Розвиток США напередодні Громадянської Війни. Формування протиріч між Північчю та Півднем

У Громадянської війни було багато причин, але всі вони зводилися до одного - необхідність скасування рабства. Однак необхідно відзначити, що в перші десятиліття після війни за незалежність рабовласництво в США хилилося до занепаду через низьку продуктивності праці і явного протиріччя з більш сучасними економічними відносинами[5;c.71].

У першій же третині XIX ст. у США розпочався промисловий переворот, переважно в північно-східних штатах. У 1828 — 1830 рр. була побудована перша залізниця, через 20 років протяжність ліній залізниць становила вже понад 10 тис. км.[50;c.50].

Промисловий переворот у США пішов з англійської шляху, тобто в першу чергу стала розвиватися текстильна промисловість. Такі нововведення дозволили США вийти спочатку на III місце в світі з продажу бавовни[45;c.245]. Потім США стали чи не домінувати. Загалом, для процвітання рабовласництва були створені всі умови і, природно, плантатори не забули ними скористатися[31;c.102].

Т.В.Алєнтьєва надає більшого значення економічних розбіжностей між плантаторами і середньою буржуазією[3;c.55]. По-перше, рабство дуже сильно гальмувало розвиток капіталістичних відносин, працюючи, в основному, на експорт бавовни і перетворюючи США в аграрну державу, тим самим роблячи її економіку залежною від інших країн. [49;c.56] По-друге, чимале значення приймав питання про мита. Плантатори вивозили свій товар за кордон, і для них було дуже вигідно зниження мита, в той час як для буржуазії це означало б вірний крах[2;c.17]. В результаті зниження мит створилася б величезна конкуренція з боку Англії, яку промисловці США на тому рівні розвитку промисловості, який у них був, не змогли б винести. Таким чином, між середньою буржуазією і рабовласниками теж назрівав серйозний конфлікт[5;c.100].

Таким чином, США виявилися розділені на дві області: область швидкого капіталістичного розвитку, заснованого на системі найманої праці - Північ, і область панування рабовласництва в умовах капіталістичного виробництва - Південь[17;c.239]. Конфлікт розгорівся між плантаторами і крупною буржуазією котра вкладала гроші в текстильну промисловість, з одного боку, і фермерами і середньою буржуазією, з іншого[12;c.67].

Плантатори по-хижацькому використовували землі, не дбаючи про поліпшення родючості. Виснажені землі закидалися, плантації переносилися на нові землі, з яких виганяли корінних жителів континенту — індіанців, конфлікт з якими знайшов свое продовження у семіольських війнах, що призвело до початку винищення або ж загнання їх до резервацій[5;c.92].

У першій половині XIX ст. США активно займалися територіальною експансією. Уряд США придбав за 15 млн. доларів французьку Луїзіану, розташовану на захід від Міссісіпі. Потім була захоплена Флорида, яка належала Іспанії, оформлена заднім числом як купівля, анексовані Техас, Нова Мексика, штат Каліфорнія, що належали Мексиці [15;c.298]. Від Англії США домоглися визнання переходу до них території Орегона. В результаті США до середини століття досягли виходу до Тихоокеанським узбережжя. Територія країни збільшилася в порівнянні з 1776 р. у вісім разів[31]. Експансіоністські задуми США знайшли вираження у політичному документі — доктрині президента Монро, висунутої в 1823 р. В ній обґрунтовувалася ідея заборони колонізації Американського континенту європейськими країнами[15;c.260]. Гасло «Америка для американців» стало визначальним у зовнішньополітичному курсі США.

США почали колонізацію Заходу та Півдня: поселенці просувалися все далі, зганяючи в резервації індіанські племена[43;c.196]. Кожен новий регіон організовувався в територію, підконтрольну федеральному уряду. Потім, при досягненні певних умов, йому надавався статус штату з широкими правами самоврядування та власною конституцією, після чого він міг подати заявку на вступ в Союз штатів. До 1821 р. в Союзі налічувалося вже 24 штату[16].

Однією з розбіжностей було питання про західні землі. Рабству було притаманне хижацьке використання землі[32]. Поширення його на нові території, тобто екстенсивний спосіб розвитку, було для плантаторів більш вигідним, ніж внесення в грунт добрив чи використання сільськогосподарських машин[49;c.325].

Ще у 1819-1820 рр. в країні розгорівся перший загальнонаціональний конфлікт з питання про рабство. "Територія" (нова область американської держави, що мала самоврядування, але не мала прав штату) Міссурі, де панувало рабовласництво, просила прийняти її в союз в якості штату[40;c.76]. Більшість конгресменів виступило проти входження Міссурі до складу США, вимагаючи заборони там рабства, бо прийняття цього штату в союз як рабовласницького, створило б в сенаті чисельну перевагу рабовласників. Тоді 13 лютого 1819 року Дж.Толмадж вніс у конгрес поставити умовою прохання Міссурі введення там конституції, що передбачала спочатку обмеження, а потім і заборону там рабства[42;c.112]. Населення країни розділилося надвоє, обговорюючи цю проблему. Вперше проблема рабовласництва постала як національна. Південці протестували, боротьба лихорадила всю країну. Зрештою, за ініціативою Генрі Клея, був досягнутий так званий "Міссурійський компроміс". Він складався з декількох положень[42;c.114]:

а) територія Міссурі приймалася в Союз в якості штату разом з територією Мен (виділеної з Массачусетсу);

б) "... обидва штату приймалися формально, без будь-яких обмежень, але малося на увазі, що Міссурі стане рабовласницьким (бо там вже було рабовласництво), а штат Мен - вільним (для дотримання політичного паритету)"[47;c.117] або ж "... Міссурі був прийнятий до складу США як рабовласницький штат разом з вільним штатом Мен".[47;c.119] Останнє формулювання менш точне, ніж перше, але воно відображає всю сутність рішення;

в) на території, що лежить на захід від річки Міссісіпі і північніше 36°30' пн. ш. рабство заборонялося;

г) вирішувалося надалі приймати до Союзу по два штати одночасно: один рабовласницький, один вільний (знову ж для дотримання політичного паритету).

З цих умов ми бачимо, що рабовласники залишилися у виграші. Штат Міссурі, мав набагато більшу територію, ніж Мен, та став рабовласницьким. Це було першим проявом панування і ненаситного апетиту рабовласників в масштабі всієї країни. Тут же необхідно розповісти і про "Компроміс 1850 р."[32;c.135].

Підвищення цін на бавовну, обумовлене відкриттям родовища золота в 1848 р. у Каліфорнії, поліпшило економічне становище жителів півдня і додало їм ще більшу політичну вагу (цим і пояснюється зміст компромісу)[22;c.168].

У 1850 р. в палаті представників було 112 демократів і 109 вігів. На наступних виборах демократи збільшили своє представництво до 140 членів; 80 — з вільних штатів, 60 — із рабовласницьких. Більшість ключових постів федерального апарату знаходилося в руках рабовласників[9;c.449]. Вони контролювали сенат, Верховний суд та президентску владу. Цей факт досить ясно усвідомлювали сучасники[33].

Підтримка системи рабовласництва американським урядом ґрунтувалася виключно на всепоглинаючому практицизмі. У 1790 р. на Півдні вироблялося 1 тис.тонн бавовни в рік. До 1860 р. — вже 1 млн тонн[8;c.81]. За той же період кількість рабів зросла з 500 тис. до 4 млн[5;c.171]. Рабовласницька система, виснажена повстаннями невільників і змовами, такими, як замова Габріела Проссера (1800), Денмарка Везі (1822), повстання під керівництвом Ната Тернера (1831), розробила в південних штатах методи контролю, що спираються на закони, суди, збройні сили та расові забобони політичних лідерів нації[2;c.79].

У 1830-х рр. на Півночі почався підйом аболіціоністського руху. Його більш радикальні члени не тільки агітували за скасування рабства, але й організували «Підземну залізницю» – таємну систему переправлення біглих рабів в Канаду. Деякі аболіціоністи, такі як Джон Браун, були готові вдатися до насильства і намагалися підняти повстання рабів на Півдні[1;c.17]. На рівні політичних дебатів дискутувалася не сама проблема існування рабства, відповідавшого юридичним нормам Півдня. Суперечки велися навколо питання, чи може рабство поширюватися на інші території[46;c.428].

Рабовласникам, правда, не вдалося перешкодити вступу у Спілку як вільного штату Каліфорнії, і вони були змушені піти на заборону работоргівлі в столичному окрузі Колумбія, але в цілому це не змінювало характеру компромісу 1850 р. Особливо чітко посилення позицій плантаторів Півдня проявилося в новому законі про рабів-втікачів[16]. Повернення біглих рабів господарям, де б втікачі не знаходилися, в загальній формі передбачалося конституцією США. Але фактично закон не дотримувався, північні штати не бажали виконувати його, і на початку 40-х років Верховний суд навіть визнав за ними таке право[46;c.462]. Закон же 1850 р. не лише встановлював значно суворіші покарання за приховування біглих або допомогу їм, але і доручав упіймання федеральним чиновникам. Він давав плантаторам широкі права в переслідування втікачів на території інших штатів. Поліція і федеральні суди повинні були допомагати у поверненні рабів[42;c.204].Винагорода спеціальним уповноваженням встановлювалося в залежності від результатів: 10 дол. - при рішенні суду на користь заявника прав на збіглого раба і 5 дол. - при рішенні проти нього. За порушення закону призначався штраф у 1 тис. дол. Цей закон з'явився поштовхом до активізації аболіціоністського руху, тобто руху за скасування рабства. Компроміс 1850 р. міг тільки на якийсь час примирити інтереси Півночі і Півдня. По всій Півночі проходили масові мітинги, на яких виступали оратори-аболіціоністи[41;c.126]. У багатьох містах створювалися «комітети пильності», що поставили на меті допомогу збіглим рабам. Конгрес був буквально засипаний петиціями проти ненависного закону. Характерні події, що відбувалися навесні 1854 р. в Бостоні, який став центром боротьби проти мисливців на біглих рабів. Антоні Бернса, біглого раба з Вірджінії, суд постановив повернути хазяїну. Тоді в місті почалося масовий виступ супротивників рабства[3;c.78]. В будівлі Фіннель-Хол, де збиралися ще патріоти часів війни за незалежність, був скликаний багатолюдний мітинг. Бернса спробували звільнити силою. Однак ця спроба не вдалася, і Бернса під охороною 1100 солдатів відвезли на Південь[4;c.55]. Коли 2 червня його вели до пристані, на площі, де в 1770 р. відбулася "Бостонська бійня", стояла труна з написом "Похорон свободи".

Відомий громадський діяч, стійкий противник рабства Т.Паркер заявляв: «Тривалий час американський уряд контролюється плантаторами. Верховний суд США є рабовласницьким судом. Те ж саме можна сказати і про конгрес... Більшість північних політиків... тільки наглядачі за власністю рабовласників... А чи притаманний дух свободи урядовцям? Майже всі вони є вірними прислужниками рабства»[17;c.219].

Такий плин політичних настроїв не був досить дивним адже ще в 1833-1834 рр. в процесі опозиції до Джексону утворилася нова партія — американських вігів[34]. Керівне становище в цій партії займали фабриканти Півночі; до неї примикали і пов'язані з північної промисловістю плантатори-рабовласники Півдня і частина фермерів. Вона виступала проти посилення федеральної влади (віги стали називати Джексона «королем Эндру»), вимагала більшої децентралізації[34].

Ця партія виникла в той самий час, коли утворювалися робочі партії, а посилилися аболіціоністи, які створили в національному масштабі суспільство для боротьби проти рабства. Нова партія розсудливо зберігала в таємниці свої програмні принципи[41;c.246]. Віги об'єднали прихильників компромісу між північною буржуазією і рабовласниками на ґрунті збереження рабства, і в той же час на платформі підтримки банків та заступницьких тарифів і «внутрішніх поліпшень», тобто спорудження доріг і каналів за рахунок федеральних, загальнодержавних коштів[45;c.135]. Постає питання, які елементи з південних рабовласників могли бути зацікавлені у розвитку американської промисловості? На це неважко відповісти: це ті плантатори, які були найтіснішим чином пов'язані з поставками бавовни не англійської, французької чи російської промисловості, а американської, головним чином текстильної промисловості Нової Англії[39;c.229].

Не менш важливим було те, що 1840 р. національний конвент партії вігів висунув кандидатуру генерала Гаррісона з Огайо в президенти і південного віга, рабовласника Джона Тайлера, у віце-президенти[37]. Гаррісон прославився як переможець індіанців, але про його політичну програму віги замовчували[41;c.257]. Одна з демократичних газет необережно заявила, що Гаррісон недолугий політик, що він цілком задовольнився б життям в дерев'яному будиночку і бочкою міцного сидру[5;c.109].

Також секрет, який ретельно охоронявся від масового виборця, полягав у тому, що Гаррісон був прихильником збереження рабства. Але це питання під час виборчої кампанії вдало обійшли, і «любитель рубленої хатини і міцного сидру» генерал Гаррісон отримав в шість разів більше голосів, ніж його противник, демократ Ван Бюрен. Але секрет Гаррісона так і залишився непізнаним його виборцями. Він помер через місяць після офіційного вступу на пост президента[41;c.234].

У цей час замінив померлого президента, на підставі конституції, віце-президент, південний віг Тайлер, який показав себе прибічником рабства і захоплення нових земель для рабовласників. Він був противником високих тарифів, банку США і витрачання федеральних коштів на спорудження доріг і каналів. Так як Тайлер спробував політично представляти тільки рабовласників, ігноруючи інтереси північного, буржуазного і до того ж керівного крила в партії вігів, то між ним і висунула його партією стався повний розрив. Система висування на виборах посередностей, представляла відомі зручності, коли все важче було висловитися з питання про рабство, не створивши собі недоброзичливців на Півночі чи на Півдні[42;c.193].

Однак блок рабовласників і буржуазії міг бути лише тимчасовим, і саме як тимчасовий він і існував в американській історії. До часу розколу партії вігів в 1852 р. вона мала 800 тисяч виборців на Півночі і 400 тисяч в південних штатах[37].

Союз, за словами деяких тогочасних політиків дійсно став «рабом рабовласників» Півдня, що спиралися на союз з демократами Півночі. Інтереси південців служили «дороговказною зіркою» у внутрішній і зовнішній політиці Сполучених Штатів [18;c.56]. До того ж завдяки тому, що почало загострюватись питання імігрантів у 40-50-х роках яких до “країни свободи ” за десятиріччя прибуло більш ніж три мільйони, а особливо великий їх наплив був до півночі країни[6;c.174]. Питання про чорне рабство виступало більш другорядним адже наплив білих робочих до міст та передмість котрі працювали майже за дарма створювали певні економічні проблеми[6;c.156]. Зважаюжчи й на те, що за такого надходження люду до країни певною мірою відновлювало питання про «кабальні» угоди, котрі укладались власниками кораблів з місцевими підприємцями щодо люду, котрі перевозили перші. Адже не всі могли оплатити своє перевезення до штатів тому були вимушені його відпрацьовувати, що загрожувало їм не чесною угодою, а частіше за все певним загнаням у «біле» рабство, лише тому, що воно не задовольняло цілком цінову пропозицію почало себе вичерпувати у тих масштабах, у яких існувало у колоніальний період, адже темношкірий товар коштував дорожче в двічі але й права на нього булу по життєвими[18;c.67] .

На рубежі 40-50-х років загострилася боротьба в конгресі США з питання про нові території, захоплені у війні з Мексикою.

За даними Ф.Фонера, демонстрації робітників-ірландців проти анексії Техасу пройшли в Нью-Йорку, Бостоні та Лоуеллі[18;c.121]У травні, коли війна проти Мексики вже почалася, нью-йоркці зібралися на антивоєнний мітинг. На ньому війну назвали змовою рабовласників, і було висунуто вимогу про виведення американських військ зі спірної території.

У тому ж році з'їзд Асоціації робітників Нової Англії засудив війну і оголосив, що не «підніме зброї, щоб зберегти становище південного рабовласника, котрий грабіжницьки віднімає у п'ятої частині наших співвітчизників результати їх праці»[17;c.223]. Це була війна еліт США та Мексики, де кожна із сторін шантажувала, використовувала та знищувала населення як своєї власної країни, так і громадян іншої держави. Мексиканський командувач Санта-Анна придушував заколот за заколотом; його війська, здобувши чергову перемогу, так само гвалтували і мародерствували[24;c.117].

Джон Келхун з Південної Кароліни, виступаючи в Конгресі США, сказав, що армія втратила вбитими і загиблими від хвороб п'яту частину особового складу. Массачусетський волонтерський полк вирушив воювати, маючи в своїх лавах 630 осіб[8;c.77]. Після повернення додому не дорахувались 300 добровольців, загиблих здебільшого від хвороб, а їх командир генерал Кашинг, який виступав на урочистій вечері з нагоди повернення, був освистаний своїми підлеглими. Кембриджська газета «Кронікл» писала: «Кожен день з вуст добровольців злітають найсерйозніші звинувачення в адресу всіх і кожного з цих військових чиновників»[15;c.219]. Як тільки ветерани поверталися з фронту, їх швидко знаходили спекулянти, бажали придбати земельні ордери, які роздавав уряд. Багато солдатів відчайдушно потребували грошей та продали свої 160 акрів менш ніж за 50 дол[16]. В червні 1847 р. нью-йоркська газета «Коммершл адвертайзер» зазначала: «Загальновідомий той факт, що на незаможних солдатів, проливавших свою кров під час [Американської] революції, сколотили величезні статки земельні спекулянти, як стерв'ятники, та скористалися їх тяжким становищем[15;c.236]. Схожа система пограбування застосована і до солдат минулої війни». Мексика капітулювала. Серед американців лунали заклики захопити всю країну, адже за договором Гуадалупе-Ідальго, підписаним в лютому 1848 р., США покладалася половина її території, межа Техасу була встановлена по Ріо-Гранде, до Сполучених Штатів відійшли Нова Мексика і Каліфорнія. США виплатили Мексиці 15 млн дол., що призвело газету «Віг интеллідженсер» до висновку про те, що «славаБогу,ми не загарбники!»[18;c.137].

Практично одночасно з процесом розвитку ситуації, що призвела до мексикано-американської війні, розвивалися події і на північно-західному узбережжі континенту. Цей довго залишався малоосвоєним регіоном, який вже давно привертав увагу ділових кіл кількох країн, включаючи самі Сполучені Штати, а також Англію, Іспанію і Росію[11;c.149]. У 1818 р. США і Великобританія домовилися про спільний контроль торгівлі, а на наступний рік Сполучені Штати змусили Іспанію відмовитися від претензій на Орегон. Ще до появи «доктрини Монро» держсекретар США Дж.К.Адамс попередив, що його країна не потерпить спроб Росії зайняти цю територію[11;c.156]. В американської адміністрації опинилися в той період більш насущні турботи, і на землі Орегона влаштувалося індіанське плем'я[1;c.300].

Наплив переселенців підштовхнув США та Англію до переговорів про статус Орегона, який став одним з основних тем президентської виборчої кампанії 1844 р. Демократичною партією було сформульовано вимогу «повернути» Орегон Сполученим Штатам і анексувати всі північно-західні узбережжя Тихого океану аж до кордонів з російською Аляскою[6;c.198]. Коли англійці знову відмовилися розглянути компромісне рішення, Полк рішуче зажадав від конгресу скасувати давню угоду про спільну окупацію спірної території. Багатьом здавалося, що війна неминуча[1;c.319].

У 1846 р. адміністрація Полка, спочатку не збиралася починати війну з цього приводу, погодилася із запропонованим Англією компромісом. В результаті англо-американська межа була пересунута на північ до 49-ї паралелі, що проходить від Скелястих гір до Тихого океану[9;c.302]. Англійці погодилися на таке невигідне для себе рішення, побоюючись посилення американських претензій на ще більшу територію, і натомість отримали вільний прохід р. Колумбія, тобто на південь від 49-ї паралелі[16].

За період президентства Полку країна набула в загальній складності понад 1 млн кв. миль додаткової території, давши підставу захисникам американських імперських устремлінь проголосити в 1845 р. теорію «визначеної долі» (Manifest Destiny)[24;c.141]. Вона виправдовувала право Сполучених Штатів домінувати над будь-якою частиною Нового Світла від Атлантичного до Тихого океану, що входить в сферу їх інтересів[23;c.46]. В області внутрішньої політики Полку вдалося реалізувати всі основні цілі Демократичної партії: відновлення незалежної від держави фінансової системи, суворий контроль за федеральними асигнуваннями на вдосконалення внутрішніх транспортних шляхів і суттєве скорочення тарифів на імпорт[16].

Протягом всієї своєї кар'єри Полк виявляв відданість старомодним джефферсоновским принципам, але він не належав до числа державних діячів, що володіли уявою, і ні в кого не викликав сильної прихильності[38]. В якості партійного лідера йому не вдалося ліквідувати фракційний розкол, що призвів до тріумфальної перемоги вігів в 1848 р. і політичної кризи 1849-1850 рр[39;c.111].

Фінансово-економічний стан країни залишалося стабільним. Разом з тим відбулося помітне загострення проблеми рабства, ставлення до якого з боку президента не могло не визначатися тим фактом, що він сам був рабовласником[41;c.99]. Він так і не зміг усвідомити складних наслідків територіального розширення країни, самим безпосереднім чином пов'язаний із самою суттю інституту рабовласництва. Але в кінцевому рахунку визначальним у його політичній долі стало те, що Дж. Полку не вдалося завоювати підтримки у своїй власній партії.

Демократи висунули своїми кандидатами на виборах 1848 р. сенатора Л. Каса, героя війни 1812-1814 рр., і генерала Вільяма О.Батлера, учасника війни з Мексикою[41;c.231]. Віги, в свою чергу, зупинили свій вибір на героя всіх американських воєн останніх десятиліть, 64-річного генерала Закарі Тейлорі, партійна приналежність якого нікого не цікавила — важливо було лише те, що він користувався популярністю у пересічних виборців. Кандидатом вігів у віце-президенти був визначений командувач корпусом Національної гвардії у війні з Мексикою М.Філлмор. «Воєнізованого» поєднання кандидатів обох провідних партій країни в історії США ніколи не було[44].

Коли віги висунули Тейлора в 1848 році кандидатом на пост президента, то зробили ставку на зовсім недосвідчену в політиці особистість.

У демократичної партії на півночі з'явився політичний конкурент з власних рядів: так звана партія вільної землі, що виникла в результаті розколу північного крила демократів, виставила кандидатом на пост президента Мартіна Ван Бурена, а його заступником сина Джона Квінсі Адамса - Чарльза Френсіса Адамса[44]. Ця партія зосередила всіх тих, хто відкидав подальше поширення рабства на нові штати, які виникли на відступлених Мексикою територіях[41;c.249].

Та обставина, що Тейлор був вихідцем з Півдня, жив в Луїзіані, мав плантацію бавовни на Міссісіпі і володів майже 100 рабами, не вплинуло на стратегію передвиборної боротьби, так як із-за його військової слави ці факти здавалися другорядними. Тейлор дійсно пройшов на виборах, які вперше проходили в один і той же день по всьому союзу[46]. Участь у виборах 72,7% виборців свідчить про те, наскільки демократизація у Сполучених Штатах просунулася вперед і яке значення населення надавало виборів, підтримка яких все більше зростала. Віце-президентом став ліберальний віг з Нью-Йорка Міллард Філлмор.

Мало хто з президентів в американській історія вступав на посаду, не відаючи в такій мірі, що від них політично очікують. Передбачалося, що Тейлор як аполітичний президент надасть всі законодавчі ініціативи Конгресу і буде дбати тільки про виконання законів. Джон М.Клейтон, який незграбною дипломатичною поведінкою трохи не викликав розриву відносин з Францією[41;c.257]. Як зовнішньополітичний успіх Тейлор зміг записати в свій актив так званий договір "Клейтона-Булвера", підписаний з Англією у квітні 1850 року, в якому обидві держави зобов'язалися в майбутньому не піддавати анексії і колонізації ніякі средньоамериканскі землі[39;c.152].

У рік президентських виборів в каліфорнійській долині Сакраменто було знайдено золото. Наступні роки увійшли в історію як легендарна "золота лихоманка", в ході якої в Каліфорнії кинулися десятки тисяч. Знову виник кардинальне національне питання про поширення "особливого інституту", як виразно називали рабство на Півдні, коли Каліфорнія в жовтні 1849 року внесла пропозицію прийняти її в союз як вільний від рабства штат[46]. Вже незабаром після введення в посаду, в березні, Тейлор порекомендував переселенцям цей крок; тепер він квапив Конгрес погодитися, так як установчих зборах для Каліфорнії ухвалив рішення про заборону рабства. Нью-Мексико, як оголосив Тейлор, напевно скоро піде за Каліфорнією[48].

Південні депутати були шоковані і розглядали пропозицію Тейлора як очевидну спробу послабити Південь і разом з ним рабовласницьку систему. Деякі з них готові були прийняти як штат Каліфорнію, вільний від рабства, якщо федеральний уряд одночасно буде гарантувати майбутнє рабовласницької системи в цілому[41;c.269].

Реакцію конгресменів з півдня слід розглядати в іншому важливому контексті: в 1789 році на півдні США проживало ще 40% білого населення, в 1850 році вже лише 31%. Цей демографічний зсув впливав на кількість південних депутатів Конгресу[49;c.299]. Якщо Південь в 1789 році мав 46% місць у палаті представників, то в 1850 році тільки 38%. Правда, в сенаті ще існувала рівновага між Північчю і Півднем, яка загрожувала порушитися при прийнятті Каліфорнії в якості 31-го штату. Цим зміщенням влади в Конгресі пояснюється зростаюча заклопотаність південних депутатів, які тепер схилялися до того, щоб ще рішучіше і агресивніше захищати свої інтереси[48].

Більше восьми місяців в Конгресі йшли запеклі суперечки за каліфорнійськім клопотанням і пов'язаних з ним політичних ускладненням. Саму екстремальну позицію займав при цьому сенатор Джон Калхаун з Південної Кароліни, який у березні 1850 року застерігав, що відділення південних штатів можна уникнути, тільки якщо Конгрес буде гарантувати дозвіл рабства на всіх територіях, що завжди буде існувати баланс між вільними і рабовласницькими штатами[49;c.312].

Як у випадку з Міссурі в 1820 році, сенатор Генрі Клей ще раз вказав вихід з цього загрожуючого глухого кута. Він запропонував утримувати Каліфорнію вільною від рабства, а територіям Нью-Мексико і Юта надати самим визначати свій відповідний статус[49;c.334]. Техас повинен поступитися області Нью-Мексико, але в якості відшкодування отримати десять мільйонів доларів з федеральних коштів, в окрузі Колумбія - у федеральній столиці - повинна бути заборонена торгівля рабами, але не саме рабство, і нарешті, слід застосувати ефективні засоби для затримання і повернення втікачів рабів, щоб захистити права володіння в південних штатах[46]. Північне крило вігів, а з ними і Тейлор, відхилили поступки рабовласницьким інтересам які занадто далеко йдуть. У той час як у Конгресі продовжували боротися за розв'язання проблеми, Тейлор несподівано помер 9 липня 1850 року в Білому домі. Нарешті в вересні 1850 р. був прийнятий ряд законів, в основу яких лягли пропозиції Клея[11;c.189]. Вони склали так званий компроміс 1850 р. Цей компроміс показав всьому народу Сполучених Штатів Америки агресивність і ненаситність рабовласників і сколихнула народні маси на масові виступи на користь рабів[3;c.79]. Питання про рабство в Нью-Мексико надавалося вирішувати населеню цієї території. Оскільки вона входила в сферу рабовласництва згідно Міссурійскому компромісу, само собою розумілося заснування нового рабовласницького штату. Ще однією великою поступкою плантаторам Півдня був закон про території Юта, яка знаходилася вище 36° 30' пн.ш. Питання про рабство тут також повинно було вирішуватися населенням. Таким чином наносився прямий удар по компромісу 1820 р[41;c.83].

У середині 1850-х в Канзасі, спалахнула, по суті, місцева громадянська війна між прихильниками і супротивниками рабства. Ця боротьба привела до виникнення нової Республіканської партії, яка заявила, що федеральному уряду слід вжити влада і заборонити рабство на всіх територіях.[9;c.398] Канзас-Небраска. Компроміс, прийнятий в 1850 році, міг тільки на час примирити інтереси вільних і рабовласницьких штатів. Наступним кроком рабовласників стала боротьба за повне скасування Миссурийского компромісу і за поширення рабства на нові території (за межі 36° 30' пн. ш.)[16].

Питання про рабство повинно було вирішувати саме населення. Це був так званий принцип «народного суверенітету», який Дуглас і його прихильники намагалися представити як найбільш демократичне вирішення проблеми рабства. Насправді білль означав скасування всяких меж поширення рабства і нищив міссурійську угоду. При наявності політичної влади в країні в руках рабовласників неважко було зрозуміти, як буде вирішено питання про рабство на нових землях[9;c.411].

Південні і рабовласницькі газети не приховували урочистості з приводу запланованої відміни Миссурийского компромісу. Найбільш агресивні круги плантаторів вимагали ще більших поступок на користь Півдня. Сенатор Діксон з штату Кентуккі вніс поправку до біллю, яка свідчила, що «громадяни Сполучених Штатів повинні бути вільними у праві брати з собою і тримати своїх рабів у будь-яких територіях, як якщо б Міссурійский компроміс не існував зовсім» [24;c.169] .

У 1853 році відбулася зустріч представників Міссурі, Айови і Небраски в селищі Сент-Джозеф, на якій вони зажадали видворення індіанських племен в резервації і установи територіального уряду в Небрасці, щоб «забезпечити будівництво залізниці до Тихого океану і заступництво тисячам емігрантів щорічно, відправляються на Захід». Питання про рабство, заявляли вони «буде залагоджено громадянами території, коли вони сформують свій уряд»[25;c.499]. При відкритті сесії Конгресу сенатор Додж з Айови зазначив, що він хотів би внести законопроект, що передбачає створення територіального уряду в Небрасці. Це дало новий поштовх до дискусії питання про рабство в Конгресі[24;c.199].

4 січня 1854 року сенатор Стівен Арнольд Дуглас (демократ зі штату Іллінойс) вніс на розгляд комітету у справах територій білль. Він передбачав, що коли в Союз буде прийматися штат Небраска, або будь- яку його частину, в конституції нового штату питання про рабство вже буде вирішено. Проблема, на думку Дугласа, була в тому, щоб перенести обговорення питання про рабство зі стін Конгресу в законодавчі збори території, тобто надати його рішення самим поселенцям[25;c.495]. Це був так званий принцип «суверенітету скватерів», який Дуглас і його прихильники намагалися представити як найбільш демократичне вирішення проблеми рабства. Насправді білль означав скасування всяких меж поширення рабства і фактично знищував Міссурійський компроміс 1820 року. При наявності політичної влади в країні в руках рабовласників неважко було зрозуміти, як буде вирішено питання про рабство на нових землях[48].

Законопроект Дугласа містив 20 розділів. Але три дні тому був підготовлений новий варіант з 21 розділу, в якому формулювалася принцип прихильності компромісу 1850 року. Законопроект знову підтвердив доктрину невтручання центрального уряду питання про рабство. Мріючи про президентське крісло, С.Дуглас був зацікавлений в підтримці рабовласників Півдня, і новий компроміс повинен був, на його думку, сприятиме зростанню його популярності серед південців. Однак навіть такий законопроект не міг влаштувати найбільш екстремістських плантаторів. Так, сенатор Діксон з Кентуккі вніс поправку до біллю, яка проголошувала, що «громадяни Сполучених штатів повинні бути вільними у своєму праві брати з собою і тримати своїх рабів у будь-яких територіях, як якщо б Міссурійський компроміс не існував зовсім»[25;c.499]. На інший день сенатор Самнер з Массачусетсу запропонував поправку, що підтверджує Міссурійський компромісс.

Збиралися гроші на господарське обзаведення переселенців і на зброю для них. Останнє було необхідно, так як банди тероризували жителів півдня фермерів. Кореспондент газети "New York Daily Tribune" Джеймс Редпас писав, що переселенці, вирушаючи на ріллю, завжди брали з собою гвинтівки і об'єднувалися в групи по 5-10 чоловік, щоб відобразити постійні напади банд з Міссурі, Алабами і Джорджії. Охорону несли вдень і вночі. Коли дві людини зустрічалися, тримаючи в руках револьвери, то замість привітання задавалося питання: "За вільний штат або рабовласницький?". Нерідко слідом за відповіддю лунав постріл.[19] Протягом двох років в Канзасі лютувала свого роду невелика громадянська війна. В ній відзначився командир партизанського загону аболиционист Джон Браун.

С.Дуглас звернувся до військового міністра Джефферсона Девіса, попросивши його допомогти в проведенні білля. В той же день по його протекції він був прийнятий в Білому домі, незважаючи на те, що це була неділя. Президент Ф.Пірс обіцяв свою підтримку.

В понеділок 23 січня 1854 р. Дуглас знову виступив за свій законопроект і запропонував розділити територію на дві частини: Канзас і Небраска, при цьому, він заявив, що «обмеження рабства, введене Миссурийским компромісом, ...більше недійсне». У проурядовій «Washington Union» з'явилася стаття, у якій партію демократів закликали підтримати законопроект Канзас-Небраска. В ній підкреслювалося, що підтримка білля буде перевіркою на вірність партії[17;c.254].

В газетах «New York Times» і «National Era» було надруковано «Звернення незалежних демократів-конгресменів до народу Сполучених Штатів». У ньому йшлося про перспективи території Небраска, про її вигідне географічне положення, про її родючість ґрунтів, про необхідність відкрити ці землі для вільних поселенців[19].

С. Чейз запропонував доповнення до биллю, в якому було записано, що «жителі території, через своїх представників, якщо вони вважають це доцільним, можуть заборонити існування рабства». Ця поправка не пройшла. Проти неї різко виступив Беджер з Південної Кароліни, який зажадав, щоб Міссурійський компроміс не приймався до уваги.

Різко негативною була реакція вігської преси по відношенню до спроби скасувати Міссурійський компроміс. Спектр оцінок, правда, був досить широким, від стриманих до різких і неприємних. Досить спокійно, але з явним осудом закону висловилася «New York, Evening Journal»: «Нахабні твердження, які впливають на громадську думку, не тільки несправедливі самі по собі, але це – образа примирливого і стриманого настрої людей. Північ вже підставив обидві щоки позивачу. Цей додатковий удар, безсумнівно, викликаний нашим сильно розвиненим духом непротивлення, але він може призвести пропагандистів рабства, до того, що вони порозумнішають і зрозуміють, також вони припускають що надто вже далеко йде північний послух»[19].

На більш непримиренних позиціях виявилася провідна газета Півночі «New York, Tribune». Вона з самого початку засудила положення біллю Канзас-Небраска, заявивши, що він «представляє обурливе напад на права північчан, і заново розкриває найбільш болючі джерела розбіжності. Така міра, запропонована в Конгресі, подібна до удару блискавки з безхмарного неба – вона не може не схвилювати і не викликати здивування у всіх чесних і поважних людей по всій країні».

Конгресменів, які підтримали С. Дугласа, вона назвала «зрадниками і лицемірами». «Південці завжди мали досить низький думку щодо північних лицемірів і зрадників. Але якщо законопроект Дугласа пройде, вони будуть мати серйозну підставу думати, що глибина, північного низькопоклонства і підлабузництва просто незбагненні. Рік тому було б важко знайти людину, який повірив у можливість скасування Миссурийского компромісу. Тепер сенатор Атчісон в першому читанні білля по Небрасці в Сенаті висловив бажання, щоб Конгрес дозволив йому і його прихильникам переселитися в Небраску з їх рабами»23. «Якщо закон пройде, – писала «New York, Evening Journal», – не тільки уряд і влада, але і вся майбутня політика і доля країни в руках рабовласників, перетворяться в їх інструменти»24. «Безчесна змова зрадника Дугласа», – такою була оцінка одного з лідерів аболіціонізма Фредеріка Дугласа25.

Незважаючи на суперечки і дискусії, що розгорнулися в суспільстві, 4 березня 1854 року законопроект був прийнятий в Сенаті при голосуванні 37 – «за» і 14 – «проти». 5 сенаторів не голосували і 4 були відсутні. У нижній палаті боротьба виявилася більш гострою. Прийняття білля відбувалося далеко в непарламентській обстановці[36]і. Два тижні палата вдень і вночі продовжувала безперевні засідання, на яких відбувалися потворні сцени, за свідченням очевидців, перевершували своєю брутальністю ті, які в цей час мали місце на публічних мітингах. 8-10 травня велися найбільш гострі дебати27. Керівник комітету у справах територій Олександр Стівенс заявляв, що йому довелося «брати в свої руки вузди, батіг і шпори». Після тривалих дискусій 22 травня законопроект Дугласа був прийнятий палатою 113 голосами проти 110. На інший день «New York Tribune» вивісила на фронтоні будівлі своєї редакції приспущений національний прапор. На сторінках газети з'явився «лист ганьби» – 33 список членів Конгресу від північних штатів, які голосували за білль, у тому числі шість з Нью-Йорка і 11 з Пенсільванії. Тут же були надруковані повідомлення про чутки, що деякі північні представники були підкуплені. Газета висунула вимогу про винесення питання про біллі на референдум і та заявляла, що країна знаходиться на межі соціальної революції[28].

23 травня білль був підписаний президентом Франкліном Пірсом і став законом29. З нагоди його прийняття 25 травня з пагорба, на якому розташована будівля Конгресу, був проведений салют зі 100 гармат. На противагу цьому в багатьох містах Півночі, особливо в Новій Англії, годинами лунав похоронний дзвін дзвонів за втраченою свободою. З 10 північних штатів, де проходили сесії легіслатур п'ять засудили білль31, чотири зберегли мовчання, і тільки один схвалив. Громадська думка сіверян виявилося практично одностайним у засудженні цього закону. Один південний редактор заявив, що він ніколи не бачив такої одностайності почуттів на Півночі по будь-якому питанню, котре зачіпало права Півдня. «National Intelligencer» стверджувала, що на Півночі до середини березня було проведено близько 300 митингов[34].

Преса Півночі вельми енергійно критикувала законопроект про Небраску. Відомий редактор У.К.Брайант писав, що в більш ніж ста газетах, які він переглянув, обурене несхвалення було майже одностайним38. Інший журналіст стверджував, що 37 газет в штаті Нью-Йорк підтримали білль, а 38 встали в опозицію. В Огайо 41 газета була проти білля, і тільки 13 – за нього; в Іллінойсі тільки одна газета виступила в його підтримку; у Вісконсині 11 були проти, і тільки 4 демократичних видання «за»39. Демократична «New York Herald», зрозуміло, виступила на підтримку білля Канзас-Небраска[42;c.271].

«Північ пробудилася для більш певного опору розширення області рабства, – писала коннектикутська «Hartford Daily Courant» – ...ніякий новий компроміс не може бути досягнутий між двома антагоністичними партіями, оскільки Північ ніколи не зможе повірити людям, які підтримали порушення Міссурійского компромісу».

Політичні наслідки прийняття білля «Канзас — Небраска» зіграли ключову роль у розвитку подальших подій американської історії. Всі зусилля Пірса, спрямовані на збереження єдності в країні і примирення «південних агітаторів і північних фанатиків», закінчилися невдачею. В результаті проміжних виборів 1854 р. демократи втратили контроль над Палатою представників. У самій Демократичної партії ширився розкол з питання про рабство, тоді як Пірс все більше покладався на своїх радників з півдня країни. Усунення з поста одного губернатора за іншим підірвало престиж президента як на Півночі, так і на Півдні. Значна частина південних вігів вступила в Демократичну партію, тоді як північні віги склали жорстку опозицію до президента[49;c.334]. Нерішучість Пірса прискорила смерть Партії вігів і створила умови для формування північними вигами Республіканської партії, одним з основних вимог якої стала повна ліквідація рабства по всій країні.

У спробі впоратися з внутрішніми проблемами Пірс намагався відвернути увагу від питання про рабство енергійною зовнішньою політикою, в якості основних цілей якої були витіснення Великобританії з Центральної Америки, придбання Куби в Іспанії та Аляски в Росії, а також захоплення Гавайських островів[46]. За договором 1853 р., що отримав назву «Купівля Гадсдена» (Gadsden Purchase) за ім'ям американського посла в Мексиці, США відкинули у Мексики ще близько 140 тис. кв. км території в долині р. Хіла. Дж. Гадсден, видатний залізничний чиновник, вів переговори про укладення цього договору з тим, щоб підготувати ґрунт для будівництва залізниці, що веде до Тихоокеанського узбережжя, по південному, найбільш вигідним маршрутом в обхід високих гірських масивів. Мексика погодилася продати обраний для цієї мети район за 15 млн дол. (пізніше ця сума була знижена до 10 млн). План прокладання залізничного шляху, що зв'язує Захід з Півднем по південному маршруту, був, однак, практично зведений до нуля прийняттям білля «Канзас — Небраска»[48].

Спроба адміністрації Пірса придбати Кубу закінчилася безрезультатно — Остендскій маніфест (Ostend Manifesto), секретний план, який передбачав насильницьке захоплення Куби у разі відмови Іспанії продати її, став надбанням громадськості. Він викликав настільки енергійний протест політичних сил, які побоювалися подальшого розширення ареалу рабства, що Державному департаменту США довелося офіційно дезавуювати його.

В той же час Партія «незнайок», не добилася в легислатурах штатів скільки-небудь помітних успіхів у реалізації основних пунктів своєї програми, зійшла з політичної арени, поступившись республіканцям статус другої за чисельністю загальнонаціональної партії[37]. До цього часу робітники і фермери північних штатів, які складали кістяк партії, переконалися в більшій небезпеці їх інтересам з боку рабовласницького Півдня, ніж з боку іммігрантів-католиків і католицької церкви. Відбувся у червні 1856 р. у Філадельфії перший національний з'їзд Республіканської партії, яка висунула своїм кандидатом на чергових президентських виборах військового картографа і мандрівника Дж. Фрімонта. Одночасно з'їзд прийняв політичну платформу, в якій конгресу і місцевим легислатурам відмовлялося в праві на юридичне визнання рабства на всій території США або її складових частинах. Демократична партія відмовила Франкліну Пірсу в повторному висуненні на президентський пост і затвердила своїм кандидатом вихідця з Пенсільванії дипломата Джеймса Б'юкенена[30].

Вибори 1856 р. проходили у вкрай напруженій атмосфері. Вперше в історії країни вибір майбутнього глави держави відбувався, по суті, по «лінії Мейсона — Діксона», тобто по умовній межі, що розділяла Сполучені Штати на прихильників і супротивників рабства. Республіканці погрожували демократам неминучим повстанням рабів і навіть закликали до виходу з союзу з рабовласниками. Демократи звинувачували Республіканську партію в радикалізмі та прагненні до розколу країни. Республіканського кандидата Фрімонта називали не інакше, як «чорношкірим аболіціоністом, пиякою і католиком». Б'юкенен був ініціатором Остендского маніфесту, який закликав до анексії Сполученими Штатами Куби. Він виступив з твердженням, що при всьому негативному характері рабства федеральний уряд не мав законного права втручатися в систему рабовласництва там, де воно в той час існувало. Його відмова зайняти чітку позицію з даного питання зробив його логічно компромісним кандидатом[35;c.198].

В результаті виборів Б'юкенен здобув перемогу. За підтримки Півдня і п'яти північних штатів він був обраний президентом (174 голоси вибірників). Фрімонт не отримав жодного голосу виборців зі штатів, розташованих на південь від «лінії Мейсона — Діксона», але його підтримали виборці 11 вільних штатів.

Дж.Б'юкенена називали в політичних колах країни то півниччанином, прихильником «південних принципів», то з південцем, що дотримується «північних принципів». Але, по суті, він був явним примиренцем[49;c.367]. Ця особливість політичного мислення Б'юкенена знайшла відображення і у його інавгураційній промові — її основною темою стала необхідність збереження єдності Союзу на основі дотримання принципів, закладених у Конституції США. Проігнорувавши напруженість ситуації, Б'юкенен заявив, що питання про ставлення до рабства того або іншого штату, «практичне значення якого не настільки важливо», входить у компетенцію Верховного суду США, де він зараз знаходиться на розгляді і, як очікують, буде швидко і остаточно врегульовано». За урочистою інавгурацією нового президента пішли традиційні столичні бали. Невдовзі Верховний суд США прийняв рішення у справі колишнього раба Дреда Скотта. У ньому говорилося, що рабство може існувати в будь-якому штаті, оскільки конгрес не має конституційними правами позбавляти американських громадян прав на власність незалежно від того, в якому штаті виявляється господар і його раб. Зустрінутий з радістю на Півдні рішення верховної судової влади викликало сильне обурення на Півночі. Відразу ж після оголошення цього рішення полеміка розгорнулася з новою силою[32]. Б'юкенен оголосив про намір дотримуватися популярного принципу суверенітету щодо ситуації в Канзасі, де прорабовласницькі і антирабовласницькі сили зіткнулися в жорсткій боротьбі за контроль над штатом. Він, проте, не досяг успіху в спробі використовувати свій вплив для забезпечення прийому Канзасу в Союз відповідно до прорабовласницької Лекомптонскої конституції (Lecompton Constitution).

Мітинги, демонстрації протесту, численні петиції в конгрес стали на Півночі звичайним явищем. Нерідко їх учасники підвішували ли на шибениці зображення С. Дугласа. На Півночі Дугласа ненавиділи так сильно, що порівнювали його поведінку зі зрадою Бенедикта Арнольда. Одного разу вранці в Бостоні в кінці лютого всі побачили зображення Дугласа, повішене на флагштоці над будівлею суду. На його грудях напис: «Стівен Арнольд Дуглас, автор ганебного законопроекту про Небрасці; Бенедикт Арнольд 1854 року»[28;c.213]. У багатьох містах і селищах Півночі палили опудала С.Дугласа та Ф.Пірса Жінки з невеликого містечка в Огайо послали Дугласу 30 серібняків45. Дуглас говорив, що міг би подорожувати по країні вночі, як удень, настільки ясно було від багать, на яких випалювалися його зображення. Країна, за визначенням сучасників, опинилася на межі громадянської війни[36].

Б'юкенен вірив у право кожного штату самому вирішувати питання, чи слід йому залишатися рабовласницьким або бути вільним. Протягом усього свого президентського терміну він намагався відвернути суспільну увагу від актуальної проблеми рабства і його коріння. Він наполягав на придбанні Куби, виступав за будівництво залізниць і освоєння заходу і Південного Заходу, привітав відкриття золотих родовищ в районі Пайкс-Пік. Б'юкенен схвалив «Поні-експрес» і розвиток ліній телеграфного зв'язку, але практично проігнорував відкриття нафтових запасів у північно-західній Пенсільванії[24;c.237].

Кульмінацією антирабовласницького руху стало повстання 1859 р. під керівництвом Джона Брауна. За фінансової та моральної підтримки аболіціоністів Півночі давній переконаний противник рабства Браун зібрав невеличку групу однодумців і зробив спробу захопити великий армійський арсенал р. Харперс-Феррі з метою озброїти майбутню аболіціоністську армію для боротьби за звільнення негрів. На придушення повстання були кинуті значні військові сили, яким вдалося через два дні схопити Брауна і кількох ще залишалися в живих бунтівників. Через два місяці Браун, а дещо пізніше і шість його однодумців були повішені. А.Лінкольн, який спочатку осуджував Брауна і обрану ним тактику боротьби і називав його виступ актом насильства, кровопролиття і зради», заявив, що дії Брауна заслуговували покарання смертю.Незважаючи на успішне придушення повстання владою Канзасу, збройний виступ Брауна серйозно налякало рабовласницький Південь і ще більшою мірою загострило його протистояння з Північчю. У вільних північних штатах кару Джона Брауна була відзначено похоронним дзвоном церковних дзвонів, а один з найбільш відомих його сучасників, письменник і філософ Р.Д.Торо, відгукнувся на цю подію словами: «Сьогодні вранці був повішений капітан Браун[18;c.149-154]. Він більше не старий Браун, він ангел світла». З цього дня американський аболіціоністский рух, Громадянська війна в США і ім'я Джона Брауна стали нерозривно пов'язаними поняттями. Як зазначала в ті дні одна вірджинська газета, в американському суспільстві були тисячі людей, «які місяць тому насміхалися над ідеєю розпаду Союзу як мрією божевільного, але які зараз переконані, що його дні злічені».

Однак при всій безсумнівній важливості виступу Дж. Брауна для боротьби чорношкірого населення Америки за свої права не можна не відзначити, що на допомогу обложеним в арсеналі Харперс-Феррі двом десяткам білих і вільних негрів не прийшов жоден чорношкірий невільник. За винятком відчайдушного і спочатку приреченого на неуспіх вчинку Джона Брауна, єдність дій білих бідняків і чорношкірих невільників було швидше винятком, ніж правилом, хоча у негрів і бідних білих жителів півдня були одні й ті ж турботи. Білі бідняки жителі півдня були виховані в дусі переваги білої раси і у своєму тяжкому економічному та соціальному становищі дорожили цією єдиною ознакою їх відмінності від негрів. Лише в дуже рідкісних випадках, до яких слід віднести повстання Дж. Брауна, американський білий бідняк, в якій би нужді він не жив, був готовий поставити себе на одну дошку з чорношкірим бідняком, а тим більше рабом[47;c.402-426].

Президентство Б'юкенена було присвячено, по суті, пошуку рішення досягла кульмінаційної точки протистояння північних і південних штатів у питанні про рабство, не залишаючи його адміністрації часу і можливостей приділяти достатню увагу інших питань внутрішньої і зовнішньої політики. Зовнішня політика президента Б'юкенена була явно націлена на експансію за межами Сполучених Штатів не тільки в силу національних економічних інтересів, але і з метою придбання нових територій для поширення на них рабства в інтересах рабовласників Півдня, виразником яких виявився Білий дім. Хоча конкретних практичних кроків у цьому напрямку Вашингтоном зроблено не було, процес ввезення рабів в країну помітно активізувався. У 1859 р. В США було завезено вдвічі більше рабів, ніж за який-небудь інший рік[4;c.68].