Загальні закономірності існування давніх культур

Процес культурогенезу можна представити у двох основних проявах: 1) як зародження й послідовний розвиток людської культури та 2) як зміну одних культур іншими, культур одних народів культурами інших народів. Культура може або прогресувати, або деградувати, а залишатися в нерухомому стані не може. Порівняння розвитку одних культур з іншими показує, що крім очевидного так званого лінійного розвитку існує й менш виразний, менш помітний, що його умовно можна назвати циклічним, можливо - «незавершено циклічним»; складається враження, що еволюційний розвиток є насправді розвитком протягом досить тривалих циклів, кожен з яких складається з менших за тривалістю і значенням циклів. Характерно: циклічний розвиток досить добре узгоджується із багатьма процесами у природі, діяльністю людей та їхнім мисленням, адже всі ці дії не відірвані одна від іншої, - вони складають систему, а будь-яка система може існувати лише за обов'язкових повторів. Отже, за циклічності лінійну схему розвитку можна представити у вигляді окремих відтинків; вона може також мати початкову точку. Але лінійна схема не дає змоги виразно уявити закономірність закінчення циклу й, можливо, повного закінчення розвитку культури. Існування людства й такого продукту його діяльності, як культура, можна умовно поділити на дві основні частини - давню й сучасну. Перша розпочинається від часу появи найдавнішої людини й незалежно від критеріїв визначення рис останньої віднесена до раннього палеоліту - до часу презинджантропа (олдуйвайська епоха) або архантропа (ашельська епоха). Кінець давньої культури за різними критеріями може бути доведений або до сучасної епохи, що настала після загибелі античного світу, тобто до середньовіччя (Євразія та Північна Африка), або до того часу, коли прогресуюча місцева культура була винищена європейцями, встигнувши досягти до цього рівня бронзового віку (Америка). Який із цих підходів є для нас об'єктивнішим? Передусім звернімо увагу на те, що людство завжди розвивалося нерівномірно. За цією ознакою серед народів світу, на наш погляд, можна виділити три основні групи: 1) народи, які залишилися на пережитковому рівні першої епохи голоцену - мезоліту й неспроможні вийти за її межі (наприклад, африканські бушмени та аборигени Австралії); 2) народи, що живуть на рівні сучасної епохи (переважна частина населення світу); 3) народи, що «втягнуті» європейцями до сучасної епохи, але зберігають численні пережитки попередніх епох (значна частина населення територій, колонізованих європейцями від часу Великих географічних відкриттів). За всієї цієї строкатості розвитку людства існує, проте, одна закономірність: на всіх континентах, де людські колективи не «загальмувалися» на пережитковому мезоліті, передові народи з місцевою культурою вийшли на рівень, не нижчий за епоху бронзи (Євразія, Африка, Америка) і прогресували далі. Так, передові народи Євразії та Африки вийшли на рівень сучасної епохи, а розвиток культури бронзового віку в Америці був перерваний європейськими завойовниками. Таким чином, досягнення рівня епохи бронзи можна вважати своєрідним показником здатності чи нездатності якоїсь спільності до подальшого самостійного прогресивного розвитку. Величезного значення в розвитку культури надають виходові того чи іншого суспільства на рівень цивілізації, під яким звичайно розуміють рівень держави. Заснування цивілізацій традиційно відносять до епохи бронзи. Важливим проявом культури й формою суспільної свідомості є релігія. Можна стверджувати, що взаємини між релігією та наукою відбивають істотні риси культури певного суспільства, місця цього суспільства в культурогенезі. В давнину був досить довгий час, коли наука та релігія не протиставлялися одна одній, бо виступали двома сторонами такого явища, яке іноді називають «давнім природознавством» (але яке науковим насправді не було) . Розмежування науки й релігії, точніше, зародження науки й паралельно з нею - зародження релігії розпочалося, мабуть, тоді, коли виникли уявлення про земне й потойбічне життя, що відповідало наявності уявлень про дві частини всесвіту - земну й позаземну.