Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Юридичні та моральні аспекти евтаназії

Читайте также:
  1. Аспекти роботи над зв'язним мовленням
  2. Виконання вправ на формування вміння аналізувати різні аспекти педагогічного спілкування
  3. Гносеологічні аспекти раціоналізаторської діяльності
  4. Деякі історичні аспекти виникнення одиниць вимірювання фізичних величин
  5. Закони , закономірності і принципи організації: теоретичні аспекти
  6. Історичні аспекти зміни форм грошей та їх характеристика.
  7. Історичні аспекти розвитку банківської системи України
  8. Історичні аспекти становлення та розвитку інституту місцевих запозичень в Україні
  9. Методологічні аспекти інформаційно-аналітичної діяльності
  10. Міжнародні юридичні особи.

Першим поштовхом до розвитку сучасної ідеології на захист евтаназії була публікація у журналі “Гуманіст” (червень 1974 р.) відомого “Маніфесту евтаназії”, який підписали більш ніж 40 відомих людей, серед яких були лауреати Нобелівської премії: Дж. Моно, Л. Полінг, Ж. Томсон [16, 350]. Це стало знаком зміни традиційного беконівського розуміння терміна “евтаназія”, хоча не можна забувати про факти недалекого минулого (гітлерівська програма евтаназії та філософське підґрунтя Ф.Ніцше).

Право безнадійно хворих на евтаназію юридично закріплене в Голландії з 2001 р., Бельгії і Швейцарії – з 2003 р.

Сьогодні прихильники евтаназії вважають, що вона має бути дозволена законом. Як “моральне” виправдання своєї ментальності вони висувають теорію про "якість життя", яку подають як визначальну у вирішенні питання, хто має право жити, а кому потрібно померти. Вони пишуть: “безсумнівною цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має силу лежати паралізованим, щодня потребувати сторонньої допомоги, відчувати постійний біль. Не у всіх однакові уявлення про якість життя” [11, 276].

Важливо передусім те, що поняття “якість життя” хибне. Той, хто застосовує це поняття, вважає, що життя, яке не має відповідної фізичної чи психологічної "якості", не має також абсолютної цінності. В іншому випадку поняття "якості життя" використовують для виправдання думки про те, що деяким особам не варто жити. Поняття "якості життя" не тільки логічно необґрунтоване, але і морально неприпустиме. Ті, хто послуговуються цим поняттям, вважають "якість життя" за об'єктивність, яку можна пізнати та виміряти. Це мало б означати, що одна людина може оцінювати корисність життя іншої людини, а відтак і стверджувати, що ця корисність є недостатньою і нарешті мати право, а можливо, навіть обов'язок, покласти кінець такому життю.

З цього приводу доктор медицини Р. Фенігсен зазначає: "Що з того, що незрячі, глухонімі, скалічені ампутацією кінцівок працюють, мають досягнення, є щасливими батьками родин; що хлопці та дівчата з вадою Дауна такі щасливі і повні радості... У наш час – це вирок, котрий загрожує життю, особливо у разі хвороби" [22, 22-23].



Доволі часто саме право може створювати загрозу для життя людини, як у випадку із “правом людини на смерть”, яке прихильники евтаназії часто трактують як “обов'язок померти”. Надзвичайної гостроти обговорення проблеми евтаназії набуло з огляду на відомі і навіть скандально відомі медично-юридичні процеси. Однак цей сфальсифікований закон "про право на смерть" не оминула критика багатьох юристів. Ось їхня думка: "Неточність формулювання може відкривати дорогу для зловживань як прикриття реальних проблем помираючого пацієнта: неналежного догляду, недобросовісного лікування, байдужості оточуючих та багатьох інших..." [10, 53].

Побутує також думка, що виправдання евтаназії було ініційоване страховими компаніями, які ризикнули покрити власні збитки коштом частини хворих, яких їм доводилося утримувати.

Ще раз потрібно наголосити на численних спробах прихильників евтаназії надати цій проблемі соціального статусу, чого не можна допустити. Справді, за проблемою евтаназії приховуються економічні труднощі, як-от утримання безнадійно хворих, що перебувають тривалий час у несвідомому стані, оскільки на це потрібні великі кошти. Йдеться не лише про роль лікаря чи пацієнта у проголошенні права вибору щодо застосування евтаназії до безнадійно хворого, а й насамперед про формування нового стереотипу мислення сучасної людини, який хоча й ставить у центрі уваги особу, проте переступає через фундаментальні моральні засади. Прийняття цих законів ще більше загострило “філософські пристрасті” навколо проблеми життя та смерті. Величезна кількість філософських, юридичних та медичних праць стосуються "права на смерть". Евтаназія з різних позицій широко обговорюється у світовій медичній літературі.



На думку Е. Згречча, евтаназію слід розглядати на трьох різних "рівнях" складності. "Спочатку увага привертається до евтаназії, яку здійснюють під впливом "співчуття". Згодом говориться про акт, що здійснюється без прохання чи згоди хворого (так звана небажана чи примусова евтаназія). Наприкінці додається, "повна міра неправди", коли деякі лікарі чи законодавці присвоюють собі владу вирішувати, хто повинен жити, а хто має вмерти. Ми знаємо, що були закони, які дозволяли евтаназію, і завжди існує можливість їх повернення, і тому ці закони повинні бути рішуче засуджені вже тепер. З іншого боку, якщо законодавець чи асоціації лікарів вирішують, що евтаназія чи допомога при самогубстві допустимі тільки тоді, коли мова йде про людей, які перебувають у певних обставинах, то чи не залишають вони за собою право вирішувати, що це за обставини?" [16, 356-357].

Незважаючи на суперечність думок, у багатьох країнах евтаназія поступово легалізується морально-суспільною думкою, а в деяких країнах — також законом.

Природні права та свободи є першоосновою правового статусу людини й громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян має забезпечувати недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя [14, 286].

Право на життя належить до природних прав людської особи. Воно проголошується всіма міжнародними-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право, що охороняється законом. Зокрема, стаття 3 Конституції України передбачає, що людина, її життя та здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а також, що права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини (а отже, і права на життя) є головним обов'язком органів державного управління.

У розділі II Конституції України стаття 27 проголошує, що кожна людина має право на життя та ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Законодавче підтвердження того, що право на життя є абсолютним, знаходимо у статті 64 Конституції України. Друга частина цієї статті подає перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені, навіть за умов військового або надзвичайного стану. Стаття 27 про право на життя належить до цього переліку. Вона наполягає на суворому дотриманні цього права державними органами та установами, що закріплюється у нормативно-правових актах нижчих рівнів.

В Україні немає спеціального нормативно-правового акту про евтаназію, однак це питання врегульоване Кримінальним та Цивільним кодексами України, Основами законодавства України про охорону здоров’я.

Почнемо із загальної правової норми, тобто Кримінального кодексу (КК) України. На перший погляд, вчинок, який ми називаємо евтаназією, підпадає під дію статті 139, котра передбачає кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником [2]. Однак коментар до КК України дає наступне роз'яснення: "Якщо винна особа усвідомлювала можливість настання смерті для хворого і бажала чи свідомо допускала таке настання, то її дії повинні кваліфікуватися як навмисний злочин у залежності від наслідків, що цим спричинені" [15, 96]. Отже, дії винного будуть кваліфіковані згідно зі статтею 115 КК України "Умисне вбивство" (п. 1): вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині карається позбавленням волі терміном від 7 до 15 років.

Убивство є найважчим злочином проти особистості людини. Суспільна небезпека вбивства полягає у тому, що у зв'язку із заподіянням смерті іншій людині, грубо ігнорується її природне, а тому невід'ємне право на одне із найцінніших благ – життя.

Кримінальний закон передбачає відповідальність за вбивство будь-якої людини, незалежно від її громадянства, віку, стану здоров'я та ін. [15, 36].

Об'єктивний бік цього злочину характеризується наявністю трьох обов'язкових ознак: діяння, яке полягає в посяганні на життя іншої людини; наслідок у вигляді біологічної смерті потерпілого; причинний зв'язок між діянням та наслідком.

Посягання на життя може бути вчинене через дію чи бездіяльність. У першому випадку дія є активним елементом діяльності, що може виявлятися у поведінці людини чи відбуватися як безпосередній фізичний вплив на організм людини, психічний вплив, навіювання, створення смертельно небезпечної ситуації або використання деяких чинників зовнішнього середовища та речей. Убивство через бездіяльність трапляється тоді, коли винний не виконав дій, які б відвернули настання смерті потерпілого, хоча в даній конкретній ситуації він міг і повинен був такі дії застосувати; він не бажав настання смерті, але ставився байдуже до можливості її настання (ухилення від лікування хворого медичним працівником тощо) [15, 37].

Форма вини полягає в умислі, тобто особа розуміє, що здійснює посягання на життя іншої людини, передбачає, що наслідком її дій чи бездіяльності може бути смерть іншої особи, і бажає (прямий умисел) чи свідомо допускає (непрямий умисел) настання таких наслідків.

Цікаво, що Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України, наводячи приклади різних убивств, включає до переліку також “Умисне вбивство, вчинене з мотивів співчуття до потерпілого або з метою полегшити його страждання” [15, 40]. Виходячи з цього, можемо констатувати факт заборони евтаназії українським законодавством.

Тепер проаналізуймо спеціальну норму, тобто Основи законодавства України про охорону здоров'я, зокрема статтю 52: “Надання медичної допомоги хворому у критичному для життя стані”. Згідно з цією статтею медичні працівники зобов'язані надавати у повному обсязі допомогу хворому, що перебуває у критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються у випадку, коли констатують смерть людини [4]. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров’я України, згідно із сучасними міжнародними вимогами [3].

Питання евтаназії кваліфікується у третій частині цієї статті категорично: “Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії, тобто навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань” [4].

Отже, у разі викриття факту заподіяння евтаназії, медичний працівник буде притягнений до відповідальності за навмисне вбивство, і навіть мотив – позбавлення хворого страждань – не вплине на кваліфікацію цього злочину.

Підсумовуючи вищесказане, можемо дійти висновку про те, що на правовому рівні в Україні на даний момент питання евтаназії не дискутується. Про це свідчить аналіз нормативно-правових документів щодо людського життя. Стосовно мотивів даної поведінки хочеться вірити, що закони, які забороняють це негативне явище, сформульовані під впливом розуміння самодостатності та найбільшої цінності, якою є людське життя.

Щодо правової оцінки евтаназії в Україні формується хибна думка, що евтаназія не належить до актуальних проблем країни і сумнівно, чи взагалі буде колись належати [8, 5-11]. Звичайно, великим позитивом можна назвати те, що сьогодні закон забороняє евтаназію, однак потрібно пам'ятати також про те, що правова база на даний час в Україні є нечіткою та розмитою. Неналежний контроль за дотриманням чинних законів не може простежити можливі правопорушення, якщо б такі і були. Обізнаність юристів із цією проблемою ґрунтується хіба що на досвіді Заходу. Адже як у правових, так і в медичних колах України існує думка, що проблема евтаназії є проблемою лише західного суспільства.

Після оцінки сучасного стану українського законодавства можна стверджувати, що питання евтаназії неактуальне на законодавчому рівні. Майже ніхто не порушує сьогодні питання, як захистити українське суспільство конкретною правовою базою, яка б чітко та однозначно забороняла евтаназію в Україні.

Водночас дедалі частіше з'являються газетні публікації з питань евтаназії, здебільшого написані людьми, що мають поверхове розуміння цієї проблеми. За основу своїх міркувань вони беруть західні практики врегулювання на законодавчому рівні проблеми евтаназії, що, як показав досвід, принесли негативні результати.

В українському суспільстві сьогодні з'являються прихильники легалізації евтаназії. Це має бути вагомим приводом замислитись, чому таке бачення нав'язується українському громадянинові [7, 5-11]. Основною причиною нерозуміння важливості даної проблеми є приділення неналежної уваги питанню цінності життя, яке на Заході у період економічного зростання почали ігнорувати.

Кожна людина в Україні має невід'ємні права на життя (це право гарантує ст. 3 Конституції України) та на охорону здоров'я і медичну допомогу, що гарантуються ст. 49 Конституції України [1, 21]. Це конституційне право має задовольняти медицина, яка стоїть на службі охорони здоров’я українських громадян. Евтаназія заборонена Основним законом.

Слід зауважити, що сьогодні питання евтаназії маловивчене в українському суспільстві. Здебільшого реакція на пропозицію обговорення цієї проблеми є вкрай негативною. Лікарі мотивують це тим, що в Україні поняття “евтаназії” неприйнятне через існування моральних засад, котрі частково ще збереглися і виявляються у повазі до тяжкохворих. Та це не вирішує проблеми, адже, щоб сьогодні говорити про ставлення української медицини (лікарів) та суспільства до евтаназії, передусім слід обговорити сучасний стан української медицини в цілому. Стосовно цього найважливішими є такі питання:

- виховання майбутніх лікарів (умови навчання, фінансування);

- фінансування медицини в цілому (обладнання, удосконалення, оплата праці);

- формування моральної постаті захисника та охоронця людського життя в Україні.

Проблема евтаназії, що активно дискутується на Заході, ігнорується в українському суспільстві. Час від часу можемо натрапити на певну інформацію у мас-медіа, і то як реакцію на міжнародні події, пов'язані з евтаназією. Якщо запитати, як сьогодні працює реаніматологія в українській лікарні і яке ставлення українського медика до проблеми евтаназії, можна в кращому випадку взагалі не отримати жодної відповіді. Щобільше, спілкуючись з лікарями, можна дійти висновку, що це питання стосується суто лікарського фаху, а увага до нього суспільства є лише проявом нездорового зацікавлення проблемою евтаназії.

Більшість лікарів однозначно відкидають евтаназію, вважаючи дану практику морально неприпустимою. Хоча невідомо, чи справді ці лікарі розуміють суть даної проблеми. Особливо негативне ставлення до практики евтаназії спостерігається серед лікарів анестезіологів і реаніматологів. Лікарі-реаніматологи всіляко намагаються врятувати життя людині. Вони заявляють, що борються за життя людини до моменту настання смерті головного мозку, коли зрозуміло, що порятувати пацієнта неможливо — лише тоді приймають остаточне рішення припинити спроби порятунку. "Зараз в нас один рівень розвитку медицини, а завтра він може бути досконалішим, що дасть змогу лікарям рятувати так званих невиліковних на сьогодні хворих; необхідно разом із лікарями боротися та не втрачати надію до кінця. Забирати в людини життя за якоюсь іншою логікою, крім логіки Бога – не можна. Інакше примусова медична смерть стане у третьому тисячолітті звичайною справою. Для цього в людства безліч причин. "Потрібно бути дуже жорстоким, щоб позбавити життя на хвору людину" [6, 23-28].

Прихильники евтаназії вважають її виправданою з огляду на різні причини. Згідно з їх позицією, за долю хворих, життя яких наближається до неминучого кінця, відповідальність повинні брати на себе родичі, опікуни. У ситуації, коли людина перебуває на межі життя і смерті, вони вважають за можливе застосовувати евтаназію, аргументуючи це тим, що хворий на цій стадії нікому не потрібен [6, 23-25]. Прихильники евтаназії в Україні називають мислення, яке противиться евтаназії, стереотипним. Вони часто ставлять за приклад практику застосування евтаназії у таких розвинених країнах, як США та Нідерланди. Згідно з їхнім визначенням, евтаназія в цих країнах є “узаконенням взаємин між невиліковно хворими та медициною”.

Серед українських лікарів є такі, котрі вважають, що евтаназія прийнятна у випадках, коли людина страждає і лікар розуміє своє безсилля у даній ситуації. Частина лікарів погоджується з тим, що людина може добровільно відходити з життя, якщо таке право вибору буде прийняте медичною спільнотою. Вони вважають необхідним, щоб у вирішенні цього питання брав участь психіатр [6, 25-27]. Лікарі наголошують на індивідуальному підході до хворого у випадку добровільного вибору ним смерті з огляду на те, що психічно хвора людина може просити лікаря про допомогу прискорити її відхід із життя [6, 28]. Тут легко можна простежити вплив на ментальність українських лікарів, як прихильників так і противників евтаназії на Заході.

Як бачимо, серед українських лікарів є і противники, і прихильники евтаназії. Якщо позиція противників цієї згубної практики зрозуміла, то позиція прихильників евтаназії в Україні ґрунтується на їхніх роздумах про стан та цінність життя людей, що страждають.

Евтаназія – це акт убивства, який не може бути виправданий нічим. Евтаназія є злочином, у якому за жодних умов не можуть брати участь працівники охорони здоров'я, котрі завжди повинні стояти на сторожі життя.

Для відвернення небезпеки, якою є евтаназія, потрібна сукупність позитивних дій, однією з яких є впровадження засад персоналістичної біоетики у суспільну практику. В Україні дебати з біоетики поки що є прерогативою наукової еліти, а сам термін практично невідомий пересічним громадянам. Виникає безліч проблем внаслідок втручання науки в галузі, що потребують особливого підходу. Адже навіть народження і смерть перестають сприйматися як таїнства. Засади біоетики вимагають від лікаря особистої відповідальності за життя та здоров'я хворого, а також високого професіоналізму, розуміння та передбачення можливих наслідків лікування.

Україна сьогодні не сприймає евтаназію як проблему. Застосування евтаназії в Україні заборонене законодавством та карається у разі виявлення як кримінальний злочин. Проте поки що не було жодного випадку будь-якої судової справи, котра б розглядала або кваліфікувала подібний злочин. Найбільшою проблемою є нестача правдивої інформації у суспільстві про негативність евтаназії як вбивства у будь-якій її формі. Якщо західне секуляризоване суспільство обмірковує та приймає закони, якими хоче легалізувати новий, на перший погляд, мирний вид убивства – евтаназію, то в Україні все залежить від конкретної особи та її вибору в конкретній ситуації, а також від чіткого формулювання закону, який має заборонити евтаназію як вбивство людини – незалежно від мотивів, які його можуть виправдовувати. Щоб не повторити помилку деяких країн Заходу, потрібно категорично засудити евтаназію та зробити пріоритетною політику захисту людського життя, що стосується всього українського суспільства.

Великий внесок у вивчення проблеми евтаназії зробив професор-онколог А. І. Гнатишак. На думку професора, “людині ніколи не слід доручати права розпоряджатися власним життям та, рівнозначно, чужим; прагматизм нашої епохи, штовхнувши посередню людину до запобігливого засобу позбутися мук та відчуття приреченості, зробив ще більше зло у тому, що сьогоднішня людина не усвідомлює стан власної душі; позаяк душа давно належить тим речам та обставинам, котрі були сенсоутворювачами її життя. Людина, викинута поза цей сенс, прагне смерті, не стільки від мук, як від його втрати. Тому проблема криється не в потребі особи отримати право на легку смерть, а в необхідності забезпечити її змістом, коли вона страждає від психофізичних факторів” [12, 144].


Дата добавления: 2015-01-29; просмотров: 57; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Евтаназія в контексті біоетики | Моральні проблеми самогубства
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2017 год. (0.173 сек.) Главная страница Случайная страница Контакты