Специфічні риси політики

Задача 1:

Роженица 28 лет, беременность вторая, роды предстоят вторые. Размеры таза- 23—26—29—18 см. Окружность живота 98 см, высота стояния дна матки 35 см. Положение плода продольное, предлежит головка, прижата ко входу в малый таз. Сердцебиение плода ясное, 136 уд. в минуту. Безводный промежуток составил 5 часов.

При влагалищном исследовании найдено: открытие зева полное, головка плотно прижата ко входу в малый таз, стреловид­ный шов в прямом размере входа в малый таз, малый родничок обращен к крестцу. Диагональная конъюгата 11 см.

1. Диагноз?

2. Тактика врача?

3. Назвать основные приемы диагностики клинически узкого таза?

4. Рассчитайте предполагаемую массу плода?

5. Особенности биомеханизма родов при данном варианте сужения таза?

Задача 2:

Повторнородящая 30 лет. Беременность вторая. Первая бе­ременность закончилась операцией кесарева сечения но поводу выпадения петель пуповины. Размеры таза 25—28—31—20 см. Диагональная конъюгата 12,5 см. Положение плода поперечное. Сердцебиение плода ясное, 134 уд. в 1 минуту.

При полном раскрытии зева матки и только что излившихся водах, при полностью сохраненной подвижности плода произве­ден внутренний поворот плода на ножку под глубоким нарко­зом. При почти завершенном повороте состояние женщины изменилось, пульс стал 140 уд. в 1 минуту, слабого наполнения, АД 60/40 мм рт. ст. Кожные покровы побледнели. Из влагалища появились кровянистые выделения. Контуры матки изменились. Сердцебиение плода не выслушивается.

1. Диагноз?

2. Правильно ли велись роды?

3. Дальнейшая тактика?

4. Целесообразность дородовой госпитализации в данном случае?

5. Укажите условия для ведения родов через естественные родовые пути при наличии рубца на матке.

Вопросы по практическим навыкам:

1. Восстановление разрыва промежности.
2. Этапы операции кесарева сечения.
3. Первый прием Леопольда.
4. Неотложная помощь при тяжелых формах позднего гестоза.

Специфічні риси політики

Головний парадокс політики полягає в тому, що, з одного боку, вона існує з того часу, як склалася публічна влада і суспільство розділилося на керуючих і керованих, але, з іншого боку, політичне життя в сучасному змісті слова виникає лише в демократичному суспільстві, що визнає розбіжність групових інтересів і допускає їхнє змагання у формі політичного суперництва. У традиційних суспільствах (як і в сучасних тоталітарних режимах) немає політичного життя як процесу, у ході якого визначаються носії влади – вони там заздалегідь відомі. Ключове поняття сучасного політичного процесу – незумовленість результату.

Таким чином, специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише остільки, оскільки її результати не визначені і, отже, кожний з гравців має свій шанс. Якщо ця умова порушується, то ми можемо констатувати, що нормальне політичне життя відсутнє.

Отже, можна дати першевизначення політики: вона є форма ризикової діяльності, у ході якої учасники сперечаються один з одним з приводу можливості визначати характер і поведінку влади.

Але гру робить цікавою не тільки відносна рівність шансів, але й характер ставок. Якщо ставки нікого не цікавлять, гра не залучить по-справжньому цікавих учасників. Тільки тоді, коли політика розглядається як процес, у ході якого справді зважуються життєво важливі питання, вона провокує суспільні пристрасті і залучає яскраві характери. І тут ми зіштовхуємося з ще одним парадоксом політики. Люди, що твердо тримаються на ногах, вирішують свої повсякденні проблеми поза політикою. Власне, саме це відбивається у знаменитому принципі класичного лібералізму – невтручання держави у повсякденне життя громадян. “Політична людина” відрізняється від “економічної людини” ліберальної класики своєю схильністю переміщати рішення соціальних проблем зі сфери громадянського суспільства у сферу держави.

Класика в принципі припускає, що громадянськи відповідний спосіб життя – це неполітичний спосіб життя. Люди, що поважають себе, не покладають своїх надій на державу: вони вирішують свої проблеми самостійно.

Якщо знову вдатися до аналогії з грою, то вимальовується образ держави як судді, якому категорично заборонено втручатися на користь однієї з команд, але настільки ж категорично ставиться в обов'язок неухильно стежити за тим, щоб не було порушення правил. Політика, таким чином, виступає як інноваційний процес виробництва нових владних статусів і впливів у межах універсальної (загальнообов'язкової) правової норми. У цьому розумінні правомірно говорити про єдиний політико-правовий комплекс. Політика поза правом самознищується, тому що стихія сили або руйнує цивілізоване суспільство, або веде до диктатури, що виключає нормальну партійно-політичну змагальність. Таким чином, основне питання політичної теорії, що стосується самих умов існування політики, має дві сторони. Одна вказує на те, які умови вимагаються, щоб політична гра велася активно, зберігала зміст і залучала інтерес, інша – на те, які зусилля вимагаються для проведення її у цивілізованих рамках.

Що стосується першої сторони, то вона включає рішення наступних проблем.

На світоглядному рівні учасники політичної гри діють у рамках відкритої невизначеної і негарантованої історії, нікому не передоручають монопольне право виступати від їх імені. Справді, якщо існує те чи інше “велике вчення”, що заздалегідь відкриває нам “фінал історії”, і є авангард, що реалізує цю історичну необхідність, то створюється така ситуація, у якій вільна політична змагальність швидше за все буде відкинута: озброєний “великим вченням” авангард краще знає інтереси народу, ніж сам народ. Тому навіть якщо електоральна більшість “через непорозуміння” чи через незнання вищих історичних істин відмовила йому у своїй довірі, вона зберігає моральне право захоплювати й утримувати владу в ім'я “вищого блага”. У такий спосіб політичний суверенітет народу зберігає духовну легітимність лише за умови, що за спиною народу не майоріє прихована необхідність – велика доля історії. У цьому змісті ми й говоримо про те, що демократична політична культура носить світський та емпіричний характер.

На соціологічному рівні політична гра зберігає свій стохастичний характер лише за номіналістичного допущення (номіналізм є визначена позиція у вічній філософській суперечці про природу загальних понять: “реалісти” думають, що загальне існує реально і передує окремому; номіналісти думають, що загальне – це усього лише сума окремих явищ і, отже, існує лише номінально). Якби усі виборці в процесі виборів поводилися як лояльні члени своїх соціальних груп, боротьба за виборця була б безглуздою, а розподіл голосів відомим заздалегідь: він збігався б з питомою вагою різних суспільних груп. Сучасне масове суспільство тим, зокрема, відрізняється від традиційного, що люди в ньому жорстко не прив'язані до своїх соціальних груп. Замість фатальності єдиної колективної долі діє принцип вільного індивідуального самовизначення. Що відкритішими є соціальні групи, то краще підтверджується демократична презумпція вільного індивідуального самовизначення. Таким чином, нормальна політична змагальність припускає, що люди не тільки діють у відкритій, невизначеній історії, але й у відкритому в соціологічному змісті суспільстві. Вони змінюють свої політичні переваги разом зі змінами соціальних орієнтацій.

На рівні взаємин політичного і неполітичногополітична активність припускає також, що в даній сфері дійсно зважуються життєво важливі питання і що вона, таким чином, здатна впливати на інші сфери громадського життя. Політична наука тут зіштовхується з конфліктом двох парадигм, що по імені їх найбільш яскравих представників можна назвати відповідно парадигмою М.Фуко і парадигмою Г.Беккера. Французький політичний філософ М.Фуко, спираючись на специфічний “континентальний” досвід, вважає, що влада не локалізується у власне політичній сфері. Вона переслідує нас усюди: у родині, у школі й університеті, у лікарні й у клубі. Усюди ми зіштовхуємося з асиметрією впливу, що виражається в тім, що А впливає на Б сильніше, ніж Б на А. Влада, таким чином, виступають як універсальні суспільні відносини. Тому наука про владу, якщо вона бажає не бути жертвою ілюзій, повинна усюди “розкривати всюдисущий мікроб влади”, що створює специфічну лихоманку в людських відносинах.

Влада може демонструвати себе, як вона це робить у власне державній сфері, але вона може впливати приховано.

Обов'язок аналітика, згідно М.Фуко, – зривати маску влади, особливо в тих сферах, де про панування і підпорядкування говорити не прийнято. У такій парадигмі політологія виступає як наука про співвідношення формальних і неформальних можливостей влади, маючи на увазі насамперед те, що останні за обсягом обов'язково перевищують перші. На цій підставі предметом політології визначається владний вимір будь-яких сфер громадського життя, а сама вона виступає як міждисциплінарна теорія, що поєднує політичну економію, політичну демографію, політичну культурологію і т.ін.

Зовсім інакше предмет політології виступає в парадигмі Г.Беккера. Цей представник чиказької школи схильний “максималізувати” ліберальний принцип “держава-мінімум”, припускаючи, що розвиток нормального цивільного суспільства супроводжується безупинним поетапним скороченням прерогатив влади. Цивілізований процес розуміється як процес заміщення владних відносин відносинами цивільного партнерства – аж до повного згортання влади. Тут, як бачимо, ліберальна традиція сходиться з марксистською, що очікує “повного відмирання” держави і політики. У цій парадигмі політична наука виступає не полі-, а монодисциплінарною, тому що передбачається, що влада локалізується винятково у державній сфері і вивчення її не вимагає залучення інших наук, крім науки про політичну владу як таку.

Цікаво, що реальний політичний процес відрізняється циклічністю, причому різні його фази то більше відповідають “парадигмі Фуко”, то “парадигмі Беккера”. Скажімо, соціал-демократична (чи кейнсіанська) фаза припускає “"велику” соціальну державу, що активно втручається в суспільне й економічне життя. Навпаки, як правило, консервативна (монетаристська) фаза, що слідує за нею, супроводжується критикою “завищених” соціальних зобов'язань держави, згортанням відповідних програм і витрат. На цьому етапі реванш бере “парадигма Беккера”. Насправді, як нам представляється, обидві парадигми зв'язані відносинами додатковості. Подібно фізиці, що описує ту саму реальність то мовою теорії поля, то мовою корпускулярної теорії, політологія може описувати владу в її інституціональних формах, коли вона являється нам зримо (“корпускулярно”), а може – у позаінституційних формах, коли вона ховається у сферах неформального впливу і контролю. ...

Або