Розвиток банківської системи України

Аналіз стану банківської справи в Україні дає можливість виявити декілька проблем, вирішення яких сприятиме виходу із кризи комерційних банків і створенню в Україні банківської системи ринкового зразка.

Проблеми банківської системи України.

• нераціональна територіальна структура;

• однорідні структури комерційних банків ринкового зразка;

• недостатня загальна кількість комерційних банків;

• існування збиткових банків, які мають "негативний" кредитний портфель;

• тенденції до звуження клієнтури внаслідок спаду виробництва;

• низький рівень капіталізації банків;

• брак досвіду банківського персоналу;

• відсутність законодавчого забезпечення спектру банківських операцій;

• недосконала конкуренція в банківській справі;

• відсутність диверсифікації банківської структури;

• слабка диверсифікація діапазону продуктів та послуг;

• загальноекономічні проблеми.

Нормальному розвитку вітчизняної банківської системи перешкоджають численні об’єктивні й суб’єктивні чинники. Серед перших — дуже низькі доходи переважної більшості населення України (грошові доходи з розрахунку на душу населення в грудні 2002 року становили 340 грн., за прожиткового мінімуму — 342 грн.), так і не відновлена повною мірою довіра населення до комерційних банків, відсутність належної системи гарантування банківських вкладів (гарантується лише 1500 грн.), значна питома вага збиткових підприємств (за результатами минулого року — приблизно 2/5 загальної чисельності), колосальна (за світовими мірками) частка наявного грошового обігу (на середину березня 2003-го — понад 26 млрд. грн., або майже 2/5 усієї грошової маси). З урахуванням цього можна говорити, що в Україні майже немає відносно стабільних джерел надходження ресурсів у комерційні банки.

Водночас резервні вимоги до банків залишаються досить високими. Якщо в ЄС резервна ставка коливається в діапазоні від 0 до 2%, то в Україні наприкінці 2002 року — від 0 до 14%.

До розряду суб’єктивних чинників, які гальмують розвиток банківської системи, слід зарахувати вузькість асортименту пропонованих послуг (якщо у провідних закордонних — до трьохсот видів послуг, то в українських — набагато менше), наявність проблемних кредитів, відсутність кредитних історій, кредитних бюро. До цього переліку необхідно додати ще й проблеми, пов’язані з ліквідністю застав.

Комерційні банки здебільшого так і не повернулися обличчям до реального сектора економіки України, що значною мірою зумовлено як їхньою неготовністю надавати великі й довгострокові кредити, так і нестійкістю функціонування виробничих підприємств, відсутністю реальних структурних перетворень у вітчизняній економіці, а отже — високими кредитними ризиками. Попри помітну останніми роками тенденцію до зниження, кредитні ставки комерційних банків усе ще майже втричі перевищують дисконтну ставку НБУ[8, c. 27-29].

Спостерігається значна концентрація кредитних ризиків в обмеженого кола позичальників. Недосконалою залишається і структура кредитів, наданих суб’єктам господарської діяльності. У результаті кошти йдуть переважно не на інвестиційні потреби госпсуб’єктів, а на поточне споживання. Звідси й невисокий економічний ефект від такої кредитної політики.

Дуже незначною в загальній кредитній масі українських комерційних банків (усього 7%) залишається частка кредитів фізичним особам.

Банківська система досі практично не має необхідних технологій і досвіду ефективного проектного фінансування або інвестиційного посередництва.

Кадровий потенціал банків ще не відповідає повною мірою сучасним вимогам з об’єктивних причин. Як відзначають експерти, для належної підготовки банківського службовця, набуття мінімального практичного досвіду потрібно майже 10 років.

Складно все зводити до відсутності досвіду, проте ж зі 157 комерційних банків, які функціонували торік в Україні, 11 спрацювали зі збитками, а чистий прибуток ще 14 банків коливався в межах усього від 7 до 99 тис. грн. Рентабельність активів банків України на початок 2003 року становила лише 1,3%, збільшившись протягом року лише на 0,1 відсоткових пункту, а рентабельність капіталу — 8,4% (0,7 в.п.).

Банки гостро відчувають недосконалість, а в окремих випадках — відсутність належної нормативно-правової бази. Зокрема це стосується захисту прав кредиторів, формування спостережних рад комерційних банків, стимулювання підвищення капіталізації та збільшення обсягів залучення коштів фізичних і юридичних осіб, недопущення перекладання на банки не властивих їм функцій контролюючих органів і т.п. Водночас багато нормативно-правових актів, що регламентують банківську діяльність, мають переважно організаційно-адміністративний характер і тому навряд чи можуть дати бажаний ефект у справі неухильного та стабільного розвитку банківської системи.

Попри зняття 1998 року обмеження на участь іноземного капіталу в банківському секторі України, а 2000-го — вимоги про мінімальну величину статутного капіталу банків з іноземною участю, низка регулятивних вимог до руху капіталу усе ще можуть розглядатися як такі, що ускладнюють доступ на ринок банківських послуг країни або вихід українських банків на ринки інших країн. Це, зокрема, вимоги: здійснення інвестицій в Україну виключно у валютах, які широко використовуються для платежів у міжнародних операціях і продаються на провідних світових валютних ринках; реєстрації резидентами отриманих кредитів в іноземній валюті та обмеження реєстрації договорів, відсоткова ставка за якими перевищує розмір середньозваженої відсоткової ставки, за якою комерційні банки України надають суб’єктам господарювання кредити в іноземній валюті на внутрішньому ринку; ліцензування інвестицій резидентом за кордон. При цьому задля справедливості слід відзначити, що з 145 країн — членів СОТ тільки 31 не має обмежень у фінансовому секторі. У США, приміром, діє закон про регіональні реінвестиції, що змушує всіх учасників ринку фінансувати різні програми регіонального розвитку, кредитування (у тому числі пільгового) відсталих регіонів.

Усе ще не вирішене питання створення в Україні філій іноземних банків, які не мають статусу юридичної особи та власного капіталу, здатних розширити потенційні можливості кредитування, підвищити якість банківських транзакцій. Тим часом побоюванням щодо неконтрольованості таких філій, створення додаткового тиску на вітчизняні банки можна було б протиставити впровадження для філій національного режиму банківського нагляду, їхню участь у національній системі страхування банківських депозитів[15, c. 92-94].

Є системні проблеми (нормативно-правового, регуляторного характеру), що стосуються діяльності банків на фондовому ринку України.

У цілому розвиток банківської системи України в умовах кризових явищ, його цілі й обмеження, а також прийняття адекватних заходів, спрямованих на стабілізацію банківської системи.

Вклади до запитання (депозитні гроші) - це вклади фізичних і юридичних осіб на депозитних рахунках у комерційних банках, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів; плата за них мінімальна або зовсім відсутня, в будь-який час вони можуть бути використані як купівельний чи платіжний засіб. За своїм обсягом депозитні гроші, що забезпечують безготівковий обіг, є найпоширенішими. З допомогою депозитних грошей у країнах Заходу здійснюється понад 90 відсотків усіх видів оплат. Це ще раз свідчить про високу ліквідність депозитних грошей.

Депозитні гроші - це також неповноцінні знаки вартості, але на відміну від готівкових не мають речового виразу й існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках - “абстрактні гроші”. На основі чеків виникла система безготівкових розрахунків, які проводяться без участі грошей готівкою, тобто шляхом переказу або списання банком певної суми з рахунку платника на рахунок одержувача, або заліком взаємних вимог суб’єктів господарської діяльності.

Така форма грошей стала можливою лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб’єкт грошового обігу може вільно вкласти гроші в банк (депозит), взяти звідти гроші готівкою, або переказати в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх збереження.

Потреба в такій формі грошей об’єктивно зумовлена посиленням вимог щодо економічності та зручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і суми окремих платежів досягли величезних розмірів. Здійснення таких платежів з допомогою готівки призвело б до істотного збільшення готівкової маси в обігу, до зростання витрат на її друкування, створило б значні незручності для учасників платіжних операцій, погіршило керованість грошового обороту тощо. Всіх цих недоліків позбавлені депозитні гроші.

Разом з вказаними перевагами депозитних грошей з’явилися й певні недоліки цієї форми грошей. Зокрема, вона несе в собі певні незручності при здійсненні платежів. Для виконання кожного платежу потрібно оформляти цілий пакет документів і пред’являти кожний раз їх в банк, щоб відобразити відповідні операції в бухгалтерських книгах банку. Особливо гостро ці недоліки проявляються в сфері роздрібного обороту, куди доступ традиційних депозитних грошей виявився закритим. Тому життя спричинило появу нової форми грошей – електронної[2, c. 46-48].