Про класифікацію фольклору

Кожна класифікація має право на існування, якщо відповідає природі предмета. Природа фольклору неймовірно багата, і це обіцяє невичерпні можливості для тих, хто любить класифікувати. Вважається, що хороші, вдалі класифікації полегшують вивчення предмета. Фольклору це стосується лише тоді, коли він опиняється в становищі зовнішнього об’єкта (чужий фольклор; мертвий фольклор). Живий фольклор може бути засвоєний лише «зсередини», як засвоюється жива рідна мова (буває, на жаль, і мертва рідна мова). Власне, мова й фольклор – явища одного порядку, одного походження.

Нам класифікація майже не знадобиться, бо ми не маємо на меті систематично вивчати фольклор як стороннє явище. Для Українців це було б надто принизливо. Та все ж кілька загальних слів треба сказати, бо, можливо, це говориться не тільки для Українців. Та й Українці тепер... дуже різні.

Види фольклору, по ідеї, відповідають усім відомим видам мистецтв. Найприродніше розглядати цю відповідність у хронологічній перспективі: кожний вид фольклору породив, породжує або породить відповідне професійне мистецтво, яке далі може галузитися на підвиди, жанри та форми без кінця.

Наративний (оповідний) фольклор включає казки, притчі, байки, прислів’я, приказки, примовляння, замовляння, повір’я, побажання, привітання, жарти, віншування, прокльони, лайки і таке інше; і такого іншого (його ще називають – по-вченому – багатющою Вкраїнською фразеологією) стільки, що ні в казці сказати, ні пером написати. Породжує літературу, віршування, театр, художнє читання.

Музичний фольклор поділяється на вокальний та інструментальний; кожний із цих видів включає до себе безліч жанрів та форм; скажімо, до вокальних жанрів належать народні пісні та думи; пісні можна класифікувати за цільовою функцією (обрядові, побутові, трудові, військові, колискові і т. ін.), за становою приналежністю (козацькі, чумацькі, селянські, ...), за способом виконання (з інструментальним супроводом чи без нього, одним голосом чи гуртом, як одноголосу мелодію чи як гармонійне та поліфонічне багатоголосся) та за силою-силенною інших ознак. Породжує професійну музичну культуру.

Хореографічний фольклор несе в собі мудрість рухів, жестів, пластики, поз. Це дуже непроста й дуже важлива невербальна знакова система – безсловесна мова. У справжньому фольклорі цією мовою передаються справжні, життєво важливі послання – любов, радість, виклик, торжество; часом – боротьба, загроза, потуга; і завжди – безліч емоційних нюансів, елементів магії, чарування, гіпнозу, що їх годі перекласти іншою мовою. Народна хореографія – основне джерело різноманітних форм балету, танцю, мімічного мистецтва, сценічного руху, багатьох циркових жанрів тощо.

До фольклору, по правді, належать усі форми народного мистецтва, що відповідають нашому визначенню, як-от вишивання, писанки, кераміка, різьблення, лозоплетіння і т. ін. до безлічі – саме тою мірою, якою несуть знання, повідомлення, послання, словом народнунауку.

Не слід абсолютизувати навіть цю очевидну й просту класифікацію. В наративному фольклорі завжди є елементи музики й вокалу (без інтонації наша мова взагалі немислима); ще важче уявити розмову, а тим більше спів та музичну гру без жестів, тобто елементів хореографії. А куди віднести, скажімо, голосіння, де ці три елементи майже рівноправні?