Особливості (радикальність) марксистської філософії

- філософія повинна не пояснювати світ, а змінювати його;

- філософія повинна розробляти шляхи і засоби перебудови світу;

- вирішальна роль практики у розвитку суспільства, науки, філософії;

- обґрунтування передової теорії перебудови діяльності людей;

- поєднання суворої науковості з революційністю;

- діалектичний підхід у аналізі суспільних і природних явищ на основі історизму.

Три основні напрямки розвитку філософії марксизму

1) Діалектика природи – узагальнення і методологічна обробка досягнень фізики, філософське узагальнення сучасної астрономії, біології, фізіології, співвідношення біологічного і соціального в людині;

2) Діалектика соціальних процесів – розкриття взаємозв’язку НТП і соціального прогресу, співіснування різних соціальних систем;

3) Розвиток діалектики як науки– пояснення основних принципів діалектики, діалектичних законів і категорій, розкриття зв’язків законів з практикою і суспільним життям.

Питання №34 Ірраціоналізм в філософії XIX-XX ст.

В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. філософія почала поступово відходити від принципів класичної філософії, яка розглядала людину та історію з точки зору гуманних цінностей, моральних принципів та ідеалів. Почався пошук нових проблем для подальшого філософського переосмислення. Людина залишилася в центрі пізнання, але філософія зосередилася на внутрішньому світі людини, на світі її переживань, почуттів, світосприйняння, психічних і психологічних процесах, які впливають на індивідуальність людського існування. По суті, нова філософія почала заперечувати класичну філософію попереднього періоду.

Ірраціонально-песимістичний напрямок отримав поширення у ХХ ст. у зв’язку зі зростанням у суспільстві впливу волюнтаризму та песимістичного погляду на досягнення суспільства.

А.Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, який збудував пантеїстичну концепцію, спираючись на культуру Давньої Індії, а саме буддизмі, приймаючи за першооснову певну субстанцію – воля, яка виступає як безперервне прагнення, бажання, воління. Воля – це закон існування світу, його основна причина і наповнення, тому світ є воля. У 1818 р. вийшла перша його праця «Світ як воля і уявлення», в якій поєднаний об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм та волюнтаризм.

А. Шопенгауер розглядає світ як уявлення, які поділяють світ на об’єкт і суб’єкт, що є наслідком появи пізнання. Час, простір і матерія можуть існувати тільки як форми пізнання, вони не властиві волі і її проявам. Таким чином, філософ доходить до висновку, що усі питання, пов’язані з часом, простором і причинністю не застосовані до волі. Вищий ступінь пізнання сущого, за А. Шопенгауером, складається з усвідомлення безцільності людського існування. Усвідомлюючи це, індивід припиняє прагнути, стає пасивним спостерігачем навколишнього життя, подібно просвітленню буддистів. Найбільш правильним шляхом до пізнання філософ вважає самотність, відмову від контактів з суспільством, подорожей і так далі, що у зрілому віці приведе до насолоди самотністю. Споглядання прекрасного приводить людину до відволікання від усіх бажань, турбот і робить її чистим суб’єктом пізнання, це швидкий і вірний спосіб пізнати волю. Абсолютним початком всього буття він вважає субстанцію - «світову волю»

Ф.Ніцше(1844-1900) – німецький мислитель, основою життя поставив волю.

Життя, за думкою філософа, є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – воля до влади, яка ґрунтується на силі і могутності. Вона є критерієм значимості явищ.

За думкою філософа, добре - це все те, що укріплює свідомість влади, жагу до влади і саму владу людини. Поганим є все, що витікає із слабкості. Він вважав, що європейська культура занепадає і рухається до катастрофи. Причинами кризи він називає послаблення духовного життя, поширення песимізму, захоплення декадентськими ідеями, втрата віри у духовні цінності. В основі його вчення лежить скептицизм і волюнтаризм.

За думкою Ніцше, інтелект не пізнає, а схематизує світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Причина, послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші – це суб’єктивні категорії. Не існує ніяких об’єктивних фактів, є лише інтерпретації. Свій нігілізм Ніцше вкладає у вислів: «Я вже в ні що не вірю». Таким чином, центральним поняттям його філософії є життя.

Життя– це інстинкт зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування. Якщо відсутня воля до влади, то людина деградує. Людина - це ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. «Воля до влади» виходить за межі життя, це постійний першопочаток, основа і рушійна сила світового прогресу.

Ф.Ніцше філософські обґрунтовує культ надлюдини в праці «Так говорив Заратустра», в основі якої лежать такі ідеї:

1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається з рівнем «волі до влади»;

2) існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та «волі до влади»;

3) сильна людина – природжений аристократ, вона є абсолютно вільною і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами.

Ф.Ніцше відкидає християнство, яке пропагує рівність людей перед богом і приводить до самознищення, вбиває в людині «волю до влади». Релігійну міфологію він підміняє міфами «про смерть бога» і про «вічне обертання», яке замінює безсмертя душі. Ніцше вимагає переоцінки всіх цінностей шляхом відмови від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань. Він вимагає відновлення ієрархічного устрою суспільства, виховання касти надлюдей, зміцнення їх волі до влади. Великі надії Ф. Ніцше покладає на посилення мілітаризму, прогнозує, що наступне століття принесе із собою боротьбу за панування над землею, війн, яких ще не було на землі.

Питання №35 Основні періоди в розвитку української філософії

Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця Х століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слав'янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця - Київ. І цьому, значною мірою, сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офі­ційно поділив історію східних слов'ян на язичницький і християн­ський періоди. На зміну язичницькому світосприйманню приходить хри­стиянізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і, зокрема, у формуванні філософського мислення.

Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст., коли в Україні відбувалися складні со­ціально – політичні та духовні процеси, проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції, характерні для Західної Європи. Посилюється інтерес до соціальної реально­сті, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, й інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл, які були осередками національної і православної культури українського на­роду, яка мала утиски з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та ка­толицької церкви. Поступово філософія входить у навчальний процес і стає провідною дисципліною спочатку в братствах, а потім у вищих навчальних закладах - колегіях та академіях.

В XVI ст. виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, де поєднувались давньоруські культурно-освітні традиції з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки. Першою була школа, а пізніше академія в м. Острозі на Волині. Її засну

У період падіння Римської імперії (ІІІ-VІ ст.) виникає неоплатонізм, як один із напрямків містичної філософії, яка продовжила ідеалістичну теорію Платона. Неоплатоніки пропагували вчення про містичну еманацію (випромінення) матеріального світу з духовного першопочатку. Вища ступінь філософії досягається, згідно неоплатонізму, не за рахунок досвіду і розуму, а шляхом містичного екстазу. Згодом неоплатонізм мав вплив на християнську патристику і на розвиток середньовічної філософії в цілому.

В період XIV-XV ст. в Україні панують ідеї неоплатонізму, який отримав своє поширення у таких напрямках, як агіографія, ісихазм, ареопагітизм. Відомо, що вже з Києворуської доби мала місце так звана агіографічна література (від грецького “агіос” – святий) – “житіє святих”. Центральний герой “житія” – святий, який бореться з дияволом, котрий спокушує його. Ця боротьба є засобом досягнення святості, особливого стану “просвітлення”, наповнення силами добра і неприступності силам зла. Вчити “правом”, а не словом – це правило святого “житія”; святий проповідує не словом, а своїм життям. Це було пропагування ідеалу християнського життя, зірця для наслідування. Святість, згідно агіографії, досягається вірою у Бога, а не в світ. В цілому, агіографічна література мала суттєвий вплив на віруючих, на ствердження християнства у середовищі народних мас. В агіографічній літературі знаходить свій прояв одна з рис української світоглядної ментальності – екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини.

Ця ж риса чітко виявляється в широко розповсюджених в Україні XIV-XVI ст. ідеях ісихазма і ареопагітизма. Ісихазм (від грец.- спокій, безмовність) – це містична течія, яка виникла протягом ІV-VІІ ст. у Візантії і уявляла собою етико-аскетичне вчення про шляхи людини до з’єднання з богом через «очищення серця» сльозами і через зосередження свідомості на собі самому. Це досягається самопоглибленням у свій внутрішній світ, внаслідок чого настає стан просвітлення і “очищення” розуму від будь-яких раціональних понять. Була розроблена ціла система прийомів психофізичного самоконтролю, подібного з йогою (схилена сидяча поза, регулювання дихання і руху крові, молитва, зосередження).

У ХІV ст. ісихазм був реставрований і оновлений такими мислителями, як Григорій Синаіт, Нил Сорький, Григорій Палама (паламізм). Згодом, при підтримці імператора Іоанна Кантакузіна у 1351 р. паламізм був визнаний на Влахернському помістному соборі і став офіційним православним вченням, яке поширилося пізніше й на українських землях.

Питання №36 Філософія в Україні XIX-XX ст.

Після Г.С.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості видатного поета Т.Г.Шевченка(1814-1861).

Життєва філософія Т.Г.Шевченка глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтується на національній ідеї українського народу. Доля України хвилювала поета більше ніж власна доля. Високе почуття патріотизму, готовність до самопожертви заради добра народу звучать у вірші "Мені однаково", написаному у в'язниці, куди він потра­пив за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

Т.Г.Шевченко був впевнений, що український народ, який має глибоку душу и щире серце, здатний досягти всього високого й прекрасного.

Основою кращого майбутнього життя він, перш за все, вважав неза­лежність і волю України. Ця думка пронизує значну частину його тво­рів. Майбутнє українського народу він пов'язував з його минулим, через те й хвилювався, щоб український народ не був позбавлений своєї історії, знав своє походження. З болем про тяжку долю Украї­ни написані його історико-патріотичні твори, такі, як "Тарасова ніч", "Гамалія", "Гайдамаки", "Іван Підкова" та ін. Змальовуючи історичні події, Шевченко, перш за все, бачить у них живих, конкрет­них людей. Підхід поета до історії антропоцентричний - ідея люд­ської свободи пронизує всі його історіософські твори.

Т.Г.Шевченко хоче, щоб минуле жило, постійно нагадувало про ceбе. Тому він закликає співвітчизників воскресити пам'ять про минуле, про його славу

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Т.Г.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах. Вінець Шевченкової творчості - це спів свободі, уславлення сво­боди, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, доб­робуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", адже він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.

Філософія Т.Г.Шевченка багата емоційною наснагою образів, широ­тою і діяльністю асоціативного мислення. У ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське. Навіть біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, а досвід минувшини - з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Г. Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління будуть знаходити у ній синтез народного і вселюдсь­кого досвіду, як ми знаходимо в давніх книгах, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.

Одним із визначних українських філософів ХІХ ст. був П.Д.Юркевич(1827-1874). За оцінкою багатьох дослідників, філософія П.Д.Юркевича уявляла собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії і України того часу.