Основні напрямки та інструменти здійснення економічної політики держави

Сучасна держава є необхідною складовою частиною ринкового економічного механізму. Здійснює вона свою регулюючу діяльність в різних напрямках, застосовуючи різні методи та інструменти впливу на економіку. Серед них можна виділити структурну, інвестиційну та науково-технічну політику, що здійснюється через різні форми державного планування та програмування, сукупність адміністративних та економічних методів регулювання, фіскальну, кредитно-грошову, соціальну та зовнішньоекономічну політику тощо.

Структурна політика як форма довгострокового регулювання:

- стимулювання освоєння нових галузей і сфер, де немає визначеності з майбутніми прибутками, з метою створення виробничої інфраструктури, яка б відповідала вимогам НТП;

- подолання економічної відсталості деяких регіонів і видів виробництва;

- підвищення ефективності і конкурентноздатності національної економіки на всіх рівнях бізнесу.

Інноваційна політика держави – це комплекс заходів держави з метою сприяння впровадження досягнень НТП у виробництво і соціальну сферу.

Інвестиційна політика держави - це комплекс заходів держави спрямовані на поширення і активізацію інвестиційних процесів. Завдання:

- визначення пріоритетних сфер інвестування;

- регулювання участі інвесторів у приватизації;

- залучення іноземних інвестицій;

- захист інвестицій;

- регулювання фондового ринку тощо.

Науково-технічна політика держави – це складова частина соціально-економічної політики, яка визначає цілі, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Завдання:

- визначення пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки;

- структурна перебудова науково-технічної сфери;

- підтримка нових інноваційних структур;

- розвиток вищої освіти і організація підготовки професійних кадрів;

- розвиток міжнародного співробітництва в галузі науки і техніки.

Важливими інструментами структурного регулювання в короткостроковому періоді є: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми процента, державна закупівля продукції, податкова політика тощо. Зокрема, стимулюючу роль податкових пільг можна розглядати як особливий вид субсидій у підприємництво. У ряді країн заохочення інвестицій у відсталі галузі і регіони стимулюється через неоподаткування частини інвестиційних фондів.

Водночас ув’язка і координація різних форм централізованого і підприємницького структурного регулювання здійснюється через програмування ринкової економіки.

Програмування ринкової економіки – розробка державою довготривалих програм розвитку окремих галузей виробництва, науково-технічних напрямків, соціальної сфери, що передбачають державне інвестування, залучення через систему пільг приватного капіталу тощо. Ці програми мають конкретну мету, реальні етапи і строки виконання. По мірі реалізації одних програм розробляються і запроваджуються інші.

У європейський країнах, а також в Японії, Південній Кореї та інших набули поширення елементи програмування в масштабах всієї економіки. Відповідні програми опираються на індикативне (рекомендаційне) планування та прогнозування економічного розвитку, розробку моделей міжгалузевого балансу.

Індикативне планування – це спосіб регулювання економічних процесів за допомогою формування певних цілей розвитку виробництва і створення державою фінансових та інших стимулів для тих господарських одиниць, які діють у відповідності з державними рекомендаціями. Тобто, індикативне планування не має директивного, обов’язкового характеру. Воно опирається на довготривалі прогнози економічного, соціального та науково-технічного розвитку, які розробляють відповідні державні органи.

Програмування (в рамках структурного регулювання) носить стратегічний характер, опирається на урядові інвестиції, бюджетні субсидії приватним корпораціям, певні пільги фіскального і кредитного характеру. Тому державні програми мають суттєвий регулюючий вплив на господарські процеси.

Виконуючи свої функції, держава застосовує різні форми та методи адміністративного і економічного характеру втручання в господарські процеси.

До адміністративних методів відносяться дії прямого впливу (заборони, примусу чи дозволу), що базуються на законодавчо закріпленій силі державної влади.

Можна виділити декілька основних напрямків адміністративного регулювання ринкової економіки.

1.Державний контроль над монопольними ринками. Держава застосовує при цьому антимонопольне законодавство, яке встановлює межі укрупнення фірм, допустимі рівні рентабельності, регульовані ціни тощо.

2. Державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва. Ринковий вільний вибір не забезпечує охорони навколишнього середовища і невідтворюваних ресурсів, ринкове регулювання тут безсиле. Тому держава встановлює відповідні правила і норми поведінки, що забезпечують відносну екологічну безпеку.

3. Забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту і соціального захисту населення. Йдеться про встановлення мінімуму зарплати і пенсії, меж робочого дня, виплат по безробіттю, допомоги багатодітним та біднякам тощо.

4. Захист національного ринку. З цією метою держава застосовує адміністративне регулювання експорту та імпорту товарів, встановлює митні обмеження, відповідні тарифи, квоти, ліцензії на ввезення товарів тощо.

5. Реалізація цільових програм економічного, науково-технічного та соціального розвиткутакож передбачає елементи адміністрування щодо підприємств державного сектору.

Кредитно-грошова політика – це система заходів, що здійснюється шляхом регулювання грошової маси в обігу та вдосконалення кредитної сфери. Регулюючи грошову масу, держава може впливати на ціни, інфляційні процеси і споживання населення, обсяги національного виробництва і темпи економічного зростання.

Інструменти грошово-кредитної політики:

1. Прямого впливу: готівкова емісія; встановлення «стелі» кредиту ЦБ; пряме регулювання кредитних операцій банків (маржа, «стеля» вартості кредитних ресурсів).

2. Опосередкованого впливу: операції з ЦП на відкритому ринку; облікова ставка; норма обов’язкових резервів.

Соціальна політика держави – це стратегічний соціально-економічний напрям розвитку суспільства, який являє собою систему управлінських, організаційних, регулюючих дій і заходів, спрямованих на сприяння цілеспрямованій діяльності людей, їх всебічному розвитку, забезпеченню відповідного рівня їх життя і праці, їх соціальному захисту. Соціальна політика здійснюється через відповідну цінову політику та політику у сфері зайнятості, соціального страхування. До соціальної політики відноситься і діяльність держави у сфері освіти, медицини, культури тощо.