трлн доларів. Еконо­мічний потенціал провідних корпорацій можна порівнювати з еконо­міками національних держав середнього рівня. Так, наприклад, акціо­нерний капітал відомої корпорації «Дженерал електрік» перевищує ВВП Таїланду — країни з 62 млн населення, що перевищує чисельність населення таких країн, як Англія чи Франція.

Як формуванню, так і посиленню ТНК об'єктивно сприяють кризи капіталістичної економіки. Криза перевиробництва 1958 р. продемон­струвала, що післявоєнне відновлення економіки в розвинутих країнах завершилося і попит знову перетворився у головний обмежувач росту, що призвело до посилення спроб виходу на нові ринки збуту за межами національних кордонів. Можливості для просторового роз'єднання ресурсомістких, капіталомістких, трудомістких, наукомістких тех­нологічних процесів були забезпечені науково-технологічною, Інформаційно-комунікаційною революцією. Завдяки їй єдиний процес виробництва міг дробитися і розміщуватися відповідно до ціни націо­нальних факторів виробництва.

Можливості для більш вільного переміщення капіталу в світовій економіці розширилися завдяки відновленню конвертованості валют в розвинутих країнах, ліквідації різних бар'єрів між валютними зонами та розпаду колоніальних імперій. Однак на шляху вільного обміну товарами стояло ще чимало перешкод, таких як неконвертованість валют і протекціонізм у країнах, що розвиваються, нетарифні і тарифні бар'єри у розвинених країнах, обмеження торгівлі із соціалістичними країнами. Тому розвиток торгівлі відбувався повільніше за рух капіталу.

Головна відмінність транснаціональної корпорації полягає в тому, що її філії, відділення, дочірні компанії діють не в одній, а в багатьох країнах, і в силу певної автономності зарубіжних ринків володіють значною організаційною автономією. У країні свого походження вона оперує в межах олігополістичної структури ринку, тоді як в країні пере­бування вона може зайняти монопольне положення. В результаті моно­полізації окремих ланок обертання капіталу або цінового лідерства корпорації вдається вилучати максимальний прибуток. Дочірні ком­панії ТНК широко залучають місцевий капітал країни перебування, внаслідок чого головна компанія повністю контролюється капіталом країни походження, тоді як дочірні підприємства в більшості випадків є змішаними компаніями. Залучення місцевого капіталу прискорює концентрацію виробництва і сам ріст ТНК. Крім того, транснаціональні корпорації прагнуть винести за межі організації всі можливі види діяльності, крім збуту кінцевого продукту, і передати їх підрядникам, спеціалізованим фірмам у сфері послуг і обігу, що дозволяє скоротити нитрати власного капіталу на одиницю продукції та прискорити її онов­лення.

Організаційними передумовами для цього стали трансформації біз­несових структур в постіндустріальну епоху, що втілились у створенні ділових мереж різноманітних форм і в різному культурно-історичному контексті. Це і трансформовані китайські і північноіталійські родинні мережі, і підприємницькі мережі, що виникли з технологічних утворень в інноваційному середовищі, як у Силіконовій долині, і ієрархічні кому­нальні мережі японського типу «кейрецу», і організаційні мережі децен­тралізованих корпоративних одиниць з колишніх вертикально інтегро­ваних корпорацій, і транскордонні мережі, що формуються на основі стратегічних міжфірмових альянсів тощо.

Невиправданою виявилася спроба довести наявність кризи великої корпорації та високої життєздатності малих і середніх форм бізнесу як агентів інновації і джерел створення нових робочих місць. В умовах кризи традиційної корпоративної моделі, базованої на вертикальній Інтеграції та ієрархічному функціональному управлінні, корпоративний сектор скористався технологічною революцією, здійснивши перехід до моделі гнучких виробничих систем з великим обсягом випуску, що дозволяє економити на масштабі виробництва, а також з адаптованими до роботи на конкретне замовлення виробничими системами, що дозволяє економити на розмаху операцій, гнучко реагувати на варіації ринку і на технологічні зміни. Перехідною моделлю від стандартизо­ваного масового виробництва до гнучкого виробництва став тойотизм, принципи якого були втілені у відомій системі «канбан», котра виникла у 1948 році, тобто ще до появи нових інформаційних технологій.

Сучасні корпорації змінили свої організаційні структури, в тому числі звернулися до активного використання субпідрядів малим і середнім бізнесом, життєва сила і гнучкість якого дозволила досягти виграшу в ефективності для великих корпорацій та економіки в цілому. Це, у свою чергу, дозволило великим корпораціям продовжувати кон­центрувати зростаючу частку капіталу і ринків в усіх провідних еконо­міках, так само як і зберігати фінансовий, комерційний і технологічний контроль над малими і середніми фірмами. У свою чергу, останні, хоча і перебувають під контролем системи субпідрядів або фінансовим і тех­нологічним пануванням великих корпорацій, також часто беруть на себе ініціативу у встановленні мережних відносин з великими чи малими і середніми фірмами. Особливо це виявляється у структурі високотехнологічних галузей, які являють собою складну павутину стратегічних альянсів, угод, спільних підприємств, де більшість великих корпорацій, малих і середніх підприємств пов'язані між собою. Втім, створення суб­підрядних мереж із центрами на великих підприємствах та формування горизонтальних мереж малих і середніх фірм — різні тенденції в органі­заційних трансформаціях постіндустріального капіталізму.

Сутність організаційних трансформацій, що їх зазнала корпора­тивна структура, полягає у переході від вертикальної до горизонтальної інтеграції. Через впровадження мережних стратегій і децентралізацію менеджменту поступово відбувалося перетворення самої корпорації у динамічну і стратегічно сплановану мережу самоврядних і самопрограмованих одиниць. Цей перехід став особливо помітним у 90-ті роки в провідних американських і японських корпораціях. За словами М. Кас-тельса, «горизонтальна корпорація характеризується, очевидно, сімома головними тенденціями: організацією, що будується навколо процесу, а не завдання; плаского ієрархією; командним менеджментом; вимірю­ванням результатів задоволеності покупця; винагородою, базованою на результатах роботи команди; максимізацією контактів з поставниками і покупцями; інформуванням, навчанням і перепідготовкою співробіт­ників на всіх рівнях»¹³.

¹³ КастельсМ. Информационная зпоха: зкономика, общество, культура.— М.;ГУВШЗ,2000. — С. 168.

Організаційні переваги транснаціональних корпорацій перед націо­нальними фірмами і державним підприємництвом, які дозволяють їм одержувати зростаючі надприбутки, полягають у тому, що через ство­рення зарубіжних філій вони вирішують проблему тарифів і інших торговельних бар'єрів на шляху експорту своєї продукції на світовому ринку, використовують переваги місцевої робочої сили і сировини. Вони акумулюють інновації з усього світу, включаючи як високі техно­логії, так і способи управління виробництвом.

Сучасні транснаціональні корпорації стають своєрідними «державами в державі». Вони починають функціонувати як державні механізми. Наприклад, великі ТНК мають власні дипломатичні кадри — співро­бітників, які встановлюють і підтримують ділові відносини з націо­нальними державами. На думку С.І. Долгова, «в міру розширення глобалізації ми вступаємо в еру корпоративного феодалізму»¹⁴, їхня чисельність під тиском вимог глобалізованої економіки стала досить обмеженою, так що наступає момент, коли число діючих на цьому ринку суб'єктів знижується до такого рівня, що кожен з них, не вдаючись до таємної змови або якихось протизаконних порушень торговельної і конкурентної етики, може знати інтереси і мотивацію інших, і тоді класичні ринкові механізми визначення ціни на основі попиту і пропозиції перестають діяти. Така ситуація отримала назву «монопо­літичної конкуренції».

¹⁴ Долгов С.И. Глобализация зкономики: новое слово или новое явление? — М.;3кономика, 1998. — С. 61.

Негативною соціально-політичною особливістю ТНК є те, що 'їхнє керівництво не формується за допомогою традиційних демократичних процедур. І в країні походження вони не підлягають дійсному демо­кратичному контролю. Періодичні аудиторські і податкові перевірки за визначенням не можуть вникнути в усі деталі офшорних операцій. Держави «великої сімки» теж зацікавлені у збереженні вже наявного транснаціонального виробництва на своїй території та залученні нових капіталів, і тому готові йти на компроміси з лідерами глобальних кор­порацій. Бізнес-інтереси в такому випадку стають невіддільними від національних, а останні втрачають власне національну специфіку і від­творюють лише місцеві варіації на тему «глобального тріумфу» капіта­лізму.

Глобальний корпоративний капіталізм є тенденцією світового роз­питку, його реальністю та одночасно політичною програмою, яка під­тримується могутніми приватними корпораціями і урядами роз­кинених держав. Основними засобами просування до глобального корпоративного капіталізму слугують перерегулювання і лібералізація, приватизація, конкуренція, структурна перебудова економіки, корпоратизація держави та її зрощування з приватним корпоративним сектором. Цілі цієї програми підтримуються міжнародними міжуря­довими і неурядовими організаціями, засобами масової інформації, школами бізнесу, значною частиною економістів та суспільствознавців, які підкреслюють значення І неминучість соціально-економічних тен­денцій, що визначають людську Історію.

Сучасні корпорації демонструють тенденцію до глобальної органі­зації виробничих і сервісних структур. Розвиток нової інформаційної економіки, як очікується, призведе до висування на перший план гло­бальної торгівлі інформаційними, управлінськими, інтелектуально-інноваційними послугами, у зв'язку з чим роль транснаціональних кор­порацій лише посилиться. Лунають навіть прогнози, що через чверть століття транснаціональні корпорації будуть об'єднуватися і контролю­ватися єдиною мегаглобальною стратегією, незалежно від особистості власника. Основними знаряддями організації суспільного виробництва будуть альянси, участь у володінні, угоди і контракти на інновації, що вимагатиме нового глобального топ-менеджменту, який здійснюватиме глобальну владу. В останні десятиліття на світовій арені з'явився новий клас міжнародних торговців валютою і цінними паперами, який формує і спрямовує колосальні І зростаючі потоки вільного капіталу в ті чи інші країни, фактично вирішуючи їхню долю.

Основними стратегічними настановами корпоративних гравців на глобальній арені є:

— прагнення до технологічного лідерства, яке в сучасному світі є запорукою конкурентних переваг на ринку;

— оптимізація розміру корпорації та економія масштабів органі­зації, яка вже не може бути здійснена у вузьких межах національних ринків;

— доступ до зарубіжних природних ресурсів для надійного забезпе­чення власного виробництва іноземною сировиною;

— боротьба за нові, в тому числі іноземні, ринки збуту, подолання Імпортних бар'єрів;

— зниження собівартості та збільшення конкурентоспроможності своєї продукції за рахунок розосередження виробництва і раціоналі­зації окремих операцій виробничого процесу;

— впровадження єдиної системи управління підприємствами корпорації, організація внутрішнього ринку, створення рекламно-інформаційної мережі;

— встановлення міцного контролю за ринками іноземних держав не тільки через філії материнських компаній і змішані підприємства, але і за допомогою союзу з політичними елітами, через які здійснюється багато аспектний вплив на приймаючі держави;

— раціоналізація оподаткування за рахунок використання специ­фічних рис податкових систем країн, у яких працює корпорація¹⁵.

¹⁵ МовсесянА., Огнивцев С Транснациональньїй капитал й национальньїе го-сударства // МЗ й МО. — 1999. — №6. — С. 55.

Зростання питомої ваги глобального корпоративного сектору сві­тової економіки одночасно означає зниження ролі національних еко­номік і національних держав як таких. З розвитком глобальних корпо­рацій відбувається розвиток глобального економічного менеджменту. Повноваження цих нових економічних мегасуб'єктів визначаються вже не територіями, а економічною ефективністю, котра надає переваги 'їхньому транснаціональному статусу. При цьому показово, що глобальні корпорації дуже диференційовано ставляться до різних держав залежно від їхніх сил, ролі та місця у світовій економіці і політиці. Зростає 'їхній тиск на «власні» держави, що виявляється в реалізації їхньої стра­тегії зменшення зайнятості у метрополіях. Посилюється експлуатація найманих працівників шляхом зниження середньої заробітної платні шляхом доведення вартості праці до межі, коли її конкурентоспромож­ність стає мінімальною. Також у країнах-метрополіях вони прагнуть до максимального зменшення оподаткування, їхні стратегії та системи корпоративного податкового планування дозволяють виводити з оподаткування мільярдні доходи. Відсталі і невеличкі держави вони підривають економічно і знищують фінансове, руйнуючи реальний сектор економіки і створюючи віртуальні глобальні фінансові системи, які базуються на спекулятивному капіталі.

Експансія корпорацій супроводжується придушенням націо­нального виробництва відсталих країн, яким нав'язується залежність під продукції глобальних гігантів. Економічні та конкурентні переваги корпоративного сектору створюються ефектом економії на масштабі виробництва, коли за рахунок високих технологій і масового вироб­ництва корпорації виграють цінову конкуренцію на національних ринках і завойовують ринки збуту, поглинаючи національних конкурентів. Ослаблення і банкрутство національних виробників вивільняє великі маси безробітних у всьому світі, що перетворює глобальну систему зайнятості в систему силової гонки за зниження оплати, бо глобальні корпорації отримують монопольні можливості визначати рівень оплати праці. А в умовах фінансових та економічних криз транснаціо­нальні корпорації взагалі беруть під свій контроль всю національну економіку, нав'язуючи їй стратегію силової інтеграції та дискриміна­ційні режими.

Контролюючи до 90 % світового обсягу прямих іноземних інвестицій, транснаціональні корпорації постіндустріальних країн реалізують вибірково-дискримінаційну стратегію інвестування, її економічними критеріями є рівень економічного розвитку, наявність конкуренції і конкурентного середовища, розвиток ринкової інфраструктури під­тримки бізнесу, ступінь лібералізації торгівлі і пер врегулювання ринку, рівень оподаткування, співвідношення між витратами на виробництво і нормою прибутку, потенціал місцевих постачальників. Однак не меншу роль відіграють і політичні критерії, такі як демократична політична система, відкритість суспільства, передбачуваність державної політики, стабільність і послідовність регулятивної системи.

Глобальні корпорації в умовах небаченого прискорення процесів глобалізації активно використовують уряди й міжнародні організації як ефективне знаряддя у боротьбі за нове звільнення капіталу з-під контролю національної демократії, їхньою метою є досягнення макси­мальної конкурентоспроможності та ефективності насамперед за рахунок скорочення робочої сили і зниження рівня оплати праці. Запро­ваджуючи інформаційно-комунікаційні технології та мережі системи проектування і виробництва, глобальні корпорації свідомо і послі­довно створюють кризи робочої сили у тих країнах, де вона є високо-оплачуваною. Під цим впливом глобальний ринок робочої сили дедалі більше економізується і раціоналізується. На глобальному фінансовому ринку конкуренція також спрямовується на максимальні прибутки й одержання найвигідніших кредитів. Ця конкуренція має нездоровий, спекулятивний характер. В умовах глобалізації, коли гроші стали чи не головним товаром і ресурсом розвитку на глобальному фінансовому ринку, боротьба йде не просто за гроші, а головним чином за політичну владу за допомогою грошей.

Отже, економічну основу глобального соціального порядку постіндустріалізму, справді, формують транснаціональні корпорації. Вони сконцентрували у своїх руках нові високі технології та інвестиції, що дало їм можливість забезпечити структурні зрушення в економіці й розвиток нової Інформаційної економіки. Вони ж сформували систему глобальної конкуренції, яка втратила класичні форми і набула прин­ципово нового, монопольного характеру, їхня агресивна, широкомасш­табна експансія розпочалась із середині XX ст. за ініціативи корпора­тивних структур західних держав. За останні десятиліття зросла роль технологічної та інвестиційної експансії й дискримінації цілих країн і регіонів, міжгалузева технологічна інтеграція і конвергенція на гло­бальній організаційно-економічній основі корпорацій.

Корпоративний характер капіталістичного накопичення, як і оновлена привабливість споживацького суспільства, є рушійними організаційно-культурним й формами глобального соціального порядку постіндустріальної епохи. Але на арені глобальної конкуренції вирі­шальну роль відіграє держава.

Хоча сучасні транснаціональні корпорації тісно пов'язані з державами-метрополіями, їхній капітал втратив національну основу. Здатність ство­рювати велике виробництво в різних країнах, контролювати інвестиції, розвиток нових технологій і впровадження ноу-хау робить їх виключно впливовими міжнародними акторами, здатними суттєво змінювати «правила гри» не лише у світовій економіці, але й у світовій політиці.

ТНК створюють більшість (за рядом оцінок, близько 80%) нових технологій. При цьому вони докладають максимум зусиль, щоб уникнути передачі технологій, бо саме володіння ними, поряд з ефектом масштабу, який дозволяє переносити міжнародний поділ праці усередину корпорації, є основним чинником їхньої конкуренто­спроможності. Цим пояснюється гіпертрофована увага ТНК, яку при­діляють питанням захисту інтелектуальної власності. Зокрема, продаж запатентованих технологій, як правило, супроводжується цілим рядом значних обмежень і підкріплюється фактично примусовим продажем напівфабрикатів з використанням трансфертного ціноутворення, яке підриває національні ринки.

Новітні глобальні монополістичні корпорації дедалі більше контролюють розвиток не стільки виробництва і торгівлі, скільки технологій і свідомості. Глобальні корпорації нерідко навіть не формалізовані, що ускладнює їхнє зовнішнє регулювання. Новий глобальний монополізм розвивається в основному в напрямках формування глобальних монополій на ринках фінансових та інформаційних інструментів, а також формування єдиної глобальної монополії в результаті інтеграції вказаних ринків. За словами М.Г. Делягіна, «в силу об'єктивно домінуючої на всякому нерегульованому ринку тенденції до концентрації єдиний тотальний ринок виявляє найсильшіне прагнення до утворення глобальної монополії. У її ролі, як це не парадоксально, дедалі частіше виступає не комерційна організація, а ціле суспільство — США, яке стало основним рушієм глобалізації і, відповідно, головним придвабачем вигод, які вона приносить людству»¹⁶. Передумовою перетво­рення США в єдину глобальну монополію є формування в цій країні корпоративно-державного симбіозу раніше за інші постіндустріальні країни швидшими темпами та в досконалішій формі.

Поява цього феномену є результатом подальшого розвитку тих про­цесів, які раніше в марксистській літературі тлумачилися через поняття державно-монополістичного капіталізму. «На рівні великих міжна­родних корпорацій, які є "візитними картками" відповідних найпотуж­ніших капіталістичних країн, фактично реалізується корпоративно-державна система на основі державно-бюджетних замовлень, а най­більші транснаціональні корпорації є приватними лише за вивісками», — відзначають В.М. Бебик та С.О. Шергін¹⁷.

¹⁶ Делягин М.Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М.: ИНФРА-М, 2003. — С. 278.

¹⁷ Бебик В.М., Шергін С.О., ДегтерьоваЛ.О. Сучасна глобалістика: провідні концепції І модерна практика: Навч. посібник. — К.: Ун-т «Україна», 2006. — С.191.

Корпоративно-державний симбіоз, що сформувався в країнах мостіндустріального центру, означає, що з одного боку, держава вико­ристовує глобальні монополії як ключові інструменти ефективної реа­лізації національних цілей за межами власної території, а з іншого — що самі ці цілі виробляються державою під впливом корпорацій і вира­жають їхні власні інтереси. Особливо ефективним такий симбіоз е в США, де вдалося досягти майже ідеальної схожості між цілями корпо­рацій, зацікавленими у підвищенні власної конкурентоспроможності, та цілями суспільства, зацікавленого в закріпленні тієї ж конкуренто­спроможності, але вже на більш високому рівні. Корпорації та держава у США, як правило, переслідують спільні цілі, які можна вважати такими, що відповідають загальнонаціональним, та допомагають один одному вирішувати власні завдання.

Корпоративно-державний симбіоз підтримується наявністю меха­нізму постійної ротації кадрів між державою та бізнесом, що стирає межу між чиновником і бізнесменом і формує якісно новий тип універ­сальних топ-менеджерів, ефективних в обох секторах суспільства. Така циркуляція забезпечує єдність інтересів і взаєморозуміння менеджерів корпорацій та державних службовців, формування в них спільних уявлень про національну конкурентоспроможність. Вони беруть участь у глобальній конкуренції як єдиний організм, що якісно підвищує ефек­тивність їхніх дій.

Іншим інструментом формування корпоративно-державного сим­біозу є діяльність американського аналітичного співтовариства, яке виросло з антикризових підрозділів корпорацій та зберегло з ними тісний зв'язок, фінансуючись ними та обслуговуючи насамперед їхні інтереси. На ці гроші воно забезпечує супроводження діяльності полі­тичних партій та державних структур. Рішення, що реалізуються дер­жавною владою, розробляються на гроші корпорацій за допомогою комерційних технологій управління, і відповідно, з комерційною ефек­тивністю. Отже, зрощування держави і корпорацій відбувається не лише на рівні лобістів, але й на найважливішому рівні стратегічних аналітиків, які забезпечують формування і реалізацію довгострокових стратегічних інтересів суспільства.

Як відзначає М.Г. Делягін, «конструюючи свої національні інтереси за допомогою аналітичного співтовариства, США розгорнули експансію своїх монополій не всередину країни, а назовні, перетворивши їх у наднаціональні, але при цьому національно-орієнтовані (перш за все завдяки тотожності системи цінностей держави і суспільства, з одного боку, І корпорацій — з іншого) структури і зробивши їх, таким чином, головним інструментом забезпечення національної конкурентоспроможності»¹⁸.

¹⁸ Делягин М.Г. Мировой кризис; Общая теория глобализации. — М.: ИНФРА-М, 2003, — С 285.

В інших країнах, дедалі більше в міру віддалення від постіндустріального центру, держави у другій половині XX ст. опинилися під надзви­чайно великим тиском корпорацій. Виконуючи завдання відродження економіки, постановки і вирішення соціальних проблем, держава одно­часно підтримувала підприємницький індивідуалізм і транснаціо­нальну діяльність, що стали загрозою для неї самої. Реальний еконо­мічний прогрес і зростання добробуту населення розвинутих країн, що були забезпечені соціально орієнтованою кейнсіанською економікою, створили сприятливі умови для масованої зовнішньої експансії І консолідованого і організованого капіталу. Саме соціальні функції та структури є головним бастіоном сучасних держав. Однак під впливом інформаційної революції та глобалізації їх позиції в цій сфері виявилися підірваними.

Загроза виводу капіталу з національної економіки та спокушання інвестиціями стали Інструментами тиску на уряди з боку корпораційного сектору, зокрема з метою зниження податкового тиску. Дуже поширився тиск на уряди з метою надання корпораціям, які бажають нести бізнес у певній країні, державних субсидій. Якщо врахувати постійне скорочення реальної заробітної платні, а тим самим і бази опо­даткування, то зрозуміло, що скорочується дохідна частина державних бюджетів і можливість фінансувати державні соціальні програми. Однак, не обмежуючись цим, корпорації і банки як умову інвестування її економіку країни безпосередньо визначають скорочення соціальних та екологічних видатків, а також вимагають передати до тих секторів економіки, які ще контролюються державою.

Дедалі більше питань соціально-економічного розвитку вирішу­ється за межами державоцентричного виміру світової системи. Так, практично всі глобальні торговельні угоди вимагають відмови від авто­номії національної економіки та навіть обмеження національного суве­ренітету. Уряди безпорадно спостерігають за поведінкою глобальних корпорацій, які руйнують систему соціальної відповідальності і суспільство добробуту. Під тиском корпорацій навіть зменшився вплив міжнародних міждержавних організацій. Це створює певний вакуум економічної влади, якій заповнюють глобальні корпорації, що не може не впливати на соціальний вимір глобального розвитку. Державам нав'язуються стратегії тотальної приватизації і лібералізації, що відкри­вають для корпорацій раніше недоступні ринки і цілі галузі. Під тиском влади глобальних фінансових ринків, які віддають перевагу країнам з мінімальними податками і максимальними прибутками, держави кон­курують між собою за зниження податків на прибуток та скорочення соціальних видатків, що призводить до глобального перерозподілу фінансових ресурсів на користь магнатів фінансового капіталу та їхніх «партнерів» у національних урядах.

Постіндустріальні держави прагнуть зв'язати менш розвинуті країни мережами власних корпоративних структур. Країни, що роз­виваються, очікували, що з приходом корпорацій та включенням від­повідних сегментів національних економік в інтеграційні виробничі ланцюги корпорацій розпочнеться передача високих технологій, систем менеджменту і підготовки кадрів, та насправді проникнення трансна­ціональних корпорацій означало, що в дочірні компанії слабкорозвинутих країн передаються старі технології та обладнання, тоді як інтелектуально-технологічне ядро виробництва залишається в метро­поліях.

Окрім економічних, це має негативні соціально-політичні наслідки. Так, в умовах глобалізованої економіки, коли основою тісних госпо­дарчих зв'язків стали особисті стосунки менеджерів корпорацій та керівників держав, відбувається персоналізація економіки, у якій дер­жавні лідери експлуатують свої держави, штучно підтримуючи свою значущість. Вона ж стає чинником зростання державної корупції, яка стала глобальним феноменом. Особливо агресивними в глобальному експорті корупції є східноазійські компанії, які таким чином прокла­дають собі шлях на ринки держав зі слабкою економікою. Потужні і провідні країни роблять акцент на силу впливу і тиску, просуваючи своїх ставлеників на вищі державні посади в країнах, які є предметом їхніх інтересів.

Вдалий приклад поєднання постіндустріального вектора техно-економічного розвитку зі збереженням провідної ролі держави у під­триманні соціального порядку дають держави Східної Азії, де сфор­мувалася нова модель «держави розвитку». «Держава є державою розвитку, коли вона встановлює як принцип легітимності здатність просувати і підтримувати розвиток, розуміючи під розвитком комбі­націю стабільно високих темпів економічного зростання і структурних змін в економічній системі, як у себе вдома, так і у своїх відносинах з міжнародною економікою»¹⁹.

¹⁹ Кастельс М. Информационная зпоха: зкономика, общество, культура.— М.: ГУ ВШЗ, 2000. — С.183.

Даючи це визначення «держави розвитку», М. Кастельс протиставляє її революційній державі, заснованій на революційній легітимності, що здійснюється в ім'я певного соціетального проекту, незалежно від ступеня інтернаціоналізації цієї легітимності підданими. Держава роз­витку передбачає, що її соціетальні цілі досягаються з дотриманням більш широких параметрів соціального порядку, зокрема у Східній Азії, — ствердженням національної ідентичності і національної культури. Б останньому випадку економічний розвиток підпорядкову­ється меті здійснення націоналістичного проекту або, як у випадку Сін­гапуру чи британського Гонконгу, — обрізання зв'язків зі своїм куль­турним і економічним середовищем (незалежною Малайзією чи комуністичним Китаєм).

Японська модель держави, яка сформувала не лише Японію, але І Корею і почасти Тайвань, починаючи з революції Мейозі була агентом авторитарної модернізації, але працювала через засновані на кланах ділові групи (дзайбацу), коріння декотрих з яких можна простежити у глибині століть. Ділові групи в японській моделі мають тенденцію до вертикальної організації навколо основної корпорації з прямим доступом до держави. Японська держава встановила сучасну талассо-кратичну технократію, яка загартувала свою майстерність в процесі мілітаризації економіки. Але це підтримувалося культурними засадами, які дозволили забезпечити консенсус у виробничому процесі. Цей кон­сенсус спирався на ідею «ва», або гармонії, котра прагне до інтеграції зі світовим порядком шляхом підпорядкування Індивідів груповій практиці. Застосування Індустріальної системи, яка заохочувалася дер­жавою, знаходила, таким чином, підтримку в елементах традиційної культури.

Державне втручання забезпечується механізмами консенсусу, стра­тегічним плануванням і рекомендаціями бізнесменам відносно асор­тименту продукції, експортних ринків, технології та організації праці. Японський уряд спрямовує економічний розвиток, спираючись на могутні фінансові і податкові інструменти, а також вибіркову підтримку стратегічних програм науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Основний механізм забезпечення того, щоб приватний бізнес загалом дотримувався політики уряду, спирається на фінансування.

Японська економічна політика не була б ефективною, якби бізнес не був організований в ієрархічній мережі, здатній здійснювати керівні вказівки уряду. Одним з цих координаційних механізмів є «шачо-каі», або щомісячні наради президентів компаній, які складають великі між-ринкові мережі. ЦІ наради сприяють досягненню соціальної згуртова­ності у мережах, доповнюючи директиви, що передаються урядом фор­мальними або неформальними каналами. Структура мережі відбиває тип урядового втручання. Порушення фірмою урядової політики тягне за собою виключення себе з мережі, що означає відрізання від доступу до фінансування, технологій та експортно-імпортного ліцензування.

У Кореї уряд Пак Чжон Хі націлювався на створення еквіваленту японських «дзайбацу», але створені під державним примусом мережі були ще більше централізованими і авторитарними, ніж їхні японські попередниці. За задумом архітекторів економічного «дива», корейські фірми, щоб бути конкурентоспроможними, мали бути сконцентровані у великих конгломератах, до чого їх примушували через урядовий контроль банківської системи і експортно-імпортних ліцензій.

Навпаки, в Китаї взаємодія між державою і бізнесом формувалася в набагато складніших соціоісторичних умовах. В останні десятиліття імперської державності та за часів гомінданівського правління бізнес, який розглядався скоріше як джерело доходу, ніж як основа суспільного багатства, був одночасно об'єктом переслідування і патронату.

Китайські підприємці прагнули триматися якомога подалі від держави, що особливо стосувалося південнокитайських підприємців. Віддалення від держави підкреслювало роль родинних, локальних і регіональних зв'язків у ділових трансакціях.

Але, незважаючи на такі традиції, саме урядова політика була вирі­шальним чинником економічного розвитку як острівного Тайваню, так і континентального постмаоістського Китаю. Головним інстру­ментом здійснення урядової економічної політики також були плану­вання, контроль над банками і експортно-імпортними ліцензіями, але, на відміну від Кореї, китайські фірми не так сильно залежали від бан­ківських кредитів І спиралися насамперед на сімейні заощадження, кре­дитні кооперативи й неформальні ринки капіталу, переважним чином автономні від уряду. Держава ж залучала іноземний капітал за рахунок податкових стимулів, встановлювала перші у світі зони експортне орі­єнтованого виробництва, субсидіювала освіту, медицину і громадську інфраструктуру, підтримувала розробку, перенесення і впровадження новітніх технологій. Дрібні й середні підприємства в цих умовах про­цвітали за власний рахунок і утворювали горизонтальні мережі, що базуються на родинних зв'язках.

У 80-90-ті роки тайванські, як І гонконгські, підприємці відновили контакти з регіональними мережами своїх рідних сіл у провінціях Пів­денного Китаю, створюючи філіали і встановлюючи субпідрядників, щоб перенести в офшор нижчий шар свого виробництва. Такі виробничі мережі існують лише завдяки урядовій підтримці, насамперед на міс­цевому рівні.яказабезпечуєнеобхідну інфраструктуру І дотримання дис­ципліни праці, а також посередництво між менеджментом, найманими працівниками і експортними фірмами. Культурна близькість інвесторів та 'їхніх місцевих агентів сприяє набагато гладшому і швидшому вста­новленню транснаціональних виробничих мереж. Навіть за умов ради­кального збільшення китайськими діловими мережами свого багатства, масштабу і впливу вони залишаються родинними, а їхні взаємозв'язки відтворюють ранні форми мереж дрібних підприємців.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. ГуменюкБ. Міжнародні організації: загальні питання // Політика і час.— 1998. —№2.

2. ГумпловичЛ, Общее учение о государсгве. — СПб., 1910.

3. Делягин М.Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации.— М,: ИНФРА-М, 2003.

4. Дікон Б, Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту. — К.: Основи, 1999.

5. Жинкина И.Ю. Глобальнеє лидерство США й его влияние на международньїе отношения //США-Канада: зкономика, политика, культура.— 1999. — №7.

6. Зайцева О.Г. Международньїе организации: принятие решений. — М.: Международньїе отношения, 1989.

7. Ігошкін Г. Нова дійсність нейтралітету // Політика і час. — 1997. — № 10.

8. ИльинМ.В. Империя//Полис — 1994.— №2.

9. Кеннеди П. ВзлетьІ й падения великих держав: Зкономические изменения й военньїе конфликтьі с 1500 до 2000 г. // Обществ, науки за рубежом. Серия 5, История.— 1991.—N"5.

10.ЛевинА. ОсновьІ деятельности международньїх организации // Обществ. науки за рубежом. Сер.4. Ґос. й право.— 1991. — №4.

11.ЛоуиТ. Глобализация, государство, демократия; образ новой политической науки//Полис. — 1999. —№5.

12.МоккейД., Скотт Г.М. Возвьішение великих держав. 1648-1815 // Обшеств. науки за рубежом. Серия 5. История. — 1986. — №2.

13.МомутЛ.С Государство в контексте глобализации // Право й политика.— 2004.— №1. —С 4-13.

14. Международньїе неправительственньїе организации й учреждения: Справоч-ник. — М.: Международньїе отношения, 1982.

15. Международньїе организации системьі ООН: Справочник. — М.: Международньїе отношения, 1990.

16.Межуееб.б. Понятие «национальньїй интерес» в российской общественно-политической жизни //Полис.— 1997. — № 1.

17. МовсесянА., Огнивцев С Транснациональньїй капитал й национальньїе госу-дарства // МЗ й МО. — 1999. — №б.

18. Моравецкий В. Функции международной организации. — М.: Прогресе, 1976.

19. Морозов Г.И. ООН: время исльїтаний// США: ЗПИ, — 1996. — №5.

20. Наше глобальнеє соседство. Доклад Комиссии по глобальному управленню й сотрудничеству. — М., 1996.

21.НельсонД.Н. Великие державьі й международньїй мир // Междунар.жизнь.—1993. —№9.

22.0сборнР. Национальное самоопределение й целостность государства // Обществ. науки й современность. — 1993. — №5.

23.0сновньіе сведения об Организации Об~ьединенньіх Наций. — М.: Юридическая литература, 1991.

24.ПорядинС.В. США— лидер глобализации // Философские науки.— 2001.— №2.

25.Разуеаее 6.В. Внешняя политика й национальная идентичность// Вести. Мос. ун-та. Сер.12. Соц.-полит. исследования.— 1994.— №2.

26.СискосЕ. Європейський Союз: вчора, сьогодні і завтра // Спостерігач.— 1996.—№29.

27. Смольникое С.В. Слагаемьіе лидерства // Междунар. жизнь. — 1991. — № 8.

28. Солоеьее О. Масонство в мировой политике // Междунар. жизнь. — 1994. — №5,10.

29. Суверенитет в государственном й международном праве // Сов. гос. й право. —

1991.—№5.

30. Фарукшин М.Х. Суб~ьектьі федераций в международньїх отношениях // Полис—1995.—№6.

31.Федоров Ю.И. О правосуб~ьектности членов федераций в международном

праве//Моск.журн. междунар. права.— 1994.— №4.

З2.феоктистое Г.Г. Империя как тип структурного деления мира // ОНС.— 2000.—№2.

ЗЗ.ШергінС Відповідальність лідерів І доля аутсайдерів. Гострі колізії сучасної міжнародної системи в умовах глобалізації//Політика і час.— 2006. — №7-8.

З4.ЗминВ.Г. Региональньїе конфликтьі й международньїе организации.— М.: Феникс, 1991.