Етнонаціональна культура як суспільно-історичне явище

Культура як суспільно-історичне явище виконує низку функцій. Культурологи виділяють наступні:

виражальна та пізнавальна (спілкування з природою та людьми, пізнання навколишнього світу та самопізнання);

інформативна (інформаційна) (передача, трансляція нагромадженого соціального досвіду від попередніх поколінь до сучасних на історичних етапах);

світоглядна (забезпечення органічної єдності елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу у соціокультурному вимірі. Необхідно наголосити, що світоглядне мислення та світоглядне уявлення в історичному аспекті черпають свій зміст у міфології, релігії та науковому пізнанні, тобто у формах суспільної свідомості, що складають зміст і філософію культури);

комунікативна (спілкування людей, що сприяє розвиткові особистості, примноженню її духовного багатства та набуття національних ознак через традиції, рідну мову, фольклор, народну музику, епос, ритуали, танці та ін.);

регулятивна (норми засвоєння та адаптації в суспільстві);

нормативна (широке коло вимог, які стосуються духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей, поведінки. Норми культури в їх зовнішній формі проявляються через символіку та певну знакову систему (так наприклад, народні українські обряди, традиційний побут тощо);

аксіологічна (оціночна) (якісний стан культури);

виховна (універсальний чинник саморозвитку людини та людства на основі культурних традицій українського народу, школи-родини, повага до рідної землі, вшанування старших та батьків, толерантне ставлення до людей інших національностей, патріотизм тощо).

Завдяки своєму вираженню у спеціально створених символічних формах культура стає надбанням багатьох людей і передається з покоління в покоління. Творчі досягнення не втрачаються, а навпаки, розвиваються, закріплюючись у символічних формах, що дістаються поколінню вже у готовому вигляді і виступають як загальнозначущі взірці. Культура творить людину, а людина через культуру відкриває і змінює світ і себе. Світ людини – це предмет і продукт її виробничої та соціокультурної діяльності, спрямованої на забезпечення матеріальних і духовних умов людського життя, духовно-практичного освоєння природи, що подвоюється на “видимий” і “невидимий”, “підземний” і “наземний”, “посейбічний” і “потойбічний”.

Ми повинні переносити свою духовну долю у всі великі епохи для того, щоб осягти їх. Так осягти, щоб у сучасному світі пов’язати себе з минулими культурними проявами, які містять у собі прориви в майбутнє, бо в культурі існують не лише традиції, а й новації. Останні й є тим, що виводить нас у світи соціокультурного простору і часу, повернуті з минулого в майбутнє. Тому справжнє відродження в культурі і самої культури можливе лише через її розвиток, збагачення, відкриття нових прийдешніх “світів”. Отже, пошуки рішення потреб сьогоднішнього дня мають супроводжуватися новим відкриттям минулого. Без такого зв’язку культура може мати значення лише музейної реліквії, об’єкта етнографічного інтересу і аж ніяк не сучасної культури.

Щоб створити властивий тільки певному етносу спосіб життєдіяльності (своєрідну межу між світом людини і світом природи), потрібна певна система цінностей, які поєднуються через етнічний код. Ця система цінностей утворюється з арсеналу традицій, джерелом яких є колективний історичний досвід і які реалізуються через такі соціокультурні регулятивні сфери як мораль, право, релігія, ідеологія, економіка. Члени етносу засвоюють традиції в процесі етнізації у вигляді спресованого досвіду минулих поколінь, у взаємозв’язку з культурами інших етносів, практично формують певну поведінку всередині певної культури. Гідність кожної нації й особистості грунтується на основі рідної культури, звичаїв та традицій, віками накопичених і успадкованих від предків. Культура, безумовно, не закінчується етнонаціональною культурою, але починається з неї, як із першоджерела.

Терміни “культура” і “традиція” дуже близькі між собою. Вони визначають культуру як феномен і традицію, як механізм функціонування культурних проявів, зберігаючи зв’язок сучасного з минулим, відтворюючи і розвиваючи культурну діяльність минулих поколінь. Тому культурна традиція залишається універсальним механізмом для соціальної стабільності етносу і діє протягом усього історичного процесу, накопичуючи культурні надбання матеріального і духовного виробництва в єдності з національним простором, крім того, збагачує загальнолюдські цінності. Звичайно, в процесі еволюції людства відбувається переосмислення культурних цінностей, підпорядкування різним політичним ідеологіям, зокрема тоталітарним режимам. У різні часи історії людства культурним цінностям було завдано значної шкоди: війни, репресії, зміни релігій, тоталітарні режими, природні катаклізми тощо. В Україні тільки протягом ХХ ст. поряд із ліквідацією її елітного людського інтелекту були знищені і пограбовані сотні і сотні культурних пам’яток – храмів, палаців, літературного та фольклорного надбання українського народу. Але сутність культурних цінностей визначається лише тим, якою мірою вони підносять людське в людині.