КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Історико~культурний феномен античності: теоретичний аспект
Що ж це за феномен — антична культура? Під античністю мають на увазі греко-римську культуру. Стародавня Еллада та Рим — дві взаємопов'язані частини одного цілого, але не тотожні.
Не слід забувати про те, що античність майже тисячу років не при-ііертала до себе уваги. В Європі її «відкрили» гуманісти епохи Відродження. З тих пір усе античне стало еталоном краси. Наукове ж її осмислення відбулося пізніше — у XVIII ст. Термін «античність» (від лат. апашів — давній) вперше з'явився у французькій мові і спочатку означав особливий вид мистецтва, що належав до ранніх історичних періодів. У подальшому вживанні цей термін було звужено до рамок тільки греко-римської давнини.
Культури — це нібито живі організми, що переживають різні періоди: юність, зрілість, старість, смерть. Історія культури є її біографією. Кінець конкретної культури не означає загальний кінець, тому що на грунті тих культур, що віджили, виникають нові, що у майбутньому проходять той самий шлях, що й попередні. Поки існує людство, культура невичерпна, вона тільки набуває нових форм. Вік культур (які штучно не припинялися) —1О0О~і5ОО років. Подібний життєвий шлях пройшла й антична культура. Вона зародилася з первіснодушевного стану природної дикості і пройшла шлях доленосних відкриттів і зізнань, визначила місце людини як міри всіх речей, створила великі пам'ятки слова, архітектури, скульптури, винайшла форми соціального та політичного устрою, створила закони та етнічні норми, дійшла до логічного згасання та кінця Римської імперії. На зміну античності прийшла нова культура, в основу якої покладено християнство, що зародилося у надрах античності.
Отже, спробуємо поглянути на античну культуру як на організм, що розвивається, як на складну єдність, що складається з пластів різної швидкості розвитку із вибуховими ефектами, де є новаторство та спадкоємність; вивчити культуру минулого як структуру, зрозуміти стиль та світогляд її і зробити спробу об'єднати їх.
Антична культура, як і будь-яка інша, перебуває у глибоко символічному зв'язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. Антична культура — це середземноморський простір з м яким кліматом, складним ландшафтом і, нарешті, морем. Гори захищають і роз'єднують, море ж об'єднує. Море вабило і кликало до себе. У прозорому повітрі око мореплавця обов'язково розрізняло гористий острівець на відстані 150 км. Він ввижався йому «щитом, покладеним на море». В давньогрецькій мові одна з назв моря означає дорогу. Егейське море — дорога від острова до острова, земля не зникає з поля зору. В Егейському морі немає точки, яка була б віддалена від суші більше ніж на 60 км, і немає точки на суші в усій Греції, яка була б віддалена більше ніж на 90 км від морського узбережжя. Море окультурило еллінів. Вони стали мореплавцями за потребою. Голод покликав їх у дорогу. Геродот стверджував, що Еллада пройшла школу жебрацтва. Так, це була бідна країна — грунти убогі, кам'янисті, засушливі. Природа визначила цю землю для скульптури, кераміки й бідності. На цих землях завдяки величезній праці закріпилася середземноморська сільськогосподарська тріада — оливкове дерево, виноградна лоза та ячмінь. Олія та вино — «розмінна монета» та предмет гордості античного світу. Елліни стримані — цього потребує клімат і бідність. Ячмінний хлібець, багато овочів і фруктів, сир і козяче молоко, багато часнику та вино, яке розбавляли джерельною водою один до семи, — ось раціон елліна. М'ясо тільки на свята, коли відбувалося жертвоприношення.
Бідність посилювалася нерівномірним розподілом землі між населенням. А це, в свою чергу, призводило до боргового рабства членів племені. Це патріархальне рабство, як іржа, роз'їдало еллінське суспільство в добу архаїки і висувало проблему альтернатив: з одного боку, перехід до класичного рабства (рабства чужоземців); з іншого — відбувався поступовий вихід населення з сільської общини. Це привело до виникнення на основі міста та міського населення суверенної громадської общини — полісу. Полісу, внаслідок його дивовижної життєстійкості, випала доля стати головною структуроутворюючою ланкою античного суспільства — у формі незалежного міста-держави у класичний період, у вигляді автономного полісу в складі територіально-державної країни у більш пізній елліністичний та римський час.
Своєрідність шляху формування нового громадського суспільства, винайденого еллінами на початку архаїчного періоду, відбилася у вирішенні труднощів за рахунок сусідів, за допомогою колонізації, яка вивела надлишок аграрного населення за межі Еллади. Це відкрило нові можливості для постачання сировиною зростаюче ремісниче виробництво еллінів і збуту його продукції за морем, що зумовило появу нееквівалентного обміну, коли за предмети розкоші елліни отримували зерно та іншу сировину, а також сприяло широкому ввезенню рабів-чужоземців.
Велика грецька колонізація безпосередньо пов'язана з історією України, елліни вийшли із Босфору і почали обживати Чорне море. Цей процес відбувався важко. Бурхливе без островів Чорне море створювало труднощі, тому елліни назвали його Понтом Аксінським — тобто негостинним, і лише пізніше морю дали назву Понт Евксінський — гостинне.
Перші колонії з'явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст. до н. є. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря на острові Березань проти Дніпровського лиману.
Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію — найважливіший форпост грецьких колоній у Північному Причорномор'ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору. Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Керчі — місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор'я і столицею Боспорської держави. У V ст. до н. є. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.
На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обмежувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV—III ст. до н. є.
Культура античних міст-держав вплинула на всі сторони життя скіфів, залишивши глибокий слід в українській культурі в цілому.
Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства, з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди, та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися принципом громадської рівності еллінів, а думка — раціоналізмом.
Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов'язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумової праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливим, перебуває у повній єдності з народженою на його грунті культурою. Така невблаганна й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли найвеличніші твори філософії, науки, мистецтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури, що зросли на такому грунті, теж повинні бути безперечно визнаними у своїй красі, глибині та загальнолюдській вагомості.
Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфортним. Раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об'єднані в одну нерозривну й органічну єдність. Раб — це жива істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена особистої ініціативи, яка є результатом діяльності не раба, а рабовласника. Це відкривало можливості активної інтелектуальної діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважалося вміння організовувати дозвілля. Античність — це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом «схоле». Це й вільний час, й інтелектуальні заняття (звідси наше слово «школа»). Все це створювало можливість активної творчої праці вільних людей, стало передумовою розвитку культури.
Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність грунтується на принципі об'єктивізму. В античності є свій абсолют — почуттєво-матеріальний космос. Космос — це і є абсолютне божество. Античні боги — це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що «наказує» космос, те й буде. Необхідність — це доля, поєднання фаталістичного і героїчного.
Космос — це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мистецтво тільки наслідування йому. Античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. Давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про існування особистості. Особистість для еллінів — це лише добре організоване живе тіло, а космос — це «що», а не «хто». В цьому і була безвихідність, яка, нарешті, спіткала античність.
4.2. Етапи розвитку давньогрецької культури
Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. є. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав ц мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800~2/00 рр. до н.е.; середньомінойський — 2200—1600 рр.до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н. є. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яного — халколіту. Перекази зберегли назву племен —пелаги на материку та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяниуна відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. є. розвинули високу культуру епохи бронзи- Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.
Приблизно у 2000 р. до н. є. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до XVI ст. до н. є. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодязів. Центральний зал — мегарон—був місцем багатолюдних зборів. Стіни парадних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики палацу. Деякі з них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу — чоловіків з довгим волоссям і «пані» з тонкою «осиною» талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і оголеними грудьми. Люди, зображені на фресках, беруть участь у складних, не завжди зрозумілих церемоніях. Мінойські маляри володіли мистецтвом передавання рухів тіла. Зразком цього можуть служити чудові фрески «забави з биками». Зміст цієї сцени не зовсім зрозумілий. Однак можна стверджувати, що це релігійний обряд, пов'язаний з головним божеством — культом бика. Символ бика — це чоловічий початок, героїчне. Цю символіку зустрічаємо на Криті скрізь. Однак міжміському мистецтву зовсім не характерні жорстокість, сцени мисливства й війн. Ця культура святкова. Тут немає кріпосних мурів, оборонних ровів та інших військових споруд. Море захищало острів з усіх боків, а критяни були чудовими мореплавцями. Не випадково елліни вважали Міноса першим таласократом — володарем моря, Крит був сильною морською державою і панував у всьому Середземномор'ї, збираючи данину з жителіві 6стровш~Егейського моря. Звідси і міфологема страху перед лабіринтом та Мінотавром.
Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті утворювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.
При розкопках Кносського палацу були знайдеш глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображеннями. А у Фесті було знайдено диск обпаленої глини із спіралеподібними піктограмами.
Приблизно до XVII ст. до н.є. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А, а з XV ст. до н. є. з'являється нове письмо — лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані.
З середини XV ст. до н. є. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також 3 приходом"з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Розвинене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій стилізації. .Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти, осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми.
Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До XIV—лШ ст. до н. є. ахейські племенні союзи досягли розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Мікери, як їх називає Гомер.
Це було добре укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, палаци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися з блоків до 12 т, 4,5 м завтовшки і 7,5 м заввишки. Найбільший інтерес серед палаців мікенськрго періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко спланована споруда із суворою симетрією, з прямокутним залом — мегароном, де знаходився вогонь. До найцікавіших архітектурних пам'яток мікенської епохи належать царські усипальниці — толоси, або банні гробнииі. За міцними стінами палаців і гробниць було що ховати. Мікени володіли великими скарбами — результат вдалої господарської діяльності та військових походів. Однією з останніх військових операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Телеспонту. Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою.
Поеми «Іліада» та «Одіссея» є найбільш ранніми, що дійшли до нас, літературними пам'ятками античності. їхнім автором вважається сліпий поет Гомер.
Епос пояснює причину війни — зневага, яку син троянського царя Пріама Паріс наніс спартанському цареві Менелаю: Паріс викрав у нього дружину — прекрасну Єлену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя «рясно-златих» Мікен, Агамемнона, греки-ахейці і виступили проти Трої. А втім, відповідно до міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з'явилася на ньому і у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом «найчарівнішій». Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парісу. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покровителькою Паріса і ТроїГЖпринижені_Гера и Афіна встали на бік греків-ахейців.
Відзначимо один суттєвий штрих: створюючи поему у рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв — Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій еллінський патріотизм, Гомер все ж таки віддає; перевагу герою з ворожого табору — Гектору. Гектор —- улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор же її ненавидить. Протиставлення героїв — це не тільки зіткнення людських темпераментів, а й двох стадій еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється відблисками пожежі приреченого світу —'— ахейського світу пограбунків та війн.
Гектор — провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і своє право.
Мить смерті — це й мить боротьби. Останній заклик Гектора — це заклик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до «людей майбутнього».
Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісником лих. У кінці XIII ст. до н. є. племенний світ північнобалканського регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до яких належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш із знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. є. Настає доба так званих «темних століть».
Для матеріальної культури Греції субмікенської доби (XII— IX ст. до н. є.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у XI—X ст. «протогеометричного» стилю та в IX—VIII ст. до н. є. «школи геометричного вазопису» (так звані дипілонські амфори та кратери).
Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. є. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до VII ст. Справжній тріумф античного стилю відбувся у VI ст.. до не.е. у вигляді монументальної скульптури «куросів» та «кор», у розписі античних чорно-фігурних ваз.Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Практично одночасно з цими подіями естетичної революції у Греції подібні явища, але зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій і лісостеповій зонах Євразії. Від Ілірії та Подніпров’я до Південного Сибіру формується мистецтво «звіриного стилю». Це пряма антитеза класичному грецькому мистецтву. Історичні шляхи античної культури та варварських суспільств Євразії розходяться. У давньогрецькій культурі цього часу перемагають раціоналізм та рефлекторність. «Звіриний стиль» був породженням «первісного гілозоїзму», тобто загального одухотворення світу і безперервних взаємоперетворень його форм.
| Наступні етапи давньогрецької культури датуються так: архаїчний період — VII—VI ст. до н. є.; класичний період — V— до останньої третини IV ст. до н. є.; елліністичний період — остання третина IV ст.—І ст. до н.є. |
Архаїчний період.Знаменує остаточну перемогу людського начала, зник жах перед Звірем.
Людина, у всій своїй складності і непередбачуваності, стає героєм поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями.
Давньогрецька культура подарувала нащадкам системи віршованих форм. Гомер та Гесіодписали уповільненим помірним шестистопником (гекзаметр) і виконувалися ці вірші під звуки флейти, а епічні — під звуки ліри (звідси — лірика), але вже двох- чи трискладовим стопом. Архілох почав використовувати хорей та ямб. Інший характер мала творчість поетеси Сафо (Сапфо) з острова Лесбос. ЇЇ вірші — це поезія взаємного кохання, уклін культурі Афродіти. Сафо очолювала общину дівчат, «будинок служниць муз», школу жіночих божеств кохання, краси і культури. Тут складається ідеал жіночої краси та вміння жити у шлюбі. Кінцева мета всього — досягнення краси. Обличчя жінки повинно бути осяяним мерехтливим світлом, її очі — переповнені чарівності, похіть збуджує бажання. Поетична культура, яку Сафо прищеплювала своїми строфами та яку поширював хор дівчат, у Стародавній Греції мала назву «еротика» і була культурою кохання.
Найважливішим досягненням цього періоду у давньогрецькій культурі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діоніса та свята на його честь — діонісії, пісні козлоногих супутників Діоніса — сатирів, майданчик для перевдягання акторів, сцена для хору-оркестру — все це атрибути великого відкриття. Феномен давньогрецької трагедії криється у «відкритті свідомості».
Трагедія — це видовище свідомості і свідомість як видовище. Героїзм трагічного героя — героїзм надзвичайної свідомості. Це пробудження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба трагічного героя проти долі була відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до н. є. за політичну рівність і справедливість. Трагедії Есхіла готували грунт для демократичних перетворень в Афінах, були провісниками «золотого століття» Перікла.
Вільні люди античних міст безумовно розуміли те, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було поширене уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння наділило їх. Ці уявлення втілилися у сказання про титана Прометея (дослівно означає «провидець»), який врятував людство від жалюгідного життя і взагалі від загибелі.
У трагедії Есхіла «Прометей прикутий» титан розповідає про заслуги перед людством. Факел Прометея символізує велике значення творчого пориву, без якого людина не була б людиною.
Раціоналізм та творчий порив еллінів привели до рішучого повороту від релігійно-міфологічного сприйняття світу До нового наукового його тлумачення. Цей поворот, здійснений зусиллями багатьох видатних умів, був зумовлений глибинними зрушеннями у житті давньогрецького народу. Перемога демократичного ладу та укріплення міської громадянської общини — полісу, закони Салона та Велика грецька колонізація, поява залізних знарядь праці й чужоземне рабство — все це дало можливість більш глибоко, науково переосмислити світ.
Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців,першим з яких став Фалес Мілетський (бл. 625— 547 рр. до н.е.)— засновник іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки був Геракліт а Ефесу(бл. 520— 460 рр. до н. є.). Суть філософського вчення Геракліта полягає у цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу і єдину проникаючу його закономірність. Головне у його картині світу — діалектичність. Цей прорив забезпечив появу великої філософської тріади — Сократа, Платна і Арістотеля.
Слід зазначити, що до середини V ст. до н. є. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти із сильним впливом на носіїв політичної влади. Реформи, що їх проводили Фемістокл, Ефіальт та Перікл потребували професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояснюється популярність, яку сягали в Афінах софісти — платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків з аристократичних кіл були тісно пов'язані з філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор. Існував цілий гурток Перікла — інтелектуальне оточення, яке впливало на вироблення політичної лінії. Основна ж маса громадян завжди ставилася до інтелектуальної еліти з недовірою і зневагою. Так, ще за життя Перікла громадяни домоглися розправи над Анаксагором та Фідієм. Пізніше ці тенденції посилилися. Яскравим прикладом може бути трагічна доля Сократа, приреченого до страти.
Сократ(470/469—399 рр. до н. є.), за визначенням Цицерона, «спустив філософію з неба на землю». Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра у силу розуму — ось найпривабливіші риси вчення Сократа'. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишається й донині. Він прагнув збудити думку і закликав до знань, але стверджував: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Він критикував полісну мораль і називав себе оводом, що безперервно жалить могутнього, але ледачого коня — афінський народ. Сократ не приховував своїх аристократичних симпатій і критикував недоліки демократичного ладу Афін.
В останньому слові на суді Сократ сказав громадянам Афін: «Прирікаючи мене на смерть, ви вважали, що позбудетеся викривача. Умертвляючи людей, ви не позбавитеся від осудження. Такий засіб захисту ненадійний. Набагато кращий інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самим бути якнайкращими». Сократ відмовився зберегти собі життя ціною втечі з Афін. Підкорившись вироку, він випив отруйний сік цикути.
Учні Сократа — Плати (428 або 427—348 або 347 рр. до н.е.), а через нього й Арістотель (384—322 рр. до н.е.) — створили філософські школи, які мали і мають великий вплив на формування ідей. За влучним висловом І. Кіреєвського, візантійське православ'я за природою платонічне, як латинський католицизм за природою арістоте-личний.
Середина V ст. до н. є. — це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. «У полуденній духоті, — за словами Аристофана, — коник, ошалілий від сонця, волає». Грецька культура цієї пори — це дійсно крик радості, що йде з середини людського роду, що дає світові геніальні твори. Найбільша перемога еллінів у греко-персидських війнах привела до небаченого раніше злету культури.
Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиріччя було споруджено Парфенон, Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.
Найчудовішими зразками грецької архітектури, що збереглися до наших часів* є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів Іктіна та Калікрата. Ці шедеври світової архітектури створювалися під загальним керівництвом Фідія.
Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином прекрасних хлопців — ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї «Списоносець» та «Діадумен». Поліклет у трактаті «Канон» теоретично розробив систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уявляли елліни V ст. до н. є. — голова мала становити 1/7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня -— 1/6.
Одним із друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фідій.Найвідомішою його скульптурою була статуя богині Афіни із золота, дерева і слонової кості, яка стояла в Акрополі перед Парфеноном. Висота її сягала 12,5 метра. Для храму Зевса в Олімпії Фідій вирізьбив статую Зевса Олімпійського, що сидить на троні. Ця скульптура Фідія належала до семи чудес світу.
Елліни настільки ж скульптори, наскільки й поети. Ми вже зазначали, що античність — скульптурна. Проте вона ще й тілесна. Зображення оголеного тіла — основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мистецтво тілесної близькості і миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що вже відбулося. Це перемога краси над хаосом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душа. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безособові, вони сповнені бездушної життєвості. Еллінський храм — це також форма тілесності, це «житло» для величних статуй богів. У пропорцію храму закладено тілесну пропорційність. «У грецького храму немає розмірів, у нього є пропорція». Краса Парфенона — це краса «простоти», породження рідної землі, він вписаний у навколишнє середовище, є складовою і невід'ємною частиною Акрополя і завершує пейзаж.
Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха синтезу культур. Полісний світ Еллади підірвав себе зсередини війнами. Імперський дух Александра Македонського зробив спробу об'єднати світ, узявши за традицію еллінську культуру. Для пластичного мистецтва III—І ст. до н. є. не були часом занепаду. Прикладом може бути славнозвісна скульптурна група «Лаокоон» — твір родоських митців Агесандра, Полідора і Афінодора, шедевр елліністичної пластики. Історик Пліши Старший вважав її найвищим досягненням, якого коли-небудь досягав скульптор. Риси того ж стилю знаходимо в уславленій статуї Афродіти Мілоської. Символом нової культурної традиції з еллінським початком стало місто Александрія. Це місто — останній оплот і сховище античної мудрості. Еллінізм передав естафету новій традиції у рамках античності. Настає століття Риму, золота осінь античності.
Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 124; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |