БЕЗПЕКА БІЗНЕСУ: ІНФОРМАЦІЙНІ ЗАГРОЗИ

Безпека будь-якого серйозного бізнесу, врешті решт, зводиться до своєрідної інформаційної гойдалки з двох альтернатив. З одного боку, – це намагання своєчасно виявити і нейтралізувати інформаційні загрози, що виходять від актуальних й потенційних конкурентів. А, з іншого, – це намагання створити аналогічні інформаційні загрози конкурентам, щоб їхній бізнес “їм медом не здавався”.

Інакше кажучи, йдеться про максимально можливе втаємничування конкуренто-значимої інформації, що стосується власного бізнесу, та про прагнення якомога повнішої інформаційної відкритості конкурентів, щоб своєчасно збагнути їх наміри й плани. Нічого дивного тут немає. На війні як на війні… А ринок є, по суті, перманентною (продолжающаяся непрерывно; постоянная) холодною війною. Умиротворення тут можливе лише за умови повної монополізації, що означатиме фактичну смерть ринку. Головне, аби така бізнесова війна з інформаційною включно точилася за правилами, не перетворюючись у сумнозвісний “безпрєдєл”.

У будь-якому разі, без надійної інформації й належного інформаційно-аналітичного забезпечення керівництво фірм і компаній навряд чи здатне приймати “правильні” рішення, відповідні до реальної конкурентної ситуації. Бо лише своєчасно отримана й перевірена на предмет достовірності інформація дозволяє передбачати зміни й коливання на ринках, політичні ризики тощо.

Мова, передовсім, йде про моніторинг ризиків, загроз та вразливостей й так само – моніторинг сприятливих можливостей, – невпинне системно організоване відстеження ситуацій на ринках з метою виявлення тих тенденцій, що вимагають негайного реагування людей, які приймають рішення. Відтак, – потрібна аналітична інформація (intelligence) – добірка добре профільтрованих і проаналізованих фрагментів “сирої” інформації, перетворена в придатний для прийняття рішень матеріал.

Англійське “intelligence” має подвійне семантичне навантаження. Воно означає «розвідку» й “аналітику”. Й, коли стосовно завдань бізнесу вживають саме цей термін – “intelligence”, то роблять це з очевидною метою, – щоб підкреслити подібність завдань і методів, що їх використовують державні спецслужби і ділові структури. Не випадково в системі конкурентної розвідки працює чимало відставних розвідників.

І в політиці, і в бізнесі професіонала “від розвідки” вирізняє здатність за примхливим мереживом подій побачити ситуацію, а згодом у динамічній ситуації своєчасно розпізнати тенденції її розвитку. Усе це вимагає неабиякого імунітету до інформаційного маніпулювання, природженого таланту до аналітико-синтетичної діяльності. Вміння не лише дивитися, але й бачити. Не лише пояснювати “заднім розумом”, яким, як відомо, вміють користуватися навіть пересічні люди, але й розуміти “переднім розумом”. Не лише відповідати на сакраментальне “хто винен?”, але й на буденно-прагматичне “що робити?”.

Дослідження відкритих інформаційних джерел, що стосується основних тенденцій бізнесу й намірів конкурентів, аналізу ризиків та вразливостей, професійно усталилось на Заході з його більш розвиненими ринками, отримавши назву «конкурентної розвідки» (competitive intelligence). У вітчизняному бізнесовому довкіллі цей термін поки “не відстоявся”. Тому можна зустріти еквіваленти типу «ділова розвідка», «бізнес-розвідка». Часто-густо саме бізнесову розвідку мають на увазі тоді коли, не уточнюючи хто, чим, заради чого займається, висловлюються щодо “інформаційно-аналітичної роботи”, “моніторингу” тощо.

Проте, конкурентна розвідка і у США та інших країнах Заходу теж заледве починає широко впроваджуватися в життя. Провадять її переважно приватні фірми і корпорації. Останнім часом помітна зацікавленість щодо перенесення методів роботи спецслужб у бізнесову інформаційну діяльність. Отож, відбувається вербування цінних кадрів професійних розвідників й аналітиків. Створене близько 10 років тому Товариство професіоналів конкурентної розвідки (Society of Competitive Intelligence Professionals – SCIP), нараховує нині майже 6 тисяч членів, а його відділення є у багатьох країнах світу.

Перші “ластів’ята” конкурентної розвідки з’явилися і в Україні. Це, зокрема, філія відомої російської інформаційно-безпекової компанії “Спеціальна інформаційна служба” (існує від 1993 року) – «С Ін С-Україна» (створена у 2001 році).

У випадку з бізнесовою розвідкою йдеться переважно про інтуїтивно-інтелектуальне осмислення вторинних джерел інформації, за якими доводиться вгадувати первинну, безпосередню інформацію “з перших рук”. Без сучасних інформаційних технологій тут, звичайно, не обійтися й будь-яка економія тут не доречна. Відомо, що після азійської фінансово-економічної кризи 1997-1998 рр. позиції Японії та четвірки так званих азійських тигрів у глобальній економіці серйозно похитнулися. Причин, серед іншого, варто шукати в прорахунках з організацією економічної розвідки, інформаційно-аналітичного забезпечення економіки. Зокрема, вже станом на 1992 рік в США чисельність персональних комп’ютерів (ПК) на сотню працівників вчетверо перевищувала аналогічний японський показник.

Проте, комп’ютер, не з’єднаний з локальними й глобальними мережами, – лише вдосконалена друкарська машинка. І навпаки, комп’ютер у мережі – цінна інформаційна машина. Щоправда ця машина може бути використана як джерело цінної інформації не лише власником ПК, але й тими, хто із тієї ж мережі «вламується» до його машини. Але тут уже нічого не вдієш. За все доводиться платити. У даному випадку платою будуть витрати на інформаційну безпеку.

Отож, характерно, що на 100 ПК у США припадало 4,4 локальних мереж, тоді як у Японії – 1,4. До послуг американських фірм вже тоді було 3900 комерційних баз даних (у Японії – лише 900). У тому ж році число тих, хто у США з більшою-меншою регулярністю передплачував інформаційні сайти у Світовій Павутині, коливалося від 2 до 3 мільйонів (у Японії, станом на 1994 р., таких було лише 39 тис.).

Зростання ролі такої бізнесової розвідки обумовлюють пришвидшення темпів ділового життя, інформаційне перевантаження й відповідні труднощі з відокремленням повноцінного “інформаційного зерна” від “інформаційного сміття”. До того ж, до локальної конкуренції додається тиск глобального оточення. Зростають агресивність конкурентів. Посилюється узалежнення бізнесу від політичних змін. При чому, політика нині асоціюється не лише з державними, але також з недержавними акторами. А якщо сюди додати ще впливи структур транснаціональної (выходящая за пределы нации, страны, связанная с деятельностью региональных или международных организаций) організованої злочинності, тероризму тощо, то картина остаточно ускладнюється.

Не дивно, що зв’язки між політичною та економічною розвідками дедалі тіснішають, прикладом чому є обурливий для європейців приклад використання американцями супутникової системи штучного інтелекту ECHELON з метою надання переваг власним транснаціональним корпораціям у їхній конкуренції з європейськими суперниками.

«Эшелон» — общепринятое название глобальной системы радиоэлектронной разведки, работающей в рамках соглашения о радиотехнической и разведывательной безопасности Великобритания — США (Австралия, Канада, Новая Зеландия, Великобритания, Соединенные Штаты Америки; также известного под названиями UKUSA Agreement, AUSCANNZUKUS или Five Eyes).^[1] Система упоминалась в большом количестве открытых источников.^[2] В своем докладе, опубликованном в 2001 году, Европейский Парламент упоминает, что название «Эшелон» используется в разных контекстах, но имеется ряд свидетельств указывающих на то, что это название системы радиоэлектронной разведки. В докладе заключается, что на основе представленной информации «Эшелон» имеет возможность перехвата и анализа телефонных переговоров, факсов, электронных писем и других информационных потоков по всему миру путём подключения к каналам связи, таким как спутниковая связь, телефонная сеть общего пользования, СВЧ-соединения.^[

У свою чергу, на думку експертів зі США, особливої гостроти проблемі промислового шпигунства додає той факт, що він поставлений на державну основу. Із проаналізованих у 2003 році 173 країн світу щонайменше у кожній третій (57) державні розвідувальні інстанції активно збирали й постачали секретну інформацію, що належала на правах інтелектуальної власності американським компаніям. А уряди іще як мінімум 100 країн витрачали поважну частку свого ВВП на покриття витрат, пов’язаних із промисловим шпигунством. Особливо увагу американців в цьому плані привернули головні конкуренти, – Німеччина, Японія і Франція. А їх уже нібито наздоганяють Росія, Китай і Південна Корея.

Справді, у Франції активну роль в організації конкурентної розвідки і співробітництва з приватними фірмами відіграють державні спецслужби. Принаймні, французи не роблять з цього особливої таємниці. Один з керівників французької зовнішньої розвідки (Direction Generale de la Securite Exterienre – DGSE). П’єр Маріон свого часу заявляв: «Було б ненормально, якби ми проводили розвідувальні заходи проти США у військовій або політичній сферах, бо тут ми – союзники. Але в економічній і технологічній галузях, ми – конкуренти». У 1987-1989 роках близько 20 співробітників DGSE вели розвідку проти провідних американських фірм IBM і Texas Instruments в інтересах французьких фірм-конкурентів.

Загалом, витрати на економічну розвідку зростають надзвичайно стрімкими темпами. Зокрема, у США наприкінці 90-х рр. темпи подібного зростання щороку становили 40%, тоді як на початку останнього десятиліття минулого століття – лише на 10%.

Хто виграє від цього вибуху розвідувальних пристрастей на світових ринках? Безумовно, передусім виграють компанії, що спеціалізуються на виробництві шифрувальних (криптографічних) та дешифрувальних програмних продуктів, розслідуванні фінансових афер тощо. Лідерами на американському ринку надання відповідних послуг є, зокрема, три компанії:

Kroll-O’Gara Co.;

PricewaterhouseCoopers LLP;

Investigative Group International Inc.

Щоправда, останнім часом їх репутація та доходи з різних причин захитались, чим негайно скористались британські колеги (типу Control Risks Group), що намагаються пробитися на американський ринок. PricewaterhouseCoopers й Kroll-O’Gara, в різний час і з різних причин залучалися, до речі, до розслідування гучних скандалів, пов’язаних Україною. Йшлося, зокрема, про звинувачення на адресу НБУ у нецільовому використанні кредитів МВФ.

Вважається, що, на відміну від промислового шпигунства, конкурентна розвідка як інструмент дослідження ринку та його поглибленого зондування, є цілковито респектабельною й моральнісною, оскільки їй не властиві методи “агентів 007” й вона діє винятково в рамках існуючих законів, зосереджуючись виключно на роботі з відкритими джерелами інформації. Так чи інакше, важко сперечатися, що для бізнес-розвідки дотримання етичних норм і принципів діяльності має бути важливою передумовою хоча б тому, що будь-які скандали з необхідністю обернуться антирекламою, а, отже, – втратою довіри споживачів й партнерів зі значними фінансово-економічними втратами.

Поява новітніх інформаційних технологій (Internet, професійні бази даних й пошукові системи), відносна дешевизна інформаційних ресурсів нібито й справді дають можливість аналітикам готувати якісні матеріали, придатні для прийняття рішень керівництвом компаній, без доступу до втаємничених матеріалів. Але пікантності ситуації додає той факт, що аналогічні технології обробки відкритої інформації використовують також усі спецслужби світу.

Уже в останні роки холодної війни майже 85% інформації провідні розвідки світу отримували саме з подібних відкритих джерел. Нині ж їх питома вага зросла до 90-95%. Особливу роль відіграють «сірі» джерела, які, з одного боку, не є засекреченими, а, з іншого, – важкодоступними. А це означає, що для своєчасного ознайомлення з ними, варто мати свою людину (агента впливу) у потрібний час у потрібному місці.

У будь-якому разі, за оцінками американських аналітиків, не менше 80% розвідувальної інформації надходить саме із відкритих джерел. При чому, кількість таких джерел, – раніше важкодоступних – лавиноподібно зростає: матеріали міжнародних конгресів і конференцій, звіти науково-технічних центрів, комерційних фірм і т.д.

Іншим могутнім фактором пришвидшення роботи з відкритими джерелами є мережеві технології отримання й обробки інформації. Йдеться про інтенсивний розвиток національних і глобальних інформаційних мереж, – насамперед Internet. Однак, варто враховувати слабкі сторони інформаційного простору Internet, майже неврегульованого національним й міжнародним законодавством.

Тут чимало не просто невірогідних даних, але й нахабної дезінформації, – спеціальних джерел, які спеціально створюються з метою маніпулювання інформацією. Достатньо пригадати не дуже давню історію з російськими сайтами “Коготь-1” й “Коготь-2”. Не кажучи уже про те, що в Internet забагато інформації надлишкової, належно неструктурованої, а тому й складної для пошуку необхідних даних.

КОГОТЬ

1. «Коготь» — сайт в Интернете, появившийся в конце 1998 г., на котором размещалась информация компрометирующего характера на значимые действующие политические фигуры. В дальнейшем также появлялись подобные сайты под названием «Коготь-2», АвиаКоготь и т. д. Копромат в Интернете на первом «Когте» был признан государством опасным эффективным способом ведения политической борьбы. Началась борьба по его ликвидации. Совместно с ФБР спецслужбам России удалось пресечь действие сайта, работавшего с территории США. Организаторам сайта, выходцам из России, предъявлено обвинение.

В минувший четверг в одном из сайтов Интернета появилось объемное собрание разного рода «компромата» под единым названием «Коготь». Здесь были: сводка телефонного разговора Татьяны Дьяченко с Борисом Березовским, аналитические справки на Сергея Степашина, Юрия Скуратова и Григория Лернера, расшифровки пейджерных сообщений Владимира Рушайло, Николая Сванидзе, Альфреда Коха, Аркадия Евстафьева, Леонида Невзлина, Олега Бойко, Александра Минкина и Александра Хинштейна (то есть мои).

(«Московский комсомолец» (Москва). 03.12.1998).

2. В более широком смысле «когтями» называют размещение компрометирующей информации в Интернете, а также сайты, специализирующиеся на «сливе» подобной информации.

Предвыборный год был отмечен несколькими шумными скандалами вокруг публикации компрометирующих сведений в Интернете (по имени первого такого «слива» они иногда называются «когтями»).

(«Российская газета» (Москва). 03.04.2003).

В сети Интернет, на сайте «АвиаКоготь» появился вариант правительства, которое будет поставлено во главе Красноярского края в случае победы на губернаторских выборах нынешнего губернатора Таймыра, совладельца холдинга «Интеррос» и ГМК «Норильский никель» Александра Хлопонина.

(«Красноярская газета» (Красноярск). 18.09.2002).

Не дивно, що у 1996 р. ЦРУ дійшло висновку, що лише 10 000 із мільйона досліджених сайтів (один відсоток) виявилися корисними з точки зору отримання інформації розвідувального змісту. Зрозуміло, що для «пошуку голок в копичках сіна» інформаційні машини набагато придатніші, ніж люди. Тому в США співвідношення відповідних витрат на машинну та людську (агентурну) розвідку складає нині пропорцію сім до одного.

Із маловтішним щодо розвідувальних можливостей Світової Мережі висновком ЦРУ готова посперечатись техаська агенція «Стратфор» (назва Stratfor походить від словосполучення «strategic forecasts» – «стратегічні прогнози»), яка кожне своє повідомлення супроводжує девізом «Це не новини, це – розвідка – It’s not news, it’s intelligence»). Уже на початку 1999 р. «Стретфор» була відзначена журналом «Тайм» як одна з кращих Інтернет-агенцій, що надає корисну для політичних та бізнесових структур інформацію виключно із відкритих джерел.

Загалом, із маніпулювання інформацією у мас-медіа нині ведеться серйозна боротьба на рівні громадських організацій, підтримуваними діловими колами. Одна з таких організацій – «Точність у засобах масової інформації» (Accuracy in Media – AIM) об’єднує 345 тисяч членів і стежить, щоб оприлюднені в ефірі матеріали відповідали фактам. В Україні останнім часом подібну роботу започаткувало Інтернет-видання “Телекритика”.

Гарно діють організовані системи конкурентної розвідки у Японії, – як на корпоративному, так і на державному рівнях. Її розгалужена система стосується, зокрема, «Організації зовнішньої торгівлі Японії» (Japanese External Trade Organisation -JETRO). Створена в 1958 році JETRO – найбільше і єдине у світі агенція конкурентної розвідки, підтримувана урядом. До того ж, більша частина пропонованої інформації доступна для користувачів лише японською мовою, що є одним з головних перешкод для широкого використання європейцями й американцями ресурсів JETRO.

Для збору інформаційних матеріалів ТНК японського походження мають “резидентури” по усьому світі. Скажімо, у «Мітцубісі» цією робою зайняті 13 тисяч службовців у більш ніж 200 офісах по усьому світу, які збирають і обробляють щодня понад 30 тисяч інформаційних повідомлень.

У Європі організацією конкурентної розвідки особливо активно займаються банківські структури, які. традиційно використовують свої впливи для збору ділової інформації про закордонні компанії і передають її діловим партнерам. В основі роботи лежить так званий цикл розвідки, у результаті якого сира інформація перетворюється в аналітичні матеріали. Зведення, що надаються конкурентною розвідкою, повинні встигати за часом і до моменту їхнього використання залишатися актуальними. Системи КР у першу чергу – системи реального часу.

Важливим і ще недостатньо використовуваним ресурсом конкурентної розвідки є професійні бази даних. Вони мають величезний потенціал, реалізація якого не пов’язана зі значними фінансовими витратами. Найбільша в світі повнотекстова онлайнова інформаційна система Lexis-Nexis містить понад 2 мільярди документів з глибоким архівом до 30 років у тій частині, що стосується бізнесової інформації і більше 200 років, – пов’язаній із юридичною інформацією. Щотижня до цих баз даних додається 14 млн. документів. На відміну від неструктурованих гігантських масивів Internet, користувачі Lexis-Nexis можуть використовувати могутні інструменти пошуку для одержання достовірної класифікованої інформації.

Існуванню подібних до Lexis-Nexis електронних баз даних в Україні та інших країнах пострадянського простору заважає всюдисуща тінь. Бо “тінь” – це закритість і передусім закритість інформаційна. Тоді як відкритість – це можливість отримання в потрібний час і в потрібному місці потрібної інформації. У різних країнах це завдання розв’язується по-різному, але там, де воно розв’язується за участі держави, маємо цінні відкриті джерела інформації, – цінні передовсім для бізнес-розвідки, – “електронне урядування”. Якщо це поняття не демонізувати й не ангелізувати, то йдеться всього-на всього про інформаційні послуги, що їх надають урядові структури. У США ще в 1996 р. було ухвалено Закон про свободу інформації, що зобов’язав федеральні відомства забезпечувати громадянам вільний доступ до своєї інформації. Обмеження стосуються лише матеріалів, причетних до національної оборони, особистих і фінансових документів, а також документів правоохоронних органів. Відмову в доступі до інформації можна оскаржити в суді. При чому, інформація має бути надана в десятиденний термін, а судові суперечки мають бути розв’язані впродовж 20 днів. Прикметно, що, за американською статистикою, більшість запитів виходить від фірм та корпорацій, що хочуть отримати інформацію про своїх конкурентів.

І, хоча після терактів 11 вересня 2001 р., коли у США було ухвалено спрямований на подолання міжнародного тероризму “патріотичний закон” (перші літери довжелезної назви цього закону утворюють абревіатуру “PATRIOT”), з доступом до урядової інформації виникли певні проблеми й обмеження, принципово нічого не змінилося.

А що в Україні? Очікується аналогічний до американського Закон «Про вільний доступ до публічної інформації», який нібито кардинально змінить інформаційну ситуацію, розширить доступ народу до інформації. Принаймні, відомий Указ Президента (від 31 липня 2002 року), що стосується інформаційної відкритості владних структур, зобов’язав Кабінет Міністрів розробити подібний законопроект.

Отже, нібито й пора вже мати такий закон, а ще краще – весь “сувій” інформаційних законів, зведених під однією обкладинкою, – “Інформаційний кодекс України”. Проте, навряд чи варто “інформаційну кобилу” ставити позаду “політичного воза”. Ситуація з інформаційною відкритістю й інформаційним протиборством аж ніяк не вирішується на рівні самих лише законодавчих зрушень. Радше навпаки. Такі зрушення будуть ефективними лише тоді, коли віддзеркалять реальний стан суспільної свідомості. Тим часом, чимало носіїв цієї національної свідомості страждають хронічною інфофобією, почуваючись у “тіні” не зовсім дискомфортно. Тож не дивно, що їхні інформаційні запити не йдуть далі пошуків сумнозвісної “криші”. Хоча це зовсім не означає, що маємо приречено констатувати нормальність такого паранормального стану речей. Мовляв, маємо те, що маємо…