Дисидентський рух на Україні.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» де­сятиріччя підштовхнуло визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був нас­тільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опо­зиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернати­ву наростаючим кризовим явищам у духовному житті. Дисидентський рух мав три основні течії: 1. Правозахисне дисидентство, реп­резентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українсь­кою Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листо­паді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахис­никами А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлюва­ти українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, , домагатися безпосереднього контакту України з інши­ми країнами, акредитації в республіці представників за­кордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисник організацій, яка не розпалася. Проте до 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. 2.Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної право­славної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішу­че засуджувало шовінізм, імперську політику центру, фор­совану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови жит­тя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму нале­жать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського на­роду. На початку брежнєвського періоду з метою при­душення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Жер­твами репресій стали діячі української культури, студен­ти, робітники. Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літера­тури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків українсь­кої культури. Значною мірою завдяки громадським про­тестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.