Динаміка народжуваності в Україні

Наприкінці XIX сторіччя рівень народжуваності в Україні був дуже високий: у 1896—1900 роках загальний коефіцієнт на­роджуваності становив 48,8 %о, а коефіцієнт сумарної народжу­ваності досягав 7,5. Протей смертність, а надто дитяча, була вкрай високою: з тисячі новонароджених 199 не доживали до року. Тому найпоширенішою була сім'я не з сімома — вісьмома дітьми, а з чотирма дітьми віком понад 5 років; а 30-річний вік переживали тільки 3—4 з 7—8 народжених наприкінці XIX сторіччя.

Така сім'я була, мабуть, найпоширенішою, оскільки, по­при дуже високий рівень смертності, чисельність населення України у XIX сторіччі швидко зростала, особливо у другій його половині, після скасування кріпосного права. Напередодні першої світової війни населення України досягло 28,9 млн. чо­ловік. І хоча з початку XX сторіччя народжуваність тут почала поступово знижуватися, та загальний коефіцієнт був як і рані­ше достатньо високий і дорівнював у 1910-1914 роках 41,8 %о.

У роки першої світової війни загальний коефіцієнт народ­жуваності в Україні впав до 30,7 %о, а відтак почав зростати, досягнувши максимуму 1926 року — 42,1 %с. Почасти це був компенсаційний підйом народжуваності у повоєнні роки, по­части — результат поліпшення вікової та шлюбної структури населення. Після 1926 року загальний коефіцієнт народжува­ності в Україні почав швидко зменшуватися. Насправді ж зни­ження інтенсивності дітонародження почалося ще до революції, про що свідчить зменшення сумарних коефіцієнтів народжу­ваності. Але оскільки смертність знижувалася ще швидше, дітність сім'ї у середньому залишалася такою самою, як і до ре­волюції.

На початку XX сторіччя в Україні почався демографі­чний перехід, а на середину 70-х років він був повністю завер­шений. За радянської доби перша половина XX ст. в Україні харак­теризувалася жахливими подіями — у 1917—1921 роках — гро­мадянська війна й воєнний комунізм з його репресіями; у 1929— 1934 роках — колективізація, з депортаціями безлічі сімей та жахливим голодомором 30-х років; і, нарешті, друга світова війна. Крім значного збільшення смертності в цей період відбу­валося і значне зниження народжуваності.

Зниження народжуваності відбулося внаслідок тимчасово­го або безповоротного розриву шлюбів, а також навмисною відмовою від народжувань або їх відкладанням серед пошлюб­лених жінок. Утрати впливу з боку релігійних авторитетів і цер­кви призвели до масового входження у побут абортів. Генерації, репродуктивний вік яких припав на 30-ті роки, вже не відчува­ли моральних сумнівів. Народжуваність так і не піднеслася після кризи, вона продовжувала знижуватися. Заборона аборту 1936 року майже нічого не змінила, а друга світова війна тільки зак­ріпила таку тенденцію до внутрісімейного регулювання дітона­родження.

Техніка планування сім'ї залишалася примітивною й пере­важно варварською. Проте новий тип репродуктивної поведі­нки став панівним. Загальний коефіцієнт народжуваності в Україні, який досяг 1940 року 27,3 %о, у повоєнні роки почав швидко знижуватися.Слід зазначити, що у першій поло­вині 1980-х років рівень народжуваності в Україні, як і у СРСР загалом, повсюдно підвищився. Пік народжуваності припадає на 1985—1986 роки, коли загальний коефіцієнт народжуваності досяг відповідно 15,0%о та 15,5 %о. Проте у подальшому знову почалося зниження абсолютних, і відносних кількостей ново­народжених. Цей феномен пов'язаний із заходами щодо поси­лення державної допомоги сім'ям з дітьми, ухваленими союз­ним урядом у січні 1981 року. Короткочасний ефект цих заходів не був випадковим. Інакше й бути не могло, позаяк вони мали епізодичний характер і не являли собою єдиної, комплексної науково обгрунтованої демографічної політики, спрямованої на формування у населення потреби у більшій кількості дітей.

Якщо мати на увазі головні, тривалі тенденції народжува­ності, а не короткострокові підвищення її показників, зумов­лені різними структурними чинниками, то необхідно визнати, що народжуваність в Україні знижується давно й неухильно, а малодітність охоплює дедалі ширші прошарки населення. За останні тридцять років в Україні переважним типом сім'ї виявилася дводітна. Перехід до контрольованої народжуваності завершився як у міській, так і у сільській місцевості.

У 2001 році за сумарним коефіцієнтом народжуваності об­ласті України чітко розподіляються на 3 групи: східні — з най­нижчими показниками (коефіцієнт — менше 1 дитини: Донець­ка, Луганська, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька об­ласті), західні - з відносно високими показниками (1,3-1,6) та інші області - з коефіцієнтом від 1 до 1,3 (див. рис. 5.1). Проте у західних областях рівень вичерпаної плідності помітно вищий, ніж в інших регіонах України і значно нижчий за межу просто­го відтворення населення (2,2-2,3). Лише в селах Волинської і Рівненської областей рівень народжуваності ше близький до зазначеної межі і становить 2-2,1.

За даними обстеження репродуктивного здоров'я українсь­ких жінок, проведеного в 1999 р. Київським міжнародним інсти­тутом соціології й Центром контролю та профілактики захво­рювань (США), у віці 20-24 роки майже половина жінок (48,3%) мали хоч одне живонародження, у віці 25-29 років - 84,3%, у віці 30-34 роки — 92,1 % жінок, тобто дітородна діяльність закі­нчується відносно рано, репродуктивний цикл жінок надто ко­роткий. За даними того ж обстеження 5,7% жінок мали народження у віці 15-19 років, у тому числі в містах - 4,6%, у селах — 7,5%. До 16 років мали живонародження 0,1% жінок. Слід заз­начити, що ранні вагітності характеризуються значно підвище­ним ризиком дитячих та материнських втрат з огляду на фізіо­логічну незрілість та труднощі адаптації юного організму до ва­гітності.

Зниження народжуваності з віком супроводжується значним підвищенням частоти абортів. За часів транзиції посилився негативний вплив соціально-економічних факторів. За даними обстеження «Здоров'я-1996», яке проводилось Київським міжнародним інститутом соціології у 1996 р., бажана кількість дітей становила 1,95 (у містах -1,90, у селах — 2,05). Проте фактична сумарна народжуваність зовсім не відповідає бажаному числу дітей. Потреба сім'ї в дітях, у ма­теринстві й батьківстві поступається іншим, нагальнішим у цей час потребам. Як свідчать дані згаданого обстеження, достатній рівень доходів як умову, необхідну для народження бажаної кількості дітей, назвали 43% опитаних жінок. Значну вагу у рішенні подружньої пари мати чи не мати бажану кількість дітей відіграють житлові умови (17,9%), ймовірність поліпшення яких за сучасних умов для більшості сімей зменшилась, а також відсутність часу для сімейного виховання дітей (10,6%).

Причини падіння народжуваності не можна зводити лише до економічних негараздів, хоча вони, безумов­но, відіграють свою роль. Задоволення потреби в дітях, у мате­ринстві і батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим про­стіших, чим нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви на­селення так чи інакше оцінюють витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, розумо­вого розвитку та професійної підготовки і порівнюють їх із за­доволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні вра­ховують майже елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя автоматично зросте і народжуваність. Якби зв'язок був таким простим, не відбулося б істотного скорочення народжуваності в економічно розвине­них країнах.

Крім економічних чинників, на рівень народжуваності посилився негативний вплив біоекологічних та культурних фак­торів. Встановлено, що тепер кожна 8-12 сім'я в Україні є без­дітною [33]. У 80% випадків бездітність пояснюється без­плідністю обох або одного з подружжя, яка часто має стійкий характер, різко позначається на стосунках у сім'ї, провокує роз­лучення. У 30 — 50% випадках безплідним є чоловік. Іншою при­чиною бездітності є невиношування вагітності, що призводить до спонтанних абортів, кількість яких після 1986 року має тен­денцію до зростання. Більш ніж у 1,5 рази збільшилася частка недоношених мертвонароджених дітей у загальній кількості мертвонароджень. Показник мертвонароджень зріс з 9,54 до 9,85 на 1000 пологів, демографічні втрати внаслідок невиношу­вання вагітностей збільшилися. У 90-х роках в Україні кожна сота вагітність була позаматковою і переривалася операційним шляхом.

Про низьку культуру населення у плані контрацепції та репродуктивного здоров'я свідчить кількість абортів (рис. 5.2). їх число у розрахунку на 1000 жінок віком від 15 до 49 років по­ступово знижується з 89,2 у 1980 році до 44,3 у 2001 році, кількість абортів на 100 пологів, включаючи мертвонароджен-ня - від 149 у 1985 році до 93 у 2001 році.

Неостанню роль у цьому процесі відігравала відсутність релігійності у населення. У багатьох країнах світу основою мо­ралі була і залишається релігія, яка суворо забороняє вбивства ненароджених дітей. Статистика багатьох країн світу, де релігійні цінності є ос­новою існування громадян, свідчить про дуже низький рівень абортів серед населення. У країнах Латинської Америки, де аборти майже цілком заборонені законом, на 1000 жінок роб­лять від 30 до 60 абортів; у Нідерландах, де діють найліберальніші в Європі закони, що стосуються абортів, їх застосовують лише 5 з 1000 жінок. У середньому в країнах Західної Європи на 1000 жінок робляться 14 абортів. Зруйнування інституту релігії у 1917 році і підміна її цінностей так званим моральним кодексом бу­дівника комунізму залишила свій відбиток на статевій і репро­дуктивній культурі населення.