Ви­д-во ЛДУ БЖД 7 страница

Управління системою національної безпеки має розглядатися в декількох аспектах. По-перше, мається на увазі управління цією системою як об'єктом з боку держави. По-друге, враховується управління, яке здійснюється всередині системи, при якому об'єктами є співробітники, служби, підрозділи, органи, а суб'єктами – керівники та керівні апарати, які діють на відповідних рівнях і становлять у своїй сукупності управляючу підсистему всієї системи цих органів загалом і кожного з них окремо.

Водночас, управління системою національної безпеки можна визначити як особливий вид діяльності державних і недержавних суб'єктів з упорядкування системи забезпечення національної безпеки, забезпечення її оптимального функціонування та стійкого розвитку з організації управління системою національної безпеки.

Зміст цієї діяльності вміщує:

● визначення цілей, завдань і функцій суб'єктів забезпечення національної безпеки;

● розроблення та вдосконалення їх організаційної, функціональної, інформаційної та психологічної структури;

● забезпечення матеріальними, інформаційними та іншими ресурсами;

● підготовку і реалізацію управлінських рішень;

● забезпечення координації та взаємодії державних і недержавних суб'єктів забезпечення національної безпеки;

● регулювання їх організації та функціонування з урахуванням геополітичної обстановки та відхилень від визначених цілей;

● створення ефективної системи обліку та контролю тощо.

Головне завдання системи забезпечення національної безпеки полягає у тому, щоб створити таку систему управління, за якої можна було б здійснювати свідомий цілеспрямований вплив на ці джерела загроз і небезпек.

Водночас варто зазначити, що дана позиція поки не знайшла широкого застосування. Більше цього, окремі дослідники пропонують вживати поняття "ліквідація небезпек", що суперечить управлінській парадигмі аналізу національної безпеки як об'єкта управління. Так, наприклад, М.Л. Левицька зазначає: "…ліквідація небезпек… значною мірою відноситься до сфери діяльності органів внутрішніх справ". Водночас далі за текстом автор заперечує сама собі, зазначаючи наступне: "Повну ліквідацію джерел загроз і небезпек не можна розглядати як таку, що може бути реально досягнута, оскільки загрози національним інтересам країни завжди її супроводжують в процесі розвитку і є основним чинником, що впливає на реалізацію завдань і функції системи забезпечення національної безпеки". Отже, стає незрозумілим, якої саме позиції дотримується автор. Причому така позиція і понятійна неточність притаманна багатьом дослідженням з національної безпекознавчої проблематики.

Однак, наша позиція полягає у тому, щоб застосовувати управлінський підхід, тобто таку дослідницьку програму, яка виходить з того, що існування особи, суспільства та держави в якості триєдиного організму є результатом глобального процесу управління, продуктом, який виник у ході адаптації людини до світу і виживання у ньому через отримання та обмін значущою інформацією.

Застосування управлінського підходу дасть змогу визначити:

1) чітке коло суб'єктів забезпечення національної безпеки;

2) чітке коло об'єктів національної безпеки;

3) канали прямого і зворотного зв'язку, по яких відбуватиметься надходження інформації від суб'єкта до об'єкта і навпаки;

4) внутрішнє і зовнішнє середовище існування системи забезпечення національної безпеки загалом і системи забезпечення національної безпеки, зокрема, що дасть змогу говорити не про знищення джерела небезпеки, а про можливість здійснення моніторингу чинників, що можуть становити загрозу або небезпеку для національної безпеки України.

Окрім управлінського підходу, доцільно за цього випадку застосувати системний підхід. Він є корисним з ряду обставин:

● по-перше, дає змогу чітко окреслити мету функціонування цієї системи і, як наслідок, той кінцевий результат за для якого власно і створювалася дана система (вихід);

● по-друге, визначити початкові дані (параметри входу);

● визначити механізм управління джерелами загроз і рівнями їх небезпек відповідно до закладених параметрів і умов функціонування (параметри процесу).

Більше цього, за цього випадку доцільно також використовувати синергетичний підхід, за допомогою якого система забезпечення національної безпеки розглядається крізь призму двох структурних елементів: державної та недержавної підсистем. Більше цього, застосування цього підходу дозволило автору висунути тезу про те, що джерела загроз і небезпек не можуть бути ліквідовані, втім необхідно вчинювати на них свідомий цілеспрямований вплив. Окрім цього, малі джерела загроз може призвести до великих наслідків, що ще раз підтверджує вірність висунутої тези щодо потреби розроблення теорії управління системою національної безпеки, і системою забезпечення національної безпеки, зокрема.

Таким чином, сучасна система національної безпеки у широкому розумінні має базуватися на сукупності вже існуючих і спеціально створюваних органів, державних і недержавних структур, соціальних груп, суспільних об'єднань і громадських організацій, окремих осіб, а також специфічних правових, інформаційних, політичних, економічних і інших зв'язків між ними з забезпечення національних інтересів особи за різних умов функціонування системи національної безпеки.

Відповідно до викладеної вище нами концепції адекватності, обсяг та складність завдань, що вирішуються системою забезпечення національної безпеки, залежить від проведеної на основі моніторингу оцінки тих чи інших безпекогенних чинників, ступеня їх небезпеки і можливих наслідків у випадку реалізації. Зважаючи на ту обставину, що система національної безпеки функціонує за багатьма напрямами, виникає потреба говорити не просто про завдання, а про сукупність завдань, які можуть бути згруповані за певними критеріями.

Так, наприклад, за критерієм важливості можна виділити такі групи завдань:

● оперативні – сукупність завдань, які потребують негайного вирішення, що дає змогу вплинути на конкретні відхилення від нормального функціонування системи національної безпеки;

● тактичні – сукупність завдань, в межах реалізації стратегічних завдань, спрямовані на вирішення правових завдань;

● стратегічні – сукупність завдань, які спрямовані на досягнення головної мети функціонування системи національної безпеки, вони розповсюджуються на головні цілі та напрями функціонування системи національної безпеки, кадрову політику, взаємодію цієї системи із аналогічними системами зарубіжних країн, її підсистем одна з одною, взаємовідносини із громадськими об'єднаннями тощо.

За напрямом вирішення: внутрішні – сукупність завдань, які вирішуються зсередини системи; зовнішні – сукупність завдань, які вирішуються за межами системи.

За сферою вирішення: інформаційні, соціально-гуманітарні, політичні (внутрішньо- та зовнішньополітична сфера), економічні, воєнна екологічні, прикордонні, науково-технологічні тощо.

За повторюваністю: стандартні – множина завдань, по яким вже відпрацьовані стійкі алгоритми їх вирішення, документально зафіксовані в інструкціях, методиках, планах тощо; нестандартні – множина завдань, які вирішуються при виникненні нових умов, ситуацій, які не мають заздалегідь розроблених алгоритмів вирішення (акт тероризму, збройна агресія, потоп, повінь тощо).

Завданням суб'єктів забезпечення національної безпеки є управління джерелами загроз і рівнями їх небезпек з метою створення умов для максимально довгого неперевищення системою граничних параметрів функціонування. Виконання цього завдання забезпечує функціонування економічних, політичних, соціокультурних і інших механізмів, що створюють систему забезпечення національної безпеки.

Отже, до основних завдань системи забезпечення національної безпеки можна віднести такі:

● захист конституційних прав, свобод та інтересів громадян України;

● захист конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості державного кордону, науково-технологічного і оборонного потенціалу країни;

● реалізація державної політики національної безпеки;

● ведення активної розвідувальної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової діяльності з метою забезпечення національної безпеки через здобуття необхідної розвідувальної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової інформації для відпрацювання стратегічних, тактичних і оперативних рішень в сфері управління національною безпекою та вироблення механізмів їх реалізації;

● виявлення, запобігання та припинення розвідувальної та іншої, спрямованої на нанесення шкоди національній безпеці України, діяльності спеціальних служб, а також окремих осіб чи організацій;

● виявлення, запобігання та припинення тероризму та іншої діяльності, спрямованої на насильницьку зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України;

● моніторинг (спостереження, оцінка і прогноз) стану національної безпеки у зв'язку із впливом джерел загроз і небезпек як зсередини, так і ззовні країни;

● геополітичне моделювання поведінки партнерів по системі безпеки при реалізації джерел загроз і небезпеки або небезпеки;

● недопущення проникнення до системи управління системою національної безпеки структур промислового шпіонажу, представників організованої злочинності;

● протидія технічному проникненню на об'єкти особливої важливості з метою вчинення злочинів, проведення диверсійно-терори стичної та розвідувальної діяльності;

● виявлення, попередження та припинення можливої протиправної та іншої негативної діяльності суб'єктів системи забезпечення національної безпеки зсередини системи їй на шкоду;

● захист громадян України за її межами;

● забезпечення збереження державної таємниці;

● організація демократичного цивільного контролю за функціонуванням системи забезпечення національної безпеки тощо.

Відповідно до окресленої мети і завдань до функцій системи національної безпеки України належать:

● прогнозування та виявлення джерел загроз і небезпек національній безпеці;

● розроблення та здійснення комплексу оперативних, тактичних і стратегічних заходів щодо управління джерелами загроз і рівнями їх небезпек;

● створення та підтримання у готовності сил забезпечення національної безпеки;

● участь в забезпеченні всезагальної та регіональної безпеки відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

2.1.3. Принципи побудови та функціонування системи національної безпеки України

Звичайно, побудова такої важливої системи національної безпеки України має відбуватись на науковій основі згідно з основними положеннями її функціонування, таким чином можна впевнено говорити про потребу окреслення принципів побудови системи національної безпеки України. Зокрема до основних з них можна віднести:

● пріоритет забезпечення українських національних інтересів;

● пріоритет превентивних заходів забезпечення національної безпеки;

● невідворотність відплати за створення умов або реальне заподіяння шкоди українським національним інтересам;

● законність;

● непорушність конституційних прав і свобод людини і громадянина;

● безумовне надання пріоритету раціональній та превентивній безпеці;

● централізованого управління;

● координації та взаємодії державної та недержавної підсистем забезпечення національної безпеки;

● відповідальність суб'єкта управління системою національної безпеки за прийняті рішення;

● взаємна відповідальність особи, суспільства та держави;

● оперативне взаємне інформування та узгодженість дій сил забезпечення національної безпеки;

● розумна і цільова достатність;

● оптимальна вартість;

● наукова обґрунтованість;

● адекватність внутрішнім і зовнішнім загрозам;

● єдність, взаємозв'язок і збалансованість усіх структурних елементів національної безпеки;

● професіоналізм, компетентність, ініціативність, об'єктивність, чесність, відданість справі;

● пріоритетність політичних, інформаційних і економічних заходів;

● комплексного і системного використання сил і засобів;

● постійна готовність до здійснення заходів будь-якої інтенсивності, виходячи з принципу достатності, з метою реалізації національних інтересів;

● постійне підтримання високого рівня професіоналізму суб'єктів системи забезпечення національної безпеки, відповідності вимог до якості їх підготовки міжнародним стандартам у цій сфері, а також потреби забезпечення національної безпеки;

● раціональна дислокація сил забезпечення національної безпеки з урахуванням потенційної небезпечності об'єктів і територій;

● виправданий ризик та відповідальність суб'єктів забезпечення національної безпеки за забезпечення національної безпеки;

● пріоритетне здійснення заходів щодо запобігання виникнення та ескалації безпекогенннх чинників;

● соціальна захищеність суб'єктів ЗНБ;

● забезпечення населення достовірною інформацією, відповідно до вимог законодавства щодо надання інформації з обмеженим доступом про стан національної безпеки, можливу загрозу для життя та здоров'я людей і про виконання заходів, спрямованих на нормалізацію рівня національної безпеки;

● використання позитивного світового досвіду організації діяльності системи національної безпеки при реалізації державної політики національної безпеки.

Зазначимо, що функціонування цієї системи в межах заданих параметрів суб'єктом управління системою національної безпеки є завданням складним, а отже потребує наявності певної системи перевірки функціонування цієї системи. У даному випадку можна говорити про потребу або можливість висунення певних критеріїв, за якими можна було досліджувати стан функціонування системи національної безпеки, а також своєчасно вносити корективи у її діяльність. До таких критеріїв вбачається доцільним віднести такі:

● відсутність або несвоєчасне виявлення джерел загроз і небезпек системі забезпечення національної безпеки, а також спроб їх реалізації (наприклад, спроба організації демпінгових розслідувань з метою дискредитації українських виробників металопрокату);

● забезпечення системної цілісності національної безпеки: недопущення зниження сумарного потенціалу підсистем забезпечення національної безпеки до граничних значень (повна дестабілізації, наприклад системи соціальної безпеки є менш серйозною за дестабілізацію на 25 % одночасно підсистем забезпечення інформаційної, геополітичної, геоекономічної, воєнної, екологічної безпеки);

● попередження діяльності терористських та інших екстремістських організацій зсередини країни (так, наприклад, діяльність на території України руху Талібан може призвести до потрапляння України до списку держав, що підтримують тероризм з усіма наслідками, водночас участь України в операції в Іраку стає джерелом жевріння ісламського тероризму);

● збереження матеріальних і духовних цінностей, інтелектуального потенціалу України (так, за умови незбереження інтелектуального потенціалу країни створюються підстави для серйозної стурбованості з приводу можливості адекватного розвитку в інформаційну цивілізацію, коли саме високий інтелект забезпечуватиме подальший поступ нації у лоно еволюції);

● припинення посягань на життя, права та свободи громадян України у будь-якій точці планети;

● стабільність фінансового та економічного розвитку української держави відповідно до визначених планів і завдань поза залежністю від зміни параметрів обстановки.

Якісними ознаками функціонування системи національної безпеки є: бойова здатність, ефективність, стійкість, мобільність, інформованість, керованість, живучість, адекватність, готовність збереження гомеостазису при перевищенні граничних параметрів функціонування системи.

У межах окреслених завдань, мети, функцій та принципів діяльності системи національної безпеки, виникає потреба в окресленні сил та засобів функціонування цієї системи.

2.1.4. Сили та засоби системи забезпечення національної безпеки України

Сили системи забезпечення національної безпеки утворюються та розвиваються відповідно до рішень Президента України та Кабінету Міністрів України для виконання короткотермінових і довготермінових програм забезпечення національної безпеки. Вони включають в себе: Збройні сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Внутрішні війська МВС України, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України, Державну митну службу України, Управління державної охорони України, інші війська, військові формування та відомства, в яких законодавством України передбачена військова служба, а також структурні підрозділи органів виконавчої влади, на які покладені функції з забезпечення національної безпеки.

Повноваження сил забезпечення національної безпеки визначаються відповідними законодавчими актами. Створення сил забезпечення національної безпеки, не передбачених законодавством України заборонено.

Національна безпека забезпечуються не тільки силами, а й усіма наявними у країни засобами – політичними, економічними, правовими, військовими, організаційними і ресурсними на основі послідовної реалізації політики національної безпеки.

Так, на думку О.Т. Данільяна, О.П Дзьобаня, М.Т. Ланова, визначальне місце серед названих засобів посідають політичні та воєнні. Так, до числа політичних засобів дані дослідники зараховують:

1) відпрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння;

2) укладення угод і договорів;

3) політичні консультації та особисті контакти лідерів;

4) конкретні практичні заходи щодо роззброєння, встановлення контактів і взаємний контроль над ходом процесу роззброєння;

5) народна дипломатія.

Одразу ж зазначимо, що загалом також вважаємо, що на даному етапі історичного розвитку названі, а також інформаційні та економічні засоби, становитимуть першооснову засобів забезпечення національної безпеки. Водночас наголосимо на тій обставиш, що дані засоби є похідними і визначаються загальним напрямом функціонування системи національної безпеки. Якщо говорити більш конкретно, то засоби системи забезпечення національної безпеки мають визначатися Концепцією національної безпеки. Вони є інструментом досягнення окресленої в Концепції національної безпеки мети.

Цікавими у даному аспекті є міркування деяких авторів про пріоритетність тих чи інших засобів. Аналізуючи широке розмаїття думок з цього питання можна зробити один висновок: автори здебільшого порушують логіку між власною позицією при аналізові думок дослідників і наступним висуненням конкретних пропозицій. Так, наприклад, ОТ. Данільян. О.П. Дзьобань, М. Панов у своїй книжці спочатку наводять дані про збільшення кількості людських жертв внаслідок проведення війн з 4,4 млн осіб у XIII столітті до 98,8 у XX ст., а потім кажуть про потребу зміщення пріоритетів у системі забезпечення національної безпеки з воєнних, силових засобів на ненасильницькі, політичні. Водночас порівняння проводиться із порушеннями правил формальної та діалектичної логіки, оскільки загальна кількість людей, які проживали на планеті у XIII столітті, була на декілька порядків меншою ніж у XX столітті. Це все одно, що порівнювати рівень споживання людиною їжі за часів її дитинства з тим, коли вона буде дорослою.

При цьому це не єдиний приклад. На мою думку, зрозумілим є той факт, що Концепція національної безпеки, будучи фундаментальним, базовим документом в системі забезпечення національної безпеки, має ґрунтуватись на інтегральній концепції, сутність якої полягає утому, щоб реально оцінити сучасний стан національної безпеки і на підставі цього, окреслити реальну, досяжну мету, тобто майбутній стан системи. Водночас ретельний аналіз, який було нами проведено, дає змогу зробити декілька зауважень.

По-перше, сучасні процеси глобалізації стають дедалі ширшими і охоплюють не тільки інформаційну сферу через утворення та розповсюдження Інтернету, а й економічну, політичну і соціальні та багато інших сфер. Саме це проникнення стає серйозним випробовуванням для тих держав, в яких не є остаточно сформованою національна ідеологія, не окреслені життєво важливі національні інтереси, неадекватно визначено місце та значення у світовій спільноті. Таким чином процес глобалізації не є тим процесом, який відбувається десь далеко і не стосується України. Навпаки, він усюди, він потрапляє в кожну державу, тому головним завданням зараз вбачається не стільки обговорювати питання щодо можливості чи неможливості впливу глобалізаційних змін на Україну, скільки зосередити увагу на прийнятті цього факту як даності, і відповідно розробляти комплекс заходів щодо максимального коректного входження нашої держави в нове глобалізаційне суспільство.

По-друге, хоча й неможливо заперечувати певну позитивну значення глобалізації, все ж таки більшість незаангажованих дослідників роблять висновок про економічну недоцільність для розвинених країн об'єднання. Так, прикладом, перебуваючи на конференції у Німеччині, мені власно вдалося познайомитися із представниками правоохоронних органів, які висунули думку про те, що приєднання до Шенгенської зони, введення єдиної валюти тільки погіршило їх загальний рівень життя. Яскравим прикладом негативного ставлення до євро стало голосування, проведене з цього приводу у Швеції у вересні 2003 р., коли більшість громадян цієї країни висловилися проти уведення євро. Таким чином можна зробити наступний висновок: глобалізація не є вигідною для переважної більшості країн, передусім, для відсталих країн, і для тих країн, які мають високий рівень життя. Можна припустити, що глобалізація, за умови катастрофічно швидкого винищення природних ресурсів, є одним із засобів залишення на "олімпі могутності" малої групи супердержав.

По-третє, ураховуючи викладене вище, можна припустити, що процеси глобалізації відбуватимуться доти, доки не буде перевищено критичну межу, пройдено точку біфуркації, після якої почнеться зворотна реакція на глобалізацію, що може призвести до конфліктів різного рівня інтенсивності. Таким чином можна узагальнити, що війни і силові методи вирішення питань ще довго залишатимуться основними і пріоритетними в сфері зовнішньої політики держав, водночас як міжнародне право все менше впливатиме на міжнародне життя.

Принциповим є той момент, що формування інформаційного суспільства створює значні можливості для проведення так званих кібервійн, тобто таких війн, які відбуваються у кіберпросторі. Водночас, зважаючи на той факт, що еволюція розвинених держав відбувається швидше за розвиток нерозвинених, очевидним стає, що інформаційна зброя є недієвою проти таких держав, але вона слугуватиме міцним засобом, що забезпечуватиме ефективне проведення силових акцій.

Сказане дає усі підстави не погодитись із думкою О.Т. Данільяна, О.П. Дзьобаня, М.Т. Панова, які визначають ідеал через твердження про "недопустимість" і "неможливість" використання воєнної сили. Річ у тім, що дане твердження є результатом застосування методології детермінізму, згідно з яким джерела загроз і небезпек вважаються тимчасовими, такими, що не притаманні системі забезпечення національної безпеки. Водночас застосування нами методології синергетики дає змогу зробити інші висновки. І, передусім, це стосується того факту, що мир є не стільки бажаним ідеалом, скільки переламним, перехідним етапом між новими та старими цивілізаціями. Саме тому необхідно говорити не про "недопустимість", а про мінімізацію застосування даної сили і надання пріоритету несиловим методам.

Воднораз в Концепції національної безпеки мають чітко бути визначені положення щодо можливості застосування сили для забезпечення реалізації життєво важливих інтересів. Річ у тім, що не варто пройматися пацифізмом тоді, коли більшість держав, що оточують Україну, у тій чи іншій мірі мають претензії до України. Статус миротворця для України рівнозначний за своїм змістом статусу миротворця одного з боксерів на рингу під час поєдинку. Україна за своєю потенцією є регіональним лідером, отже, декларування недопустимості застосування сили, неможливості вжиття заходів різного рівня інтенсивності не тільки не відповідає національним інтересам України, яка прагне стати регіональним лідером, а й створює пряму загрозу національній безпеці, через те, що в основному документі – КНВ – буде зазначено про неможливість застосування воєнної сили. Отже, за умови наявності реальних і дійсних джерел загроз і небезпек система національної безпеки України буде позбавлена легітимної можливості забезпечення національних інтересів воєнними засобами. 1 це за тих обставин, коли у КНБ Росії та Туреччини, котрі мають ті чи інші претензії до України, прямо зазначено на можливість використання воєнної сили для захисту власних національних інтересів.

Як резюме зазначу, що концепція має бути позбавлена демагогії, пацифізму і лірики. КНБ – документ, в якому відображаються реальний та бажаний стан держави та всіх її системоутворювальних елементів, а також визначаються основні напрями з досягнення бажаного стану. Моя позиція полягає у тому, що в КНБ має бути чітко зазначено на можливість і здатність України застосувати зброю будь якої інтенсивності до держави, коаліції держав, які реально загрожуватимуть національній безпеці країни.

Тільки така позиція дасть змогу системі національної безпеки розвиватись у багатьох векторах, не зациклюючись на захисних заходах. Дані положення також сприятимуть усвідомленню будь-якої держави, яка може потенційно загрожувати національній безпеці України, про недоцільність реалізації цих джерел загроз і небезпек, застосування збройної сили, і потреба пошуку альтернативних (дипломатичних) шляхів вирішення дискусійних питань. Зазначення у КНБ на можливість застосування сили є не стільки прагненням залякувати когось, скільки бажанням досягти стану стійкого розвитку національних інтересів. Силовий чинник як такий є завжди притаманним тим державам, які претендують на лідерство чи то регіональне, чи то субрегіональне, чи то глобальне. Сила не є ознакою ворожості, сила –, передусім, безпека. Ідеал за цього випадку має стосуватись не стільки засобів, скільки їх кореляції із можливістю реалізації національних інтересів. Я б виразив би це наступною формулою: національна безпека понад усе, але не будь-якою ціною.

Вочевидь правильним є зазначити на таке положення, що пріоритет ненасильницьких засобів передбачає використання воєнної сили. При цьому успіх використання даної сили залежить від адекватності обраної стратегії, яка є результатом співвіднесення реального та бажаного стану і обрання шляху по досягненню останнього і застосування системного підходу до вирішення зазначених питань.

Засоби системи забезпечення національної безпеки тісно переплетені із ресурсами. Основні ресурси забезпечення національної безпеки, окрім об'єктивних особливостей геополітичного та геоетратегічного положення України, пов'язані з інтелектуальним багатством, достатньо високим науково-технічним потенціалом, можливостями її природи і надр, а також цілою низкою інших чинників, що робить нашу державу привабливою не тільки для інвестицій, а й для реалізації різних технологій дестабілізації з метою недопущення становлення України в якості регіонального лідера.

Актуальним у даному контексті вважається проблема розроблення гарантій ефективного забезпечення національної безпеки, які ми і розглянемо нижче.

2.1.5. Гарантії ефективного управління національною безпекою України

Для нейтралізації дисбалансу у СЗНБ України має бути сформована система стримувань і противаг, за допомогою якої можна буде гарантувати забезпечення прав особи і громадянина. Найбільш продуктивним у цьому напрямі вважається створення системи таких гарантій:

● розроблення на підставі Конституції України, нормативно правових актів, які регулюватимуть компетенцію суб'єктів СЗНБ, передбачивши конкретні сфери дії, права, обов'язки, відповідальність, принципи взаємодії та інші питання, що забезпечуватимуть її ефективне збалансоване функціонування;

● формування недержавної підсистеми національної безпеки;

● формування механізму забезпечення національних Інтересів (інтереси особи, суспільства та держави) на національному, регіональному, міжнародному, глобальному рівнях;

● формування механізму взаємоузгодження інтересів особи, суспільства та держави;

● удосконалення наявних і розбудова нових інститутів безпеки із широким залученням суб'єктів недержавної форми власності;

● розроблення механізму взаємодії та контролю за суб'єктами СЗНБ як з боку спеціально уповноважених органів державної влади, так і за допомогою організації цивільного контролю"

Звичайно, перелік гарантій можна розширяти, головне ж, на нашу думку, створити надійний механізм функціонування системи національної безпеки, ефективність якого, насамперед, залежатиме від цілісності цієї системи, яку утворюватимуть різні структурні елемента.

Багатовимірність теорії національної безпеки обумовлює багатовекторність дії системи забезпечення національної безпеки. У загальному плані, ураховуючи категорії національних інтересів, запропоновано виділяти відповідні три основні напрями дії цієї системи: стратегічний, тактичний, оперативний.