Правова система

Формування української держави, безперечно, впли­нуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то у правовій сфері зміни відбува­лися дещо іншим чином. Серед джерел права було ска­совано лише ті, які слугували зміцненню панування поль­ської шляхти: «Устава на волоки», «Ординація Війська Запорозького», сеймові конституції. Інші ж. зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588рр.), збірники маг­дебурзького права, окремі королівські та князівські гра­моти, постанови сейму, наприклад, що стосувалися прав міського населення, частково продовжували діяти.

Своєрідність правової системи Гегьманщини полягала в тому, що в "її основі лежало козацьке звичасве право, Воно регулювало широке коло суспільних відносин, вій­ськово-адміністративну організацію державності, коза­цьку систему судочинства. Норми звичаєвого права ре­гулювали також, певною мірою, земельні відносини се­ред селянства й козацтва, окремі сторони особистих і майнових відносин у сім'ї, незначні кримінальні й ци­вільні справи та судовий процес у копних та доменіаль-них судах. У найбільш традиційній формі й найповніше звичаєве право діяло на Запорозькій Січі. Звичасве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності у XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма, без винятку, кодифікаціями та законодавством імперії, що розповсюд­жувалося на територію України.

Важлива роль серед джерел права належала Березневим статтям В. Хмельницького, а також гетьманським стат­тям, підписаним іншими гетьманами при їхньому об­ранні. Це були правові документи конституційного харак­теру, які визначали правове становище Гетьманщини у складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України.

Чільне місце серед джерел права посідали також геть­манські універсали. Це були офіційні акти верховної влади Війська Запорозького, що видавалися від імені гетьмана, складалися за прийнятою тоді формою, підписувалися

ПІгетьманом і скріплювалися державною печаткою. За зміс­том універсали можна поділити на кілька груп. «Загаль­ні» стосувалися всієї держави й населення. «Спеціальні» торкалися окремих установ або окремих станів чи груп населення. «Земельні» - надання земель «в ранг» або «за службу», монастирям «на молитви», а також стверд­жували право на куплені чи успадковані землеволодіння. «Охоронні» видавалися особам на охорону їх майііа або виключали їх з-під чинності адміністративних та судо­вих установ і піддавали під протекцію гетьмана. Окре­му групу становили «Військові» та «Службові» універ­сали.

Конкретні питання суспільно-політичних відносин ви­рішувалися також за допомогою гетьманських ордерів. Так, ордером 1755 р. гетьман К. Розумовський заборонив іноземним та іногороднім купцям займатися роздрібною торгівлею, ордерами 1752 та 1760 рр. установив порядок розгляду апеляцій в Генеральному суді. Проте, істотної різниці між гетьманськими універсалами й ордерами нема. Так, один і той же захід, наприклад, проведення ре­візій полків, в одному разі проводився за гетьманським універсалом, а в Іншому - за гетьманським ордером.

Порядок заснування й діяльності адміністративних органів, судових установ визначався гетьманськими ін­струкціями. Наприклад, Інструкція судам, видана геть­маном Д. Апостолом 13 липня 1730 р., мала сприяти поліпшенню діяльності полкових, сотенних і копних судів. Власне, цим актом стверджувалися основні засади цивіль­ного й кримінального процесу в судах України.

До гетьманського законодавства належали також дек­рети, грамоти, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні та цивільні відносини і були як загально­обов'язковими, гак І такими, що визначали правове стано­вище окремих станів, установ, господарств, осіб. Часто-густо вони використовувалися для того, щоб повідомляти про прийняті гетьманською владою законодавчі акти та встановлювати порядок їх введення в дію.

Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали акти Генеральної військової канцелярії, які видавалися у формі універсалів та указів. За їх допомогою провадилась виконавчо-розпорядча діяль­ність гетьманського уряду.

Переяславський договір встановлював верховенство гірської влади над Україною. В Україні діяли норматив­ні акти царського уряду, які спеціально приймалися для неї. Норми ж загальноросійського законодавства були чинними лише на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувались звичаєвого пра­ва. Але окремі російські законодавчі акти, що мали ви­значальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), дедалі більше впливали на розвиток суспільних відносин. Протягом XVIII ст. ро­сійське законодавство набуває поширення на українсь­ких землях, забезпечуючи інтереси панівних верств і само­державства.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній за зміс­том або, навпаки, дублювали одна одну. Кардинальні зміни у суспільному житті з перетворенням Росії в абсо­лютну монархію також вимагали уніфікації права. Цар­ський уряд сподівався у такий спосіб зблизити правові системи України і Російської імперії. Верхівка українсь­кого суспільства, яка прагнула зрівнятися у правах Із ро­сійським дворянством, вбачала у цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права і відновити автономне становище України. Усе це ста­ло причинами кодифікація українського права у XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької стар­шини імператорським указом 1728 р. «для пользьі право-судія Малороссійскаго» з українських правників була створена кодифікаційна комісія. Вона мала зробити переклад «Статутів Литовського, Саксонського та Маг­дебурзького» й інших правних книг на російську мову, скласти з цих Статутів проект Зводу законів для України та надіслати його на «апробацію» цареві. За 15 років робо­ти склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, представники гетьманського уряду, старшини, священики. Комісію очолювали спочат­ку генеральний суддя-І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано Литовський статут 1588р. в перекладі з польського видання 1614 р,, збірники магдебурзького права М. Яскера, П. Щербича, Право цивільне хелмінське

133П. Кушевича, книги Б. Троїцького, які відомі під спіль­ною назвою «Порядок» - версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України, акти царської влади, гетьманського законодавства, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики. Багато норм і правничих дефініцій комісія склала сама, комбінуючи різні джерела та українізуючи їх за допомо­гою звичаєвого права.

Результатом діяльності комісії стала поява у П43 р. Зводу, який називався «Права, за якими судиться мало­російський народ». Щоправда, ця назва не відповідала змістові кодексу, бо вш був універсальним збірником законів Війська Запорозького і містив норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального та проце­суального права. Упорядники створили власну систему розміщення матеріалів, яка істотно відрізнялася від тих, що застосовувались раніше, в тому числі й у використа­них при роботі над кодифікацією джерелах.

Збірник складався з ЗО розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструк­цією кодифікаційної комісії та алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збір­ника додавався «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», який являв собою своє­рідний козацький табель про ранги. Кодифікація на грунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права і вольності українського народу. Зрозуміло, що такий документ суперечив інтересам са­модержавної влади. Пересланий царському уряду на за­твердження, він до 1759 р. пролежав без руху у Сенаті, а потім був повернутий гетьманові К. Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін І доповнень Звід вносився на затвердження спочатку Комісії гене­ральної старшини (1759 р.), а потім - Ради генеральної й полкової старшини (1763р.). Переважна більшість стар­шини виступила проти його затвердження і вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував па­нівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувалися у реаль­ному житті та судовій практиці.

До перших кодифікаційних актів слід віднести збірник

«Процес короткий притзиш 1734р.» (Повна назва: «Процес краткій приказній, чрез которій может отчасті, кто похощет, поразумети і познати порядки приказние з малого й болшие, виданій при резиденции гитманской, 1734 года августа... дня»). Процес короткий використо­вувався як посібник для практичних працівників судових та адміністративних установ. Ймовірно, що його уклали у м. ГлуховІ («при резиденції гетьманській»), де в той час працювала вищезгадана кодифікаційна комісія. В науко­вій літературі відсутні вказівки на автора цього докумен­та. Процес короткий складався із вступу, 13 параграфів, короткого додатку та характеристики порядку винесення вироків. Вступ містив зміст указу від 17 листопада 1720р. про утворення гетьманської канцелярії та пропо­зиції щодо її взаємин із судовими органами.

Основна частина документа була присвячена викладу норм процесуального права. Визначався порядок при­йняття позову, документів відповідача, обов'язки секре­таря суду з підготовки справи до засідання. Регламенту­валися особливості розгляду окремих судових справ: борго­вих, земельних, про майнові взаємовідносини подружжя, про побої й образу честі, вбивство, прелюбодіяння, зґвал­тування, злодійство, про втечу селян. Додаток врегу­льовував порядок оформлення «випису із справи». У кінцевій частині наводилися зразки двох видів заключ­ного акта судового процесу - вироку широкого й стислого та подавалась їх характеристика. Щоправда, різні редак­ції Процесу містили додатки, що включали різний пра­вовий матеріл.

З відновленням гетьманства українська знать домага­лася повернення «малоросійських попередніх прав» і перебудови у власних інтересах судово-правової системи. Провідником цієї ідеї став досвідчений і кваліфікований юрист, помічник писаря Генерального суду, аз 1750 р. бунчужний товариш Ф. Чуйкевич. Протягом 1750-1758 рр. він здійснив приватну кодифікацію під назвою «Суд і розправа в правах Малоросійських», який структурно складається з 9 розділів, які в свою чергу мають поділ на пункти. В основу збірника «для прекращенія в судах во-локіти» було покладено ідею відновлення станових шля­хетських судів. Доводячи необхідність таких судів, Ф. Чуй­кевич використав не тільки нормативні акти українського

135уряду, а й російське законодавство. Більшість норм, що визначали судову організацію, запозичені з Литовського Статуту та різних збірників магдебурзького права. Він розробив правові норми, які визначали правове стано­вище таких судів і порядок судового процесу з цивільних та кримінальних справ. У полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, але оста­точне рішення в судових справах мало належати стар­шинській верхівці. Характерно, що обґрунтовуючи необ­хідність введення на Україні станових судів та визнача­ючи порядок судового процесу в них Ф. Чуйкевич зводив все до захисту права власності на земельні володіння. В першу чергу ті, які козацька старшина захопила у ви­гляді рангових маєтків. Головна увага приділена праву «глибокої давності», «займанщині» як способам набуття землеволодінь.

Були здійснені й інші приватні кодифікації. Напри­клад, упорядкований у 1764р. В. Кондратьєвим збірник «Книга Статут та інші права малоросійські» став посіб­ником для суддів відновлених станових судів. До своєї праці В. Кондратьєв включив короткий покажчик магде­бурзького права та витяги з книги «Порядок» Б. Троїць­кого, виписи артикулів всіх розділів та стислий виклад змісту Литовського Статуту 1588 р., списки гетьманських статей, витяг із Соборного Уложення 1649 р. тощо,

У 1767р. на пропозицію президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородько був створений «Екстракт малоросійських прав». У ньому зібраний чис­ленний юридичний матеріал, починаючи від королівсь­ких, князівських і царських договорів, грамот, указів, кон­ституцій і закінчуючи гетьманським і імператорським за­конодавством, витягами із збірників магдебурзького права, литовських статутів і судової практики. Збірник складається із вступу і 16 розділів. Розподіл правових норм проведений в залежності від предмета їх регулю­вання: про головне правління в Малій Росії; про суди; про порядок ведення справ; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізію; про козаків, вольності і маєтки їх тощо. На його підставі, але з певними відмін­ностями, зокрема, у зв'язку з ліквідацією автономних органів місцевого управління в Україні, у 1786 р. створено

«Екстракт из указав, Інструкцій й учреждений, с разде-лением по матершш на девятнадцать частеп». Це був систематизований збірник норм державного, адміністра­тивного та судового права. Відомі й інші спроби коди­фікувати право в Україні, але, як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

Процес українського конституціоналізму, започатко­ваний Зборівським і Білоцерківським договорами, геть­манськими статтями другої половини XVII ст., продов­жили Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорозького, ухвалені емігрантською козацькою радою (прихильниками І. Мазепи) у м. Бендери у квітні 1710 р. Написана майже за 80 років до конституції США, Бен-дерська конституція (або, за ім'ям її основного автора, Конституція Пилипа Орлика) увібрала в себе надбання європейської державно-правової думки, була кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову. Вона мала й такі демократичні основи, як приватна власність, загальне виборче право (щоправда, виключно для чоло­віків), обмеження свавілля у податках.

Разом з тим, Конституція П. Орлика містила характерні для свого часу положення про святість і недоторканність привілеїв козацької верхівки, недопустимість поширення у державі неправославних віросповідань. Замість праг­нення до справжньої незалежності України, зафіксована мета віддати її під черговий чужоземний протекторат (саме Карл XII затвердив ці конституції).

Бендерська конституція не була втілена на практиці, але за своїм змістом - це видатна пам'ятка українського права.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права був спря­мований на закріплення станових привілеїв нової гене­рації українського'«панства» - козацької старшини. В ци­вільно-правовій галузі основна увага приділялася праву шіасності на землю. За результатами Визвольної війни відбувався перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Гетьманськими універсалами та цар­ськими указами вона надавалась у власність, передусім, козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. По­ряд з традиційними способами набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння

13?пустищ), з'явилися нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому відношенні всі земельні володіння поді­лялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотен-на система Гетьманщини передбачала поширення ранго­вих землеволодінь. Земля на ранг надавалась за службу старшині, у розмірі, що залежав від посадового стано­вища, гетьманом, полковниками, а також царським уря­дом. У спадщину такі землі могли передаватись лише за умов, що нащадки нестимуть службу. За «Рішучими пунктами» Д. Апостола, 1728 р. відбулася уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з ви­знанням можливості успадковування маєтків. З часом володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької ста­ршини у правах з російським дворянством. Вже земельні пожалування К. Розумовського знають один титул: «віч-ноє і потомственноє владеніс».

Селяни, що мешкали на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після війни набули статусу підданих і лише номінальне вважалися користувачами чужої землі. Селянство козацько-старшинських володінь користува­лося правом розпорядження землею значно довше, доки у XVIII ст. козацька старшина не набула свої посідання у власність. Селяни, що мешкали на державних землях, маючи численні обов'язки перед державою, найдовше користувалися правом володіння землею. Це право було в них і найповнішим - воно включало можливість, за пев­них умов, дарування, застави, міни, купІвлі-продажу, за­повіту тощо.

Рядові козаки також втратили отримане за результа­тами Визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвір­ного землекористування на рівні з державними селянами. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнен­ня і розширення кріпосницьких відносин вотчинна сис­тема землеволодіння стала переважаючою.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило роз­виток зобов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості право-

ПВ

вих гарантій виконання договірних зобов'язань викорис­товувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання дого­ворів, записи в актових книгах тощо. Невиконання дого­ворів, як і зобов'язання із заподіяння шкоди, передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шяюбно-сшейиі відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою укладання шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини, Згода на шлюб молодих не була обов'язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік, за звичаєм, для юнака був 18 років, для дівчини - 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй віно -частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріа­льною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно стано­вило власність дружини. З поширенням російського за­конодавства дружина втратила право вільно розпоряджа­тися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого ста­ну змінювало і ЇЇ соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм, після батька успадковува­ли майно сини, у випадку ж їх відсутності - дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату, Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, повинні були виділити сест­рам на придане.

Кримінальне право зазнало подальшого руху від при­ватно-правового до публічно-правового характеру регу­лювання. Суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, що досягла І6-річного віку. Окрім випадків так званих «приватних злочинів», коли винний підлягав по­каранню відновленого доменіального суду власника, кримінальні вчинки розглядалися публічними судами. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відпові­дальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом'якшувала провину. Вчинення

139злочину в стані сп'яніння, навпаки, вважалось за обста­вину, що обтяжувала провину.

Об'єктом злочину могли стати особи, без різниці ста­нової належності, хоча «знатні товариші» та шляхта з часом користувалися посиленою правовою охороною.

Злочином («проступством» або «кримінальним ділом») вважалося порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Виокремлювалися навмис­ні й ненавмисні злочини. Обставинами, що полегшували відповідальність, були виняткова злиденність, голод, провокація, малолітство та ін. Були знані необхідна обо­рона та «випадок», які звільняли від відповідальності. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Так, головні злочинці несли більш тяжкі покарання, ніж співучасники, яких було карано легше.

Найнебезпечнішими вважались злочини протії держа­ви (державна зрада, образа царя, вивіз до ворога зброї, фальшивомонетництво та ін.). За державні злочини ви­нуваті засуджувались до смертної кари і конфіскації майна. На смерть карали й за такий особливо небезпеч­ний вид злочину, як гайдамацтво.

Злочини проти релігії (блюзнірство, віровідступницт­во, чародійство та ін.), як і раніше, каралися смертю, а в легших випадках - тілесними покараннями, позбавлен­ням прав і вигнанням.

Злочинами проти особи вважались вбивство, каліцтво, тілесні ушкодження та побиття. Вбивства каралися смерт­ною карою, спосіб якої залежав від кваліфікації злочину. Обтяжливо діяли наявність наміру, рецидиву, професій­ності; впливав на вирок і об'єкт злочину. Так, до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вчинення вбив­ства на замовлення або отруєння застосовувалась, зде­більшого, кваліфікована смертна кара.

З оформленням панівних станів розвинулися злочини проти честі й свободи.

До майнових злочинів належали крадіжки, пограбуван­ня, підпалювання та інші способи знищення чужого май­на. Ці злочини залежно від завданої шкоди поділялися на важкі й легкі (межею була вартість 20 крб.). Значно поши­рились посадові злочини, особливо такі, як казнокрад­ство і хабарництво. Майнові й посадові злочини карались

повішенням (за обтяжуючих обставин), ув'язненням, тілес­ними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна.

У системі правопорушень виділялись також злочини проти родини та моралі. За подружню зраду, многожен-ство, кровозмішення, зігнання плоду та інше карали зви­чайно відрубуванням голови. Прелюбодія, зловленого «на гарячому», чоловік мігбезкарано вбити. Визначаючи кари за зґвалтування, неприродні статеві стосунки, викраден­ня жінки, позашлюбні зносини, вагалися між кваліфіко­ваною смертною карою і публічним побиттям.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочин­ними діями, а також виправлення злочинця й запобігання новим злочинам.

Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поді­лялася на просту (відрубування голови, повішення, роз­стріл) та кваліфіковану (четвертування, колесування, утоп-лення, спалення, посадження на палю, підвішення на гак, закопування живим у землю, заливання горла розтопленим оловом). Визначаючи серед різних форм смертної кари за найганебнішу повішення, закон залишав право вибору су­дом її найтяжчих форм, як комбінацію різних видів смерт­ної кари й мук. Особливістю застосування смертної кари було поєднання її з ганебними покараннями.

Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу, пуб­лічне шельмування).

Одним з найпоширеніших видів покарань стало ув'яз­нення, яке поділялося на кару в'язницею (тюремне) і арешт. Ув'язнення в тюрмі верхній, як правило, було на невеликі строки, часто-густо «до покори», і вважалося легким покаранням. Важкою формою ув'язнення було пере­бування в «тюрмі спідній», камері при ратушах, тобто ув'язнення підземне. До того ж воно вважалося карою більш ганьбленою. Арешт застосовувався переважно до шляхти й козацтва.

Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади, церковна покута, відкликання образи, публічне прохання прощення. Набуло поширення також церковне каяття, яке як додаткове покарання накладали за злочини

141проти родини і людяності. У великі свята злочинець, стоячи в церковних дверях, прилюдно каявся за свою провину.

Як приватні покарання застосовувалися грошові ви­плати, розмір яких визначався залежно від стану скривд­женого та наслідків злочину: Іхшовщина за вбивство (від 24 до 120 крб.), заплата за образу (від 4 до 60 крб.). •

З поширенням російського законодавства, починаючи з середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кри­мінально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обви-нувальпо-змагального процесу при розгляді цивільних справ І слідчою (інквізиційного) при розгляді справ кри­мінальних. Процес з цивільних справ починався з позов­ної заяви, яка вже за доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи по­рушувалися потерпілими, зацікавленими особами або державними органами. Судовими доказами вважались: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, доку­менти, присяга. На стадії попереднього слідства у кри­мінальних справах для одержання доказів могли засто­совуватися тортури й побиття. Однак від них звільня­лись панівні верстви, особи духовного сану. Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції. При судах діяли адвокати. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці - возні.

* * *

У результаті національно-визвольної війни 164&-1654 рр. була створена українська національна держава, яка отри­мала міжнародне визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютист­сько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави по­лягала в тому, що тут тісно переплітались демократичні й монархічні начала, в основу системи управління був по­кладений військово-адміністративний устрій.

Характерним для України даного періоду є процес створення власної національної системи права. Важливе місце серед джерел права даного періоду належить геть­манським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держави. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежува­лась і сфера застосування гетьманського законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності і законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

Завдання для індивідуальної роботи

1. Охарактеризуйте процес створення Української наці­ональної держави.

2. Які існують погляди на відносини України а Росією

згідно з Переяславське-Московською угодою 1634 р.? Розкрийте їх.

3. Охарактеризуйте зміни у суспільному устрої України після Визвольної війни.

4. Складіть схему адміпістративно-політичного устрою Козацьке-Гетьманської держави.

5. Складіть схему судоустрою Козацько-Гетьманської держави до і після судової реформи 1760—1763 рр.

6. Охарактеризуйте джерела права Козацько-Гетьман-ської держави,

7. Поясніть, чому гетьманські статті вважають консти­туціями КозаІдько-Гетьманської держави. Розкрийте поря­док укладання та основний зміст цих актів. У чому полягало обмеження автономії України-*

о. Шо спричинило кодифікацію українського права v зо _и ' ^м . І ,. •' ст.г ^характеризуйте основні пам ятки українського

права даного періоду.

9. Охарактеризуйте процес розвитку цивільного права Козацько-Гетьманської держави.

10. Охарактеризуйте процес розвитку кримінального права Козацько-Гетьманської держави.

П. Розкрийте характерні риси процесуального права І\.озацько-І етьманської держави.