Світова фінансова наука у XX ст.

Найвищого рівня розвитку фінансова наука досягла у XX ст. У цей час фор­муються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники між­державних інституцій.

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до на­укових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний ха­рактер, то позитивна — описовий і теоретичний.

До позитивістської школи належали Й.Шумпетер, Ф.Хайєк, М.Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж.Граафф, Е.Мішену, А.Вагнер, Б.Баррі, Д.Ролз, Н.Калдор, Р.Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже пре­стижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізова­ними суспільствами.

У А.Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціо­нальної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

- значні масштаби перерозподілу ВВП через бюджетну систему (до 50% ВВП);

- велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

- соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвести­цій у людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з без­робіття та низьких доходів;

- формування бюджетних доходів переважно за рахунок прибуткового
оподаткування фізичних осіб;

- бюджетне субсидіювання окремих галузей промисловості та сільськогос­подарського виробництва.

Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В.Парето, Л.Роббінса, А.Бергсона, Н.Калдора, А.Лярнера, А.Пігу, П.Самуельсона, Дж.Грааффатаін.

В.Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рів­новаги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водно­час В.Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, Дж.С.Мілль) включав такі наукові школи:

- камералісти;

- меркантилісти;

- фізіократи;

- марксисти;

- китайські соціалісти;

- австрійська (Е.Сакс та ін.);

- історична (А.Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л.Вальрас, Ф.Візер, І.Джевонс, А.Маршалл, К.Менгер, В.Парето, П.Самуельсон, М.Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

- фінансова думка країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фі­нансову думку);

- кейнсіанство і його епігони;

- сучасні напрями фінансової думки Заходу (А.Пігу, Дж.Б'юкенен,
Р.Масгрейв та ін.);

- італійська школа (Е.Бароне, М.Пантелеоні та ін.);

- шведська школа (К.Віксель, Е.Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фі­нансів:

- соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

- концепція розподілу державних доходів і видатків з позиції суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

- теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

- теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

- теорія справедливого оподаткування як складова теорії економіки добро­буту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

- теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монтемартіні, Італія);

- теорія суспільних потреб з позицій суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Іта­лія);

- соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскаль­ної експлуатації (Р. Гольдпітейн, Австрія);

- теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних ко­рисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

- теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г.Рітгль, Німеччина);

- теорія оподаткування з позицій суб'єктивної вартості (Б.Сакс, Австрія);

- теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е.Ліндаль, Швеція);

- інтерпретація податків як страхової премії та форми колективного за­
ощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

- "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму
(Д. Еджворт, Англія);

- теорія прогресивного оподаткування з позиції граничної корисності до­ходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично не розвивалася, хоча одна з найвидатніших фінансових робіт XX ст. — науко­ва праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, айв окре­мих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фі­нансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 70-х років фінансова наука перетворилась у коментар праць кла­сиків марксизму-ленінізму, рішень з'їздів, пленумів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займалася критикою різноманітних "буржуазних" теорій, про які ні­хто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забо­роненою. Переважну більшість вчених-фінансистів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

У 1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питан­ня стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Ен­гельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г.Точильніков, В.Дьяченко, Е.Вознесенський, А.Бірман, Б.Болдарев, П.Жовтяк, Е.Брегель, М.Азарх, Д.Аллавердян, А.Звєрєв, І.Злобін, Є.Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних пози­цій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансо­вої теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах команд­но-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.

Разом із цим вчені-марксисти у своїх роботах значно розширили сфери фінансових відносин, включивши до неї фінанси підприємств, кредит, страху-і, резервні фонди, фінансовий контроль, що позитивно відобразилося на сучасних фінансових наукових дослідженнях.