Примітки. 1) Кольонїзація Східньої України на поч

¹) Кольонїзація Східньої України на поч. XVII в. В звязку з соціально-економічними обставинами досї не була предметом спеціальних студий, так само і розвій козачини в звязку з сими факторами. Лїтература по історії кольонїзації Східньої України ХVІ-ХVII в. Вказана в прим. 1 сього тому і в т. VI с. 285 і далї в прим. 3. Лїтература відносин соціальних і економічних в т. V прим. 3 і 7. До житя козачини сих часів деякі інтересні помічення особливо у Кулїша Исторія возсоединенія Руси т. II і III, дещо у Каманїна Къ вопросу о козачест†до Б. Хмельницкаго (Чтенія київські, VIII, зі збіркою документів). Спеціальнїйше вказано низше при поодиноких місцях.

²) Див. с. 55-7.

³) Досї, на жаль, не роблено близших розслїдїв над сею еміґрацією, та розслїди ті утруднені й тим, що з актових книг найбільше інтересних з сього погляду судів — житомирського, київського, браславського дуже мало заховало ся. Яблоновский в своїй моноґрафії про українську кольонїзацію (Źródła XXII с. 128 і далї) вибрав деякі відомости, головно з процесів трибунальських, та на жаль подав їх в формі дуже мало пожиточній. Наведемо все таки дещо: в Котелянській волости Ружинських (полуднева Житомирщина) знаходять ся втїкачі з маєтностей корецьких, полонських, заславських; в Чуднові, Коднї, Слободищах тамже — втїкачі з маєтностей полїських, і з Кремінеччини; в Ружинї і Білиловцї (тамже) з Побожа і Зах. Поділя; утїкачі з Поділя в східнїй Браславщинї — в Пикові, Немирові, Краснім, Погребищах, Липовцю, Дашові й їх волостях; рідше стрічають ся мандрівки сюди з Галичини та Побужа, але й такі факти є в процесах (а ще частїйше мусїли бути в житю): в Тиврові, Браїлові, Краснім, Бортниківцях (в Браславщинї) знайшли ся втїкачі з землї Галицької, в Рогізній — з Підляша; теж саме в Коднї — втїкачі з Баворова; в Турчинцї (Житом. п.) з Володавської волости; з Бельзкої землї — в Білилівцї. Втїкачі з горішнього Побожа (Багринівцї, Маркушівцї, Коморовцї) спиняють ся в Корсунї, Стеблеві, навіть Золотоноші, з Мозирщини — в Чигринї, Переяславі, Жовнинї. Найбільше за Днїпро ідуть з східньої й полудневої Київщини — перед перспективою панського режіму, що наступав на них, шукаючи дальших і безпечнїйших від панських претензій країв. Виходнї з Черняхова (коло Житомира) йдуть до Гоголева, Боришпільської волости, Прилук; з Рожева (на зах. від Київа) до Бикова, Жеребятина, Лубень, Сенчі, з Ходоркова (на полуд. від Рожева) до Бобровницї, Бикова, Басани, Березни, Сенчі; з Ржищева і Триполя — до Остерської і Боришпільської волости, до Кропивни, Пещаното, Жовнина, Лукомля, Сенчі; в Пиратинї знаходять ся втїкачі з Новоселець (гор. Побоже), з Лучина, Безрадич, Княжич (на зах. і полуд. від Київа); в Прилуках — з Чорнобиля, Воронина (Макарова), Черняхова, Рожева, Кривого (київське Полїсє і Житомирщина).

⁴) Źródła dz. V с. 137-8.

⁵) Źródła dz. XXII c. 214.

⁶) Іb. V с. 136.

⁷) Ib. c. 131.

⁸) Źródła V с. 132-3.

⁹) Ib. XXI с. 146.

¹⁰) По підрахунку люстрацій 1545-1552 рр. в воєводствах Київськім і Браславськім виходить усього коло 4400 родин — господарств (Архивъ Ю. З. Р. VII. II передм. с. 32-3). По даним коло р. 1625 Яблоновский виводить для тих же воєводств (дуже приблизно розумієть ся) загальну цифру коло 92 тис. димів, отже зріст більше як в двадцять разів! Се дає деяке понятє, хоч на докладність цифр, розумієть ся, не можна покладатись. При тім треба памятати, що в лїпше залюднених північно-західнїх частях збільшеннє не було так значне; навпаки — в слабше залюднених східно-полудневих частях залюдненнє зростало незмірно.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ЗАВДАННЯ І ЦЇЛИ ЕМІҐРАЦІЇ, ПАНСЬКИЙ ПОХІД ПО СЛЇДАМ ЕМІҐРАНТІВ, СТРІЧА ЕМІҐРАЦІЇ З ПІДДАНСТВОМ, ТУТЕШНЇ ФОРМИ ЙОГО, ДРАЖЛИВІСТЬ ЕМІҐРАЦІЇ ДО ПАНСЬКИХ ПРЕТЕНСІЙ.

Людність сунула, шукаючи свободи від того панщинного гнету, що не давав уже й дихати в північних та західнїх краях, запрягши селянина як худобу в панське ярмо. В просторах Східньої України — сеї „нїчиєї”, „божої та господарскої землї” він хотїв бути паном своєї працї, не чуючи нїчого про пана й якусь залежність від нього. Але за ним слїдом ішов уже пан, з випрошеним у короля привилеєм на ті землї, де осїдав сей утїкач, де він збирав ся господарювати. Як ми вже бачили на иньшім місцї ¹), в останнїх десятилїтях XVII в. — скоро тільки показалися перші симптоми полїпшення господарських відносин, а між сими симптомами власне грав головнїйшу ролю отсей приплив осадників, робочих рук,-зараз ріжні пани, які мали спромогу слїдити за тутешнїми обставинами, помітили, що шанси тутешнього господарства по цїловіковій застої починають іти в гору. В сподїванню грядущих благ хапають ся вони за тутешнї ґрунти, одні перед другими випрошують собі від короля надання на тутешні „пустинї”, як вони звичайно звуть ся в сих наданнях, або за дурничку змушують собі їх давнїх, номінальних власників продавати собі їх ґрунти. ²)

Були се переважно ріжні маґнати, високі репрезентанти місцевої адмінїстрації, які особисто чи через своїх підручних, намістників, факторів мали нагоду слїдити за тутешнїм житєм, і роспоряджали і своїми особистими, і урядовими засобами (з свого офіціального становища), щоб бороти ся з усякими перешкодами, закладаючи своє господарство на сїм вибуялім перелозї. Обстави тутешнього житя, повний брак публичного елєменту в тутешнїм житї — навіть такого слабкого суду і екзекутиви, які були в иньших провінціях держави, необмежене панованнє фізичної сили, кулачного права — робили тутешнє землеволодїннє і господарство монополїєю таких маґнатських риб першої величини — гетьманів, воєвод, що найменьше старост. Східня Україна стає з кінцем XVI в. і далї в XVII клясичним краєм маґнатських лятифундій, величезних розмірами, грізних необмеженною силою й властю своїх володарів „королевят”, першорядних маґнатів, що володїють тутешнїми землями, або на праві приватнім, дїдичнім, або як доживотні державцї величезних тутешнїх королївщин — на практицї се майже нїякої ріжницї не робило.

Втїкачі-еміґранти, що шукали обітованої безпанської землї, з кінцем XVI в. стрічають перед собою й тут, на „самій останнїй Українї’’ ³) гладку стїну маґнатського пановання, безконечну сїть маєтків, і попадають в руки нових панів, чи їх підстарост і офіціалїстів, в нове підданство — часом самі навіть того не підозріваючи, Правда, се підданство не було саме по собі дуже тяжке. Містечка й слободи, які закладали ся для уловлення сього еміґранта, обіцювали йому звичайно довголїтню свободу, на десять, двадцять і навіть тридцять лїт. Фільваркове господарство панське, з панщиною, поступало поволї, займаючи насамперед околицї близші з краями старшого засидження й панщинного хозяйства — Полїсєм, Волинею, Поділєм, і довго не показували ся в новоосаджених пустинях ⁴). Не можна було спішити ся з ним як з огляду на трівожні ще обставини тутешнього хозяйства, часті татарські напади, які робили фільваркове хозяйство занадто рисковним, так іще більше — з огляду на самий кольонїзаційний матеріал, страшенно ворожий і полохливий на пунктї всяких вістників підданства і його атрибутів. Ми мали нагоду бачити намальований рукою ревізора з 1590-х років образок тутешнїх відносин, з Слободищанської волости Тишкевичів (полуднева Житомирщина): при першій згадцї про те тільки, що селянські ґрунти будуть поміряні, а селяне вписані в інвентар, — вони однодушно запротестували й заявили, що зараз підуть геть, „бо бувши людьми вільними, в неволї бути не хочуть” ⁵).

Тому вичікуючи, поки тутешнї кольонїзаційні й суспільні відносини стверднуть відповідно, й новий осадник оговтаєть ся й привикне до гадки про нове панщинне ярмо, панське хазяйство не спішило ся з рільним господарством. Вдоволяло ся наїздною, рабівничою експльоатацією природних багацтв — як робленнє поташу, салїтри, та посереднїми доходами з підданської людности — корчемним і млинським правом, судовими доходами, згодом переходячи до ріжних натуральних поборів, як поволовщина, пчільна десятина і т. и., та ріжних помічних робіт ⁶). Переглядаючи люстрації східно-українських староств з першої чверти XVII в., бачили ми, що доходи їх ішли головно з корчом і млинів, в дальшій лїнїї — з митних і судових доходів, поборів від рибних і звіриних ловів, та з лїсного промислу, веденого старостинськими факторами, або віддаваного в аренду ⁷). Житомирське староство — крайнє на полудневім сходї, що має фільварки (люстр. 1622). В Київськім дохід дає головно аренда корчом, а далї: „мито, перевози, озера (рибні лови), подужне або торгове, обвістки (побори від приїзжих купцїв)”. Доходи Канївського староства вичисляють ся так: „з млинів, корчом горілчаних, поташових буд, чиншів, вин (судових), рибних ловів, перевозів, мит, обвісток і иньших пожитків” ⁸); фільварку нї тут нї в Київі нема нї одного. Міщане „послушні” служать воєнну службу, дають коляди по 15 гр. і стацію для підстарости, так само по селах. В старостві Переяславськім тільки воєнна служба з міщан і стація з селян; доходи грошеві — з корчом і млинів. В Корсунськім міщане дають чинш, де вийшла свобода (всього його 200 зол.), але головний дохід з млинів і корчом (більше півчетвертої тисячі), з поташових буд (1500), з перевозів; з сїл не приходить нїякого доходу. В Білоцерковськім, Богуславськім, Черкаськім теж саме, з тою ріжницею, що міщане не дають i чиншу, а служать воєнну службу при старостї ⁹).

Такою безвиглядністю фільваркового господарства в даних обставинах треба пояснити і той факт, що поки закладають більше містечок, а розмірно меньше сїл, і через те міщанство далї становить дуже високий процент людности ¹⁰), хоч властиво міського житя, торговельно-промислового було дуже мало, і людність має, навпаки, характер воєнно-хлїборобський та уходницький.

Хоч таким чином експльоатація підданської працї їх панами мала в сїм часї досить леткі й „невинні” форми, — одначе й вони викликали горяче невдоволеннє селянства. Тим часом як селянство західньої України більш меньш покірно двигало на собі тяжке ярмо панщини, тяжких даней і чиншів і всяких иньших атрибутів підданства, тутешнє ярить ся й протестує від легкого дотику панської руки.

Се може здавати ся дивним — і для людей, що стояли й стоять на становищу польсько-шляхетського світогляду — се тільки проречисте свідоцтво ненаситної претенсіозности й невдячности українського хлопа, що навіть против таких мінїмальних підданських обовязків бунтував ся й виступав. Одначе з становища тутешнього селянина се було вповнї зрозумілим і натуральним. Се ж були збігцї, які покинули насиджені місця, розірвали звязи кровні й господарські, перебули повні недогід і небезпечностей мандрівки і під грозою вічних татарських спустошень, вічно рискуючи бути забраним в неволю й піти невільниками за море, закладали своє господарство на те тільки, аби бути повними панами своєї працї, не дїлити ся її здобутками з паном дїдичом.

Еміґрація, як ми вже знаємо, йшла звичайно етапами. Втікачі, перше нїж пустити ся в східнї пустинї, звичайно в своїй мандрівцї перебули близші до сих нових земель околицї, дозвільні, богаті дарами природи, лїпше загосподарені, з обовязками далеко низшими, нїж західно-українські чи полїські. Але вони не лишили ся й тут, а понесли далї свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світу, в саму печеру льва, щоб не знати пана й панщини, щоб свобідно шафувати богатими запасами дівичої природи. І от що йно встигли вони тут розглянути ся, розташувати ся, розгосподарити ся, — як уже якісь панські посїпаки починають чіпати ся їх, обмежуючи в правах палення горілки, варення меду, мелення збіжа, і т. и. Се дражнило їх, як перші прояви панського права і вістуни нових і дальших претенсій панської зверхности, — зверхности про яку тут нїхто не чував давнїйше — доки не осїли сї селяне, не скропили землї своєю кровю й потом і не надали їй тим вартости в очах панських.

Історія привілєґіованого землеволодїння і поневолення людської працї привілєґіованими верствами, розложена на сотнї лїт в иньших краях, була через те меньше примітна й драстична там в своїм степенованню, в своїх етапах. Тут, в Східнїй Українї стиснена в кількадесятлїтнїм процесї перетворення „божих та господарських земель” в панські маєтности, вона кінець кінцем зводила ся до одного почерка королївського пера, до одного факту видачі з королївської канцелярії марного папірця, що робив сї вільні землї панськими маєтками, а вільних людей — панськими кріпаками. Се не могло не викликати гарячого протесту й обурення тих, на чий рахунок робили ся оті метаморфози. А дальші, будучі стадії сього процесу не могли бути їм не ясними. Проходячи етапами українські землї в своїй мандрівцї на схід, сї втікачі бачили з ріжними стадіями залюднення і ріжні фази соціально-економічного процесу, еволюції панського господарства й селянського поневолення, і значіннє тих перших вістунів панських прав і підданських обовязків представляло ся їм вповнї ясно. Вони знали на память сю ґамму пансько-підданських відносин і вгадували добре, яке с і d має наступати за скромним a і b панських претенсїй на горілчану корчму, на млинську монополїю й плату від жорен, на вини й пересуди. І тому сї перші претенсії так трівожили їх, викликали переходи з місця на місце, далї на безпанські землї, або — всякі проби увільнити ся від панської власти і панських претенсій.

Нам зрозуміле буде супроти сього таке явище, що право вільного палення горілки й варення меду, як побачимо далї, виростало тут до приціпіального питання високої ваги, тим часом як в Західнїй Українї радикальнїйші переміни в економічнім і правнім становищу селян проминали майже без слїду. Зрозумілим буде, що в лубенських маєтностях в 1620-х роках люде тїкають тому, що опікун сих маєтностей почав вибирати „неслиханныє податки пЂнежныє, быдлячиє, медовъ накиданє, горилки и селитры” ¹¹), хоч се на перевірку мабуть означало не більше як заведеннє грошевих чиншів, поволовщина й примусу куповання собі певної скількости меду, горілки й салїтри з панських корчом і майданів. А пізнїйший „Самовидець”, бажаючи пояснити причини великого повстання народнїх мас в серединї XVII в., і зовсїм реально і з повним спочутєм беручи їх, очевидно не вмів вказати нїчого більше як те, що селяне — „любо во всемъ жили обфито — в збожахъ, в бидлахъ, в пасЂкахъ, але однакъ, чего не звикла была Украина терпЂти — вимисли великіє были от старостовъ и отъ намЂстниковъ и Жидовъ і чинши великіє, поволовщини, дуди, осипъ, мЂрочки сухіє, з жорновъ плату и инноє” ¹²). Отже і тут тільки заведеннє чиншів, дани збіжем, поволовщини й ріжних оплат звязаних з млинським правом. Все річи з становища тодїшнього панського хозяйства — самі елєментарні, але для східно-українського селянина-еміґранта такіж незносні, як „невинні” анґлїйські мита, що викликали епохальне повстаннє серед американських еміґрантів против їх анґлїйської метрополїї в XVIII в. Еміґрація вся і всюди має свої болячі місця, яких не треба доторкатись...