Моделі економічного розвитку

Теорія економічного розвитку, її головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосую­ться суперечливих процесів світової господарської еволюції. Ба­зові принципи, структура, механізми економічного розвитку фор­мулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів госпо­дарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси економічного зростання, що не підлягають тимча­совим, кон'юнктурним коливанням і є відносно ста­лими протягом тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей еконо­мічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростан­ням:

1. Модель лінійних стадій розвитку.

2. Модель структурних трансформацій.

3. Модель зовнішньої залежності.

4. Неокласична модель вільного ринку.

5. Модель ендогенного зростання.

6. Модель сталого (стійкого) розвитку.

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, - так званих молодих незалежних дер­жав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50-60-ті роки пере­важали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згід­но з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна.

Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталіс­тичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєд­нання головних факторів виробництва, і, насамперед, ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Пе­ревага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуаль­них підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспро­можність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихиль­никами марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення.

Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості поясню­вали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та інституціональних диспро­порцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвива­ються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових орга­нізацій.

У 80-ті роки знову ж таки під значним впливом кризових явиш, у світовому господарстві на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, інституціональній перебудові. Слід наголосити, що дана концепція має універ­сальне значення й може бути застосована практично в усіх підсис­темах світової економіки.

На початку 90-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання ви­никла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання. Її головні постулати зводяться до визнання переважної ролі внут­рішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворю­ються у відносно відособлених національних економічних систе­мах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пускових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської транс­формації, була сформульована в 1992 p. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона діс­тала назву моделі сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого госпо­дарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини лю­дина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки еко­номічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фун­даментального середовища господарської й суспільної діяльності людини.

Розглянемо більш докладно названі концепції й моделі еконо­мічного розвитку.