Боротьба проти гетьманського режиму.

З весни 1918 р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків. У середині липня 1918 р. розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 200 тис. чоловік. Страйк підтримали більшовики Росії.

Влітку 1918 р. широко розгорнулася селянська боротьба у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, де повстання охопило десятки тисяч селян. На боротьбу проти повстанців були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони частково перейшли до партизанської боротьби на Ки­ївщині, а частково, переправившись через Дніпро, з боями пройшли Лівобережну Україну і зупинились у «нейтральній зоні» (територія по лінії Сураж-Унеча-Стародуб-Новгород-Сіверський-Глухів-Рильськ-Суджа-Куп'янськ), на якій згі­дно з умовами Брест-Литовського миру не мали права розта­шовуватися більшовицькі й німецькі війська. Тут на їхній основі з допомогою радянської Росії почалося формування Богунського і Таращанського революційних полків. Повстан­ням на Чернігівщині керував штаб на чолі з підполковником царської армії М. Кропив'янським. У цьому повстанні також брали участь представники різних соціалістичних партій, у т. ч. більшовики.

На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух набрав виразного анархістського забарвлення. Він розпочався в районі Гуляйполя Олександрівського повіту Катеринослав­ської губернії. На чолі його став сільський учитель Нестор Махно, який себе й своїх соратників називав анархістами-комуністами. Вони виступали за відновлення влади рад, але їхнє розуміння рад було особливе: ці органи в усьому мали бути-підзвітні місцевому населенню й повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу центру. Перші збройні напади махновців на представників гетьманської влади, на військові загони й місцевих поміщиків відбулися наприкінці вересня 1918 р. А в ніч на 16 жовтня повстанці захопили Гуляйполе. Це був перший значний успіх махновців, який підвищив їхній авторитет серед селянства. Проти них було кинуто регулярні військові частини. Та повстанці уникали боїв з переважаючи­ми силами, завдаючи дошкульних ударів дрібним з'єднанням, винищуючи поміщиків і гетьманських урядовців. У листопаді 1918 р. махновці стали значною воєнною силою, на яку геть­манські власті й німецьке командування змушені були серйоз­но зважати.

Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні та громадські організації. Опозиційні до геть­манату сили, у серпні 1918 р., об'єдналися навколо Україн­ського Національного Союзу (УНС).13листопада 1918 p. на засіданні УНС з метою орга­нізації боротьби проти гетьманського режи­му було створено опозиційний уряд -Ди­ректорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський, А.Макаренко). Боротьбу проти гетьманського режиму вели і більшовики. Улипні 1918 p. була утворена Комуністична партія більшовиків України - КП(б)У як складова частина Російської комуністичної партії більшо­виків - РКП(б). Українські більшовики прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність з радянською Ро­сією. Слід зауважити, що в КП(б)У скла­лася національно-комуністична меншість, яка виступала за незалежність радянської України. За часів гетьманату значно зрос­ли симпатії українського населення до більшовиків, які висунули гасло безкош­товної передачі землі селянам, а фабрик і заводів - робітникам.

6. Початок нового наступу військ РСФРР в Україну.

Проголошення Української держави і утвердження в ній консервативних порядків викликали незадоволення серед членів українських національних партій. Бурхливі дискусії точилися серед українських соціалістів, перш за все есерів і соціал-демократів, які свого часу становили більшість у Центральній Раді. У результаті в УСДРП і УПСР посилилося розмежуван­ня. У травні 1918 р. стався розкол в УПСР. Ліва її частина утво­рила партію, котра за назвою друкованого органу новоствореної партії газети «Боротьба» дістала назву УПСР- боротьбистів, її лідерами були В. Блакитний (Елланський), Г. Гринько, О. Любченко, І. Михайличенко, О. Шумський. Боротьбисти виступали за відновлення радянської влади в Україні і, таким чином, та­кож зближалися з КП(б)У. Однак між більшовиками і бороть­бистами існували глибокі розбіжності щодо національного самовизначення України. Боротьбисти домагались утворення незалежної від Росії Радянської України, яка б перебувала з РСФРР у дружніх стосунках.

У вересні 1918 р. внаслідок об'єднання місцевих організацій загальноросійської партії лівих есерів виникла Українська партія лівих соціалістів-революціонерів. Лідерами партії були В. Качинський, Є. Терлецький, Б. Камков.

На початку листопада 1918 р. у Німеччині перемогла революція, яка справила величезний вплив на події в Україні. 13 листопада РСФРР анулювала Брест-Литовський мир, зокрема в тих його пунктах, що стосувались українсько-росій­ських відносин, визнання самостійності УНР. Тим самим РСФРР зняла з себе зобов'язання не втручатись у внутрішні справи України. Г. П'ятаков і В. Антонов-Овсієнко звернули­ся до В. Леніна з проханням погодитися на широкий наступ російських радянських військ Росії в Україну. Після деяких вагань керівництво Росії дало згоду. 17 листопада 1918 р. Рад-нарком РСФРР і ЦК РКП(б) ухвалили рішення створити Реввійськраду Групи військ Курського напрямку, на яку пок­ладалося завдання керувати воєнними операціями в Україні. Так було започатковано створення Українського фронту. Як і рік тому, радянська влада йшла в Україну з півночі. Наприкін­ці листопада 1918 р. було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який керівництвом більшовицької партії розглядався не як орган влади незалежної держави, а як «обласна» адміністрація, керована ЦК РКП(б). 29 листопада уряд опублікував у Суджі (прикордонне з Україною місто в Росії), де він на той час перебував, маніфест, у якому оголосив про відновлення влади рад і закликав до боротьби «проти контрреволюції».

Наприкінці листопада 1918 р. розпочався наступ в Украї­ну більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка. В Україну перекидалися частини Московської ро­бітничої дивізії, 2-ї Орловської кавалерійської дивізії, інші загони та з'єднання із центральних районів Росії. У складі новостворюваного фронту діяли й організовані в «нейтраль­ній зоні» більшовиками партизанські з'єднання, які в надії на успішні мобілізації було назва­но Першою і Другою українськи­ми дивізіями. Перша українська дивізія просувалась у напрямку на Київ, Друга — на Харків і Ка­теринослав. Як і рік тому, у пів­нічно-східних районах Украї­ни червоні війська під прямим керівництвом з Москви почали встановлювати владу рад. При­криттям їхніх дій був маріонет­ковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.

7. Грамота про федерацію з Росією.

В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися політичні партії і групи, які виступали за відновлення Української Народної Республі­ки і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. в Києві було створено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли українські есери, українські соціал-демократи, Партія українських соціалістів-федералістів, ряд дрібних громадсько-політичних організацій. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Союз стояв в опозиції до гетьман­ського режиму та його союзників в Україні.

Час працював на опозиціонерів. Розвиток подій - революція у Німеччині, розклад окупаційного режиму, наростання повстанського руху - викликав зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада 1918 р. гетьман опублікував грамоту про федераціюУкраїни з небільшовицькою Росією ("До всіх укра­їнських громадян"). Був призначений новий уряд, у якому переважали політики проросійської орієнтації. У Києві та інших містах почалося формування офіцерських загонів.

У істориків не склалось одностайної оцінки цього кроку ге­тьмана. Дехто вважає його суто тактичним, спрямованим на консолідацію України з антибільшовицькими силами Дону і Кубані, які також прагнули федеративної перебудови Росії. Керівна роль України у боротьбі з більшовизмом, на думку цих авторів, забезпечила б їй самостійне існування після ліквідації радянської влади в Росії.

Інші історики вважають, що грамота про федерацію знамену­вала перехід гетьмана П. Скоропадського до табору велико­державної контрреволюції і зраду ідеї самостійності України.

8. Падіння Гетьманату.

11 листопада 1918 p. закінчилася І світо­ва війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччи­ною, в т.ч. і положення про визнання Ро­сією самостійності України. Тим самим ра­дянська Росія зняла з себе обов'язок не втру­чатися у внутрішні справи України. Втративши іноземну військову підтрим­ку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допо­могу.

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною бо­ротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В. Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлю­ра (член УСДРП), Ф. Швець (Селянська спілка), А. Макаренко (представник Об'єднаної ради залізничників України), П. Андрієвський (член УПСС).

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши народові демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу по­міщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписа­ла угоду з представниками окупаційних військ про їхній, нейтралітет у подіях.

Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла певна частина гетьманських військ, у тому числі добре навчений і дисциплінований полк Січових стрільців, яким командував Є.Коновалець. Під селом Мотовилівка (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські війська, підійшли до столиці і почали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селян­ський уряд України на чолі спочатку з Г.П'я­таковим, а згодом - X.Раковським. На до­помогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим пере­став існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Киє­ва. Отаманом республіканських військ був С. Петлюра.

Цікаві факти

* За 7,5 місяця гетьманства Павла Скоропадського, попри помилки і невдачі, в Україні почалося утворення власних збройних сил, відродження козацького стану, розвивалась освіта, культура. Було створено понад 150 українських гімназій, у т.ч. сільських; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників. Восени 1918 p. було відкрито два державних українських університети - у Києві та Кам'янці-Подільському, утворено в листопаді того ж року Українську академію наук, засновано Український державний архів. Національну галерею мистецтв. Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. Український національний театр, Українську державну капелу та Державний симфонічний оркестр.

* Влітку 1918р. відбулось утворення української автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом В.Липківським.

* першим президентом Української академії наук, створеної у листопаді 1918р., був В.І.Вернадський - відомий геолог і геохімік, член багатьох академій наук та наукових товариств.

Контрольні запитання

1.Охарактеризуй соціальну базу гетьманського режиму.

2. За рахунок яких елементів відбувалося формування держав­ного апарату Української держави?

3. Що бую зроблено для формування української армії?

4. Чому, на твій погляд, гетьман зробив спробу відновити україн­ське козацтво?

5. Проаналізуй міжнародну діяльність гетьманського уряду.

6. Назви сильні і слабкі сторони в аграрній політиці Скоропадського.