Література. 1. Антологія біоетики / За ред

1. Антологія біоетики / За ред. Ю. І. Кундієва. – Львів: БаК, 2003.

2. Борейко В. Е. Порыв в экологическую биоэтику. – К.: Киев. эколого-культур. центр. – Серия: Охрана дикой природы. – 1999.– Вып. 11.

3. Вековшинина С. В., Кулиниченко В. Л. Биоэтика: начала и основания (философско-метологический анализ). – К.: Сфера, 2002.

4. Вітенко І. С. Психологічні основи лікувально-профілактичної допомоги та підготовки лікаря загальної практики сімейного лікаря. – Харків: Золоті сторінки, 2002.

5. Вороненко Ю.В., Радиш Я.Ф. Медичне право в системі права України: стан і перспективи розвитку //Укр. мед. часопис. – 2006. - №5. - С. 5-10.

6. Гоч В. П., Кулиниченко В. Л. Жизнь и причинность: методология взаимодействия и познания. – К.: Сфера, 2004.

7. Другий національний конгрес з біоетики: Тези доп.– К., 2004.

8. Запорожанин В.М., Аряєв М. Л. Біоетика. – К.: Здоров'я, 2005.

9. Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. – К.: Наук. думка, 1990.

10. Кулиниченко В. Л. Современная медицина: трансформация парадигм теории и практики (филос.-методол. анализ). – К.: Центр практ. філософії, 2001.

11. Матеріали Міжнародного симпозіуму з біоетики, присвяченого пам’яті В. Р. Поттера (4 – 6 березня 2002 р.). – К., 2002.

12. Матеріали 68-ї студентської наук. конф. з міжнар. участю (26-27 квітня 2007 р.). – Л., 2007.

13. Москаленко В.Ф., Попов М. В. Біоетика: філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми. – Вінниця: Нова книга, 2005.

14. Насінник О., Пиріг Л., Вєковшиніна С., Кулініченко В. Етичний кодекс українського лікаря (Проект). – К.: Сфера, 2002.

15. Перший національний конгрес з біоетики: Тези доповідей. – К., 2001.

16. Сгречча Э., Тамбоне В. Биоэтика / Библейско-богосл. ин-т святого Апостола Андрея. – М., 2002.

17. Сидоренко Л. І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси. – К.: Парапан, 2002.

18. Тези доповідей 64-ї студентської наукової конференції // Студент. наук. т-во. – Львів, 2003.

19. Тези доповідей 65-ї студентської наукової конференції // Студент. наук. т-во. – Львів, 2004.

20. Третій національний конгрес з біоетики з міжнародною участю: Тези доп. – К., 2007.

21. Формування особистості студентів як майбутніх фахівців лікарської справи, працівників охорони здоров’я та інших соціально-орієнтованих установ у контексті біоетики: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. – Львів, 2003.

22. Чешко В. Ф., Кулиниченко В. Л. Наука, этика, политика: социо-культурные аспекты современной генетики. – К.: Парапан, 2004.

Вплив біоетики на ефективність діяльності органів та установ системи охорони здоров’я

План

1. Міжнародні організації охорони здоров’я та їх вплив на Україну.

2. Криза в галузі права людини на життя.

3. Недоліки українського законодавства щодо захисту гідності людини.

Законодавство України не розглядає на даний час такої категорії, як біоетика. Проте є нормативні акти, що регулюють питання в галузі біоетики, зокрема Основи законодавства України про охорону здоров’я (1992 р.), "Про тваринний світ" (1993 р.), Закони України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" (1999 р.), "Про наукову і науково-технічну експертизу" (1995р.), "Про донорство крові та її компонентів" (1995 р.), Закон України "Про лікарські засоби" (1996 р.), “Про подальший розвиток медичної генетики та біоетики в Україні” (2000 р.), "Про психіатричну допомогу" (2000 р.), Цивільний кодекс України (2003 р.) та ін.

Україна є членом таких міжнародних організацій в галузі захисту біоетичних і медичних аспектів: Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), Всесвітньої медичної асоціації (ВМА), Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА), Організації Об’єднаних Націй (ООН) та Ради Європи (РЄ).

Аналізуючи міжнародні стандарти і норми, ми в своєму законодавстві створюємо умови для того, щоб згодом приєднатись належним чином до міжнародних договорів.

Норми біоетики закріплені у міжнародно-правових актах, зокрема, Всесвітній декларації прав людини (1948), у Міжнародному кодексі медичної етики (1949 р.), Міжнародній клятві лікарів (1949 р.), Дванадцятьох принципах надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1963 р., доповн. 1983 р.), Гельсінській декларації (Рекомендації для лікарів, що здійснюють біомедичні дослідження на людині) (1964 р., попр. 1975 р., 1983 р., 1989 р.), Принципах медичної етики, затверджених Міжнародною конференцією корпорацій медичних працівників (1987 р.), Конвенції про права людини і біомедицину (1997 р.) і т. ін. Загальна декларація про біоетику і права людини (2005 р.), прийнята ЮНЕСКО, регламентує етичні питання стосовно медицини, наук про життя і пов’язаних з ними технологій щодо людини, з урахуванням їх соціальних, правових й екологічних аспектів.

Відповідно до положень Конституції 1996 р. (ст.9), Верховна Рада України дала згоду на обов'язкове введення міжнародних договорів у національне законодавство.

Формувати національне біоетичне законодавство потрібно з урахуванням вимог міжнародно-правових стандартів у цій сфері. На сьогодні в Україні зроблено спроби регламентувати цю царину, зокрема розроблено проект Закону "Про правові основи біоетики і гарантії її забезпечення" (2005 р.). У нашій державі постає необхідність гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського Союзу (ЄС), Ради Європи, ратифікації міжнародних стандартів з біоетики, зокрема Конвенції Ради Європи про права людини і біомедицину (1997 р.). Створення належної правової бази у сфері охорони здоров’я з урахуванням засад біоетики буде надійним підґрунтям для всіх подальших реформ у системі охорони здоров’я.

Законодавство України про охорону здоров'я має за основу Конституцію України, підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я. Україна бере участь у міжнародних договорах. Під охороною здоров'я в Законі “Основи законодавства України про охорону здоров'я” [6] розуміється "система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя" (ст. 3). Одним з основних принципів охорони здоров'я є "гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами" (ст. 4).

Через законодавство України ми імплементуємо право людини на гідне життя, на повагу до людської особистості, охорону здоров`я, допомогу при захворюванні, каліцтві, психічному розладі. За останні п`ятдесят років у світі створено багато міжнародних організацій, які розробили і прийняли документи стосовно закріплення і захисту цих прав людини.

Завдання сучасної юриспруденції полягає не тільки у творенні законодавства в цій галузі правовідносин, а також у його імплементації та встановленні чітких механізмів контролю за ефективністю його дії і надійного захисту цих прав.

Захист прав людини також вимагає перелому у психології медичних працівників, нових підходів у вихованні вдома і в суспільстві. Він передбачає крім високої фаховості гуманніше ставлення до людських проблем, що забезпечить високу етичність життя всіх членів суспільства: хворих і здорових, багатих і бідних, бізнесменів і робітників...

Однією з найвпливовіших міжнародних організацій є Всесвітня медична асоціація (ВМА), яка створена у 1947 р. Завданнями цієї організації було і залишається створення відкритих можливостей для відвертої дискусії не тільки щодо питання медицини, а й стосовно проблем медичної етики, соціально-медичних проблем, медичної освіти, прав і засад роботи медичних працівників.

Найяскравішим документом, що його прийняла ця Організація, є Женевська декларація (1948 р.). Цей документ є фактично клятвою лікаря. Він відображає всі етичні аспекти діяльності медика: це і присвята свого життя служінню людям, і турбота про здоров`я пацієнтів, і повага до вчителів, і обов`язок нерасового підходу при наданні медичної допомоги пацієнтові, і сприйняття життя людини як найвищої цінності. У 1949 р. був прийнятий Міжнародний кодекс медичної етики. Цей документ визначає загальні обов`язки лікаря, види діяльності, які визнаються неетичними, обов’язки лікаря стосовно хворих.

Важливими є прийняті ВМА Правила на час збройного конфлікту (1956 р., попр. 1957 р., 1983 р.); Декларація про евтаназію (1987 р.); Декларація про трансплантацію людських органів (1987 р.); Загальна декларація про геном людини та права людини (1997 р.); Положення про медичну етику в умовах стихійного лиха (1994 р. ) та ін.

Організація Об’єднаних Націй прийняла Принципи медичної етики (1982 р.), які стосуються захисту затриманих чи ув'язнених осіб від тортур чи іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, ставлення чи покарання, а також Принципи медичної етики (1991 р.), які стосуються психічно хворих і покращення надання їм психічної допомоги.

У 1970 році ВМА прийняла Декларацію стосовно медичного аборту, яка розглядає етичність цього питання в різних аспектах.

Україна підписала Європейську конвенцією "Про захист прав та гідності людини у зв`язку з використанням досягнень біології і медицини", прийняту РЄ 1997 року, яку на сьогодні підписали 22 держави. Головною метою Конвенції є захист гідності і недоторканності людської істоти та гарантія дотримання її прав у разі будь-яких досліджень. Конвенція захищає право на вичерпну інформацію стосовно стану здоров`я зацікавленої особи та право на збереження таємниці щодо приватного життя, вимагає визнання повної недискримінації особи за її генетичними ознаками та передбачає, що будь-яке втручання в генетичну систему (навіть з метою спостереження або наукового пошуку) можна здійснювати лише з метою поліпшення здоров`я людини; будь-які генні дослідження для модифікації генома мають провадитися лише з метою діагностики, профілактики або у процесі терапії. Окремий розділ Конвенції відведений питанням захисту прав людини з огляду на пересадження тканин чи органів, а також правам донорів органів для трансплантації.

Конвенція вважається логічним доповненням до Європейської конвенції з прав людини (1989 р.) та Європейської соціальної хартії (1961 р., попр. 1996 р.), положеннями яких передбачено захист усієї сукупності прав людини: індивідуальних, соціальних та специфічних, необхідних для збереження людської гідності.

Важливе етичне питання — не адекватна оплата праці лікаря. З одного боку, воно спричиняє зубожіння медиків, а з іншого – спонукає брати хабарі. Неналежна система оплати праці вигідна для командно-адміністративної системи, яка і досі існує в Україні. Лікарі поставлені перед вибором: або за чесну працю недоотримувати платню, або “добирати платню” з пацієнтів у вигляді хабаря. При цьому державні чиновники можуть будь-коли влаштовувати перевірки з метою виявлення таких порушень. У разі їх виявлення – лікаря попереджають, карають або звільняють від виконання службових обов’язків. Таким чином, низька заробітна плата лікарів – це одна з причин корупції.

Ще одна глобальна етично-правова проблема в українській медицині де-юре: задекларована Конституцією України безоплатна медицина в Україні і де-факто: наявність платної медицини. Вихід з цієї ситуації — прийняття Закону України про соціальну медицину і введення в дію страхової медицини.

Рада Європи опублікувала працю [11, 5-9], згідно з якою різноманітні аспекти медицини втілені у юридичній площині прав людини, і вони охоплюють майже всі розділи медицини та головні моменти медичного обслуговування саме тому, що це – найвразливіша сторона людського життя. Основними правами є: право на життя, право на збереження фізичної цілості, право на пошану гідності людини (заборона приниження та знущання над людиною), право на медичне обслуговування (право на здоров’я), право на створення сім'ї.

Ці фундаментальні права людини разом із правами економічного, соціального та юридичного характеру висвітлені в "Загальній Декларації Прав людини" (1948 р.), а також у "Римському Договорі" (1956 р.), що є правовою основою організації Ради Європи, а також своєрідною візитною карткою та душею європейської культури. Водночас цей договір є фундаментом для Європейського Суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини, які покликані бути гарантом цих прав.

Можна навести аналогічні документи для інших континентів, наприклад, Американський договір стосовно прав людини (22 листопада 1969 р.), Африканський лист Людських та Народних прав (28 червня 1981 р.). Всесвітню Зеламську Декларацію прав людини (19 вересня 1981 р.).

У статуті Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ), який апробований 20 грудня 1951 р., здоров’я визначено як "стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби або фізичних вад". Це визначення постійно уточнюється та удосконалюється.

Різні міжнародні організації, такі, як: ВООЗ, Міжнародна Організація Праці (МОП), Рада Європи, Європейський Союз, свого часу виголосили рекомендації, які хоча і не є обов’язковими, але висвітлюють аспекти культури та етики для юридичних практик держав - членів цих організацій. Більшість рекомендацій Ради Європи та Європейського Союзу стосуються клінічних експериментів, генної маніпуляції, пересадження органів, переливання крові, догляду за вмираючими і т. ін.

Важливим стимулом у розвитку прав людини стало формування медичних деонтологічних кодексів: Деонтологічного кодексу медсестри (1977), Деонтологічного кодексу акушерки (1977), Деонтологічного кодексу лікаря (інструктора) з трудової терапії (1977), Етичного кодексу лаборанта біомедичної лабораторії (1992), Деонтологічного кодексу рентгенолаборанта (1993), Кодексу професійної поведінки лікарів-рентгенологів (1994), Деонтологічного кодексу фахівця з фізичної реабілітації (1995), Етичного кодексу гігієністів ротової порожнини (1995), а також Декларації про роль медсестер в охороні прав людини (1983), Етичних напрямів і принципів діяльності католицького медсестринського та акушерського персоналу (1988).

Цим організаціям, які покликані захищати права людини, у всі часи кидали виклик тоталітарні та диктаторські режими, що виникали у світі та зокрема, в Європі.

Не торкаючись прав людини в політико-економічній сфері, проаналізуємо велику кризу прав людини у медицині, де вони найвагоміші, бо стосуються життя та здоров’я людської особи, догляду за вмираючими, хворими та бездомними, а також витрат на охорону здоров'я. Особливо загрозливою є ситуація, коли людське суспільство дискримінує та нехтує найголовніше право – право на життя.

Право на життя закріплене в усіх головних документах, що їх згадано вище. Всесвітня декларація прав людини (10 грудня1948 р.) у пункті 3 стверджує: “Кожний індивід має право на життя, свободу та на охорону гідності власної особи”. У Конвенції про охорону прав людини та фундаментальних свобод (Римський Договір 1956 р.) в пункті 2 записано: “Право кожної особи на життя визнане законом. Смерть не може бути навмисно заподіяна комусь як кара, окрім виконання смертного вироку, виголошеного судовим трибуналом у випадку, коли такий злочин карається законом”.

Ці твердження інтерпретуються урядами різних країн як рекомендації для охорони життя та здоров’я, хоча в них і не визначено, про який саме етап розвитку людини йдеться. У США, наприклад, додали деякі положення, що стосуються аборту. Однак, з юридичної точки зору, залишається поза увагою охорона ембріона.

Деякі документи висвітлюють ці питання та частково наділяють правами ембріон людини. Зокрема, Декларація (1979 р.), що стосується Європейської хартії прав дитини, у пункті 6 твердить про право на життя кожної дитини, починаючи вже з самого зачаття, отже, йдеться про статус людського ембріона.

На сучасному етапі розвитку науки відкриваються нові, здебільшого морально неприпустимі, можливості, які стосуються штучного запліднення поза організмом, використання людських ембріонів для пересадження їхніх тканин для лікування деяких хвороб. Саме це зумовило потребу визначити статус людського ембріона.

Документ ООН № 1046 від 23 січня 1957 р. містить твердження, яке визначило подальші дискусії у Брюсселі та Страсбурзі: “Бажано, щоб людська гідність вважалася притаманною людським ембріону та зародку на усіх стадіях розвитку”. Засудження дискримінації прав людини висловлене у багатьох важливих міждержавних документах з метою викорінення нерівноправності, яка ґрунтується на: відмінностях культури, кольору шкіри, віку тощо; вадах організму на різних стадіях розвитку (ембріон, зародок, новонароджений) або за станом здоров’я (новонароджений здоровий, новонароджений хворий); дискримінації, несумісної з людською гідністю та рівністю. Якщо можемо розрізняти різні види набутих прав (приватна власність, освіта, політичний голос і т. ін.), то стосовно прав фундаментальних, а особливо права на життя кожної людської істоти від моменту запліднення аж до природної смерті, не може бути жодних рівнів чи ступенів. На цьому особливо наголошує релігія, традиційні цінності якої сьогодні обов’язково беруть до уваги при створенні правових документів.

Людство, окрилене власними винаходами і могутністю, нерідко ставить собі питання про виникнення та розвиток світу, про місце і роль людини у всесвіті, а головним чином про сенс життя. Релігія проливає світло на розуміння покликання людини, стверджує в ній певне божественне начало, розкриває цінність людської особи та її гідність, пропонує людині побачити святість людського життя і його недоторканність. Саме на визнанні невід’ємного права на життя ґрунтується співіснування людей та політичної спільноти. Натомість розвиток прогресу науки і техніки спричиняє негативні явища, які втілюються у щораз нові форми зазіхання на гідність людської особи.

Прикро, що суспільна думка великою мірою виправдовує такі злочини, як аборт, контрацепція, запліднення у пробірці тощо. Прикриті законами про права і свободу особи ці безкарні злочини не повинні бути схвалені державою. Причиною важкої моральної кризи нашої держави є законодавство її у сфері охорони здоров'я, яке легалізує діяльність, скеровану проти життя. Медицина, яка за своєю природою служить охороні життя, стає інструментом дій, спрямованих проти життя людини, і безчестить гідність лікарів. Служіння життю людини є справжнім, коли воно опирається на моральне право й етичну відповідальність.

Погляд на медицину через призму біоетики зосереджує увагу на високій цінності служіння життю, бо це є "…втіленням глибокого людського, а також християнського покликання, що полягає не лише суто в технічній діяльності, але і в сповненні посвяти і любові до ближнього" [11, 11]. Діяльність медицини спрямована на службу життю й охорону здоров'я, що становить основу і напрям гуманізації медицини.

Коли йдеться про рішення і дії, через які реалізується служіння життю, біоетика пропонує впровадити етичні норми в медицину щодо основних етапів життя людини: запліднення, народження, життя, смерті.

Сучасні досліди і відкриття в галузі генетики людини мають революційний характер. Можливість картування генома людини та його патологій не лише відкривають перед медициною великі перспективи розвитку, а й породжують етичні проблеми. Генна терапія, за допомогою якої лікують генні захворювання, етично дозволена. Проте маніпуляції з деформуванням генів суперечать гідності людини. Маніпуляції з геномом людини етично неприпустимі, бо зводять життя до ролі предмета без огляду на його інтегральність, нівелюючи його гідність. Лікар повинен втручатись у людське тіло не для того, аби змінювати людську природу, а для того, щоб допомогти їй розвинутись згідно з її суттю і фізіологічними властивостями. Норми людської активності – справжнє добро людства і збереження індивідом інтегральності свого покликання.

Україна підписала Конвенцію "Про захист прав та гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини" (1997 р.), згідно з якою інтересам та благополуччю окремої людини потрібно віддавати перевагу перед інтересами суспільства або науки. Втручання з метою модифікації генома людини можна здійснювати лише для профілактики, діагностики і терапії за умови, що вони не спрямовані на зміну генома нащадків (ст. 13).

Розвиток медицини зумовив появу різноманітних засобів контрацепції, що спричинили можливість неекологічного планування народжуваності. Насамперед це перекреслює розуміння подружнього статевого акту, основою якого є єднання пари в любові та відкритість на продовження роду, а також спонукає партнерів лише до задоволення власних сексуальних потреб. Етична відмінність природного методу від неекологічного передбачає подружній акт, що не дає початку новому життю, але залишається відкритим на життя. До того ж, контрацептиви мають певний відсоток абортивної дії.

Реальною загрозою для життя є методи штучного запліднення людини, які суперечать гідності ембріона, відкривають шляхи до схрещення людських і тваринних гамет, клонування, партеногенезу, що заслуговує на осуд [11, 28]. Тому ембріон потребує охорони та опіки лікарів, бо він від моменту запліднення є особою. Моральний тягар аборту постає у всій повноті при усвідомленні того, що йдеться про вбивство. Знищується найневинніша істота.

З позицій біоетики дозволене проведення дослідів на людині для прогресу медицини в різних галузях, із дотриманням при цьому етичних норм. Сучасна медицина виконує трансплантації важливих органів і крові для збереження життя людини. Донорами можуть бути тіла померлих та особи, які можуть надати органи для пересадження без шкоди для власного здоров’я та життя. Донорство розуміється як акт пожертви донора. Біоетика наголошує, що не можна трансплантувати мозок і статеві залози, які визначають неповторність та ідентичність тіла людини.

В Україні штучне "переривання вагітності"* дозволене законом, що морально невиправдане. Згідно з ним, аборт можна здійснювати з метою врятування життя жінки, збереження її фізичного та психічного здоров'я, усунення вагітності у разі зґвалтування або інцесту, з причини вад плоду та за власним бажанням жінки [4]. Операції штучного “переривання вагітності” виконуються в акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності не більш ніж 12 тижнів (ст. 50). Штучне "переривання вагітності" від 12 до 28 тижнів можливе лише за наявності у вагітної жінки відповідних показань (Постанова Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р., № 926).

Кримінальним кодексом України передбачено покарання лише за незаконне проведення лікарем аборту; проведення аборту особою, що не має спеціальної медичної освіти; незаконне проведення аборту, що спричинило тривалий розлад здоров'я чи смерть. Примушування жінки до вчинення аборту, якщо внаслідок цього він був проведений, спричиняє кримінальну відповідальність.

У медичній практиці дозволене застосування медико-біологічних досліджень із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги очікуваного успіху над ризиком спричинення наслідків для життя. Забороняється проведення експериментів над хворими, ув'язненими, військовополоненими (ст. 45)

Закон дозволяє етично неприпустиме штучне запліднення та імплантацію ембріона за умови наявності письмової згоди подружжя та при збереженні анонімності донора і лікарської таємниці (ст. 48).

Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 16 липня 1999 р. дозволяє пересадження органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. Дія цього Закону не поширюється на аутотрансплантацію, імплантацію та трансплантацію статевих залоз, репродуктивних клітин та живих ембріонів.

У цивілізованому світі фетальна терапія заборонена. Конвенція про права дитини (прийнята ООН 1989 р.), яку ратифікувала Верховна Рада України 27 вересня 1991 р. (Постанова №789-XII), захищає також права ненароджених. Заборону на використання матеріалів, отриманих внаслідок аборту, ухвалив і Європейський Парламент. Попри те в Україні ця медична технологія дозволена. Закон України про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини містить таке формулювання: “Фетальні матеріали для трансплантації можуть надаватися в акредитованих відповідним чином установах, які проводять операції штучного "переривання вагітності" (аборти) і пересадку тканин з дотриманням належних умов, встановлених законодавством України” (ст.19). Фетотерапію здійснюють ембріональними тканинами і органами, отриманими з абортивного матеріалу (ст. 19), що морально неприпустиме. Органи влади в Україні повинні протидіяти нелегальному бізнесу і цинічній торгівлі частинами ембріонів людини, які продаються за кордон.

Особливе місце серед проблем, що стосуються розуміння природи життя і дозволених меж його корегування, посідають дві проблеми: клонування людини та евтаназія. Закон України "Про заборону репродуктивного клонування людини" від 14. 12. 2004 р., № 2231-IV виходить із засад поваги до людини, визнання цінності особистості, необхідності захисту прав і свобод людини та недостатньої дослідженості біологічних і соціальних наслідків клонування людини. Однак існує загроза законодавчого дозволу евтаназії, тому ця проблема вже зараз вимагає обговорення за участі фахівців, громадськості, представників Церкви, які, залишаючись на засаді заповіді Божої "не вбивай", не можуть визнати морально допустимою легалізацію евтаназії. Церква та віруючі лікарі протиставляють евтаназії милосердя та гідний догляд за невиліковно хворими людьми. Дієвим підтвердженням такої позиції можна вважати створення госпісів – спеціальних закладів, де забезпечуються догляд і лікування невиліковно хворих, які найбільше потребують духовної і моральної підтримки.

Суспільство в контексті вимог біоетики також повинно дбати про людей з особливими потребами. Опікуючись ними, треба йти разом з ними дорогою життя, яка сповнена смутку і радості, болю і надії, втрат і перемог. Ця підтримка ґрунтується на любові, яка наповнює їхнє життя змістом. Такими діями засвідчуємо цінність життя неповносправних людей.

З огляду на те що моральна деградація суспільства в умовах посттоталітаризму зумовила ігнорування прав людини в медицині, завданням біоетики є підняти на вищий щабель етичні і моральні норми, зокрема духовний рівень медпрацівників.

Правова держава повинна забезпечити охорону спільного блага, збереження суспільного порядку, дотримання прав людини і реалізацію обов’язків, що відповідають її призначенню. Неприпустимою є ситуація безкарного порушення справедливого суспільного ладу. У моральному розумінні кара за злочин повинна створювати можливості для “навернення і поєднання” з суспільством, а не означати його помсту.

Від 1991 до 1997 рр. у нашій державі страчено 612 злочинців, що є сповідуванням засади первісної "справедливості" "око за око". Відбираючи в людини її невід’ємне право на життя, не тільки забираємо життя, а й заперечуємо честь і гідність, соціальну цінність людської істоти як мети існування держави і суспільства, що є порушенням внутрішнього зобов’язання держави перед народом, як це наголошено, зокрема, у ст. 3 Конституції України. Отож, держава не правомірна відбирати найвищу цінність людини – природне право на життя, яке має первинну недержавну сутність і не залежить від держави.

Сучасне суспільство спроможне успішно долати злочинність методами, які знешкоджують злочинця, але не позбавляють його остаточно можливості змінити своє життя.

Людина, навіть найжорстокіший злочинець, ніколи не може стати річчю, а завжди залишається людиною.

22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон №1484-III "Про ратифікацію Протоколу №6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари, 1983 року". В Україні введено найвищу міру покарання у вигляді довічного позбавлення волі за особливо тяжкі злочини, що є доказом гуманності нашого суспільства.

Можна ствердити, що розвиток медичної науки, біології, техніки ставить перед суспільством та державою проблеми регулювання правових відносин, що стосуються моральності людської поведінки в біологічно-медичній галузі та в системі охорони здоров’я. Виникає необхідність переглянути основні нормативно-правові документи, які визначають функціонування системи охорони здоров'я і, беручи до уваги положення біоетики, укласти нові, а також внести відповідні доповнення до основ державного законодавства.

Втілення засад біоетики в контексті законотворчості сприятиме утвердженню цих засад не лише у нормативних актах, а й у їх фактичній реалізації.

Запитання для самоконтролю

1. Міжнародні організації, що працюють у галузі захисту гідності людини.

2. Приклади нехтування правом на життя у суспільстві.

3. Українське законодавство про аборти.

4. Недоліки законодавчих актів України стосовно регулювання народжуваності.

5. Негативні аспекти проблеми клонування.