Брегеда

Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні про­цеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним формування в Україні правового типу відносин як таких, що найбільше відповідають демократизації політики, економіки, соціального і ду­ховного життя, ліквідації тоталітарного режиму, формуванню гро­мадянського суспільства.

В політиці такий курс визначається як фор­мування правової держави.

Витоки правової держави сягають в античність — до Платона й Арістотеля. Теоретичні ж концепції правової держави склалися в Західній Європі під час буржуазних революцій XVII — XIII ст. Ідей-но-теоретичним фундаментом вчення про правову державу стали концепції поділу влад (Ш.Монтеск'є), народного суверенітету (Ж.Ж.Руссо), держави як об'єднання людей, що підвладні правовим системам (І.Кант)тощо'³.

Які ж основні принципи правової держави можна назвати? На­самперед це принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це обов'язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних суспільних відносин.

У правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадяни, а й сама держава, її органи й посадові особи, що репре­зентують законодавчу, виконавчу та судову влади, діють тільки у вста­новленому законом порядку.

Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.

Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це фундаментальна засада конституційного режиму, закон­ності і правопорядку в країні, демократичного розвитку суспільства, забезпечення прав та свобод особистості.

Звичайно, і конституція, і закони країни можуть відставати від життя і таким чином гальмува­ти суспільний розвиток.

Це має бути підставою для зміни або скасу­вання їх у встановленому (самою конституцією або спеціальним за­коном) порядку.

Правова держава тільки тоді може вважатися такою, коли її "підкріплено" правом на всіх стадіях її життєдіяльності: правотворчій, правозастосовній, правоохоронній, правовиховній. Право­ве "підкріплення" держави та її органів означає, що вони можуть діяти виключно в межах своєї компетенції, що визначена законом.

Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (все­осяжність права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, саме закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними регуляторами суспільного життя.

Отже, відомчі акти не можуть бути для всього населення загальнообов'язковими. Рішення й вироки судів можуть ухвалюватися тільки на підставі законів. По­рушення законів громадянином, посадовою особою або державним органом повинно вести до неминучої юридичної відповідальності.

Важливим принципом правової держави є поділ влад. Цей прин­цип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенцій між основними органами державної влади — законо­давчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин осо­бистості, держави, суспільства.

Найвища з трьох влад — законодавча. Вона є виразником народ­ного суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрі­дним законодавцем може бути і все населення країни, коли прово­диться референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона ви­значає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, про­відну роль законодавчого органу.

Демократичні вибори членів зако­нодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу за діяльністю законодавчої влади.

Крім того, своєрідний юридичний контроль за законодавчою владою має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд).

Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, які прий­няті законодавчим органом. Виконавча влада формується представ­ницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на основі та в межах дії законів. Так само повинні діяти й вищі посадові особи держави, що обираються безпосередньо населенням.

Призначення судової влади -— бути арбітром, вирішувати юри­дичні суперечки, впроваджувати правосуддя, яке може здійснювати­ся тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду.

Система судових органів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стриму­ючим фактором у системі влад, суд мусить бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Незалежність суддів та народних засідателів забезпечується вста­новленим законом порядком їхнього обрання й звільнення, недотор­канністю, чіткою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів перед винесенням рішень, забороною ви­магати розголошення цієї таємниці, відповідальністю за неповагу до суду або за втручання у вирішення конкретних справ, а також матері­альним і соціальним забезпеченням суддів, що відповідало б їхньо­му високому статусу.

Вияви неповаги до суду з боку окремих осіб або громадян, які присутні на судовому засіданні, мають каратися відповідно до законодавства. Юридична відповідальність передбачена також за втручання у вирішення судових справ, погрози суддям або народним засідателям, зневагу до них, невиконання судового рішення і деякі інші протиправні дії.

Одним із фундаментальних принципів правової держави є пріо­ритет прав та свобод людини. "Всі люди народжуються вільними й рівними в своїй гідності і правах", — проголошує стаття 1 загальної декларації прав людини (декларацію прийнято Генеральною Асамб­леєю ООН 10 грудня 1948 року). Права і свободи громадянина — економічні, політичні, соціальні, культурні — знаходять правове підтвердження у Конституції та законах, котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права починають сприй­мати і в нашій державі як найважливіший принцип державного будів­ництва. Послідовне втілення в життя цього принципу означає гарантованість законом прав людини і її основних свобод, неможливість реалізації небезпечних ідей на кшталт "права нації понад усе".

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на вільне ви­словлювання своїх думок, створення асоціацій, проведення легаль­них зібрань, на свободу пересування.

Ніхто не повинен піддаватися незаконному арешту або утриманню під вартою, тортурам або іншим видам жорстокого поводження й покарання. Кожний має право зна­ти свої права й діяти у відповідності з ними, брати участь у вільних та справедливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду, володіти власністю одноособово або спільно з іншими й займатися індивідуальним підприємництвом.

Ці положення Паризької хартії, багато з яких вже відбито у зако­нодавстві нашої держави, є орієнтиром як для громадян, так і для всіх органів законодавчої, виконавчої та судової влади країни. Слід особливо підкреслити, що найважливішою умовою скорішого виве­дення правової системи країни на рівень цивілізованих держав є підвищення правової культури громадян та посадових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх законних прав, свобод, честі та гідності.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип юридичної взаємовідповідальності держави й особи.

Даний принцип спрямований на реалізацію права, законів, забезпечен­ня стабільного правопорядку. Наскільки важливе державне проголо­шення й забезпечення прав та свобод громадян, настільки важлива й відповідальність громадян перед державою й суспільством.

Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є водночас і мірою несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29 Загальної декларації прав людини:"При здійсненні своїх прав та свобод кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, що встановлені законом виключно з метою забезпечення необхідно­го визнання й поважання прав та свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та суспільного доб­робуту в демократичному суспільстві".

Обмеження прав та свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше їх відкрите порушення є шлях до несвободи, безправ'я, насилля, антилюдяності, безвідповідальності за злочини, розпаду державності.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки гро­мадян в умовах правової держави є стимулювання, переконання, пра­вове виховання, підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою правова держава теж змушена впроваджу­вати санкції за порушення закону, застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами, визначеними законами, принципами моралі й гуманізму.

Форми відповідальності держави перед особою різні. До них на­лежить і звітність виконавчих органів перед законодавчими, і рефе­рендуми, які б оцінювали роботу або пропозиції уряду, і надання повної й вірогідної інформації громадянам з усіх питань, за винят­ком тих, що становлять державну таємницю. Однією з ефективних форм відповідальності є можливість судового оскарження громадя­нином дій посадових осіб відповідно до закону.

Такі основні принципи правової держави, що є й орієнтирами для її формування. Треба лише нагадати положення Конституції Украї­ни, що побудова правової держави в Україні — це не самоціль, а життєва необхідність. Тільки правова держава зробить можливим вільний розвиток кожної особистості і всього суспільства.