Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Пізнання як предмет філософського аналізу




Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлен­ня людини до дійсності. Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії його істинності й достовірності. Але головними у фі­лософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

На останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так, своєрідну точку зору захищає філософський напрямок, що відомий Як агностицизм. Поняття агностицизму вве­дено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм(від грец. а — не, гносис — знання), — це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірногопізнання сутності дійсності.Проте помилковим є уявлення про аг­ностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення мож­ливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю. В історії філософії простежуються такі форми агностицизму (схема 8.1).

1. Скептицизм давньогрецьких філософів (Піррон, Енесідем,
Секст Емпірик та
ін.). Представники цього напрямку стверджували:
істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою
може бути доведена чи заперечена. Однозначно твердити, що люд­
ство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не запере­
чує можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість
і вірогідність, суб'єктивність. „

2. Агностицизм Давида Юма. Англійський філософ Нового часу
стверджував, що наші знання ми отримуємо з досвіду. А в досвіді ми
маємо справу тільки з відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати
не можемо. Отже, концепції Д. Юма притаманний сумнів щодо за­
перечення реальності як об'єкта наукового дослідження.


Схема 8.1. Історичні форми агностицизму

З-АгностицизмІммануїш Канта. На відміну від Юма, німецький філософ визнавав існування матеріальних речей поза нашою сві­домістю, але вважав, що їх сутність мов замкнута в собі. Вона прихо

 

вана від нас і пізнати її неможливо. Для вираження цієї думки Кант увів поняття «речі в собі». Поет Таллер позицію Канта висловив таю

Природьі внутреннюю суть Познать бессилен род людской. Он счастлив, если видит путь К знайомству с внешней скорлупой.

4-АгностицизмЕрнстаМаха іРіхардаАвенаріуса. Вони є заснов­никами напрямку у філософії, який дістав назву емпіріокрити­цизму.У центрі цієї філософії стоїть поняття досвіду. Але досвід емпіріокритицизм розглядав не як відображення об'єктивного світу, аяк внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу, — як потік відчуттів, очище­них від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. На цьому ґрунті емпіріокритицизм заперечує достовірність людських знань, спроможність науки пізнавати об'єктивну істину.

5. Агностицизм окремих течій сучасної філософії. Конвенціо­налізмвважає, що теорії і поняття є не відображеннями об'єктив­ного світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між ученими, що укладається за принципами «зручності» і «економії мислення». Еле­менти конвенціоналізму властиві неопозитивізму, прагматизму, операціоналізму.

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, — не випадковість. У його основі лежать різноманітні причи­ни, що їх називають корінням агностицизму. До них належать: склад­ність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічно­го пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та інші.

Водночас принципову можливість пізнання сутності речей ви­знають більшість інших філософських напрямків, які належать як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм висту­пає проти агностицизму в будь-яких його формах і послідовно про­водить принцип пізнаванності світу. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з да­них наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажа­них результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про до­стовірність цих знань, а отже — про можливість пізнаванності світу.

Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до нав­колишнього світу вивчає гносеологія (від грец, — гносис — пізнан-щлогос — учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знан­ня до дійсності, а також умови й критерії його істинності.

Досить часто останнім часом цей розділ філософії називають епі­стемологією (від грец. ерізґета — знання; Іо£оз — учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Згідно з сучасною гносеологією, джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес твор­чого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філо­софії термін «знання» вживається в трьох значеннях: 1) як здатність, навички що-небудь здійснити; 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація; 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійс­ності, що існує поряд із практичним ставленням.

Розглядаючи процес пізнання(відображення) в цілому як си­стемне утворення, слід виокремити такі його елементи:

1) суб'єкт пізнання — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина
не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом
тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом
слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізна­
вальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та кон'
цепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;

2) об'єкт пізнання — це той фрагмент (частина) об'єктивної
реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений
у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалеж­
но від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у
взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки
явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між
людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття,
духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт
пізнання — це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'яз­
ку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;

3) посередники пізнання — це засоби пізнання як матеріаль­
ного характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'юте­
ри тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи,
моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взає­мозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні про­цесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ — це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу — подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак — це вже матеріальний носій інформації. Його функціями є збе­реження і передача інформації. Знаки і на їх основі штучна мова мо­жуть існувати тільки на базі звичайної мови. Відносна самостійність знаку створює додаткові можливості для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну техніку.

Отже, ми визначили, що пізнання — активний процес. Але що змушує суб'єкта цікавитися новими, раніше не відомими йому ре­чами і явищами, вивчати їх? Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика.

Що ж таке практика? Який її зв'язок із пізнанням?

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепо-кладаюча діяльність людини, яка спрямована на зміну і при­стосування природного і соціального середовища до потреб суспільства.Під поняттям «практика» розуміють не стільки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика стано­вить основу всього людського буття, погоджує і визначає усі форми його діяльності. Суспільно-історична практика людей включає безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльностітакі:

1) матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов'язана зі
створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріально­
го виробництва не був би можливим обмін речовин між людиною
і природою і, таким чином, не було б можливим і саме людське жит­
тя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистец­
твом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися (К.
Маркс). Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні
засоби для життя;

2) суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність
держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику

! інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між

: державами, націями та соціальними групами всередині держави.

: Роль у сучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочергового значення. Це пояснюється демократизацією всьо-

I ю суспільного життя, включенням в активне життя широких мас населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;

3) практика в різних сферах життя суспільства, таких як право­
ва сфера, освіта, охорона здоров'я, мистецтво й інших. Значення
даних видів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це
пов'язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є
можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров'ю,
захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо;

4) науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид
практики. Сучасна наука неможлива без використання різних при­
ладів, реактивів, вимірювальних стендів, полігонів, комп'ютерів.
Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з мате­
ріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво
нових матеріальних цінностей, а накопичення нових знань. Науко­
во-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і прак­
тичною діяльністю.

Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гумані­стичну, науково-експериментальну.

Практика існує у єдності з пізнанням. Вони пов'язані так міцно, що їх можна розглядати як дві сторони єдиного процесу. Практика — це матеріально-предметна діяльність, а пізнання — ідеально-образна діяльність. Однак не слід ототожнювати практику і пізнання. За спо­собом і результатом діяльності практика і пізнання виступають як протилежності. Практика — це виробництво матеріальних речей, перетворення суспільних відносин самої людини, а пізнання — це розробка ідей, знань, моральних норм і т. ін.

По відношенню до пізнання практика виконує такі функції(схема 8.2):

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично актив­
ного ставлення людини до світу формується свідомість людини.
Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка
вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить
перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб су­
спільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалось би, аб­
страктна наука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на потре­
би землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних
споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка.
Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, ана­
томії, фізіології та ін. Сьогодні, як ніколи, підтверджується думка про
те, що загальні потреби практики, виробництва рухають вперед

До практики, як критерію істини, треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому підсумку дає мож­ливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і ви­димість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики, як критерію істини, пов'язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю, в усіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні до­ведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що прак­тика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні «вироку» знанням;

д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбу­вається не заради його самого, а для задоволення якихось практич­них потреб. Людство здійснює великий Подвиг пізнання, віддаючи йому велику частку засобів свого існування саме заради свого існу­вання, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвит­ку людства перед ним постають нові практичні завдання, розв'язу­вати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.

До сказаного слід додати, що практика розкриває пізнавальні здібності людей, створює те соціальне середовище, що сприяє отри­манню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх поколінням. Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Таким чином, з'ясувавши основні елементи процесу пізнання, ми можемо дати його визначення. Пізнання — це процес цілеспря­мованого активного відображення об'єктивного світу у сві­домості людей, зумовлений суспільно-історичною практи­кою людства.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлен­ня в різних видах пізнання. Розглянемо їх.

1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо впи­
саним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є
дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за
змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знання­
ми, бажаннями тощо.

2. Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а
через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення
дійсності, а ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тоб­
то надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям
людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід
подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво.

3- Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлен­
ня ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим,
контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня
достовірності знання.

4- Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх
відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і,
хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та
недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, не­
має сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що
викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама істо­
рія людства переконливо це доводить.

Тепер слід з'ясувати, як здійснюється процес пізнання, яка його діалектика.


Поделиться:

Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 169; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.005 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты