Демографічна політика в країнах світу

Історія демографічної політики сягає часів глибокої давни­ни. Вона знайшла відображення в багатьох правових і законо­давчих актах стародавності, особливо у випадках перенаселен­ня країн або, навпаки, великих людських утрат. За середньовіч­чя, в умовах підвищеної смертності через війни й епідемії, деякі демографічні заходи, здебільшого стихійні, були спрямовані на збереження високого рівня народжуваності. У нові часи пер­шою країною, де демографічна політика, що стимулювала на­роджуваність і одержала цілком виразне оформлення, була Франція. Потім таку політику стали практикувати й деякі інші країни Європи. Далі її почасти заступила політика, спрямова­на на стримування темпів приросту населення. Така ж зміна пріоритетів — залежно від фази демографічного переходу — була характерна і для новітнього часу. Найбільший розвиток і по­ширення демографічної політики маємо у другій половині XX ст., що зумовлене, з одного боку, настанням демографічного вибу­ху, а з іншого боку — демографічної кризи. Багато політиків і вчених побачили в ній чи не головний засіб стримування зрос­тання населення в першому і його прискорення — у другому випадку.

Багато уваги питанням демографічної політики приділяє й Організація Об'єднаних Націй. Під її егідою відбулися Всесвітні конференції з народонаселення: у 1954 р. (Рим), у 1965 р. (Бел­град), у 1974 р. (Бухарест), у 1984 р. (Мехіко), у 1994р. (Каїр). У 1967 р. було створено Фонд ООН із заохочення діяльності у сфері народонаселення (ЮНФПА). З 60-х років ООН прово­дить систематичні опитування урядів із проблем політики сто­совно народонаселення. їх обговорюють також на сесіях Гене­ральної Асамблеї ООН. У1992 р. вони ввійшли в порядок ден­ний Всесвітньої конференції з навколишнього середовища і розвитку. З окремих документів особливе значення має прий­нятий у Бухаресті в 1974 р. «Всесвітній план дій у сфері народо­населення», який містить багато конкретних рекомендацій щодо здійснення демографічної політики. Потім на конферен­ціях у Мехіко й особливо в Каїрі він одержав подальший розви­ток із внесенням ряду принципових змін. Однак для того, щоб зробити демографічну політику по-справжньому ефективною і діючою, усіх цих постанов було недостатньо. Необхідні були і нові засоби її здійснення. Перший великий прорив тут відбувся на рубежі 50-х і 60-х років, коли вдалося одержати комбіновані контрацептивні засоби для внутрішнього вживання — гормональні таблетки, пігулки й ін., у подальшому все більш удосконалювані. Усе це призвело до того, шо в 60-х рр. у світі відбулася справжня сексуальна революція, яка викликала найгостріші протиріччя в поглядах і відповідно полеміку і боротьбу думок. У першу чергу, вони торкнулися питання абортів. У християнському світі проти штучного переривання вагітності категорично виступила католицька церква. Ще в 1987 р. Ватикан видав спеціальну «Інструкцію» з цього приводу, а на Каїрській кон­ференції 1994 р. знову висловився настільки ж різко. Проти абортів і взагалі планування родини виступає і більшість му­сульманських країн. Усього ж у світі щорічно здійснюють приблизно 60 млн. абортів.

Інформації про поширення демографічної політики в су­часному світі не завжди можуть бути зіставлюваними. Так, за одними даними, у розвинутих країнах різні форми контролю народжуваності застосовують близько 70% жінок репродуктив­ного віку, у країнах, що розвиваються, — 50%. За іншими дани­ми, більш-менш активну демографічну політику здійснює при­близно половина всіх країн світу. За третіми, — лише з 1970 до 1993 р. число подружніх пар у країнах, що розвиваються, які використовували різні форми планування родини, збільшило­ся в 10 разів (з 40 млн. до 400 млн.), а число самих цих країн зросло до 130. За четвертими даними, кількість учасників пла­нування родини до 2000 р. у Східній і Південно-Східній Азії перевищила вже 300 млн., у Південній Азії — 100 млн., у Ла­тинській Америці — 75 млн. родин. Як бачимо, важко визначи­ти, якою мірою ці відомості відповідають або суперечать одна одній; але в цілому вони свідчать про те, що поширення демо­графічної політики набуває усе більшого розмаху.

У країнах, що розвиваються, які ще перебувають на стадії демографічного вибуху, основна мета демографічної політики полягає в зниженні коефіцієнтів народжуваності і природного приросту населення. Народжуваність зменшується в результаті популяризації і поширення контрацептивів, санітарної освіти, консультування з питань планування родини, пропаганди пе­реваг малодітної родини, а також стимулювання малодітності за допомогою різного роду економічних і адміністративних за­ходів. Деякі країни не тільки дозволяють, але й усіляко вітають добровільну стерилізацію чоловіків і жінок.

Найбільш яскравий приклад здійснення демографічної політики являють собою країни Азії, що розвиваються. Там вона охоплює переважну більшість жителів. У першу чергу це сто­сується країн з найбільшою чисельністю населення — Китаю, Індії, а також Індонезії, Пакистану, Бангладеш, Малайзії, Таї­ланду, Філіппін. Досить активну демографічну політику здійснюють також у країнах Латинської Америки та в деяких країнах Північної Африки. Однак в інших частинах світу, особ­ливо в мусульманських країнах, вона поки що не одержала по­ширення. Про це можна судити, зокрема, за показниками за­стосування засобів контрацепції. За статистикою ООН, се­редній показник застосування контрацептивів для всіх країн, що розвиваються, дещо перевищує 1/2 (мова йде про кількість тих родин, які застосовують контрацептиви), а для найменш розвинутих — 1/5. Першим за цим показником є Китай (майже 85%). У Таїланді, В'єтнамі й Шрі-Ланці він сягає 65—75%, у Малайзії й Індії — 50—60%, у більшості країн Латинської Аме­рики — 50—75%. На іншому полюсі перебувають країни Захід­ної і Центральної Африки і деякі країни Південно-Західної'Азії, де частка таких родин звичайно не перевищує 10%; в Афгані­стані-вона складає всього 2%, а в Ємені — 7%.

Одним з дійових заходів демографічної політики є законо­давче підвищення віку одруження. Наприклад, у Китаї він був підвищений до 22 років для чоловіків і 20 років для жінок, в Індії — відповідно до 21 року і 18 років. Реально ж спостерігається ще більше «старіння» шлюбу, зумовлене тим, що значна частина молодих людей прагне одержати освіту, а потім здійснити про­фесійну підготовку, сполучаючи її з трудовою діяльністю. Ще 15—20 років тому середній вік наречених у країнах, що розви­ваються, складав 16—18 років, а до початку XXI ст. навіть в Аф­риці він став перевищувати 20 років, в Азії ж і особливо в Ла­тинській Америці «постарів» ще більше.

Серед країн Азії, Африки і Латинської Америки є десятки невеликих за чисельністю населення (карликових) держав, де­мографічна політика в яких спрямована в першу чергу не на зниження, а на збільшення природного приросту населення.

У більшості економічно розвинутих країн, що вступили в стан демографічної кризи, демографічна політика має на меті підвищення коефіцієнтів народжуваності і природного приро­сту. У першу чергу це стосується країн Європи.

Особливо активну демографічну політику до кінця 80-хрр. здійснювали країни Східної Європи. До числа основних її за­ходів належать: одноразові позички молодятам, допомоги у зв'язку з народженням кожної дитини — за прогресивно зрос­таючою шкалою, щомісячні допомоги на дітей, тривалі відпуст­ки у зв'язку з вагітністю та пологами, переважне право на при­дбання квартири, на утримання дітей у дитячих установах.

У країнах Західної Європи система заходів демографічної політики в цілому подібна, хоча, різниться розмірами різного роду виплат та інших пільг. Наприклад, одноразова допомога при народженні дитини у Великобританії на початку 90-х рр.

складала— 25 фунтів стерлінгів, у Франції — 2600 франків, в Іспанії — 3000 песет. Щомісячні допомоги , що сплачують у Нідерландах - від 90 гульденів на першу і до 215 гульденів на восьму дитину. У Франції подібні щомісячні допомоги зроста­ють з 500 франків на двох дітей до 3000 франків на шістьох дітей, причому їх виплачують аж до досягнення дітьми 16 років. У Швеції, приміром, держава збільшила оплачувану відпустку (з розрахунку 90% заробітної плати) з догляду за дитиною з 12 до 13 місяців (2 з них бере на себе батько) та місячну допомогу на дитину, що вже зараз складає 102 долари, запровадила безкош­товне дошкільне навчання для дітей 4-х і 5-літнього віку.

Ефективність додаткового фінансування шведи довели на власному прикладі. Коли наприкінці 1980-х збільшили допо­могу на дитину, рівень народжуваності в країні зріс до 14,5 %о, і Швеція піднялася на друге — після Ірландії — місце за цим по­казником серед членів ЄС. На початку 1990-х внаслідок еко­номічної рецесії допомогу довелося урізати, і рівень народжу­ваності різко упав. У результаті Швеція закінчила десятиліття на останньому місці таблиці народжуваності ЄС — на 1 000 чо­ловік припадало лише 10 немовлят.

Демографи вважають, що політику заохочення народжува­ності і підвищення природного приросту найбільше ефектив­но проводять Франція і Швеція.

Нині середній вік одруження у Європі складає 26,4 роки для чоловіків і 23,4 роки для жінок. В Італії, Швейцарії, Швеції для чоловіків він перевищує 27, а в Німеччині навіть 28 років. Для жінок у Франції і Швеції він перевищує 24, а в Німеччині, Швейцарії і Данії — 25 років.

У США державна демографічна політика майже відсутня. Громадянам у цій сфері надана повна воля вибору. Допомога родині, як правило, має непрямий характер, у вигляді різних податкових пільг. У США, на батьківщині сексуальної рево­люції 60-х років, особливо значне поширення одержали різні види контрацептивів. Однак «реабілітація» сексу спричинила за собою такі бурхливі дискусії, що буквально розкололи су­спільство на ворогуючі угруповання. У першу чергу це стосуєть­ся суперечки про заборону або легалізацію абортів, що у США то забороняли, то дозволяли — залежно від співвідношення сил лібералів і консерваторів.