Сократ як шукач істини. Етика Сократа

Сократ (469-399 р.р. до н. е.) народився в бідній афінській родині, але це не завадило йому отримати добру освіту. Він був добре підготовлений фізично, проявив себе хоробрим і витривалим воїном. Його життя було цікавим, але закінчилося трагічно.

Сократ ніколи не записував своїх думок і міркувань. Надавав перевагу усному спілкуванню, оскільки вважав, що тільки в живій розмові можна виховати особистість. А тому основні відомості про нього ми дізнаємось від його сучасників – Аристофана, Ксенофонта і Платона.

Вихідною тезою філософії Сократа є заклик: «Пізнай самого себе!». Досліджуючи природу людського мислення, Сократ відкрив, що воно здійснюється за допомогою понять (поняття – це форма мислення, думка, яка в узагальненій формі відображає предмети і явища оточуючого світу, зв’язки та відношення між ними). Тільки утворення понять веде до істинного знання. По формі поняття є універсальними утвореннями і кожне з них, будучи єдиним, вказує на багато речей. Такими поняттями є, наприклад, істина, добро, справедливість тощо. Ці та інші загальні поняття не можуть бути пізнані чуттями, наочно уявлені. Їх можна пізнати тільки розумом. Сократ робить висновок, що загальне знаходиться в розумі і з розуму його необхідно виводити. Саме такий зміст має теза: «Пізнай самого себе». Вона означає, що для отримання істинного знання необхідно пізнати поняття власного розуму, виходячи з того, що поняттям є думка, яка узагальнює окремі речі та предмети.

У своїх діалогах та живій полеміці він часто нагадував софістів. Наприклад, хоча б тим, що часто повторював такий сантимент: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». Ця іронія, як і багато інших, відтворює софістичний спосіб аргументації. Але іронією метод Сократа вести полеміку не вичерпувався. Іронія в нього доповнюється маєвтикою, або допомогою опоненту самостійно породити думку. Першим завданням Сократа в дискусії було показати опоненту суперечливість його думок, збити гординю, викликати ніяковість, замішання, примусити думати самостійно, а не повторювати загальні банальні думки. Другим кроком – допомогти самостійно віднайти загальні поняття, які забезпечують сталість тих чи інших істин та загальних норм.

На відміну від софістів, Сократ не заперечував існування істини, вічно до неї прагнув і спонукав до цього інших. Тому він не був «учителем» у звичному розумінні цього слова, а був живим утіленням прагнення до істини, навчав шукати її, а не давав її готовою. Він був шукачем істини. Як він це робив, видно на прикладі дискусії, яку описав Платон у діалозі «Гіппій більший». Сократ запитує софіста Гіппія: «Що таке прекрасне?». Над цим прикладом Сократа про існування прекрасного самого по собі слід задуматись. Чи не «несемо» ми із собою у своєму розумі поняття прекрасного тоді, коли йдемо робити покупки красивих речей чи коли обираємо собі красивих душею людей для спілкування? Очевидно, що загальні поняття нашого розуму є ідеалом, досконалістю, іншими словами, істиною, точніше, такою думкою, яка претендує на істинність.

Цікавим і повчальним є досвід Сократа щодо визначення поняття «добра». Його міркування над проблемою добра підтверджує думку про труднощі здобування істинного знання. Для того, щоб визначити, який учинок є моральним, спочатку потрібно розуміти, що таке благо або доброчесність. Доброчесність – це знання добра, а також вчинки відповідно до цього знання. Хоробрий той, хто знає, що таке хоробрість і чинить хоробро. Справедливий той, хто знає, що таке справедливість, і чинить справедливо. Але як визначити, що таке хоробрість і справедливість? Поняття хоробрості і справедливості, як і поняття прекрасного є складною справою. Так софіст Ксенофонт вважав, що бути справедливим означає виконувати закони держави. Та не завжди і не всі закони в державі є справедливими. Сократ був переконаний, що в основі людських законів лежить закон божественний. Оскільки люди недосконалі, то божественний закон вищий за людський.

Закон людський і закон божественний не завжди збігаються. Якщо закон держави відхиляється від божественного закону, то перевагу слід надавати останньому. Неважко здогадатись, що за божественним розумом прихований сам Сократ. Опора на божественний розум виявилась нічим іншим, як визнанням необхідності керуватись у суспільному житті власним розумом, самостійно мислити. Саме цьому Сократ навчав людей, вважаючи, що знання є основою доброчесності, основою людської моральності.

Пошук істини, філософування є шляхом самовдосконалення, способом досягнення блага та щастя, дорогою до внутрішньої свободи. Усі моральні якості Сократ зводить до знання. Він вважає, що знати добро і чинити безглуздо, робити зло людина не може. Не може людина також, згідно з Сократом, знати, що таке добро, і не робити його. Знати добро і добре діяти, бути добродієм – це для Сократа одне і те саме. У цьому полягає етичний раціоналізм Сократа, який зводиться до перебільшення ролі знання в моральній поведінці людини.